Спроби реформ аграрного сектору.

Реформи аграрного сектору проходять в двох напрямках:

- становлення фермерського господарства – прийняття Закону «Про форми власності на землю» - який легалізував крім державної – колективну та приватну власність (1996 р. - 38 тис господарств)

- оновлення колгоспної системи. В 1992 р. прийнято „Закон про колективне сільськогосподарське підприємство”. Який відкрив шлях для перетворення колгоспів в ринкові господарства через акціонування, кооперування та паювання.

Всі зазначені реформи не змогли стабілізувати економічне становище України, яке характеризується в першій половині 90-х глибокою кризою.

За таких умов стратегія реформування обрана українською владою, яка передбачала стабілізацію економічної ситуації, а потім активне реформування виявилась невдалою.

Загострення зазначених протиріч підірвало авторитет в суспільстві Верховної Ради та Президента. За таких умов спробою вирватися з глибокої політичної кризи стало рішення про проведення дострокових президентських та парламентських виборів в 1994 р.

 

43. Формування та функціонування багатопартійності у сучасній Україні: основні етапи, характерні риси особливості.

Українська багатопартійність в кінці ХХ – на початку ХХІ стст. пройшла в своєму розвитку три етапи:

1. Етап зародження (середина 1988 - серпень 1991 рр.).

Особливості:

- виникнення перших неформальних організацій, опозиційно налаштованих до комуністичної влади;

- розмежування та диференціація всередині правлячої Комуністичної партії, виокремлення Демократичної платформи.

- легалізація української багатопартійності (лютий 1990 р. скасування 6-ї статті Конституції СРСР про керівну і спрямовуючу роль КПРС)

На серпень 1991 р. в Україні зареєстровано 4 і діє біля 20 партій. Найвпливовіші: КПУ, Демократична партія України, СДПУ, Об’єднана соціал-демократична партія і т.д.

2. Етап позапарламентського розвитку багатопартійності (1991-1998 рр.)

Особливості:

- штучне розширення чисельності та спектру багатопартійності (на 1998 р. більше 90 партій);

- поширення процесів дроблення та розколу політичних сил та партій (НРУ, Соціалістична партія і т.д);

- активна розбудова організаційних структур партій, при збереженні малочисельності партійних лав;

- незначний вплив більшості партій на політичне життя держави;

- зміцнення зв’язків партій з впливовими бізнесменами та бізнес-структурами.

Мажоритарна виборча система і позапартійний принцип формування парламентських фракцій зводили нанівець реальний вплив партій в законодавчій системі. Не володіючи реальною владою, партії в цей період не формували і реальної опозиції.

Найвпливовіші партії цього періоду:

ліві, соціалістичні партії - Комуністичною партією України, Соціалістичною партією, Селянською партією

центристські, соціал-демократичні та ліберальні партії – Партія зелених, НДП, СДПУ(о), Партія регіонів.

праві партії – НРУ, УРП, Конгрес українських націоналістів, ДемПУ, УНА.

3. Етап формування парламентської багатопартійності (з 1998 р.)

Особливості:

- активізація політичного структурування суспільства під впливом змін виборчого законодавства (з 1998 р. запровадження мажоритарно-пропорційної, з 2006 – пропорційної системи виборів)

- повільне становлення партійної опозиції до влади (від «конструктивної» опозиції 90-х рр. до «жорсткої» опозиції сил, які програли президентські вибори 2005 р.);

- падіння авторитету та впливу лівих соціалістичних партій;

- початок об’єднання політичних сил та партій близьких за ідеологією та соціальною базою з метою посилення впливу (передвиборчі блоки – «Наша Україна», «За єдину Україну»; владні коаліції партій – помаранчева коаліція 2004-5 рр., антикризова коаліція 2006 р.);

При збільшенні загальної кількості (на 2006 р. – більше 120 партій) в цей період виокремлюється група партій та політичних об’єднань, які, здобувши перемогу на парламентських виборах, перетворюються в парламентські партії. До таких належать Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Партія регіонів, Блок Юлії Тимошенко, блок «Наша Україна».

Ще більше посилила роль партій в політичному житті країни конституційна реформа 2005-6 рр., яка дозволила формувати уряд партіями парламентської більшості.

Таким чином, українська багатопартійна система пройшла досить складний шлях розвитку від легалізації і організаційного становлення до перетворення в засадничу складову політичної системи.

 

44. Конституційний процес в Україні. Прийняття Конституції. Головні положення Конституції України ат зміни до неї.

Суть конституційного процесу:

- в широкому значенні - забезпечення станов­лення і розвитку правової системи держави, утвердження законності й правопорядку в суспільстві, виховання правової свідомості та формування політичної культури населення.

- в вузькому значенні – процес розробки та прийняття Конституції України - основного закону, що визначає державний та суспільний лад, правову систему держави, проголошує й закріплює основні права та обов'язки грома­дян, окреслює компетенції й повноваження законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.

Політико-правовою основою концепції розроблення і прийняття нової Конституції України стали Декларація про державний суверенітет України, Акт проголошення неза­лежності України.

У 1992-1993 рр. було розроблено два варіанти Консти­туції України. Однак Верховна Рада не затвердила жодного. Причини:

- Гостре ідеологічне протистояння політичних сил навколо прийняття нового законодавства.

- Опір певних політичних сил, незацікавлених в чіткій визначеності й регламентації суспільних відносин.

- Відсутність єдиної концепції реформування та науково обґрунтованої моделі майбутнього суспільного і держав­ного устрою.

Влітку 1995 р.законодавча та виконавча гілки влади спромоглися дійти компромісу, що було зафіксовано в Кон­ституційному договорі — угоді між Верховною Радою та Президентом України про розподіл повноважень - "Про основні засади організації та функціонування державної влади та місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття Конституції України",укладеній 8 червня 1995 р.

Цей договір:

1. Створив умови для активізації та пожвавлення консти­туційного процесу.

2. Створив належне правове поле для діяльності органів виконавчої влади, президентської адміністрації.

3. Значно розширив коло повноважень Президента та його вплив на економічні та суспільні процеси.

Одночасно з дією цього договору тривала робота Конституційної комісії над Конституцією, до якої було залучено кращі наукові сили. У лютому 1996 р. Конституційна комісія передала проект Основного закону на розгляд парламенту. Проект розглядав­ся майже три місяці. Найбільш спірними виявились такі питання:

- про розподіл повноважень між гілками влади; - про приватну власність;

- про державну символіку; - про статус російської мови; - про статус Автономної Республіки Крим і т.п.

Після тривалих дискусій у Верховній Раді було створено спеціальну де­путатську комісію на чолі з депутатом М. Сиротою, яка, долаючи величезні труднощі, узгоджуючи думки різних фракцій і партій у кожній суперечливій статті Кон­ституції, винесла узгоджений проект нової Конституції на затвердження.

28 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла Конституцію України («за» проголосувало 315 депутатів). З 1996 р. 28 червня в Україні відзначається як державне свято.

Після 1996 р. конституційний процес розвивається в двох напрямах:

1. Впорядкування законодавства згідно нової Конституції. (Прийняття нових кодексів, законів, що конкретизують положення та принципи Конституції.)

2. Внесення до Конституції змін, які відображають нові суспільно-політичні та соціальні реалії.

Значні корективи в форму і зміст Конституційної реформи були внесені після Помаранчевої революції 2004 р. 8 грудня 2004 р. після тривалого протистояння в парламенті т.з «пактним голосуванням» було прийнято цілу низку поправок до Конституції, які суттєво змінили політичну систему України. Найважливіші серед них:

1. Уряд призначається Верховною Радою.

2. Президент вносить на затвердження парламенту кандидатури прем’єр-міністра, міністрів оборони та закордонних справ, решту членів уряду пропонує для затвердження прем’єр-міністр.

3. Запровадження імперативного мандату, за яким обрані від партій депутати, втрачають мандат в разі виходу з партійної фракції.

4. Запровадження пропорційної системи виборів до Верховної Ради.

Зазначені зміни повинні були вступити в дію протягом 2005-2006 рр.

Таким чином поправки значно обмежили повноваження Президента особливо стосовно кадрової політики у виконавчій владі. І навпаки значні повноваження отримали Верховна Рада та уряд.

Конституційний процес в Україні став надзвичайно важливим чинником політичного життя держави та суспільства. З одного боку, це мало наслідком усвідомлення суспільством важливості забезпечення законності та правопорядку в державі, з іншого – вкрай ускладнило і уповільнило цей процес, зробило його предметом відкритої боротьби різних політичних сил.

 

 

46. Україна в світовому співтоваристві. Зовнішня політика держави основні тенденції розвитку.

Проголошення незалежності Україна розпочинає новий якісний етап в історії української зовнішньої політики, головним змістом якого стало перетворення держави з об’єкта геополітики у рівноправного суб’єкта міжнародного співтовариства.

Принципи зовнішньополітичної стратегії України були закладені ще Декларацією про суверенітет:

- нейтральність;

- позаблоковість;

- безядерність.

В 1993 р. Верховна рада прийняла «Основні напрями зовнішньої політики України», де було визначено основоположні чинники зовнішньополітичного курсу України.

В зовнішній політиці незалежної України можна виділити такі етапи:

1. 1991-1994 рр. – в основу політики покладено принцип «балансу інтересів», але перевага надається швидкій інтеграції в європейські структури.

Головне завдання зовнішньої політики Украї­ни цього періоду полягало в забезпеченні міжнародного визнання і пошуку відповідного місця у системі міжнародних відносин (протягом першого року українську державність визнали 130 країн світу, дипломатичні відносини встановлено з 106 з них).

2. 1994-2004 рр. – період т.з. «багатовекторної» зовнішньої політики.

В основу зовнішньополітичної моделі покладено концепцію України - «мосту між Заходом та Сходом». У другій половині 1990-х рр. стратегічними партнерами України були проголошені США, Росія, Польща та інші держави.

Західний напрям.

Пріоритетним завданням України з 1994 р. декларується членство в Європейському Союзі. Тоді ж підписано першу угоду про партнерство та співробітництво. Започатковується практика проведення самітів «Україна - ЄС».

У липні 2002 р. відбувся черговий саміт «Україна — ЄС», де основним було питання про надання Україні статусу держави з ринковою економікою та асоційованого членства в ЄС. У ході роботи самміту зазначалося, що Україна ще не відповідає стандартам ЄС і не потрапляє до переліку країн, які мають увійти до ЄС у 2004 р. та 2007 р.

Досить неоднозначними були відносини України з НАТО. У 1994 р. Україна приєдналась до програми співробітництва з НАТО «Партнерство заради миру». У травні 1997 р. в Києві відкрився інформаційний центр блоку, а в липні того ж року в Мадриді підписано Хартію про особливе партнерство України та НАТО.

Після Паризького (2002 р.) саміту НАТО, на якому було переглянуто завдання цього блоку і прийнято рішення про його розширення, Рада національної безпеки та оборони України прийняла політичне рішення про набуття в перспективі статусу члена НАТО. Приймається План дій Україна-НАТО, спрямований на створення умов для інтеграції держави в альянс, який активно реалізовується протягом 2003-2004 рр.

В 1996 українсько-американські відносини були визначені як «стратегічне партнерство».

Східний напрям.

Відносини України з країнами-колишніми членами СРСР розвивались в рамках СНД. Новоутворене об’єднання виявилось структурно слабким і від самого початку не змогло виконувати інтегративні функції. Всі намагання перетворити СНД на наддержавну структуру федеративного або конфедеративного типу з міцними координативними та виконавчими органами та міжнародною суб’єктністю на мали успіху.

Дистанціювання України від активної участі в СНД значно посилило вплив у цій структурі Росії. Щоб послабити його в 1997 р. під час саміту Ради Європи в Страсбурзі лідери України, Грузії, Азейбарджану та Молдови створили консультативний форум ГУАМ. В 1999 р. до об’єднання приєднався Узбекистан. Головними завданнями ГУУАМ були:

- створення євразійського транспортного коридору (для транспортування каспійської нафти);

- співпраця у сфері врегулювання конфліктів;

- військово-технічне та економічне співробітництво;

2 квітня 1999 р. на Раді глав держав-учасниць СНД економічне співробітництво через створення зони вільної торгівлі було визначено головним завданням об’єднання. 19 вересня 2003 р. у Ялті на черговому саміті СНД президенти Росії, Білорусії, України та Казахстану підписали Угоду про формування Єдиного економічного простору (ЄЕП), яку 20 квітня 2004 р. ратифікувала Верховна Рада України.

Найбільш складно розвиваються відносини з Росією, яка намагається зберегти економічне лідерство на пострадянському просторі. Складність україно-російських взаємовідносин полягає в:

- історичних стереотипах взаємосприйняття;

- залежності України від російського імпорту енергоносіїв;

- значному відсотку росіян у складі населення України;

З моменту встановлення дипломатичних відносин було укладено більше 250 двосторонніх міждержавних та міжурядових документів. Серед найважливіших – Договір про дружбу, співробітництво і партнерство від 30 травня 1997 р. Найбільш інтенсивно україно-російське співробітництво реалізовується в економічній сфері. В зазначений період Росія була головним торговим партнером України. Однак над економічною доцільністю в цей період домінували політичні інтереси.

З іншими країнами СНД, двосторонні відносини не виходили за рамки взаємовигідного економічного співробітництва.

Важливим напрямом української зовнішньої політики стала участь україн­ських військових у миротворчих операціях ООН.

Після президентських виборів 2004 р. нове українське керівництво на чолі з В. Ющенком проголосило курс на євроінтеграцію.

45. Україна на сучасному етапі: тенденції політичного, соціально-економічного та культурного розвитку (1994-2006).

Політичне життя.

Головним вектором політичних змін було становлення плюралістичної політичної системи, яка передбачає визначальний вплив суспільства на владу і вільну конкуренцію політичних ідей та політичних сил.

Парламентські вибори 1994 р. суттєво не змінили політичної структури Верховної ради, забезпечивши більшість місць за партіями лівого спрямування. Головою Верховної Ради став О.Мороз.

На президентських виборах 1994 р. переміг Л.Кучма.

Однак зміна персоналій не усунула головних протиріч в системі державної влади. Продовжується протистояння між реформістськи налаштованим Президентом та консервативною лівою Верховною радою. 28 червня 1996 р. після тривалого протистояння і п’ятирічного зволікання Верховна Рада України прийняла Конституцію, яка і стала головною передумовою стабілізації політичної системи України.

В 1997-98 р. протистояння між парламентом і президентом продовжується, але воно мало вже не принципово-правовий, а конкретно-прикладний характер.

В 1998 р. відбувається чергові вибори до Верховної Ради за новою пропорційною виборчою системою (50% депутатського складу обиралось за мажоритарними округами, 50 % - за партійними списками). В результаті лідерство знову отримали ліві партії (КПУ, блок Соціалістичної і Селянської партії, Прогресивна соціалістична партія – 38 % місць.)

На президентських виборах 1999 р. переміг Л. Кучма. Незаперечна перемога стала підставою для спроб ще більше посилити президентські повноваження в державі.

1. На посаду Прем’єр-міністра було призначено В.Ющенка – прихильника рішучих економічних реформ.

2. В Верховній Раді в січні 2000 11 парламентських фракцій та позафракційні депутати сформували більшість (237 депутатів), яка виступила з підтримкою Президента та реформ.

3. Президент виступив з ініціативою політичної реформи, яка мала на меті збільшити повноваження Президента. Для цього 16 квітня 2000 р. відбувся Все­український референдум. Понад 80 % виборців, що взяли участь у голосуванні, висловились за двопалатний парламент, скорочення кількості депутатів з 450 до 300; ліквідацію права депутатської недоторканності та ін. Однак тенденцію до збільшення повноважень Президента призупинила політична криза зими-весни 2001 р., пов'язана з вбивством опозиційного журналіста Г. Гонгадзе. Опозиція вирішила скорис­татись представленою нагодою до зміни влади в країні. Були організовані масові демонстрації і акції протесту в рамках акції «Україна без Кучми. Наприкінці весни наступ опозиції пішов на спад, владі вдалось подолати кризу. Але авторитет влади був суттєво підірваний як у країні, так і за кордоном.

2002—2004 рр. в Україні пройшли у гострій політичній боротьбі. Л. Кучма намагався реалізувати політичну реформу, що передбачала черговий перерозподіл влад­них повноважень у трикутнику Президент — Прем'єр-міністр — Верховна Рада.

Вибори Президента України 2004 р., стали переломними в історії України. Попри велику кількість кандидатів (більше 20) головними претендентами стали провладний кандидат – прем’єр-міністр В.Янукович, та претендент від опозиції – В.Ющенко. Саме вони і потрапили на другий тур виборів, який відбувся 21 листопада 2004 р. За результатами оголошеними Центрвиборчкомом, переміг В.Янукович, але масові порушення виборчого законодавства владою, в тому числі прямі фальсифікації викликали активний протест виборців, що віддали свої голоси за В.Ющенка. Обурені громадяни вже ввечері 21 листопада 2004 р. зібрались на майдані Незалежності в Києві. Наступного дня мітинг переріс в масову мирну акцію протесту, яка тривала до кінця грудня 2004 р. і отримала назву “Помаранчевої революції”. На переголосуванні більшість отримав В. Ющенко (51, 99 %), який і став третім Президентом України.

Соціально-економічна сфера.

Головним вектором економічних змін був перехід до національної ринкової економіки. Однак спроби економічного реформування останнього десятиліття були ускладнені глибокою економічною кризою, яка була як результатом неефективності одержавленої радянської економіки, так і наслідком розриву економічних зв’язків з країнами колишнього СРСР.

В фінансовій сфері:

- вдалось приборкати інфляційні процеси (на 1998 р. – 3,3 %);

- проведено грошову реформу – в 1996 р. було введено національну грошову одиницю – гривню, з відносно стабільним курсом відносно долара США;

В промисловій сфері:

- динамізуються процеси приватизації в результаті яких на 2000 р. форму власності змінили 66,7 тис. підприємств (70 % - промислового потенціалу);

- зросла частка малих підприємств у виробництві внутрішнього валового продукту з 4 до 8 %;

В аграрному секторі:

- 25 жовтня 2001 р. Верховна Рада прийняла Земельний кодекс України яка остаточно передала землю України в приватну власність.

47. Давні держави у західних і південних слов’ян (ІХ-ХІІ ст.): суспільний устрій, християнізація, типологія державотворення та історичне значення.

У давніх слов’ян протягом УІІ-УІІІ ст. активно проходив процес державотворення. Першим протодержавним утворенням було князівство Само (623-658 рр.), що утворилося як тимчасове об’єднання проти нападів франків з центром у Південній Моравії і Нижній Австрії. На чолі цього утворення став купець Само.

Велике значення в процесі виникнення Давньоболгарської держави мало створення великого політичного об’єднання слов’ян, відомого з джерел як „Союз семи слов’янських родів”, що знаходилося в Нижній Мезії.

Політика перших болгарських ханів була спрямована на зміцнення своєї держави на міжнародній арені. Помітних успіхів Болгарія досягла за часів правління енергійного хана Крума (803-814 рр.). Йому випала честь бути першим законодавцем Болгарії. Було врегульовано систему судочинства, вводилися більш жорстокі покарання за злочини, проводилася боротьба з пияцтвом, в результаті чого було вирубано в країні виноградники. Проведена адміністративна реформа, за якою ліквідовувався колишній поділ на племінні одиниці славінії і створювались нові адміністративні округи – коміти на чолі з представниками центральної влади.

За князя Бориса (852-889 рр.) Болгарія розширила свої володіння на північ від Дунаю, завоювала ряд сербських земель, досягла узбережжя Адріатики. Найбільшої могутності Болгарія досягла за Симеона (893-927 рр.). Була завойована Сербія, Македонія, частина Фракії. По смерті Симеона І Болгарське царство почало занепадати і врешті-решт, ослаблене війною з руським князем Святославом, внутрішніми негараздами, у 1018 р. було підкорене Візантією.

В середині ІХ ст. виникає державність на території Сербії в провінції Рашка. Засновником раської династії вважається Властимир. За його правління відбувається загострення боротьби з болгарськими ханами Пресіаном і Борисом. По смерті Властимира в країні починається міжусобна боротьба. Раський стіл по черзі посідають Мунтимир, його син Прибислав, якого у 894 р. скидає двоюрідний брат, що правив у Хорватії, Петр Гойникович. Його правління тривало більше 20 років і характеризувлося як час мирних взаємовідносин з сусідами, зокрема із болгарським царем Симеоном. Проте, з середини 60-х років Х ст. сербська державність розпалась, а її територія підпала під вплив болгарського царя Самуїла.

Процес формування хорватської державності найактивніше проходив на території Далмації. За князя Трпимира, правління якого припадає на 845–864 рр. проходить посилення князівської влади. Він і його наступники за підтримки франкських королів, а потім і візантійських імператорів, розширили свої володіння, об’єднавши племена Далматинської і Посавської Хорватії. З кінця ХІ ст. в країні активізуються процеси дезінтеграції, прискорюється процес занепаду держави. На країну розпочинається ціла серія військових походів угорських королів, які незабаром призвели до встановлення в Хорватії влади угорської династії Арпадів. В 1102 р. в столиці Хорватії Біограді відбулося підписання унії, що засвідчила втрату Хорватією власної державності і ознаменувала початок тривалого перебування Хорватії під владою угорських королів. Владу ж в країні фактично тримала в своїх руках хорватська знать.

Поява Великоморавської держави припадає на 30-ті рр. ХІ ст. внаслідок об’єднавчої діяльності князя Моймира. Найвищої могутності Великоморавська держава досягає за часів правління князя Святополка, який веде активну боротьбу проти німецької агресії. Після смерті Святополка у 894 р. в країні розпочалася серйозна внутрішньополітична криза. Крах держави завершили кочівники-мадяри, які в 907 р. захопили слов’янські області Моравії.

В ІХ-Х ст. у племен, що займали територію Чехії, проходить розпад родоплемінного ладу, відбувається інтенсивний процес об’єднання територіально-етнічних одиниць. Особливої інтенсивності цей процес набуває в Середній Чехії під егідою династії Пржемисловичів. Особливого піднесення чеська держава набуває за князя Болеслава І, який проводить ряд реформ спрямованих на зміцнення держави, а також здійснює жваву політику по відношенню до сусідніх держав.

Об’єднання польських земель спочатку проходило навколо декількох центрів. Найбільшої інтенсивності цей процес набув на території княжіння полян у Великій Польщі, де правив рід П’ястів.

Правління Болеслава Хороброго (992–1025 рр.) характеризується ще жвавішою внутрішньою і зовнішньополітичною діяльністю. В 999 р. до його держави було приєднано землі Віслян з Краковом. Апогеєм політичної діяльності Болеслава стала його коронація у 1025 р.

З приходом до влади Владислава Германа (1081–1102 рр.) в країні перемагають відцентрові сили феодальної опозиції. Простежується тенденція до наростання феодальної роздробленості. Правління Болеслава ІІІ Кривоустого (1102 – 1138 рр.) стало періодом тимчасової перемоги доцентрових сил.

Полабо-поморські слов’яни займали територію між річками Лабою та її притоками -- Салою на заході, Одрою на сході та вздовж узбережжя Балтійського моря. Племена полабо-поморських слов’ян суттєво вирізнялися за рівнем політичної організації. Так у бодрицького племінного союзу надзвичайно сильною була влада князя. Лютичі вирізнялися своєю демократичною формою правління. У них фактично всім управляли народні збори. У поморських слов’ян політичний устрій нагадував олігархію, коли при наявності князя владу в свої руки захопила торгівельна верхівка.

Колективний досвід досліджень дозволяє стверджувати, що історична еволюція слов’янських держав УІІ-ІХ ст. зберігала цілісність соціальної системи. В перехідних структурах слов’янських племінних княжінь простежується зростання ролі князівської влади, племінної знаті і зниження ролі племінних народних зборів.

В ІХ -- першій половині ХІ ст. відбувається становлення слов’янських держав як політичних організацій з князівською династією, адміністративно-судовим апаратом, територіальним поділом замість племінного, податковою системою, князівським законом і судом, військом, верховною власністю на землю в межах держави

Ідеологічним завершенням процесу формування ранньофеодальних держав є запровадження християнства в якості державної релігії. А це не виключало збереження значних пластів язичницьких вірувань, трансформованих у двовір’я.

Однією з найважливіших подій у становленні давніх держав була християнізація. У Болгарії, Сербії, більшості далматинських міст християнізація проходила за східним зразком. Західний зразок був притаманним Давній Чехії, Польщі, хорвато-словенським землям, Поморо-Балтійському регіону.

 

48.Гуситська національно-релігійна війна: причини, періодизація, соціальний характер, програма, історичне значення. Сучасні наукові оцінки гуситського руху.

Гуситський рух -- це багатопланове суспільне явище – боротьба класів, реформація церкви, спроба змінити соціально-політичний лад; також це рух національного характеру проти засилля німців у країні. Рух отримав свою назву від імені одного з лідерів –Яна Гуса.

Хронологічно гуситський рух охоплює період з 1400 по 1471 р. В ньому прийнято виділяти два періоди:

· підготовчий етап (1400-1419 рр.);

· етап гуситської революції (1419-1471 рр.).

В періоді гуситської революції 1419-1471 рр. виокремлюються три фази:

· 1419-1421 рр. -- фаза найвищого розмаху революції і ініціативи радикальних верств населення.

· 1422-1437 рр. – фаза боротьби всередині країни і перехід гуситів в наступ проти Європи, спроба дати руху міжнародного розмаху.

· середина 30-х рр. – 1471р. -- шлях реформованого чеського суспільства до внутрішньої організації, до компромісу з оточуючим світом, боротьба за утримання досягнутих рубежів.

Соціально-економічні протиріччя у чеському суспільстві викликані незадоволенням існуючими порядками та їх критикою. Природно, що протест вилився в релігійній формі, оскільки інші форми були мало ефективними або просто виключалися.

Реформаційні ідеї значно поширилися і в Празькому університеті – одному з центрів інтелектуального життя Європи. Празький університет був тісно пов’язаний з Паризьким і Оксфордським університетами, де його вихованці завершували свою освіту. В Оксфорді празькі студенти познайомилися з творами англійського реформатора Джона Віклефа (1320 – 1384). Саме вони переписували їх і близько 1398 р. завезли на батьківщину.

Празький університет втратив свій міжнародний характер і перетворився на центр діяльності прихильників реформації. Все це сприяло вступу у суспільно-релігійне життя магістра Празького університету Яна Гуса.

Ян Гус виступав за зміну порядків церкви, за повернення церковного життя до традицій перших віків християнства, до заповідей Христових. Виступаючи за ліквідацію несправедливості, аморальності, експлуатації, він в основному виступав за мирний шлях досягнення цих цілей, хоч і не виключав застосування збройної боротьби.

Така антицерковна спрямованість викликала занепокоєння церковного кліру. У 1414 р. Ян Гус був викликаний на церковний собор, що проходив у місті Констанца. Там йому запропонували відмовитися від своїх поглядів. Однак, він не прийняв цю пропозицію, був узятий під варту і через 8 місяців ув’язнення як єретик і спалений на вогнищі.

Звістка про смерть Яна Гуса швидко долетіла до Праги. По всій країні розпочалися хвилювання. В країні посилився процес формування політичних груп. Феодали, бюргерство, університетські магістри й інші заможні верстви населення головним своїм завданням ставили домогтися причащання із чаші для мирян (хлібом і вином) відповідно з усіма економічними, соціально-політичними і культурними наслідками. Ця група отримала назву чашників (утраквістів).

Радикальні верстви суспільства цими вимогами не обмежилися. Окрім чаші для мирян, вони вимагали більш глибоких реформ: встановлення суспільного ладу, заснованого на вченні Біблії. Це радикальне крило отримало назву таборитів від імені пагорба, де знаходився їхній центр.

В розпалі повстання помирає король Вацлав ІУ. Королівський стіл мав зайняти брат Вацлава Сигізмунд Люксембурзький. Праві гусити в серпні 1419 року виробили умови, запропоновані Сигізмунду Люксембурзькому, щоб визнати його чеським королем. Ці вимоги отримали назву „Чотири празькі статті”: І. Гарантія причащання мирян із чаші. ІІ. Свобода закону Божого. ІІІ. Секуляризація церковного майна. ІУ. Визнання існуючого порядку в містах. Радикальні гусити на ці пропозиції не пристали. В Празі вибухнуло ще з більшою силою повстання. В 1419-1421 рр. гуситська революція досягла свого апогею.

Коли виникла загроза незалежності Чехії у зв’язку з першим хрестовим походом у 1420 р. чашники і таборити об’єднались. У битві поблизу гори Витків гусити на чолі з Яном Жижкою розгромили військо німецького імператора.

Нова фаза гуситського руху ознаменувалась відходом Яна Жижки від Табору в 1423 р., а також війною між гуситами і внутрішніми католиками. Хрестові походи, що відновилися в 1427 р. закінчились невдачею для німців. По смерті Яна Жижки таборитів очолив Прокіп Великий. В цей час гуситські походи спрямовуються проти Німеччини і виходять за межі країни. Проте в середовищі гуситів відбувається розкол.

Після невдалого хрестового походу 1431 р. чеські католики запропонували гуситам почати переговори. Переговори проходили у Базелі, але тоді угоди досягти не вдалося. Панська коаліція чашницької і католицької шляхти почала готуватися до відкритої боротьби. У битві під Ліпанами 30 квітня 1434 р. гусити на чолі з Прокопом Голим зазнали поразки від армії панської коаліції.

Таким чином ідеологічна гегемонія католицької церкви порушилося. Битва під Ліпанами і підписання Базельських компактів ознаменували перехід до нової фази гуситського руху, що являла собою боротьбу за закріплення завоювань і їх визнання феодальною Європою.

У 1444 р. главою гуситської церкви стає Ян з Рокицан, а вищим гетьманом Східно-чеського союзу був обраний 24-хрічний Іржі із Подебрад. В 1458 р. Іржі із Подебрад був обраний чеським королем. Очоливши країну, Іржі як представник чашників поставив на меті утримати результати гуситської революції. Політична лінія Іржі мала позитивне значення, оскільки, припускаючи посилення центральної влади, він намагався обмежити свавілля панства. Але завершити централізацію країни він так і не зміг. З його смертю в 1471 р. завершилась доба гуситської революції.

Гуситська війна закінчилася поразкою але в цілому чашники отримали перемогу. Розпочалося створення нової чеської церкви. Суспільство на релігійному ґрунті зазнало розколу. З’являється нова ідеологія, генератором якої виступає “Община чеських братів”.

49. Формування станово-представницької монархії у Польщі (ХІУ-ХУІ ст.). Специфіка політичної та соціально-економічної моделі Речі Посполитої.

Казимир ІІІ, якого по праву називають Великим, завершив процеси об’єднання і централізації польських земель. Був закладений фундамент міцної монархії, де влада монарха поки практично нічим не обмежувалась.

Після смерті Казимира ІІІ у 1370 р., який по собі не залишив нащадків по чоловічій лінії, династія П’ястів у Польщі припинила своє існування. Королівський трон перейшов до Людовіка Анжуйського, сина угорського короля Карла Роберта та дочки Владислава Локетка Ельжбети. Зобов’язаний троном могутній малопольській знаті, Людовік не наважився проводити активну політику.

На з’їзді представників різних верств польського суспільства у місті Кошице 1374 р. був прийнятий Кошицький привілей, за яким Людовік зобов’язувався:

· звільнити землевласників від податків і повинностей, залишивши тільки на знак визнання вищої влади короля невеликий постійний податок у королівську скарбницю (по два гроша зі селянського лану);

· призначати довічно на земські посади, такі як воєвода, каштелян, підкоморій, суддя, тільки місцевих феодалів;

· не призначати на посади королівських старост іноземців;

· виплачувати жалування лицарям, що беруть участь у війнах за межами країни; зберігати привілеї, надані раніше всім станам королівства.

ХУІ ст. в історії Польщі прийнято вважати періодом переходу країни від станово-представницької монархії до режиму шляхетської демократії. Король, не знайшовши опори у боротьбі з магнатами з боку міст, починає шукати підтримки у середньої та дрібної шляхти, за що і поступився частиною своєї влади

Однак прихід до влади Сигізмунда I Старого змінив ситуацію. Король відсторонив від політичних справ Яна Ласького й у своїй політиці став спиратися на магнатів, спробувавши повернутися до традиційної манери дій. Король сам виступив ініціатором ряду реформ, що виражала його абсолютистські прагнення.

Важливе значення мало укладення у 1569 р. Люблінської унії між Польським королівством і Великим князівством Литовським. Умови унії цього разу передбачали об'єднання сеймів двох країн, спільні вибори короля, введення єдиної монети, проведення загальної внутрішньої і зовнішньої політики. Українські землі включалися до складу земель Польського королівства. Велике князівство відтепер складалося з Білорусії і власне Литви. У ньому зберігалися окрема армія, скарбниця, судова система, традиційні державні і земські посади, старі закони. Шляхта, однак, наділялася тими ж правами, що і польська. Була розпочата церковна реформа.

Проте в 1570-х рр. країна знову потрапляє в політичну кризу.

В цілому процеси, що відбувалися в економіці як на сході так і на заході Європи, були подібні. Але польська економіка пішла іншим шляхом розвитку. Для цього часу в Польщі характерним є розвиток фільварково-панщинного господарства. Причинами його поширення були:

розгортання ринкових відносин в самій Польщі;

попит на польське зерно на Заході;

падіння вартості польсько монети і тим самим чиншу;

домінуючі соціально-політичні позиції польської шляхти;

нездатність королівської влади забезпечити баланс станових інтересів.

Фільварок – господарство при поміщицькій садибі -- складався внаслідок економічних, політичних і соціокультурних змін як в самій Польщі, так і Європі.

Зросло виробництво зерна. Феодальний фільварок був чітко зорі­єнтований на внутрішній і зовнішній ринки. Попит на хліб та іншу сільсько­господарську продукцію пред'являли торгово-ремісничі центри, навколо яких складалися свої локальні ринки.

Набагато більшим за внутрішній був зовнішній ринок. Польські дворяни чуйно реагували на попит, який до середини XVI ст. отримав додатковий стимул у вигляді так званої революції цін, небаченого підвищення вартості продуктів харчування та інших товарів в країнах Заходу через наплив до Європи золота й срібла із захоплених іспанцями американських колоній.

Фільваркова система господарства процвітала протя­гом першої половини XVI ст. У фільварку шляхта побачила свій жит­тєвий порятунок. З переходом до панщинно-кріпосної системи багато поміщиків отримали справді міцний ґрунт під ногами. Це допомогло середній шляхті зміцнити свої політичні позиції в державі, відчутно потіснити стару аристократію.

В третій чверті ХУІ ст. сільськогосподарське виробництво досягло апогею. Після цього темпи розвитку аграрного сектора спали. Щоб компенсувати падіння цін на зерно і збільшити свої прибутки шляхта почала збільшувати фільваркову запашку і забирати землю у селян. Розширення запашки вимагало нових робочих рук. Вихід був знайдений у збільшенні днів панщини. Проте до середини ХУІІ ст. кризові тенденції ще не набули незворотного характеру. Польська економіка залишалася в цілому здоровою. Справжня криза розпочалася після потрясінь „потопу” і селянсько-козацьких війн першої половини – середини ХУІІ ст.

5.0.Московська держава у ХУІ – на початку ХУІІ ст.: концепція політичної влади, дві кризи державності, соціальні наслідки опричнини та смутного часу.

На кінець ХУ- початок ХУІ ст. завершення процес об’єднання руських земель навколо Москви в єдину державу. Основу територію Московської держави складали Володимиро-Суздальська, Новгородсько-Псковська, Смоленська, і Муромо-Рязанська землі, а також частина Чернігівського князівства. Загострення внутрішньої ситуації і посилення зовнішньої небезпеки змусили найбільш далекоглядних політичних діячів шукати вихід у посиленні державної централізації. В результаті у 1547 р. відбулося вінчання на царство Івана ІУ. Вперше в історії московський князь наділявся титулом царя, що за тогочасним поняттями різко підносило його над всією титулованою російською знаттю й урівнювало в становищі з правителями сусідніх держав. З приходом до влади навколо Івана утворюється оточення наближених до нього осіб – Обрана рада. Склад обраної ради відображала компромісний характер внутрішньої політики здійснюваною Іваном ІУ. Поряд з особами незнатного походження до ради входили представники знаті і придворної адміністрації. Не будучи офіційною державною установою,

Іван ІУ згортає попередню реформу і започатковує нову, яка увійшла в Термін „опричнина” походить від давньоруського слова „пріч”, „опріч”. В Давній Русі опричниною називали ту частину землі, яку по смерті князя виділяли його вдові „опріч всіх уділів”. Ця вдовина опричнина після смерті княгині заново ділилася між синами. Вдовина частина, таким чином, виділялася опріч всього князівства, опріч всієї землі виділялася і територія царської опричнини.

Опричнина -- це своєрідна реформа, що не мала цілісної програми, спрямована на утвердження самодержавної влади, яку проводив Іван ІУ жорстокими терористичними методами.

Періодизація опричнини:

1660-1684 – опричнина в широкому розумінні;

1564-1572 – опричнина у вузькому значенні;

Серпень 1560- грудень 1564 – перехідний період ( Смерть Анастасії, ліквідація „Обраної Ради”, втеча А. Курбського).

Грудень 1564- червень 1566 – перший етап опричнини (Від’їзд Івана УІ у Олександрову слободу, впровадження опричнини, перші опричні страти, опричнина набуває чіткого антикнязівсько-боярського спрямування).

Червень 1566-осінь1572 – другий етап опричнини (опричнина носить масовий терористичний характер, охоплює практично всі верстви населення, починаються репресії проти церкви з метою ліквідації її самостійності, страти боярина Івана Федорова, усунення і вбивство митрополита Філіпа Количева, страта князя Володимира Старицького та його сім’ї, опричний погром у Новгороді 1570 р., масові страти на Красній площі в Москві, вбивство царевича Івана, похід Давлет-Гірея, спалення Москви й указ про ліквідацію опричнини).

Осінь 1575 - березень 1584 – третій етап опричнини (удільний етап опричнини, перебування Симеона Бекбулатовича на московському престолі, існування опричнини у вигляді двору, смерть Івана ІУ).

Система опричного управління значною мірою копіювала систему управління земщини. На думку О. Зиміна, особливо важливу роль у формуванні опричного апарату зіграв „Государів палац”, що ввійшов в опричнину зі своїми закладами. Але він зазнав суттєвої реорганізації. Склад його фактично був сформований заново із осіб, які досить ретельно перевірялися.

Він мав традиційну структуру і поділявся на три палаци – ситний, кормовий, хлібний.

По смерті Івана Грозного і його синів влада опинилася в руках Бориса Годунова, якого на земському соборі 1598 р. було проголошено царем. Будучи талановитим політиком, Годунов намагався відновити стабільність. Але династична криза, що співпала з розрухою й голодом, запустінням центральної частини руських земель, що стало наслідком внутрішньої політики Івана Грозного, політика уряду, направлена на посилення закріпачення селян, розкол суспільства, що полягав у численних протиріччях між боярством, дворянством і служивим людом, породження глибокої кризи духовності поклали початок другої кризи Московської держави під назвою „Смута”.

Перший період Смути (1598-1609 рр.)

ІІ період Смути (1609-1611 рр.) п ов’язаний з розколом країни.

ІІІ період Смути (1611-1618 рр.) пов’язаний з намаганням перебороти угодницьку позицію Семибоярщини, яка не мала реальної влади і не зуміла змусити Владислава виконати умови договору, прийняти православ’я. Опричнина і Смута багато в чому виявилася трагічною аномалією в житті країни.

Опричнина поглибила розкол в суспільстві. Вона не згуртувала, а розпорошила дворянство. Боярство було налякане. За „Синодиком опальних”, що відобразив справжні опричні документи, в роки терору було знищено 3-4 тис чол. Дворянства, тоді як населення складало 6-7 млн. чол. Натомість з’являються представники нової аристократії. В період смутного часу число жертв значно збільшилося. Але в той же час посилюються тенденції до національної єдності.

В економічній сфері відбувається перерозподіл вотчин. Збільшуються розміри помісного землеволодіння. 70 – 80-ті роки ХУІ ст. – час тяжкої економічної кризи. Міста і села центру країни і значною мірою північного заходу, Новгородської землі запустілі. Селяни розбіглись хто в Поволжя, хто в Приуралля, хто на Південний захід, до Тули, Курська і Орла. Спустошеними були більше половини земель. В запустінні опинилася державна скарбниця. В цих складних умовах перед новою владою постало завдання пошуків нових джерел економічного відродження країни що неминуче призвело до посилення закріпачення селянст