Мал. 6. К. Кольман. Повстання 14 грудня 1825 року. 7 страница

8. Політика радянської влади в Україні протягом 1919 р.

Наприкінці листопада 1918 р. на території РСФРР було сформовано Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. 29 листопада Маніфест уряду проголосив відновлення влади рад в Україні. 6 січня 1919 р. назва Українська Народна Республіка була замінена на Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР). 29 січня 1919 р. було прийнято рішення про перейменування Тимчасового робітничо-селянського уряду на Раду Народних Комісарів. Створювалися органи придушення опору противників радянської влади – Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУНК), народні суди і революційні трибунали, робітничо-селянська міліція, а також революційні й військово-революційні комітети. Проте більшовики не поспішали передавати владу виборним органам – радам. 6 березня 1919 р. у Харкові розпочав роботу ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад. На з’їзді обговорювалися такі питання, як стан армії, продовольче і земельне питання, проект Конституції УСРР. З кожного з обговорюваних питань прийняті відповідні ухвали. Згідно Конституції УРСР 1919 р., що була прийнята на ІІІ з’їзді Рад, єдиними органами влади в Україні визнавалися ради, які мали вертикальну структуру. Вищим органом влади проголошувався Всеукраїнський з’їзд Рад, а в період між з’їздами – Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), головою якого було обрано Григорія Петровського (1919–1938 рр.). ВУЦВК мав формувати уряд – Раду Народних Комісарів (РНК), очолив Християн Раковський (1919–1923 рр.), збройні сили, визначати зовнішньополітичний курс та напрямки розвитку економіки, а також кордони держави.

Мал. 15. Г. Петровський.	Мал. 16. Х. Раковський.

Крім того, на з'їзді було проголошено курс на «швидке, рішуче і тверде здійснення економічної диктатури пролетаріату». Йшлося про насильницьке ламання існуючої в Україні економічної системи, яка ґрунтувалася на товарно-грошових відносинах. Так, на українських землях почалася політика «воєнного комунізму», яка передбачала тотальне державне регулювання економіки та суспільного життя. Почалося одержавлення фінансів, транспорту, системи зв’язку. Проводилися націоналізація підприємств важкої, середньої та дрібної промисловості, встановлювався державний контроль за виробництвом, вводилася загальна трудова повинність, мілітаризація праці тощо. Заборонялася та ліквідовувалася вільна торгівля, товарно-грошові відносини, введено прямий товарообіг, встановлено тверді ціни на товари, скасовувалася платня за житло, комунальні послуги, транспорт, вводилася карткова система постачання міського населення. Не кращим було становище і в аграрній сфері. Уряд УСРР конфіскував нетрудові землеволодіння: поміщицькі, удільні, монастирські, церковні та інші. Загалом було оголошено про конфіскацію 14,5 млн. десятин землі. Лише частину її одержала селянська біднота – дещо 5 млн. десятин найменш родючих і придатних до господарювання земель. Приблизно 2,5 млн. десятин залишалася для радгоспів, належали цукровим, винокурним, кінним та іншим господарствам. Решта 7 млн. десятин вважалися лишками земель заможного селянства. Їх також передбачалося передати для поділу, але в умовах 1919 р. цього не встигли зробити. На території України, як і в Радянській Росії, оголошувалася державна монополія на найважливіші продовольчі товари: хліб, цукор, чай, сіль та ін. Цими продуктами розпоряджалися лише державні органи. Вводилася продовольча розкладка: все зерно, крім необхідного мінімуму, селяни повинні були здавати державі. На практиці ж часто забирали майже весь хліб без будь-якого відшкодування. Заборонялася також приватна торгівля продуктами харчуваннями. Селяни чинили опір такій політиці, проте радянська влада використовувала силу. Були створені продзагони для вилучення продовольства. Для управління господарським життям на території республіки було утворено Українську раду народного господарства (УРНГ), яка вже у червні 1919 р. декретом ВЦВК була об’єднана з Вищою радою народного господарства (ВРНГ) і як самостійна структура перестала існувати. Економіка України перейшла в повне і беззастережне розпорядження вищих органів влади Радянської Росії. Нововведення, які принесла із собою нова влада, викликали незадоволення серед мас населення. Дедалі більше поширювалися антибільшовицькі настрої, які часто переростали у повстання. У квітні 1919 р. було зареєстровано 98 виступів, а вже у червні – липні – 328. Організовувалися повстанські з'єднання, котрі ставили собі за мету знищення більшовицького режиму. У середині березня відбулося повстання отамана Зеленого у Трипіллі, отамана Струка – в Чорнобилі, отамана Ангела – в Ніжині, отамана Паська – в Миргороді, отамана Чучупаки – в Холодному Яру. 10 квітня 1919 р. у Гуляй-Полі відбувся селянський з’їзд. На ньому делегати протестували проти насильницького запровадження комун. Їх підтримали отамани Махно, Зелений. Більшовики вважали, що це була думка лише куркулів, а відтак визнали з’їзд антирадянським.

Мал. 17. Н. Махно.

9 травня 1919 р. на півдні України, в Єлисаветграді, почалося антибільшовицьке повстання, яке очолив червоний командир Н. Григор’єв. Повстанці захопили Катеринослав, Черкаси, Олександрівськ, Кременчук, Миколаїв та Херсон. Лише в кінці травня повстання Н. Григор’єва було придушене. 25 травня, скориставшись розгромом дивізії М. Григор’єва, Рада робітничо-селянської оборони УСРР під впливом голови Реввійськради Л. Троцького, який у середині травня 1919 р. прибув до України, вирішила нейтралізувати 3-ю бригаду Задніпрянської дивізії під командуванням Нестора Махна. В червні були заарештовані декілька членів махновського штабу. Рятуючись від розправи, Н. Махно із загоном 800 осіб залишив бригаду і 19 червня перейшов на Правобережжя. Упродовж квітня – липня 1919 р. радянська влада військовою силою придушила більшість селянських повстань в Україні. Під час бойових операцій проти повсталих селян були спалені десятки сіл, введена практика взяття заручників і їх розстрілів, на деякі села накладалась грошова контрибуція. В Україні прокотилася хвиля «червоного терору», жертвами якого стали не лише поміщики, капіталісти, офіцери чи члени антирадянських партій, підпільних організацій. Серед страчених було багато безпартійних інтелігентів, священиків, службовців. 4 травня 1919 р. пленум ЦК РКП (б) ухвалив запропоновані В. Леніним рішення про військову єдність республік. 18 травня 1919 р. це рішення було схвалено на засіданні ВУЦВК. Уже 1 червня 1919 р. за участю формально незалежних держав – України, Білорусії, Латвії та Литви – вищий орган Російської Федерації – ВЦВК – на своєму засіданні схвалив декрет про об’єднання всіх радянських республік «для боротьби зі світовим імперіалізмом». Об’єднанню під керівництвом вищих органів РСФРР підлягали війська, промисловість, залізниці, фінанси, комісаріати праці. Таким чином, було укладено «воєнно-політичний союз» радянських республік, який звів нанівець суверенні права України і став першим кроком до формування майбутнього СРСР.

9. Боротьба трьох армій (Червоної, білогвардійської, армії УНР) та денікінський режим

Мал. 18. А. Денікін.

Влітку 1919 р. ц боротьбі за оволодіння Україною зійшлися білогвардійські війська і Червона армія. Нові спроби прорватися в центральні райони України робила також армія УНР. Навесні 1919 р. білогвардійці зуміли потіснити Червону армію в Донбасі. 19 травня денікінські війська перейшли у наступ на всій донецькій дільниці Південного фронту. 27 травня білогвардійці захопили Луганськ. Воєнно-стратегічна обстановка в Україні стала докорінно змінюватися на користь Денікіна. Спроби зупинити денікінська війська на території України не вдалися. Форсувавши Дніпро і Захопивши Знам'янку та Черкаси, білогвардійці повели наступ у двох напрямках: північному – на Київ та південному – на Єлисаветград – Миколаїв – Одесу. Швидкій ліквідації більшовицької влади на Правобережжі сприяли війська Директорії і ЗУНР. 17 липня Українська Галицька армія та керівництво ЗУНР під тиском польських військ залишили Східну Галичину і переправилися на правий берег Збруча. Згідно з угодою між двома урядами УГА вливалася в армію УНР для спільної боротьби за незалежність України. Проте в об’єднаної армії узгодженості не було. Є. Петрушевич та його уряд орієнтувалися на боротьбу з Польщею та Радянською Росією і були готові до тактичного союзу з Денікіним. Оточення С. Петлюри було готове до переговорів з радянським урядом В. Леніна для узгодження боротьби з Денікіним. План воєнних дій об’єднаного командування був компромісним: передбачалося розгортання наступу в напрямку Києва і Одеси. Наступ українських армій розпочався у перші дні серпня. Червоні війська, не маючи змоги стримувати білогвардійців та українські підрозділи, швидко відступили. 30 серпня частини Червоної армії без бою залишили Київ. Майже одночасно до міста ввійшли білогвардійці та українські війська на чолі з генералом Кравсом. Спроби порозумітися з денікінцями не були успішними. Білогвардійці, які прагнули відновити «єдину й неподільну» монархічну Росію, не погоджувалися на поступки, і Кравс, незважаючи на чисельну перевагу, підписав угоду про відступ з Києва до лінії Василькова. По суті справи українські війська опинилися у трикутнику смерті і змушені були вести бої з трьома силами: більшовиками, білогвардійцями та поляками. Останні поступово окупували Західну Волинь і Поділля. Першою припинила збройний опір УГА. 5 листопада вона перейшла на бік А. Денікіна. З ліквідацією галицького фронту Є. Петрушевич виїхав до Відня. Війська УНР під командуванням отамана С. Петлюри ще деякий час продовжували боротьбу з переважаючими силами. 4 грудня вони вирішили вести боротьбу партизанським способом. 6 грудня 1919 р. генерал М. Омелянович-Павленко і частина військ УНР у складі Запорізької, Волинської і Київської груп вирушили в рейд по тилах денікінської і Червоної армій. Ця подія отримала назву Перший «Зимовий похід». Рейд тривав п’ять місяців, до травня 1920 р., аж поки солдати не перейшли у занятті поляками райони. С. Петлюра з найближчим оточенням у грудні 1919 р. виїхав до Варшави, де розпочав переговори з польським керівництвом про визнання УНР і про спільні дії у боротьбі з Радянською Росією. Таким чином, наприкінці літа білогвардійці окупували майже всю Україну. Денікінці захищали інтереси перш за все поміщиків і підприємців, які прагнули реставрації імперських порядків. Білогвардійці прагнули знищити всі сліди існування не лише УСРР, а й УНР. Україна була поділена на три області: Київську, Харківську і Новоросійську (з центром в Одесі). На чолі областей стояли головноначальствуючі з фактично необмеженими повноваженнями. В Україні відновлювалося національне гноблення. Українська мова дозволялася лише к приватних навчальних закладах. Деякі українські газети й журнали закривалися, книги вилучалися з бібліотек і книгарень, впроваджувалася цензура. Денікінці установили на захопленій території режим терористичної диктатури. Прокотилася хвиля «білого терору», багатьох противників масово страчували та ув’язнювали. Аграрна політика Денікіна передбачала відновлення поміщицької власності на землю. У промисловості було скасовано восьмигодинний робочий день, збільшено норми виробітку. Отож, економічна розруха тільки посилювалась, а народне господарство занепадало. Реакційна, шовіністична політика денікінців викликала хвилю обурення найширших мас населення України. У містах формувалося анти денікінське підпілля. Крім того, на початку липня 1919 р. ЦК КП(б)У створив Зафронтове бюро для керівництва діяльністю підпільних більшовицьких організацій і розгортання повстанської боротьби в тилу денікінців. Незадоволення політикою білогвардійців охопило й українське селянство, які дедалі частіше вдавалися до виступів. Один із таких виступів відбувся у вересні 1919 р. у селі Баштанка на Миколаївщині. Повстанці, чисельність яких швидко зросла до 4 тис., оголосили Баштанську республіку, вигнавши денікінських урядовців. Значної шкоди денікінському війську завдавали загони під командування Н. Махна. 28 вересня на засіданні Реввійськради, штабу і командирів з'єднань махновці вирішили усіма силами звільнити Катеринослав і зробити його своєю базою. За тиждень махновці захопили Кривий Ріг, Олександрівськ та Нікополь. Наприкінці жовтня під контролем махновців були великі райони Півдня, у тому числі Апостолове, Бердянськ, Перекоп, Каховка та ін. В розпорядженні Н. Махна перебувало чотири корпуси, зведені в армію, яка отримала назву Революційно-повстанська армія України. 29 жовтня махновці вибили денікінців з Катеринослава, який утримували до початку грудня 1919 р. На звільнених махновцями територіях земля передавалася селянам, фабрики і заводи – колективам робітника. Для регулювання господарської, культурної, санітарно-медичної та інших галузей суспільного життя утворювались Вільні Ради. Це був анархо-комунізм – ідеал суспільного устрою махновців. Своєю боротьбою в білогвардійському тилу повстанська армія Н. Махна сприяла перемозі більшовиків над денікінською армією. 11 жовтня радянські війська розпочали контрнаступ. 12 грудня денікінці були вибиті з Харкова, а 16 грудня вони залишили Київ. На початку січня 1920 р. Червона армія повністю зайняла Донбас. У січні – лютому розгорнулися бої за Правобережжя. У перші дні лютого більшовики увійшли в Миколаїв і Херсон, а потім в Одесу. Практично уся Україна була очищена від денікінців. Лише Крим залишався під контролем білогвардійців.

10. Відновлення більшовицької влади в Україні

Утретє повернувшись до Києва, більшовики продовжили свою політику по насаджуванню комуністичного режиму. Але тепер, вона була дещо прихованою. Так, 4 грудня 1919 р. відбулася VІІІ Всеросійська партконференція більшовиків, на якій було прийнято запропоновану В. Леніним резолюцію «Про радянську владу в Україні». В її першому пункті йшлося про те, що буцімто більшовики беруть на себе зобов’язання відстоювати незалежність УСРР. А також, у документі говорилось про зміни у ставленні до української мови, яку тепер члени партії повинні нібито вивчати і навчати інших. Проте усі ці слова були справжньою фікцією. Оскільки головною метою КП(б)У було здобути більше прихильників та як найшвидше радянізувати Україну та підкорити її центральному апарату у Москві. Виступаючи перед агітаторами-комуністами, які направлялися на початку 1920 р. в Україну, Л. Троцький сказав: «…Нам необхідно повернути Україну Росії. Без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з вами». Під час денікінського режиму більшість радянських органів управління були зруйновані, крім хіба що Президії ВУЦВК і РНК, котрі перебували на території Росії. Тому, у цей час були створені революційні комітети (ревкоми). 11 грудня 1919 р. було створено Всеукраїнський революційний комітет (Всеукрревком), головою якого став Г. Петровський. Основним завданням ревкомів було встановлення повного контролю над усім громадським, політичним та господарським життям на території України. Слід відзначити, що крім КП(б)У існували й інші партії комуністичного напрямку, зокрема, Українська комуністична партія (боротьбистів), Українська партія лівих соціалістів-революціонерів (борьбисти) та Українська комуністична партія (укапісти). Проте уже до кінця 1920 р. більшовикам вдалося поглинути дві перших, вони самоліквідувались і вступили до КП(б)У. У середині лютого 1920 р., в умовах зміцнення позицій більшовиків в Україні, Всеукрревком припинив свою діяльність, передавши повноваження ВУЦВК і РНК УСРР. У березні – квітні відбулися вибори до рад різних рівнів, в результаті яких більшовики отримали більшість депутатських мандатів. Таким чином, за короткий період більшовикам вдалося відновити свою владу на українських землях. Була відновлена політика «воєнного комунізму» та червоного терору. Хлібна розкладка продовжила своє існування у ще більших розмірах. Протягом 1920 р. уже було націоналізовано понад 11 тис. підприємств. По суті справи, політика більшовиків продовжувала свій тотальний тиск на українців за допомогою сили та зброї, започаткований ще у квітні 1919 р. Так, на початку травня 1920 р. в Україну прибув голова ВЧК (Общерусская чрезвычайная комиссия) Ф. Дзержинський, який очолив оперативну групу в складі 1400 досвідчених чекістів. Разом з місцевими чекістами вони розгорнули нову компанію репресій проти всіх незгодних чи підозрілих.

11. Радянсько-польська війна та остаточне встановлення радянського режиму в Україні

Мал. 19. В. Затонський.

Перебуваючи у складному становищі уряд УНР змушений був звернутися по допомогу до свого противника – Польщі. 21–24 квітня 1920 р. між представниками УНР та Польщі був підписаний Варшавський договір. Згідно з його умовами Польща визнавала незалежність УНР на чолі з Директорією та Головним отаманом С. Петлюрою. Натомість УНР погоджувалася віддати полякам Східну Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Підляшшя та Полісся. Було обумовлено домовленість про спільні воєнні дії проти більшовиків на території України. Отож, 25 квітня об’єднана польсько-українська армія почала наступ проти Західного та Південно-Західного фронтів Червоної армії. Чисельність більшовицької армії на той час була невеликою, а тому радянський фронт згодом було прорвано і вже 6 травня польські та українські війська увійшли до Києва. 9 травня вони форсували Дніпро, але їх подальший наступ було зупинено. На території України встановлювався окупаційний режим, створювався польський адміністративний апарат, який відновив поміщицьку власність на землю, організовував вивезення до Польщі демонтованого промислового устаткування, промислових товарів і сировини. Проводилися також репресії щодо українського населення, а тому українці вороже поставилось до нової влади. 14–26 травня тривав успішний наступ Червоної армії. 5 червня кінна армія С. Будьонного, зосереджена в районі Умані, навальною атакою прорвала оборону польських військ. 7 червня червоні зайняли Житомир та Бердичів. 3-я польська армія, зосереджена в районі Києва, опинилася під загрозою оточення. Тому, вона змушена була відступити. 12 червня 1920 р. більшовики вступили до столиці України. Червоноармійці продовжували свій наступ, і вже у другій половині липня вони вступили на територію Польщі. Прагнучи запобігти воєнно-політичному краху Польщі, міністр закордонних справ Англії лорд Керзон за дорученням Верховної ради Антанти 11 липня 1920 р. звернувся з нотою до радянського уряду, в якій пропонував Росії перемир'я з Польщею. Польські війська мали відійти за так звану «лінію Керзона». Але радянський уряд відкинув вимоги і продовжив наступ.

Мал. 20. Ю. Тютюнник.

З’явившись у Галичині, більшовики негайно проголосили тут радянську владу. Було створено Компартію Східної Галичини (КПСГ). В Тернополі 8 липня сформовано більшовицький уряд – Галицький ревком (Галревком). Його головою став В. Затонський. 15 липня 1920 р. Галревком видав Декларацію до урядів радянських республік і капіталістичних держав, якою проголошувалася радянська влада в Східній Галичині і утворення на її території Галицької соціалістичної радянської республіки. Але її існування не судилось довго бути. В серпні 1920 р. польські війська почали загальний наступ, змусивши, таким чином, радянські війська відступати та залишити територію Польщі і Західної України. 12 жовтня 1920 р. між Радянською Росією та Польщею було укладено перемир'я. Це у свою чергу, означало розрив з УНР. Українські війська продовжили самостійно вести боротьбу з червоноармійцями, але армія УНР перестала існувати як організована військова сила. 18 березня 1921 р. між Польщею, РСФРР та УСРР був підписаний Ризький мирний договір. Згідно з ним Польща визнавала УСРР, анулювала Варшавський договір та отримувала Східну Галичину, Західну Волинь, Західне Полісся, Підляшшя та Холмщину. Правобережжя переходило до УСРР. Після розриву із Польщею військові озброєння УНР продовжували боротьбу. Вони сформували загони добровольців, котрі отримали назву Українська повстанська армія. У листопаді 1921 р. ці загони на чолі з Ю. Тютюнником розгорнули наступ в Україні, який одержав назву Другий «Зимовий похід». Але біля містечка Базар на Житомирщині учасники рейду були оточені й розбиті кінною бригадою червоноармійців, очолюваною Г. Котовським. Ю. Тютюннику та частині солдат вдалося вирватися з оточення, проте 450 осіб потрапило в полон, більшість із яких була розстріляна 23 листопада 1921 р. Другий «Зимовий похід» був останньою спробою військ УНР відновити незалежність України.

12. Розгром військ П. Врангеля.

Мал. 21. П. Врангель.

Тим часом, поки тривала війна РСФРР з Польщею, в Криму активно діяли частини білогвардійців. 3 квітня 1920 р. головнокомандувачем Добровольчої армії став П. Врангель. 6 червня 1920 р. білогвардійці почали наступ і вже 9 червня зайняли Мелітополь. Наприкінці червня вони захопили Північну Таврію і південну частину Катеринославщини. Одночасно йшов наступ із району Перекопа і Чонгара. Врангеля було зупинено на лінії Херсон – Нікополь – Великий Токмак – Бердянськ. 2 серпня 1920 р. більшовиками було прийнято рішення про організацію Південного фронту. Перебуваючи в складній воєнно-політичній ситуації П. Врангель у серпня 1920 р. погодився на переговори з урядом УНР. 10 вересня 1920 р. відбулася урочиста зустріч української делегації з Врангелем. Останній визнав Директорію урядом УНР і погодився на спільні воєнні дії. Але під тиском переважаючих сил Червоної армії 21 листопада 1920 р. українські війська змушені були відступити за Збруч. Крім того, наприкінці вересня 1920 р. між урядом УСРР та махновцями була укладена угода про спільні дії у боротьбі з П. Врангелем. 7 серпня 1920 р. почався контрнаступ червоних військ, які закріпились на плацдармі у районі Каховки. 8 жовтня врангелівці, переправившись через Дніпро, створили на правому березі плацдарм і захопили Нікополь. Проте довго вони тут не закріпились і змушені були перейти на лівий берег. 28 жовтня ударом з Каховського плацдарму перейшли у контрнаступ війська Південного фронту. Армія П. Врангеля була розбита, рештки уцілілих прорвалися до Криму. 7–12 листопада Червона армія форсувала Сиваш та захопила Перекопські та Чонгарські укріплення. 17 листопада 1920 р. червоноармійці остаточно звільнили Крим від військ П. Врангеля. Узимку 1920–1921 рр. півострів поринув у жорстокий червоний терор. За роки громадянської війни тут скупчилося сотні тисяч біженців, здебільшого представників заможних класів та інтелігенції з усієї Росії. Частині людей вдалося втекти разом із Врангелем на пасажирських кораблях, проте більшість залишились у Криму. Саме вони стали об’єктом розправ зі сторони червоноармійців та чекістів. Після цього, радянська влада вирішила позбутися і махновщини, боротьба проти якої тривала протягом листопада – грудня 1920 р.

Тема 31. УКРАЇНСЬКА РCР В УМОВАХ НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ (1921 - 1928)

1 УКРАЇНСЬКА РCР В УМОВАХ НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ (1921 - 1928)

Україна та утворення СРСР.

Договірна федерація. Проголошення Української Соціалістичної Радянської Республіки з столицею в Харкові, яка формально була незалежною державою, а в реальності повністю контролювалася Москвою, зумовило потребу оформлення відносин між Україною та Росією. Вже 28 грудня 1920 р. було підписано робітничо-селянський союзний договір між УСРР та РСФРР про військовий та господарський союз із взаємним визнанням суверенітету, але проголошувалось об'єднання ключових народних комісаріатів, зокрема військових і морських справ, ради народного господарства, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошти і телеграфу. Аналогічні договори Москва підписала і з іншими "незалежними" республіками, Білорусією, Бу­харою, Грузією, Вірменією, Хорезмом, Азербайджаном, таким чином сформувалась договірна федерація. Важливу роль відіграло і об'єднання дипломатичних зусиль радянських республік, так для участі в Генуезькій конференції в лютому 1922 р. сформувався радянський дипломатичний союз.

Проекти утворення СРСР. Відновлення контролю над всією територією колишньої імперії для більшовиків було одним із ключових. Абсолютно контролюючи радянські республіки необхідно було їх об'єднати в єдину державу. У процесі юридичного оформленим союзу республік розроб­лено два проекти: план «автономізації», тобто вступу національних радянських республік до складу Російської Федерації з правом авто­номії і заснування Союзу на принципах федерації. Ідеологом першого проекту був нарокм у справах національностей Йосип Сталін, на його думку статус радянських республік необхідно було звести до автономій у складі РСРФРР. Створення нової держави на принципах федерації відстоював Володимир Ленін. Дискусія стосовно державного устрою майбутньої держави відбувалась в контексті партійної боротьби, посилення Сталіна та послаблення Леніна, який через хворобу не міг впливати на події. Важлива роль у цьому протистоянні належить і республіканським лідерам, яким не було вигідне пониження статусу їхніх республік, одним з найактивніших противників автономізації був Християн Раковський, Голова РНК УСРР.

Мал. 1. Християн Раковський

Утворення СРСР. Жовтневий (1922 р.) пленум ЦК РКП (б) схвалив формулу утво­рення єдиної держави, на якій наполягав В. Ленін. Створена після жовтневого пленуму Конституційна комісія, в яку увійшли Й. Сталін, М. Калінін, О. Черв'яков, X. Раковський, Г. Чичерін та інші, висловилася за утворення наркоматів трьох типів: а) злитих (5 наркоматів), які мали б необмежену владу на території нової фе­дерації; б) об'єднаних (5 наркоматів) - відрізнялися від злитих тіль­ки тим, що підпорядковані центру республіканські підрозділи теж отримали назву наркоматів; в) автономних (самостійних) - юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров'я і самоза­безпечення. Також було прийнято норму, згідно якої кожна республіка в будь-який момент могла вийти зі складу Союзу. Ця фіктивна та популістська норма увійшла в сталінську Конституції 1936 р., а відтак і у всі наступні радянські Конституції.

30 грудня 1922 p. І з'їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу Pадянських Cоціалістичних Pеспублік і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік - РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан,Вірменія, Грузія). 26 січня 1924 р. відбувся II з'їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв'язок, планування господарства, оголошення війни іпідписання миру. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, "союз республік" фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавче закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу. Нова Конституція також фіксувала зміни, що випливали з фактів утворення в 1924 р. Молдавської Автономної Соціалістичної Радянської Республіки у складі УСРР. Також зазначалось про нововедення в адміністративно-територіальному устрої, в 1923 р. замість повітів і волостей були утворені округи та райони, а в 1925 р. встановлено триланкову систему управління центр - округ - район.