Ще М. Вебер вказував на три вирішальні і обов’язкові якості для лідера, які не втратили своєї актуальності й нині: відданість справі (готовність на самопожертву), почуття відповідальності та окомір (здатність внутрішньо зібрано і спокійно аналізувати реальні обставини, відчувати політичний час) [2].
Переговори, пошуки консенсусу, створення коаліцій, компроміси та інші методи вирішення конфліктних ситуацій стають важливими в діяльності лідера. Доведено, що лідер, який іде на компроміс раніше, ніж потрібно, втрачає авторитет; а лідер, який іде на компроміс пізніше, ніж треба, втрачає ініціативу. Необхідною і обов’язковою складовою діяльності політичного лідера є власна політична програма, формулювання чітких орієнтирів, формування власної політичної лінії. Процес реалізації цієї програми багато в чому залежить від уміння особистості доповнити так зване формальне лідерство (встановлені правила і функціональні зобов’язання) з лідерством неформальним (особисті взаємовідносини в певній групі).
Вивчення праць з даної проблеми дозволяє припустити, що на політичне лідерство можуть мати вплив такі фактори: політичні переконання лідера; політичний стиль лідера; мотиви, якими керується лідер; відповідні дії лідера на негативні ситуації, що виникають; попередній політичний досвід; політичний клімат, у якому лідер розгортає свою діяльність. Важливим інструментом діяльності політичного лідера є вміння переконувати і вести переговори .
Отже, проблема політичного лідерства є багаторівневою і багатовимірною. Лише застосування комплексу методів дослідження визначає творчий процес лідерства, що залежить від рівня розвитку суспільства, політичної культури і національних традицій. Сучасний політик повинен уміти вписуватися в нові контексти й ситуації, природа яких діалогічна. Готовність до живого спілкування в нових умовах, бажання слухати і чути, знати, чого громадськість чекає від політиків, є свідченням перспективності політичного лідера. І в цьому контексті має розгортатися PR-діяльність.
Проаналізуйте можливі чинники деформації демократії як політичного режиму.
Досвід останіх років розвитку України переконав, що соціальні трансформації зовсім не обов’язково сприяють встановленню тих чи інших форм демократії чи демократичного устрою. Скоріше за все у суспільстві переплітаються риси демократії, як правило зовнішні та поверхові з авторитаризмом, більш внутрішнім та глибиним. Але спочатком перетворень панує уявлення про тимчасовий і проміжний характер подібних явищ. Та початок ХХІ століття дав можливість переконатися у стійкому та довготривалому характері саме такої системи не стійких та проміжних форм. Виявляється демократичне суспільство в чистому вигляді може існувати як певна винятковість, яка зустрічається надзвичайно рідко, як ідеальна форма різновидів буття.
Демократична держава характерна своїю різноманітністю і такими ж глабальними змінами у своїх соціальних інститутах. Свобода як раз здатна забезпечити розумну нерівність, коли особистостей, життя розсортіровує за багатьма прикметами. А демократичні перетворення є надзвичайним і великим мистецтвом найти баланс між державною демократією і свободою кожної особистості окремо, будувати життя за розумними правилами реального буття.
Трудніше за все створити демократичну державу, яку б не приголомшували пустими та звінкими лозунгами; не сконцентровували свою увагу на кормушці для своїх чиновників, а працювали, заробляючи та сплачуючи податки за рахунок яких покращувати побут особистості, його сім’ї та усієї нації. Від демократичної держави не чикають подачок, її вибудовують на благо собі і користуються її можливостями.
