Колективізація сільського господарства України.
За більшовицькою ідеологією колективне сільське господарство повинно було замінити приватні селянські господарства.
В кінці 20-х рр. головними мотивами колективізації стають:
1. Потреба додаткових фінансових джерел для індустріалізації.
2. Потреба робочих рук для новоствореної промисловості.
Перехід до політики суцільної колективізації почався у 1929 р. Періоди:
1 період: 1929 – 1932 рр.
Початок насильницького створення колективних господарств. Кампанії по колективізації супроводжувалась усуспільненням не лише земель але і великої та дрібної худоби, птиці, що зустріло рішучий опір селянських мас. Перша хвиля розкуркулення: січень - початок березня 1930 р. Охопила 309 районів, де налічувалося близько 50 % селянських господарств. Станом на 10 березня було розкуркулено 61 887 господарств, тобто 2,5% від загальної кількості.
Однак масові заворушення різко загострили внутрішньополітичне становище радянської держави. Відновлення колективізації спричинило другу хвилю розкуркулення: вересень 1930 – 1932 рр. За це час за межі України було вислано близько 100 тис. родин. Загалом за роки колективізації було експропрійовано до 200 тис. селянських господарств.
В 1932 р. це призводить до голодомору, який продовжувався і в 1933 р. За приблизними підрахунками від голоду 1932-33 р. загинуло 4 - 5 млн. чол.
Поряд з опором населення перед радянським керівництвом виникає ціла низка інших труднощів, які гальмували колективізацію в Україні:
1. Проблеми управління колективізованим сільським господарством: відсутність на всіх рівнях компетентних управлінських кадрів.
2. Недолік кваліфікованих кадрів, здатних забезпечити механізацію українського села.
Внаслідок жорсткої каральної політики на к. 1932 р. владі вдалось провести колективізацію близько 70% усіх селянських господарст в.
2 період: 1933 – 1937 рр.
В цей період було завершено колективізацію. Зломлене голодомором і репресіями селянство покірно вступає до колгоспів. За роки 2-ї п’ятирічки було:
- колективізовано більше 90 % господарств;
- проведено організаційно-господарче укріплення колгоспів і радгоспів;
- розширено мережу МТС і створено систему підготовки кадрів для механізації с. г. (в 1937 р. МТС обслуговують 97% колгоспів);
- введено новий Устав колгоспів (1935 р.), за яким земля навічно ставала колективною власністю;
Головним результатом суцільної колективізації стає створення цілісної системи масованої перекачування фінансових, матеріальних, трудових ресурсів з аграрного сектору в індустріальний. Новостворена система забезпечувала:
1) постачання продовольством і сільгоспсировиною по номінальним цінам;
2) значні фінансові надходження за рахунок численних податків;
3) організований набір промисловими підприємствами робочої сили у селі;
4) пряме втручання партійно-державного апарату (райкомів, уповноважених) у процес виробництва.
Економічний результат колективізації - занепад аграрного сектору економіки (за 1929—1932 рр. скорочується поголів’я великої рогатої худоби на 1/3; різко падає річний валовий збір зерна). На к. 30-х років колгоспне сільське господарство досягає доколективізаційних показників, однак продуктивність і темпи розвитку галузі відставали від середньоєвропейських.
31. Політика коренізації в 20-30-ті рр.: суть, зміст, значення.
Щоб привернути на свій бік широкі прошарки національної інтелігенції та селянства радянської держави влада в 20-х роках намагалася забезпечити умови розвитку національних культур і мов. Така політика отримала назву коренізації. Основні її положення були прийняті на XII з'їзді РКП(б) (квітень 1923 р.) і включали:
- підготовку, виховання та висування кадрів корінної національності;
- урахуваннянаціональних факторів при формуванні партійного та державного апарату;
- організацію мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газетні журналів, книговидавничої справи на мовах корінних національностей;
- глибоке вивчення національної історії, відродження і розвиток національних традицій і культури.
В Українській СРР коренізація мала два напрямки здійснення:
1) українізація;
2) створення необхідних політичних та економічних умов для розвитку національних меншостей України.
Для реалізації політики українізації створюється комісія на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. П. Затонським, до складу якої увійшли відомі партійні та державні діячі В. Чубар, М. Скрипник, Л. Каганович, О. Шліхтер, О. Шумський та ін. 1 серпня 1923 р. приймаються директива ВУЦВК про необхідність надання державної допомоги розвитку української мови.
Результати здійснення політики українізації:
- перехід на українську мову викладання освітніх закладів (кінець 1927 р. - 4/5 шкіл, більше 1/2 технікумів і понад 1/4 вузів);
- перехід на українську мову в діловодстві (52% республіканських наркоматів і відомств, 60% місцевих органів радянської влади, 42 % апарату КП(б)У;
- зросла питома вага українців у лавах парті ї (54%) та її керівних структур (50%);
- динамічно розвивається українська культура («культурне відродження 20-х»).
Результати політики розвитку національних меншостей:
- представництво представників нацменшин в держапараті УСРР на 1929 р складає 63, 8 %;
- в місцях компактного проживання неукраїнського населення створено окремі територіально-адміністративні округи (автономна Молдавська республіка, 7 німецьких, 4 болгарських, 1 польський, 1 єврейський національні райони);
- відкрито близько 950 національних шкіл.
В кінці 20-х на початку 30-х рр. політика коренізації в обох її проявах під тиском командно-адміністративної системи згортається. Українізація стає підґрунтям, на якому формується міф про «націоналізм» та «націонал-ухильництво» («хвильовізм», «шумськізм» «волобуєвщина»), а причетність до її реалізації стає підставою для репресій в партійному, державному апаратах та широких колах інтелігенції.
32.Формування тоталітаризму. Сталінізм і політико-ідеологічні процеси в УСРР у 1930-х.
В 20-х рр. в СРСР в цілому і в Україні зокрема закладаються основи тоталітарної системи влади, яка передбачала здіснення всеохопного контролю комуністичної партії над усіма сферами життя українського суспільства. Якщо в 20-х рр. головним мотивом існування такого режиму була боротьба з „внутрішньою і зовнішньою контреволюцією”, то в 30-х рр. до нього додається потреба в мобілізації всіх зусиль суспільства на проведення індустріалізації.
Ознаки тоталітаризму:
1. Утвердження панівної комуністичної ідеології.
- боротьба з конкурентними ідеологіями (антирелігійна кампанія і ліквідація в 1930 р. автокефальної церкви; ліквідація „Просвіт” в 1929-1930 рр.)
- формування „єдиноправильної лінії” в самій партії і боротьба з „ухилами” та внутріпартійною опозицією;
- насаджування комуністичної ідеології через органи цензури та партійного контролю в культурі та освіті;
2. Монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних сил.
- централізація і унітаризація РКП(б), в ході яких КП(б)У отримує права обласного осередку РКП(б);
- ліквідація партій, які співпрацювали з більшовиками в роки громадянської війни та утвердження радянської влади в Україні (Українська партія соціалістів-революціонерів боротьбистів (лідери О.Шумський, Г.Гринько, П. Любченко) в 1920 р. самоліквідується і вливається в КП(б)У; Українська комуністична партія (лідери – А. Річицький, Ю. Лапчинський) припиняє існування в 1925 р.);
- боротьба з нелегальними осередками опозиційних партій (репресії і самоліквідація в 1924 р. організацій РСДРП (меншовиків) в Україні);
- законодавче закріплення монополії на владу РКП(б)
3. Зрощення правлячої партії з державним апаратом.
4. Встановлення контролю партії та держави над суспільним життям (перехід громадських організацій під юрисдикцію НКВС).
5. Встановлення контролю партапарату над економікою України.
- згортається неп, як поєднання ринкових механізмів функціонування економіки і державного регулювання;
- формується адміністративно-командна система управління економікою.
Збереження такої системи влади було неможливим без насилля. Здійснення насилля і терору було пов’язане з такими чинниками:
- з потребою усунення реальних та потенційних противників тоталітарної системи влади;
- з формуванням сприятливої для існування системи атмосфери страху, соціальної апатії, послуху;
- з боротьбою за особисту владу і формуванням культу особи Й. Сталіна.
В довоєнний період Україною прокотилося три хвилі репресій:
1. 1929-1931 рр. – розкуркулення і депортації українського селянства, боротьба з „шкідниками” та „саботажниками”(„шахтинська справа” і „Харківський центр” 1928 р.); боротьба з „націоналістичною контреволюцією” (Спілка визволення України, Український національний центр ін.), перші чистки парт- і держапаратів (1929-30 рр. „вичищено” 11 % - 40 тис. чол.)
2. 1932-33 рр. – штучний голод в Україні, «постишевський» терор (репресій зазнали діячі української культури пов’язані з українськими визвольними змаганнями 1917-20 рр.), репресії після вбивства Кірова („Об’єднання українських націоналістів” 1934 р.,)
3. 1936-38 рр. – доба „Великого терору”: масові арешти і розстріли української інтелігенції (розстріл в урочищі Сандормох (Карелія) 1111 в’язнів), репресії командного складу Червоної армії (44 тис. чол. - 100% командування корпусів, 98% - дивізій, 70% - полків, 80% - батальйонів), „чистки” КП(б)У (кількість членів партії в Україні зменшилась на 266 тис.).
Радянський тоталітаризм належить до найжорстокіших і антигуманних рполітичних режимів в історії людства.
33. „Українське питання” напередодні та початковому етапі другої світової війни.
В другій половині 30-х років українське питання знову висувається на одне з чільних місць у міжнародній політиці.
Українське питання — це питання про геополітичне майбутнє українських етнічних земель. Розчленування України між чотирма державами суперечило як нормам моралі так і нормам міжнародного права (принципу національного самовизначення). Співвідносно становище українського народу було яскравим прикладом несправедливості і нелегітимності Версальсько-Вашингтонської системи.
Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина.
Після приходу до влади в Німеччині А. Гітлера, нове керівництво розпочинає підготовку до війни. Щоб приховати європейський напрямок агресії в напівофіційних заявах керівники Німеччини проголошують своїм головним геополітичним інтересом – українські землі. Така демонстративна позиція Гітлера в українському питанні досягла свого результату. Західні держави притримуються політики «умиротворення» - задоволення вимог Німеччини заради збереження миру.
Характерним прикладом політики „умиротворення” є Мюнхенська домовленість (29— 30 вересня 1938 р.). Англія і Франція погодилась на розчленування Чехословаччини і передачу Німеччині Судетської області. В ході вирішення Чехословацької проблеми українське питання повернулось несподіваним ракурсом.Українське Закарпаття під впливом Німеччини виокремилось в автономний край Закарпатську Русь-Україну (28 жовтня 1938 р.).
Гітлер майстерно використав українське питання як засіб тиску і шантажу у відносинах не тільки з противниками, але і з потенційними союзниками. Для західних держав Закарпатська Україна проголошувалась німецькою пропагандою зародком майбутньої пронімецької „Великої України”, яка постане після радянсько-німецької війни. Румунія і Польща, реагуючи на пропаганду намагались запобігати перед німецьким урядом, щоб ліквідувати Карпатську Україну, розділивши її між собою і таким чином створивши „інтернаріум” – санітарний кордон навколо СРСР з міцних держав.
Коштом українських земель Німеччина прихилила на свій бік і Угорщину. 2 листопада 1938 р. за рішенням німецько-італійського арбітражу у Відні Карпатська Україна мусила віддати Угорщині 1856 км2 своєї території з населенням 180 тис. жителів, куди входили два найбільші міста: столиця Ужгород і Мукачів.
На рубежі 1938—1939 рр. в черговий раз змінились акценти у зовнішньополітичному курсі Німеччини. Прагнучи до війни але пам'ятаючи уроки Першої світової Гітлер вирішив убезпечити себе від війни на два фронти. Шукаючи зближення з СРСР, німецьке керівництво в черговий раз використовує українську карту:
Німеччина запропонувала Радянському Союзу польську Західну Україну.
23 серпня 1939 р. Молотов і Ріббентроп підписали договір про ненапад між СРСР і Німеччиною терміном на 10 років. Крім цього, було підписано і таємний протокол. Він містив положення, про розподіл „сфер інтересів” СРСР і Німеччини. В «сферу інтересів» СРСР увійшов в тому числі і Західноукраїнський регіон.
Пакт Молотова-Ріббентропа і таємний протокол до нього розв'язував руки лідеру третього рейху для початку Другої світової війни.
1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу. Виконуючи таємні домовленості, СРСР 17 вересня 1939 р. окупував Східну Галичину і Західну Волинь.
34. Україна в роки другої світової війни. Рух опору.
Перший етап Другої світової війни для України розпочинається вже у вересні 1939 р., коли згідно таємного протоколу до пакту Молотова-Рібентропа СРСР вводить свої війська на територію Західної України (17-18 березня 1939 р.). Таким чином на початку Другої світової Галичина, Західна Волинь, Північна Буковина і Південна Бесарабія опинились у складі УРСР.
Другий етап почався з нападом Німеччини на СРСР (22 червня 1941р.).
На Україну наступала група німецьких армій „Південь”. За перші три тижні німецькі війська просунулись вглиб УРСР на 400-600 км. завдаючи поразок радянській армії (знищено 3/5 військ, що перебували в українських округах)
Причини поразок радянських військ на початку війни:
- раптовість нападу;
- незавершеність процесу переозброєння СРСР (82 % озброєння – старого зразка);
- масові репресії наприкінці 30-х років проти армійського командного складу;
- некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва;
- міжнародна ізоляція Радянського Союзу, відсутність надійних союзників;
- досвідченість і відмобілізованість армії Німеччини краща укомплектованість, більш досконала воєнна техніка та озброєння.
Зазнаючи поразки на фронтах радянська влада в тилу досить успішно провела цілу низку заходів для переводу радянської економіки і життя на воєнні рейки:
1. Проводиться воєнна (з України 2,5 млн. чол.) і трудова мобілізація населення.
2. Проводяться жорсткі каральні заходи по наведенню порядку і ліквідації потенційних ворогів влади (знищено 40-50 тис. в’язнів українських тюрем)
3. Евакуюються промислових підприємств, закладів культури, населення (перебазовано понад 550 великих підприємств тридцяти галузей промисловості)
Німецький окупаційний режим.
Від самого початку війни німецьке керівництво на окупованих територіях реалізовує „Генеральний план Ост”, який передбачав на етапі війни максимальне використання економічних і трудових ресурсів завойованих областей, а в подальшому перетворення їх на життєвий простір німецької нації. Реалізація плану мала деякі відмінності на території України, залежно від зон окупації і адміністративного підпорядкування.
1. Німецька зона окупації. Включала три регіони, які підпорядковувались окремим адміністраціям.
А. Рейхскомісаріат Україна. Включав в себе більшу частину території УРСР. Окупаційний режим тут мав найбільш жорсткі форми.
- організовано чітку систему вилучення і вивезення продовольства (збережено колгоспи, вивезено 9,2 млн. тон зерна, 622 тис. тон м’яса);
- проводиться цілеспрямоване винищення населення з метою підірвати “біологічну силу” українців (знищено 215 сіл, вбито 3,9 млн. цивільного населення);
- вивозиться в Німеччину працездатне населення (бл. 2,2 млн.);
- переселення в Україну німецьких колоністів (за роки окупації бл. 45 тис.)
- ліквідовуються українські культурні заклади крім початкової школи, та української преси, які залишаються під контролем адміністрації.
Б. Дистрикт Галичина. Був частиною польського Генералгубернаторства і включав Галичину і Західну Волинь. Окупаційний режим виконуючи ті самі завдання, проте був м’якшим:
- дозволено створити представницький орган українців – Український земельний комітет на чолі з К. Паньківським;
- адміністрація формує систему місцевого самоуправління у вигляді міських та районних управ;
- допускається відносно вільний культурний розвиток регіону (освіта, театр, преса)
3. Румунська зона окупації. Включала Північну Буковину і Трансністрію (Північно-Східна Україна з м. Одесою).
Режим у вказаних регіонах був більш ліберальним, ніж в німецькій зоні. Але забороняється будь-які прояви українського націоналізму.
4. Угорська зона окупації. Включала Закарпаття.
