Розвиток науки на початку ХХ ст. 8 страница

Українська культура в 1921-1928 рр.

Принципи більшовицької політики у сфері культури в 1921-1928 рр.

· Державний контроль над духовним життям суспільства. · Боротьба з відхиленням від офіційного партійного курсу. · Перебудова культури на принципах марксизму. · Створення «пролетарської інтелігенції». · Висилання за кордон або еміграція представників інтелігенції

 

Освіта в Україні в 1921-1928 рр.

Позитивні тенденції

Негативні тенденції

· 1921 р. – декрет про ліквідацію неписьменності, створення комісії для боротьби з неписьменністю, внаслідок чого наприкінці 20-х років неписьменність в основному ліквідовано. · Обов’язкова початкова освіта. · Створення мережі освітніх закладів. · Безкоштовне навчання дітей у загальних семирічних школах та професійно-технічних закладах. · Створення навчально-виховних закладів для сиріт та безпритульних. · Зростання кількості українських шкіл. · Розширення мережі робітфаків. · Українізація вищої освіти. · Розширення мережі вузів

· Еміграція інтелігенції. · Нестача фінансування, освітянських та наукових кадрів. · Класовий підхід до працівників освіти та науки. · Насильницька реорганізація «Просвіт» у сільські будинки та хати-читальні. · «Пролетаризація» студентства. · Створення вищої партійної школи в Харкові та інших навчальних закладів, покликаних забезпечити більшовицьку партію та державу кваліфікованими працівниками, викладачами, пропагандистами

 

Наука в Україні в 1921-1928 рр.

Загальні риси	· Діяльність науковців під суворим контролем влади. · Ідеологізація науки, особливо суспільної. · Ліквідація наукових товариств
Академія наук	· Всеукраїнську академію наук (ВУАН) очолив В. Липський. · Напрямки роботи: - історико-філологічний; - фізико-математичний; - соціально-економічний. · 1925 р. – перетворення ВУАН на філію АН СРСР
Інші установи	· 1921 р. – Інститут української наукової мови; · 1928 р. – Український фізико-технічний інститут (УФТІ) у Харкові (дослідження з радіофізики та ядерної фізики)
Українські вчені	· В. Вернадський (природознавець); · Д. Багалій, М. Грушевський (історики); · Д. Граве, М. Крилов, М. Боголюбов (механіка); · Ю. Кондратюк (теорія космічних польотів); · А. Кримський (філолог); · О. Богомолець (медик); · Л. Писаржевський, В. Кістяківський (хіміки)

 

Українська література в 1921-1928 рр.

· Еміграція В. Винниченка, Олександра Олеся, М. Садовського тощо. · «Пролеткультівство» - ліва течія, теоретики якої заперечували значення класичної спадщини, пропагували створення «лабораторним шляхом» «чисто пролетарської культури», яка б відповідала «пролетарській психіці». Теоретиками й активними пропагандистами пролеткультівських теорій були В. Блакитний, М. Хвильовий, М.Семенко. · Заснування різноманітних літературно – художніх об’єднань: - «Грант» (П. Тичина, В. Сосюра): мета – прихід у літературу письменників із середовища талановитої робітничої молоді (1923); - «Плуг» (П. Панч, А. Головко): мета – спрямовувати творчість на організацію психіки й свідомості селянської маси, сільської інтелігенції в дусі пролетарської революції (1922); - «Ланка», «Молодняк», «Авангард» тощо. · 1925 р. – створення ВАПЛІТЕ (Вільної академії пролетарської літератури) – на чолі з М. Хвильовим (П. Тичина, М. Бажан, П. Панч, Ю. Яновський тощо). Головна ідея: українська література повинна розвиватися під впливом кращих досягнень західноєвропейської культури. · Неокласики: група поетів і літературознавців, які орієнтувалися на створення високого гармонійного мистецтва на основі освоєння класичних зразків світової літератури (М.Зеров, М. Рильський, М. Драй-Хмара). · Літературна дискусія про перспективи й напрямки розвитку української літератури 1925-1928 рр. М. Хвильовий пропагував широке використання досягнень європейського мистецтва, відступ від однобічної орієнтації на російську культуру (гасло «Геть від Москви!»), за що був звинувачений у сепаратизмі й націоналізмі. · Творчість М. Драй-Хмари, М. Драй-Хмари, М. Зерова, М. Куліша, В. Сосюри, М.Хвильового, В. Ялового

Українське мистецтво в 1921-1928 рр.

Театр і кіно	· Діяльність в Україні 45 професійних театрів. · 1922 р. – відкриття в Києві театру «Березіль» під проводом Л. Курбаса, авангардистського режисера світового рівня. На Всесвітній театральній виставці в Парижі (1925 р.) макети «Березоля» отримали золоту медаль. Критика театру за пропаганду національних ідей у мистецтві. · Діяльність акторів А. Бучми, М. Крушельницького, Н. Ужвій, О. Сердюка, М. Заньковецької тощо. · 1925 р. – заснування в Харкові Українського театру опери та балету. · 1922 р. – заснування Всеукраїнського фотокіноуправління. · Робота Одеської та Київської кіностудій, відкриття близько 500 кінотеатрів. · Початок творчого шляху видатного українського режисера О. Довженка (фільм «Сумка дипкур’єра», 1927; «Ягідка кохання», 1926)
Музика	· Творчість композиторів М. Леонтовича, К. Стеценка, Г. Верьовки, Л.Ревуцького. · Створення Товариства ім.. Леонтовича, яке організовувало ансамблі, оркестри, видавало журнал «Музика» тощо. · Зростання інтересу до оперного мистецтва: опери Б. Яновського «Дума чорноморська», Б. Лятошинського «Золотий обруч». · Створення Асоціації художників Червоної України (АХЧУ), члени якої вважали себе наступниками реалістів-передвижників (С. Їжакевич, К.Трохименко, М. Самокиш, Ф. Кричевський)(1923)
Образотворче мистецтво, архітектура	· Створення Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ), що об’єднала художників-авангардистів О. Багомазова, М. Бойчука, Г. Гвоздика, В. Меллера, які поєднували народне мистецтво з елементами європейського модернізму (1925). · Поширення масових агітаційних мистецьких форм. · М. Бойчук заснував новий напрямок монументального мистецтва – неовізантізм, поєднавши традиції давньоруського іконописання з конструктивними особливостями візантійського живопису. · У скульптурі – акцент на пропаганду: у більшості населених пунктів – пам’ятники Леніну; пам’ятник Артему у Святогорську (скульптор І. Кавалерідзе). · Домінуючий архітектурний стиль – конструктивізм: економічність, функціональність, лаконічність у засобах вираження, орієнтація на масове виробництво (ансамбль площі Дзержинського та будівля Держпрому в Харкові)

 

Релігійне життя в 1921-1928 рр.

· Офіційне проголошення свободи совісті та віросповідання, відокремлення церкви від держави і школи від церкви. · Відверта антицерковна, войовничо-атеїстична політика радянської влади. · Арешти, переслідування та розстріли представників духовенства та віруючих. · Вилучення церковних цінностей для закупівлі зерна за кордоном під час голоду 1921-1923 рр. · 1921 р. – організаційне оформлення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) на чолі з митрополитом В. Липківським. УАПЦ не визнала патріархом Московським і Вся Русі, не змогла створити необхідну матеріальну базу. У 1926 р. В.Липківського заарештовано. · Намагання радянської влади внести розпкол між різними конфесіями, підтримка різних сект, що підривали єдність церкви. · 1928 р. – прийняття Адміністративного кодексу УСРР, що містив «Правила про культи» і призвів до посилення репресій проти духовенства

 

Тема 6. ЗАКРІПЛЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ (1929 - 1938 рр.)

Основні поняття теми:

Прискорена індустріалізація, директивне господарювання, хлібозаготівельна криза, розкуркулення, суцільна колективізація, голодомор, геноцид українського народу, «розстріляне відродження», тоталітаризм, номенклатура

 

Поняття «модернізація» (від франц. «modernet» новітній, сучасний) означає зміну суспільства відповідно до новітніх, сучасних вимог. Концепції капіталістичної модернізації вчені почали розробляти в другій половині XIX століття. Теоретичні основи радянської модернізації були визначені на партійних з'їздах, конференціях, пленумах ЦК ВКПб) наприкінці 20-х років. Радянська модернізація полягала в прискореному проведенні трьох реформ:

індустріалізації (створення сучасної промисловості);

колективізації (створення колгоспів, радгоспів);

культурної революції (підвищення культурного рівня, освіченості населення; затверд­ження в суспільстві соціалістичної ідеології).

Керівництво СРСР було впевнене, що, здійснивши модернізацію, воно виведе країну на новий, більш високий, рівень розвитку соціалістичної економіки і культури, що дозволить випередити розвинені капіталістичні країни і побудувати в СРСР соціалізм (комунізм).

У розвинених капіталістичних країнах модернізація була здійснена (або почала здійснюватися) наприкінці XIX ст. і призвела до формування індустріальних суспільств, що замінили старі - аграрні.

Характерні риси індустріальних суспільств такі:

• Розвинена економіка, заснована на новітній техніці і технології.

• Прискорення технічного прогресу, впровадження технічних досягнень в усі сфери життя.

• Посилення ролі фахівців, професіоналів у соціально-економічному житті суспільства.

• Зміна ставлення людей до праці: підвищення відповідальності і дисципліни. Це обу­мовлювалося роботою зі складною технікою і технологією.

• Якісне підвищення культурного, освітнього рівня населення.

Радянська модернізація була здійснена в 1929 - 1938 рр. і призвела до таких ре­зультатів:

• Створенню важкої промисловості, яка забезпечувала потреби СРСР.

• Часткової модернізації виробництва.

• Переходу до колективних форм землеробства (колгосп, радгосп).

• Ліквідації неписьменності населення.

• Формуванню економіки, не здатної до швидкого впровадження новітньої техніки і технології, повного вирішення проблеми задоволення попиту населення.

• Збереженню значного відсотка некваліфікованої ручної праці в усіх сферах еко­номіки.

• Недостатньому підвищенню культурного, освітнього, професійного рівня населення.

Таким чином, радянська модернізація докорінно відрізнялася від капіталістичної. Ра­дянська модернізація, вирішивши ряд невідкладних проблем в області економіки, не стала тим фактором, що перетворить суспільство, виведе його на принципово новий рівень роз­витку.

Початок сталінської індустріалізації

У грудні 1927 р. XV з'їзд ВКП(б) схвалив директиви першого п'ятирічного плану на 1928/29 - 1932/33 рр. Директиви передбачали високі темпи індустріалізації. Приріст промислової продукції мав скласти 16%. Держплан ще більше підвищив темпи індустріалізації: 18% приросту промислової продукції передбачав відправний план і 20% - оптимальний план. Оскільки ініціатором таких темпів індустріалізації був Й. Сталін (та його прибічники в політбюро ЦК ВКП(б)), вона одержала назву сталінської. Не всі керівники схвалили сталінський підхід до індустріалізації, тому що в ньому малося на увазі, що високі темпи розвитку промисловості будуть забезпечені за рахунок погіршення матеріального рівня життя населення країни, у першу чергу - се­лян. Але противники сталінської індустріалізації опинилися в меншості.

В Україні сталінську індустріалізацію підтримали на вищому рівні: Генеральний секре­тар ЦК КП(б)У С. Косіор, голова Раднаркому В. Чубарь, голова ВУЦВК Г. Петровський.

Вже в 1927 р. у селян спробували «вилучити» кошти на індустріалізацію. На проми­слові товари різко зросли ціни, у той же час були знижені ціни на хліб, які закупляли дер­жавні хлібозаготівельні організації у селян. Це викликало хлібозаготівельну кризу - селяни відмовлялися везти на ринок хліб.

Взимку 1928 - 1929 рр. хлібозаготівельна криза повторилася, незважаючи на вжиті заходи: штрафи, конфіскація майна, кримінальне переслідування за відмову продавати хліб державі. У 1929 р. керівництво СРСР вирішило знову перейти до продрозверстки і відмови­тися від непу в цілому. Частина членів політбюро ЦК ВКП(б) (М. Бухарін, О. Риков, М. Томський) виступили проти скасування непу, але їх звинуватили у нерозумінні «лінії партії», «правому ухилі». А в 1930 р. противників високих темпів індустріалізації вже кваліфікували як ворогів народу, шкідників. Почалися репресії проти госпо­дарників і фахівців, які дозволили собі критику сталінської індустріалізації.

Індустріалізація України

Методи проведення індустріалізації

Економічні досягнений індустріалізації

• Методи проведення індустріалізації були однаковими в усіх республіках СРСР і вклю­чали таке: - планування темпів індустріалізації п'ятирічками (п'ятирічними планами). Перша п'ятирічка почалася в 1928 -1929 рр.; - зосередження управління економікою у вищих органах влади - ЦК ВКП(б) і ВРНГ (Вища Рада Народного Госпо­дарства); - обов'язковість виконання рішень ЦК ВКП(б) і ВРНГ; - репресії проти противників індустрі­алізації; - створення грошових ресурсів для індус­тріалізації за рахунок збільшення податків з селянських господарств, випуску облігацій позики на індустрі­алізацію (позики поширювалися при­мусово), економії на всіх соціальних сферах (охорона здоров'я, житлове будівництво, освіта та ін.).

• Створена сучасна промисловість, яка забезпечувала незалежність СРСР від імпорту верстатів, устаткування, чавуну, заліза, сталі. Україна стала одним з розвинених регіонів СРСР. Тут були побудовані заводи-гіганти «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», Дніпроалюмінієвий, Краммашбуд, Харківський тракторний завод). • На Дніпрі побудована найбільша в Європі гідроелектростанція (Дніпрогес), а також Зуєвська, Штерівська, Харківська, Київська, Дніпродзержинська та інші могутні електростанції. • Були цілком реконструйовані старі за­ води (Луганський паровозобудівний, Макіївський, Дніпропетровський, Дніпродзержинський металургійні та ін.). • Наприкінці 30-х років Україна посіла друге місце в Європі (після Німеччини) з виплавки чавуну, четверте місце у світі з видобутку вугілля, випередила з виробництва металу і машин Францію, Італію.

Індустріалізація в Україні (та інших республіках СРСР) мала і негативні, трагічні наслідки.

Негативні соціально-економічні наслідки індустріалізації

• Формування директивно-планової економіки (без урахування законів ринку). • Зміцнення ролі ВКП(б) у державі, тому що саме партія керувала економікою. • Відставання легкої і харчової промисловості, оскільки цим галузям приділялося менше уваги, ніж важкій індустрії. • Нерівномірність будівництва об'єктів індустріалізації, що викликало відставання час­тини регіонів в економічному розвитку. • Індустріалізація не поліпшила добробуту народу, у більшості населення умови праці і життя залишилися такими ж важкими, як і до революції. • Збереглася важка некваліфікована ручна праця. У багатьох галузях її частка сягала 70%. Це обумовило збереження низької кваліфікації і низького рівня освіченості, куль­тури у багатьох верств населення. • За роки індустріалізації від тяжких умов праці, репресій, голоду і хвороб загинули де­сятки тисяч чоловік молодого і середнього віку.

Суцільна колективізація

Як ви вже знаєте, провести колективізацію радянський уряд намагався з 1918 р. Незва­жаючи на широку пропаганду колективних форм землеробства і пільги, надані державою колгоспам, більшість селян виявляла обережність і не переходила на нові, колективні фор­ми господарювання.

У 1928 р. Й. Сталін став ініціатором проведення суцільної колективізації (тобто колек­тивізації всіх селянських господарств). На його думку, підтриману більшістю ЦК ВКП(б), колективізація мала створити умови для прискореного завершення індустріалізації, тому що колгоспи (радгоспи) забезпечать країну дешевим хлібом та іншою продукцією. У ході суцільної колективізації передбачалося вирішити ще одну проблему - ліквідувати заможне селянство, яке не підтримувало радянську владу. Суцільна колективізація, як і колек­тивізація 1918 - 1928 рр., викликала опір значної частини селян.

Етапи суцільної колективізації

Етап	Зміст етапу
1928 р.	Уряд СРСР прийняв рішення про проведення суцільної колективізації в стислі строки (до 1931 - 1932 рр.). Розпочалася підготовча, ор­ганізаційна робота.
1929 р	Листопадовий пленум ЦК ВКП(б) ухвалив, що колективізацію в Україні не­обхідно завершити восени 1931 - навесні 1932 р. Партійні і державні органи взялися до виконання цього рішення, але наштовхнулися на опір селян.
1930 р. (січень -березень)	Партійно-державні органи почали застосовувати насильницькі методи колек­тивізації. У колгоспи було зараховано 75% селянських господарств з інвента­рем, худобою, птицею, присадибними ділянками.
1930 р. (березень - грудень)	У березні 1930 р. була прийнята постанова ЦК ВКП(б) «Про заходи з лік­відації куркульських господарств у районах суцільної колективізації» (кур­кулями у той час називали заможних селян). Й. Сталін виступив у газеті «Правда» з критикою насильницьких методів ко­лективізації (вони були названі «перегинами»), поклав відповідальність за них на місцеве керівництво. У квітні селянам повернули присадибні ділянки, корів (1 шт.), дрібну живність, інвентар, відібрані на початку 1930 р. До кінця 1930 р. органи влади не перешкоджали виходу з колгоспів усіх ба­жаючих.
1931 р.	Відновилися насильницькі методи колективізації. 200 тисяч селянських гос­подарств були знищені як куркульські, їхнє майно передане колгоспам (ця акція була названа «розкуркулювання»).
1932-1933 р.	Колективізація завершилася. Індивідуальних селянських господарств зали­шилося не більше 1%.

Доля куркулів

Категорія	Вжиті заходи
1. Куркулі, які взяли участь у боротьбі з ра­дянською владою (повстання і т.д.).	«Ізоляція» у в'язницях, у таборах або розстріл.
2. Куркулі, які чинили частковий опір при розкуркулюванні.	Висилання з сім'ями у північні, східні рай­они Росії.
3. Куркулі, які не чинили ніякого опору розкуркулюванню.	Надання після розкуркулювання ділянки землі за межами села.

Долю куркулів вирішували батрацько-бідняцькі збори. Часто в куркулі потрапляли не­угодні керівництву колгоспів селяни, які не були заможними. Селяни, які співчували своїм сусідам-куркулям, також розкуркулювалися як «підкуркульники» (так їх називали в пресі та офіційних документах). Розкуркулювання проходило, як правило, із застосуванням сили. Багато заможних селян намагалися силою і зброєю захистити своє майно. Пере­конавшись в безглуздості такого опору, вони мстилися учасникам розкуркулювання, а ті у свою чергу мстилися сім'ям і родичам куркулів. Помста набувала жорстоких, диких форм: убивства, підпали. У ході розкуркулювання знову, як у громадянську війну, гинули люди - громадяни однієї країни. Кількість жертв не рахували.

Опір куркулів досить швидко був придушений за допомогою каральних державних органів і армії (у 1922 - 1923 рр. ВНК була реорганізована і перейменована у Державне політичне управління (ДПУ) при Народному комісаріаті внутрішніх справ (НКВС).

Підсумки суцільної колективізації

• Основною формою організації сільського господарства стали колгоспи - колективні соціалістичні господарства.

• Колгоспи були створені на основі недемократичних принципів: керівництво кол­госпів, як правило, призначалося партійним керівництвом, уся діяльність колгоспів контролювалася партійними і державними органами, колгоспники фактично були позбавлені економічних прав (замість зарплатні одержували оплату «натурою», тобто сільськогосподарською продукцією) і можливості виявляти ініціативу, са­мостійність. Це сприяло формуванню байдужого ставлення до праці в колгоспі.

• Були цілком знищені господарства заможних селян.

• Загинули тисячі (або більше, число невідоме) учасників суцільної колективізації (як куркулів, так і бідняків).

• Завершивши суцільну колективізацію, керівництво країни не забезпечило створення законодавчої бази для роботи колгоспів (це буде зроблено тільки в 1935 р.), що викли­кало численні зловживання, перешкоджало організації роботи колгоспів.

• Найстрашнішим наслідком суцільної колективізації був голод 1932 - 1933 рр. в Україні і ряді районів РСФРР.

Голодомор 1932- 1933 рр. в Україні

Голод (голодомор) 1932 - 1933 рр. - історична трагедія українського народу. Аналіз да­них, які стали доступні тільки у 80-і роки XX століття, свідчить, що від голоду 1932 - 1933 рр. померло 3 - 3,5 млн. чоловік. Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжува­ності під впливом голоду, сягають 5 млн. чоловік.

Головна причина голоду 1932 - 1933 рр. - аграрна політика, яку проводила ВКП(б). У результаті суцільної колективізації відбулося різке падіння сільськогосподарського ви­робництва. Селян-одноосібників не залишилося, колгоспи працювали погано; багато селян виїхали із сіл у пошуках кращої долі. У 1929 р. керівництво СРСР прийняло рішення відно­вити продрозверстку, не зважаючи на стан справ у сільському господарстві. У ході хлібо­заготівель 1930 р. колгоспи і селяни-одноосібники здали 477 млн. пудів - рекорд за всі роки радянської влади. Однак вже в 1931 р. рівень хлібозаготівелі знизився, а в 1932 р. Україна не змогла виконати план по хлібозаготівля, який у зв'язку з несприятливими погодними умовами був знижений до 267 млн. пудів. До 1 листопада 1932 р. вдалося заготовити тільки 136 млн. пудів хліба. До цього часу стало ясно, що Україну очікує голод. Чинні на той час продовольчі норми для сільського населення - вісім пудів хліба на людину на півроку, тобто 200 млн. пудів у цілому. Такої кількості зерна в країні не було. Тому в багатьох господарст­вах вже в жовтні призупинили здачу хліба державі.

Не менш руйнівною для колгоспів була відсутність чіткої законодавчої бази їхньої діяльності. Права та обов'язки колгоспників, питання організації та оплати праці, охорони колгоспної власності регулювалися постановами партійно-державних органів, які прийма­лися в залежності від обставин. (Законодавчо оформити діяльність колгоспів стало можли­вим тільки в 1935 р. після прийняття Всесоюзним з'їздом колгоспників - «ударників» Приблизного статуту сільськогосподарської артілі.) Так, наприклад, колгоспникам спочат­ку було заборонено продавати хліб, потім (з 1932 р.) - дозволено; зарплатня до 1932 р. вип­лачувалася за фактом виходу на роботу (трудодень), без урахування якості і кількості роботи, з 1933 р. трудодень уже передбачав ці показники.

У сільському господарстві не вистачало кваліфікованих фахівців. А там, де такі фахівці були, вони виконували партійні і державні директиви з питань сільського господарства. Ці ди­рективи часто були непродуманими, безграмотними з погляду на стан справ у колгоспах.

Ось ряд прикладів. У 1931 - 1932 рр. була введена конвейєрна система, при якій жнива
проводилися поетапно - косовиця, скиртування, обмолот, вивіз зерна. Непогодженість цих
операцій, незацікавленість колгоспників у результатах своєї праці призводила до значних
втрат зерна від обсипання. Ось характерна інформація зі статті в газеті «Правда» (1932 р.,
22 липня): «У Дніпропетровській області десятки гектарів скошеного хліба лежать у валках.
Скошений хліб у копиці не в'яжуть, копиці кладуть абияк, вітер розкидає копиці, хліб усюди розкиданий, колосся не згрібають. По скошеному хлібі ходять коні з підводами, їздять
трактори. Тривале збереження скошеного хліба вже в липні викликало масове розмноження
гризунів, які знищують зерно».

У цей самий час (1930 - 1931 рр.) у колгоспах створюються тимчасові бригади - на період сільськогосподарських робіт. За цими бригадами не були закріплені інвентар, худоба, земельні ділянки. У 1932 р. тимчасові бригади були терміново замінені (відповідно до по­станови ЦК ВКП(б)) на постійні. Причина - у тимчасових бригадах колгоспники погано працювали, не берегли (часто розкрадали) інвентар, худобу. Але в багатьох колгоспах цю постанову не виконали. Колгоспникам і селянам-одноосібникам до 1932 р. заборонялося продавати сільськогос­подарську продукцію. Але ринок все ж таки існував - нелегально. А ціни на цьому ринку були в 30 разів вищі за державні. Ця обставина сприяла поширенню розкрадань у сільсько­му господарстві. За офіційними даними, у 1932 р. 85 - 90% колгоспників займалися крадіжками колгоспного врожаю.

У серпні 1932 р. були прийняті постанови, згідно з якими крадіжка колгоспного, держав­ного, кооперативного майна каралася розстрілом (за деяких обставин - 10 років ув'язнення, а незаконний продаж (спекуляція) - ув'язненням у таборі на строк від 5 до 10 років без права амністії.

Недивно, що за таких умов колгоспи дуже швидко прийшли до господарської катастро­фи: половина річного продовольчого фонду сільськогосподарської продукції (приблизно 100 -200 млн. пудів) гинула в результаті поганої організації праці в колгоспах, відсутності еко­номічної зацікавленості колгоспників результатами роботи.

Виправити ситуацію, що склалася, керівництво країни вирішило за допомогою репресій.

Щоб організувати вивіз хліба з місцевостей, де вже починався голод, були створені над звичайні комісії (за особистим наказом Сталіна). Надзвичайні комісії були направлені в Харків, Ростов-на-Дону і Саратов із завданням узяти хліб за будь-яку ціну. Надзвичайну комісію в Україні очолював В. Молотов - голова РНК СРСР.

Надзвичайні комісії не приймали власних рішень, вони діяли від імені пар­тійно-державного керівництва. Діяльність надзвичайної комісії в Україні почалася відповідно до постанов ЦК КП(б)У від 18 жовтня і РНК УРСР від 20 жовтня 1932 р. з однаковою назвою - «Про заходи для посилення хлібозаготівель».

Постанови передбачали таке:

• Повернення незаконно розданого колгоспникам хліба (більше норми авансування в колгоспах, тобто більше 15% від фактичного обмолоту).

• Введення натуральних штрафів (м'ясом, картоплею та іншими продовольчими това­рами у разі відсутності зерна) для колгоспників іодноосібників, які мали борг по хлібозаготівлях.

• Вилучення в рахунок заборгованості по хлібозаготівлях усіх створених у колгоспах натуральних фондів - посівного, продовольчого, фуражного. До того ж посівний фонд вилучався тільки згідно з санкцією облвиконкому.

У грудні 1932 р. ЦК ВКП(б) скасувало постанову ЦК КП(б)У від 18 жовтня, тому що вище керівництво вважало її надмірно «м'якою», особливо щодо вилучення посівного зерна. (Це означало і скасування постанови РНК УРСР від 20 жовтня 1932 р.) Незабаром в Україну, стежити за ходом хлібозаготівель приїхав Л. Каганович.

У січні 1933 р. був знятий з посади секретар Харківського обкому КП(б)У Р. Терехов, який насмілився доповісти Сталіну про голод в Україні. На його посаду був призначений П.Постишев. Почалися репресії проти керівників колгоспів, партійних працівників, рядових колгоспників, які саботували вивіз хліба з України і виступали з критикою діяльності надзвичайних комісій. Покарання винни були жорстокі: від 5-10 років тюремного ув'язнення до розстрілу. У січні 1933 р. повсюдно були введенні нагороди за донос. Кожний, хто вказував, де сусіди ховають зерно, одержував від 10 до 15% виявленого зерна як премію. У цих умовах надзвичайна комісія «успішно» домагалася виконання хлібозаготівельного плану. Для цього було необхідно вилучити 131 млн. пудів хліба.

Діяльність надзвичайної комісії в Україні (листопад 1932 - 1933 рр.)

 

Рішення комісії	Наслідки і підсумки рішень комісії
• Провести додатковий збір хліба з селянсь­ких господарств у листопаді 1932 - січні 1933 р.	• У селян забрали все зерно (навіть! посівне). Це прирекло їх на голодну смерть.
• Покласти на ті колгоспи, які не мали зерна (і не виконали плану хлібозаготівель) штрафи м'ясом та іншими продуктами.	• Колгоспи сплачували штрафи за рахунок селян, відбираючи в них усі продукти харчування.
• Ввести блокадний стан в Україні - не дозволяти ввозити і вивозити продовольство. • Позбавити селян голодуючих районів права виїхати з села.	• Не маючи права привезти продукти з інших районів, виїхати з села, селяни, які залиши­лися без запасів продовольства, помирали від голоду.
• Не організовувати (до лютого 1933 р.) до­помогу голодуючим, не залучати до спри­яння в подоланні голоду міжнародні організації.	• Через відсутність достатньої допомоги го­лодуючим кількість жертв голоду набагато збільшилася.

Надзвичайна комісія змогла вилучити тільки 85 млн. пудів хліба. Вже в січні 1933 р. становище в голодуючих областях стало катастрофічним, і держава була змушена почати на­дання допомоги голодуючим. Україна одержала в лютому - квітні 1933 р. 34,3 млн. пудів до­помоги у вигляді посівного, фуражного, продовольчого зерна. П. Постишев зміг переконати Сталіна припинити хлібозаготівлі з лютого 1933 р. і залишити в голодуючих областях заго­товлене після 1 лютого зерно для харчування, всього 330 тисяч пудів. До березня 1933 р. були створені пункти харчування для 60 тисяч голодуючих дітей. Але обсяг допомоги голо­дуючим був недостатнім. Лавина голодних смертей наростала з місяця в місяць до початку літа. Справжні масштаби голоду керівництво СРСР і України приховало.