Мал. 6. К. Кольман. Повстання 14 грудня 1825 року. 2 страница

Мал. 14. Відомі історичні праці першої половини ХІХ ст.

8. Розвиток літератури

Наріжний камінь у розбудову української літератури заклав Іван Котляревський. Видана 1798 р. «Енеїда» написана народною (розмовною) мовою – це перший твір такого роду. І. Котляревський збагатив жанрову палітру української літератури, плідно працюючи в публіцистиці, прозі, драматургії. Його п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» стали класикою і донині не сходять зі сцен театрів. Новий етап у розвитку української літератури пов'язаний з творчістю Т. Г. Шевченка. У 1840 р. у Санкт-Петербурзі вийшла славнозвісна збірка його віршів під назвою «Кобзар». Поширенню знань з різних наукових галузей, піднесенню культурного та освітнього рівня сприяли бібліотеки. Перші книгозбірні в Україні (окрім приватних) виникали при навчальних закладах. Найбільшими серед них стали бібліотеки Харківського (понад 51 тис. одиниць зберігання) та Київського (88 тис. книг, рукописів, газет і т. ін.) університетів. 1830 р. вийшов урядовий указ про відкриття 50 публічних бібліотек у губернських містах. Тоді ж в Одесі відкрили першу в Україні загальнодоступну бібліотеку.


Мал. 15. І. Котляревський.	Мал. 16. Т. Шевченко.

9. Особливості українського театру

Мал. 17. Г. Квітка-Основ'яненко.

В Україні та за її межами став відомим аматорський (самодіяльний) театр Д. Трощинського у с. Кибинці на Полтавщині. З 1812 р. керівником цього колективу був батько М. Гоголя – В. Гоголь-Яновський. Ролі виконували не лише селяни-кріпаки, а й дворяни. Аматорські театри існували також у вищих навчальних закладах – Харківському та Київському університетах, Ніжинській гімназії. Студенти ставили п'єси Д. Фонвізіна, В. Капніста, І. Крилова, Ж.-Б. Мольєра, В. Гюго, В. Шекспіра. Перші професійні театральні колективи сформувалися у визнаних центрах культурного життя – Харкові й Полтаві. У 1819 р. в Полтаві збудували спеціальне приміщення, на сцені якого ставили п'єси І. Котляревського «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». Письменник і драматург організував збір коштів, за які викупили з кріпацтва талановитого актора М. Щепкіна. Переїхавши з Харкова до Полтави, М. Щепкін разом з актрисою Т. Пряженківською стали окрасою театру, що гастролював по великих містах України. У 1822 р. М. Щепкіна запросили працювати до Малого театру в Москві, а потім – до Олександринського театру в Петербурзі. На чолі професійного театру в Харкові стояв Г. Квітка-Основ'яненко, який був одночасно його директором, режисером і актором. На сцені театру ставилися п'єси О. Грибоєдова («Лихо з розуму»), М. Гоголя («Ревізор»), Г. Квітки-Основ'яненка («Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик»). На західноукраїнських землях також відбувався розвиток українського театру. У 1848 р. у Львові відбувся з'їзд українських учених, для яких місцева аматорська трупа поставила п'єсу «Наталка Полтавка». У 1848 р. І. Озаркевич організував у Коломиї аматорський гурток, на базі якого виникла театральна трупа з українським репертуаром. Театральні гуртки Тернополя, Перемишля ставили п'єси галицьких драматургів А. Петрушевича і М. Устияновича. У червні 1851 р. школярі с. Земплинь зіграли п'єсу О. Духновича «Доброчесність перевищує багатство», що поклало початок театральному рухові в Закарпатті.

Музичне мистецтво

Українське музичне мистецтво живилося народною пісенною творчістю. Календарні землеробські пісні, колядки й щедрівки, веснянки, купальські й жниварські обрядові пісні, народні плачі й голосіння, історичні думи стали тим міцним фундаментом, на якому формувалася професійна музична культура. Пісні-романси на слова Т. Шевченка («Думи мої», «Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий»), М. Петренка («Дивлюсь я на небо»), В. Забіли («Гуде вітер вельми в полі», «Не щебечи, соловейку») стали класичними. На початку XIX ст. музичне мистецтво виходить з приватних помешкань на велику сцену. Концерти артистів, хорів, капел збирають велику кількість глядачів, причому дедалі більше представників із середовища різночинців. З'являються перші музичні об'єднання: Філармонічне товариство в Одесі (1842) та Симфонічне товариство любителів музики та співу. Відомими композиторами того часу були Й. Витвицький, С. Гулак-Артемовський, І. Вітковський, О. Шумак та ін. В Україні відбувалися також гастролі відомих європейських виконавців. У 1847 р. в Одесі, Києві та Єлисаветграді успішно пройшли концерти угорського композитора й піаніста Ф. Ліста, до Одеси кілька разів приїздила італійська оперна трупа. 1848 р. вона давала вистави в Києві. Українські музичні колективи охоче виконували твори зарубіжних авторів. У 1845 р. в Лубнах (Полтавщина) було поставлено оперу «Севільський цирульник» Дж. Россіні, яка мала помітний успіх.

11. Архітектура і живопис

У кінці XVIII – на початку XIX ст. відбулися зміни в характері забудови населених пунктів. Розпорядженнями 1797 р. та 1817 р. від місцевої влади вимагалося в центрі кожного села розбивати майдан, впорядковувати забудову вулиць. У кожному губернському та повітовому місті передбачалося спорудження адміністративного центру з урядовими установами. У містах з'являлися споруди в класицистичному стилі, широкі площі, вулиці вимощувалися бруківкою. У Києві за проектами архітектора А. Меленського було збудовано пам'ятник на честь поновлення магдебурзького права (1803), церкву-мавзолей на Аскольдовій могилі (1810), перший у місті театр на Хрещатику. Академік В. Беретті став автором проекту будинків Університету Св. Володимира (1843) й Інституту шляхетних дівчат (1843).

Мал. 18. Будівля Київського університету (1837-1843 рр.).

У Харкові за проектами Є. Васильєва та О. Тона на честь перемоги у війні 1812 р. зведено високу дзвіницю Успенського собору. Швидкими темпами розбудовувалися південноукраїнські міста: Катеринослав, Миколаїв, Одеса, Олександрія, Севастополь, Сімферополь, Херсон. У Катеринославі за проектом архітектора А. Захарова споруджено Преображенський собор. В архітектурі Севастополя – будинку Морської бібліотеки, Петропавлівському соборі (1843), Графській пристані – відчувалися давньогрецькі впливи. У дусі античної архітектури збудовано приміщення міського театру Одеси (архітектор Т. де Томон). Окрасою міста стали Потьомкінські сходи і Воронцовський палац (архітектор Ф. Боффо).


Мал. 19. Потомкінські сходи (1837–1841 рр.).	Мал. 20. Воронцовський палац (1827 р.).

Разом з Потьомкінськими сходами напівциркульні будинки «присутственних місць» та готель (архітектор А. Мельников) утворили єдиний архітектурний ансамбль. Кращі архітектори залучалися до спорудження палацово-паркових ансамблів на замовлення заможних дворян – К. Розумовського в Батурині (архітектор Ч. Камерон), П. Ґалаґана в с. Сокиринці на Чернігівщині (архітектор П. Дубровський). Уяву сучасників вражають декоративно-пейзажні парки «Олександрія» в Білій Церкві та «Софіївка» в Умані.

Мал. 21. Парк "Софіївка" в Умані.


Мал. 22. Пам'ятник Володимиру Великому.	Мал. 23. "Дівчина з Поділля" В. Тропінін

Розвивалась монументальна скульптура, яка увічнює історичні події, військові перемоги та видатних діячів. 1809 р. на Контрактовій площі Києва встановлено композицію «Самсон, який роздирає пащу леву» (автор невідомий), що символізувала перемогу Росії над шведами у Полтавській битві 1709 р. До 100-річчя цієї події в Полтаві споруджено монумент Слави у стилі класицизму. В Одесі зведено пам'ятник А. Е. Рішельє з барельєфами на теми міського життя (скульптор І. Мартос, архітектор А. Мельников). У Києві 1853 р. встановлено бронзовий пам'ятник князю Володимиру Святому (автори проекту В. Демут-Малиновський, П. Клодт, О. Тон). Архітектурною окрасою Львова стали «Оссолінеум» (архітектор П. Небіле), ратуша на площі Ринок, будинок театру. В образотворчому мистецтві першої половини XIX ст. розвивалися різні жанри (побутовий, історичний, пейзажний) і стилі. Випускники Петербурзької академії мистецтв В. Тропінін, К. Павлов, А. Мокрицький, І. Сошенко, Г. Васько, Д. Безперчий стали провідниками реалістичного напряму. Вагомий внесок у становлення реалістичного українського живопису зробив Т. Шевченко. За творчі досягнення йому було присвоєно звання академіка гравюри. Вражає портретний доробок митця – понад 130 полотен, а також цикл малюнків «Притча про блудного сина». Серія полотен «Живописна Україна» розкриває Шевченка як людину, котра самовіддано любить свій край і свій народ. Помітною постаттю в образотворчому мистецтві Галичини був скульптор Красуцький, творчість якого відображала кращі традиції українського народного різьблення.


Мал. 24. Автопортрет Т. Шевченка.	Мал. 25. "Катерина" Т. Шевченко.


Мал. 26. "Смерть Б. Хмельницького" Т. Шевченко.	Мал. 27. "Дари в Чигирині" Т. Шевченко.

12. Церковно-релігійне життя

Переважна більшість віруючих українців на початку XIX ст. належала до православної церкви. На Правобережжі, Буковині, Закарпатті і Галичині конфесійна картина відзначалася строкатістю. Впливовою залишалася римо-католицька, а після Берестейської унії 1596 р. й греко-католицька (уніатська) церкви. Після польського повстання 1831 р. цар Микола І вжив заходів до послаблення впливу римо-католицької та уніатської церков на Правобережній Україні. Було закрито близько 200 католицьких монастирів, а також уніатські монастирі. Православним було повернуто Почаївський монастир, який знаходився в уніатів з 1721 р. У 1832 р. остаточно ліквідовано Василіанський орден і конфісковано його майно. Втілюючи русифікаторську політику, Микола І спрямував зусилля на «єднання» Правобережжя «з великоросійськими губерніями», піднесення православ'я. З цією метою передбачалося усунути будь-які адміністративно-правові, релігійні відмінності між Правобережною Україною і Великоросією. Одним з найпомітніших кроків у цьому напрямі стало скасування 1840 р. Литовського статуту. Прагнучи мати в Україні приручену, слухняну церкву, царизм вжив заходів до злиття греко-католицької церкви з православною. На початку 1839 р. греко-католицька церква була насильно включена до складу Російської православної церкви. Віруючих примусово навертали у православ'я. У Лівобережній, Слобідській та Південній Україні православ'я зберігало панівні позиції. Однак Українська православна церква була повністю підпорядкована російській. У Галичині більшість віруючих належала до греко-католицької церкви. На Буковині православні українці належали до Сербської православної церкви в Австрії. На Закарпатті австрійські цісарі Марія Терезія, Йосиф II та Леопольд II зрівняли в правах греко-католицьку й римо-католицьку церкви. В усіх цих регіонах проводилася політика переслідування українців, які вели національний рух.

Тема 23. НАДДНІПРЯНСЬКА УКРАЇНА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.

1 НАДДНІПРЯНСЬКА УКРАЇНА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.

Реформа 1861 р.

Мал. 1. Олександр ІІ.

Поразка в Кримській війні засвідчила значне відставання Російської імперії від західних держав в економічному та технологічному розвитку. В роки війни значно пожвавився антикріпосницький рух українських селян – «Київська козаччина» 1855 р., «Похід у Таврію за волею» 1856 р. Новий імператор Олександр ІІ (1855–1881 рр.) розумів, що для подолання відставання Росії від західних суперників необхідно реформувати економіку, збройні сили, систему управління та освіту. Зміни вирішено було розпочати з сільського господарства. Занепад кріпосництва, його економічна неефективність стала очевидною навіть для багатьох дворян. Головним питанням було: на яких умовах надавати волю селянам (з землею чи без, якою повинна бути компенсація поміщикам). 19 лютого 1861 р. маніфестом Олександра ІІ було скасоване кріпосне право. Це стало початком аграрних реформ. Скасування кріпосного права мало на меті:

ліквідувати умови для можливого соціального вибуху (про можливість якого свідчило посилення антикріпосницької боротьби);
створити умови для розвитку сільського господарства та промисловості на капіталістичній основі (розкріпачення означало звільнення трудових ресурсів для найманої праці на приватних підприємствах та сільськогосподарських маєтках).

Реформа 1861 року покращила соціальне становище колишніх кріпаків: скасовувалась особиста залежність селян від поміщиків. Селяни отримали право:

укладати торгівельні угоди, вільно займатись промислом, торгівлею;
переходити у інші верстви (міщан, купців);
вступати до вищих навчальних закладів, на державну, військову службу;
мати власне рухома та нерухоме майно;
отримували деякі громадянські права.

Проте зберігались тілесні покарання для селян, вони підпадали під юрисдикцію спеціальних судів, зберігалась функція нагляду за селянськими общинами з боку урядових чиновників (з місцевих дворян). При проведені реформи уряд орієнтувався у першу чергу на інтереси дворянства, тому в багатьох аспектах реформа виявилась непослідовною. В економічному плані становище більшості селян не покращилось. Поміщики залишали за собою половину землі, інші землі надавались селянам як наділи. За отримані у власність наділи селяни зобов’язані заплатити поміщикам по-завищеним цінам. Оскільки колишні кріпаки не мали необхідних коштів, держава сплачувала поміщикам 80 % вартості наділів. Цю суму (викупні платежі) селяни вимушені були сплачувати (повернути) державі впродовж 49 років. Інші 20 % селяни самі сплачували поміщикам (частіше відробляли – у наслідок чого довгий час спостерігались пережитки кріпосництва). Колишні кріпаки отримали від поміщиків у власність гірші та менші наділи, ніж до 1861 р. На Лівобережжі та Півдні селянські наділи скоротились на 30 %. Колишні кріпаки, які слугували при панських садибах, узагалі не отримали землі. Наступним етапом аграрної реформи було врегулювання статусу державних селян у 1866 р. Державні селяни отримали у власність ділянки, які вони мали до реформи (до 8–15 дес. (1 дес. = 1,054 га.)).

2. Реформи 60–70-х рр. ХІХ ст.

З 1862 р. в Російській імперії розпочалася військова реформа, спрямована на модернізацію армії. Здійснено переозброєння та переобмундирування армії, реформовано систему підготовки солдат та офіцерів, постачання та управління збройними силами. З 1 січня 1874 р. було запроваджено новий військовий статут, згідно з яким колишні рекрутські набори замінялися загальною військовою повинністю для чоловіків, які досягли 20 років. Строк дійсної військової служби становив у сухопутних військах 6, на флоті – 7 років. Для осіб, які мали певний освітній ценз, дозволялося проходження військової служби строком від 6 місяців до 4 років.

Шкільна реформа 1864 р. була спрямована на розвиток системи початкової освіти. Згідно з «Положенням про початкові народні училища», дозволялося створювати початкові школи державним, громадським установам та приватним особам. Статут 1864 р. передбачав реформування середньої освіти: створювалися класичні та реальні, чоловічі та жіночі гімназії. В галузі вищої освіти університетським статутом 1863 р. відновлювалася автономія університетів.

У 1864 р. урядом була ініційована судова реформа. Замість закритих станових судів вводилися суди присяжних, де незалежні від адміністративних органів присяжні, дібрані з заможних верств населення, разом з суддею виносили вирок. Завдяки реформі був започаткований новий судоустрій: створювалися окружні суди (відповідно у кожній губернії), що становили першу судову інстанцію. Кілька окружних судів утворювали окружну палату, де можна було оскаржити вирок, винесений без участі присяжних. В Україні було три судові палати – Київська, Харківська та Одеська. Касаційні функції покладалися на сенат, в компетенцію якого входило повернення справ на повторний розгляд.

У 1864 р. розпочата земська реформа, що передбачала створення органів місцевого (земського) самоврядування повітового і губернського рівнів. У земському самоврядуванні брали участь усі стани населення, які мали земельну власність, – дворянство, духовенство, селянство, міщани. У компетенції земств знаходилося економічне та культурне життя в регіонах. Земства опікувалися організацією сільської освіти, медичної допомоги населенню, популяризацією і впровадженням нововведень у сільське господарство, створенням магазинів для продажу новітньої сільгосптехніки тощо. Губернським управам підпорядковувались лікарні, освітні заклади, сільськогосподарські станції, бібліотеки, статистичні бюро тощо. В Україні земська реформа була проведена на Лівобережжі та Півдні, де було утворено 6 губернських і понад 60 повітових земських управ. На Правобережжі земську реформу провели лише у 1911 р., оскільки уряд побоювався, щоб земства не підпали під вплив польського визвольного руху.

У 1865 р. проведена реформа цензури, яка передбачала передачу цензурних установ від Міністерства народної освіти до Міністерства внутрішніх справ і створення Головного управління у справах друку та центральний комітет іноземної цензури. Попередній цензурі підлягала лише друкована продукція для масового читача, а періодичні видання звільнялися від неї за умов грошової застави від 2,5 до 5 тис крб.

Міська реформа 1870 р. була спрямована на реорганізацію та удосконалення самоврядування міських общин. Створювалися міські думи, в обранні членів яких брали участь усі верстви міського населення, що були власниками нерухомого майна, сплачували податки. Нова система міського самоврядування була набагато демократичнішою за міське законодавство часів Катерини II, яке надавало право міського самоврядування лише одному станові – дворянству.

2. Вплив реформ на соціально-економічний розвиток України в другій половині ХІХ ст.

Скасування кріпосного права відкрило можливості для розвитку промисловості (розширився ринок дешевої робочої сили). Іншим фактором індустріалізації була урядова політика, спрямована на подолання економічної та військової відсталості імперії (були створені дуже сприятливі умови для іноземних інвестицій). Індустріалізація України розпочалась зі швидкого розвитку залізниць. У 1865 рр. побудована залізнична лінія Одеса – Балта. Протягом 70 – х років – створення системи залізничного сполучення в Україні. Станом на 1880 р. залізничний транспорт з’єднав між собою найбільші міста України. В 70-х роках ХІХ ст. почався стрімкий розвиток вугільної промисловості. У 1870 – 1900 р. – видобуток вугілля зріс на 1000 %. Поширення у 1880-х рр. залізниць, поява дешевого вугілля, у поєднанні з державною підтримкою інвестицій створили умови для розвитку металургії. Держава гарантовано купувала металургійну продукцію по високим цінам. Відбулось зростання видобутку руди в Україні у 1870–1900 рр. у 158 разів. Сприятливий інвестиційний клімат призвів до того, що власниками більшості підприємств були іноземні компанії. Соціальними наслідками реформ були: поява та кількісне зростання робітничого класу (великою мірою російськомовного), урбанізація.

3. Український національно-визвольний рух

Мал. 2. В. Антонович.

«Хлопоманство». Після поразки повстання 1830–1831 рр. у Польщі, поляки знову почали збирати сили до нового масового виступу. Як і раніше, вони сподівалися на активну участь у повстанні всього населення Правобережжя. Однак частина української полонізованої молоді не підтримувала цієї ідеї, і почала зближатися з українською інтелігенцією. Як і їхні українські товариши, вони почали вивчати історію українського народу, його фольклор і мову. Цей рух очолив студент Київського університету Володимир Антонович. Його погляди розділяли і підтримували Тадей Рильський, Борис Познанський та ін. Вони заперечували польські твердження, що, мовляв, Правобережжя – це частина Польщі, що український народ – лише відгалуження народу польського, а його мова – діалект польської мови. Поляки називали цю групу «хлопоманами» (хлоп – зневажлива польська назва простої людини) й звинувачували її в зраді польських інтересів. У відповідь Антонович опублікував на сторінках журналу «Основи» статтю, в якій закликав шляхтичів – поляків, які живуть в Україні повернутися до українського народу, якого колись зреклись їхні предки. Щоб продемонструвати свою єдність із народом, «хлопомани» розмовляли виключно українською мовою, носили національний одяг, дотримувалися народних звичаїв і обрядів. Під час студентських канікул вони подорожували по селах, збирали народні пісні, казки, прислів'я, звичаї і обряди. Одночасно студенти розповідали селянам про славне минуле України, про її тяжке становище, говорили про можливий вихід з нього. Така діяльність тривала протягом всього 1860 р. На початку 1861 р. під адміністративно-поліцейським тиском «хлопомани» були змушені припинити ходіння по селах і приєднатися до тих груп, що діяли в містах. Наступні події засвідчили, що відмовою Україні на власну державу польська шляхта відштовхнула від себе українську інтелігенцію, а українське селянство традиційно не довіряло польським панам. Польське повстання 1863–1864 рр. підтвердило це. Чергове визвольне повстання почалося у січні 1863 р. Повстанці звернулися за підтримкою до українців. Однак на боці повсталих поляків воювали приблизно лише 500 українців, білорусів, росіян. Масової підтримки польське повстання не отримало. До травня 1864 р. Росія за допомогою Австрії та Пруссії придушила повстання.

Громадівський рух в Україні у 60-90-х рр. Важливою організаційною формою українського національно-визвольного руху у 60-90-х роках ХІХ ст. були напівлегальні непартійні об'єднання, які одержали назву громад. Перша така громада виникла у 1859 р. у Петербурзі. Її створили українці, які мешкали у столиці імперії. Помітно пожвавилося життя української громади Петербурга після приїзду до нього колишніх членів Кирило-Мефодіївського товариства: В. Білозерського, М. Костомарова, Т. Шевченка. Значним успіхом громади стало створення у 1861 р. першого українського журналу «Основа», в якому друкувалися українською і російською мовами художні твори, праці з історії, народознавства. У 1862 р. через фінансові труднощі та переслідування цензури і поліції «Основа» припинила існування. Центром громадівського руху безпосередньо в Україні став Київ. Навесні 1860 р. студенти і викладачі Київського університету, місцева інтелігенція створили Українську громаду. Очолив її Володимир Антонович. Невдовзі кількість членів громади сягнула 200 осіб. На таємній сходці група громадівців затвердила програмні положення: український народ є окремою нацією, кожен свідомий українець повинен віддавати всі свої сили для розвитку самосвідомості народу, допомагати українцям у боротьбі з гнобителями. Услід за київською громади були створені в Чернігові, Катеринославі, Одесі, Харкові та інших містах. Одними із головних напрямів їхньої діяльності була організація недільних шкіл для дорослого населення (перша в Російській імперії недільна школа була організована у 1859 р. у Києві). Громадівці також відкривали щоденні школи, працювали в них вчителями, організовували публічні лекції, та бібліотеки, поширювали серед населення твори Т. Шевченка, М. Вовчка та інших письменників.

Мал. 3. П. Валуєв.

Активна культурно-просвітницька діяльність громад викликали серйозну тривогу серед місцевих керівників і урядових кіл. Влада розпочала репресії: було розгромлено деякі громади, проведені арешти в Києві та Харкові, закрито усі недільні школи. З боку офіційної преси було організовано цькування українського руху. Урядові кола, рупором яких був міністр внутрішніх справ Петро Валуєв, особливо турбувало поширення громадівцями популярних книжок українською мовою серед селян. 20 червня 1863 р. таємним циркуляром Валуєв проголосив, що окремої «малоросійської мови не було, немає й бути не може». Валуєвським циркуляром призупинялося друкування українською мовою шкільних і релігійних видань, наукової літератури, підручників. Дозволялося писати «українською говіркою» тільки художні твори. Чиновники впроваджували Валуєвський циркуляр з особливим ентузіазмом. Українська література практично перестала існувати в межах Російської імперії. Царські заборони призупинили національно-визвольний рух майже на десятиріччя. На початку 70-х років контроль за життям українського суспільства дещо послабився. За цих умов українська інтелігенція знову почала поступово відновлювати громади. Громадівський рух у 70–90-х роках піднімається на новий щабель: його учасники переходять від культурно-просвітницької роботи до політичної діяльності, метою якої повинно було стати відновлення української державності. Найбільшою і найвпливовішою наприкінці 60-х – на початку 70-х років була Київська громада («Стара громада»). У її складі були відомі професори й доценти університету, викладачі київських гімназій. Члени громади зуміли згуртувати кращі наукові сили. У 1873 р. вони спочатку утворили історичне товариство Нестора Літописця, а невдовзі започаткували Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Цей відділ насправді був цілком самостійним товариством, яке ставило за мету вивчення історії, географії рідного краю. Його першим головою став громадський діяч з Лівобережжя Григорій Галаган, а діловим керівником – знаний етнограф Павло Чубинський.

Мал. 4. П. Чубинський.

Членами Товариства були: історики В. Антонович і М. Драгоманов, економіст М. Зібер та багато інших. У 1875 р. в ньому налічувалося 200 членів, які вивчали рідний край. Вони збирали етнографічні, історичні й економічні матеріали з багатьох міст і сіл України. Друкованим органом Київської громади у 1873–1875 рр. стала газета «Київський телеграф». Газета друкувала статті на досить гострі соціально-економічні й політичні теми. Зокрема, наголошувалося, що реформа 1861 р. не дала селянам сподіваної волі, підкреслювалися нестерпні умови праці і життя робітників. Діяльність громад знову викликала занепокоєння царської влади. Олександр ІІ у 1875 р. створив спеціальну комісію «для вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю». І на підставі пропозицій комісії цар, який тоді відпочивав у німецькому місті Емс, підписав закон про повну заборону української мови. Закон отримав назву «Емський указ» 1876 р. Указом заборонялося писати, співати і давати спектаклі українською мовою, друкувати підручники, перекладати українською мовою твори авторів російської і світової літератури. Правда, у 1881 р. було скасовано заборону влаштовувати театральні вистави українською мовою. Указ забороняв також ввозити в межі імперії без спеціального дозволу будь-які книги, видані за кордоном українською мовою. Заборонялося використання української мови в початкових школах, судах, державних установах. Зі шкільних бібліотек вилучалися книги українською мовою, учителів-українофілів заміняли на росіян. Було закрито Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, заборонено видавати «Київський телеграф» і звільнено ряд професорів Київського університету. Деякі активні громадівці емігрували за кордон.