ІV етап лютий (лютий 1990 р. – серпень 1991 р.) – криза радянської політики перебудови.

У березні 1990 р. на III з'їзді народних депутатів СРСР президентом СРСР було обрано М. Горбачова, який отримав широкі повноваження.

Однак зупинити процеси децентралізації партійне керівництво вже не могло. Політичне життя в Україні на цьому етапі перебудови відзначалось значною активністю і інтенсивністю.

1. Пожвавлюються процеси політичного структурування українського суспільства. Зростає кількість і вплив громадських та політичних організацій, опозиційно налаштованих до влади (Народний Рух, УРП, УНДП, ін.).

21 січня 1990 р. демократичні сили в честь роковин злуки УНР і ЗУНР організовують живий ланцюг від Києва до Львова, який стає демонстрацією сили і єдності націонал-демократичного табору.

2. Суспільно-політичний рух стає масовим явищем. 30 вересня 1990 р. відбувається 100-тис. маніфестація в Києві. 2-17 жовтня 1990 р. – студентське голодування на Майдані

3. Інституалізується республіканське політичне життя. Таким чином політика Перебудови започаткована радянським керівництвом в середині 1980-х років з метою модернізації і удосконалення радянської соціалістичної системи, призвела до повного розбалансування і краху системи.

40. Проголошення суверенітету і незалежності України. Всеукраїнський референдум та вибори Президента.

Започаткована Перебудовою загальна демократизація політичної системи СРСР неминуче призвела до формування системи народовладдя в Українській РСР, що стало головною політичною передумовою початку процесу розпаду СРСР і перетворення України на незалежну державу.

В березні 1990 р. в Україні проходять перші демократичні вибори до Верховної Ради та в місцеві Ради. З цього часу протистояння комуністів і опозиційних демократичних сил стає публічним

16 липня 1990 під тиском зовнішніх (процеси суверенізації республік СРСР) і внутрішніх чинників Верховна Рада прийняла Декларацію про суверенітет. Декларація проголошувала:

- верховенство і неподільність влади українського народу в Україні;

- верховенство і пріоритет конституції і законів УРСР;

- право на частину загальносоюзного багатства

- економічний суверенітет.

Перший проект нового союзного договору було створено в другій половині 1990 р. На ньому позначився вплив консервативної частини радянського керівництва, яка намагалась за всяку ціну зберегти Союз у тій формі, в якій він існував до 1990 р. Проект не передбачав суверенітету республік, забороняв вихід їх з Союзу.

На початку 1991 р. виникає ідея референдуму. Консерватори сподівалися залучитися підтримкою консервативної частини радянського суспільства.

Референдум відбувся 17 березня 1991 р. На обидва питання більшість суспільства відповіли схвально (70%; 80%).

Новий проект союзного договору було розроблено в квітні 1991 р. На зустрічі союзного керівництва з представниками 9 республік, що відбулась під Москвою в Новоогарьово в цілому узгоджено текст документу. Проект враховував незалежницькі настрої республіканських еліт і допускав суттєвий перерозподіл влади на їх користь в новій федеративній союзній державі.

Радянське керівництво вирішило розпочати підписання договору в двосторонньому порядку. На 20 серпня було призначено підписання договору між Росією та Казахстаном.

Новоутворений орган Державний комітет по надзвичайній ситуації (ГКЧП), повинен був зосередити всю владу в своїх руках. Заборонено діяльність політичних партій, проведення мітингів, введено цензуру.

24 серпня 1991 р. на позачерговій сесії Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України. Його легітимність було підтверджено на референдумі 1 грудня 1991 р., де 90 % виборців проголосували за незалежність. Тоді ж було обрано Президента незалежної України. Ним став Л. Кравчук.

Остаточну долю СРСР було вирішено на нараді в Біловежській Пущі в Білорусії. 8 грудня 1991 р. президенти Л.Кравчук, Б.Єльцин та Голова Верховної Ради Білорусі С. Шушкевич констатували розпад Союзу і підписали угоду про утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті до угоди приєдналося ще 7 республік колишнього СРСР.

41.Гетьманат і Директорія як історичні форми українського державотворення.

В результаті державного перевороту 28-29 квітня 1918 р. до влади було приведено режим персональної диктатури П.Скоропадського у формі гетьманату.Перебравши в УЦР еста-фету “пронімецької” орієнтації в зовнішній політиці, гетьманат істотно відрізнявся від своєї попередниці в цілому ряді відношень:

1) в класовому відношенні спирався на маєтні прошарки суспільства–великих земле -власників, капіталістичну буржуазію, багатих селян, залишки старої бюрократії та кон-сервативно налаштовану частину інтелігенції;

2) в партійно-політичному плані його опорою були ліберальні правоцентристські органі-зації - типу партій кадетів та октябристів (точніше їх залишків), Союзу промисловості, торгівлі та фінансів (Протофіс), Союзу земельнихвласників,Української хліборобсько-демократичної партії й т.д.. Висуванці цих кіл склали й гетьманський кабінет міністрів на чолі з полтавським поміщиком Ф.Д\Лизогубом, близьким до октябристів;

3) в інституційно-правовому плані гетьманат орієнтувався на модель авторитарно-мо-нархічного правління, фактично відкинувши конституційно - представницькі форми і придушуючи опозицію (силою–опозицію радикальну, профілактичними обмеженнями – опозицію помірковану);

4) в політико-ідеологічному відношенні гетьманат являв собою варіант консеватизму. Саме його принципи –державність, стабільність, приватна власність та приватна ініці-атива, опора на традицію становили “кредо” гетьманського“ відродження”.

Єдина міцна опора гетьманату – австро-німецькі окупаційні частини стали розкладатися під впливом поразок від Антанти і революцій в обох імперіях наприк.жовтня-на поч. листопада 1918 р..

Крах Четверного Союзу та криза гетьманату привели в активний рух опозицію – як ліворадикальну, збройну,- в особі створеної на поч. липня 1918 р. Комуністичної партії (більшовиків) України (КП(б)У), партій лівих українських есерів (боротьбистів) та лівих російських есерів (борбистів) і численних “безпартійних” повстанських формувань типу армії анархіста Н.Махна на Катеринославщині.

Коли в політиці гетьмана намітився поворот в бік Антанти та російської “білої гвардії” - з відмовою від принципу незалежності України, - Рада УНС 14 листопа-да 1918 р. прийняла рішення про повстання під гаслом відновлення УНР. Тоді ж була створена й Директорія – тимчасовий орган найвищого керівництва повстанням та владою.. Провідні ролі в ній грали В.Винниченко (голова) та С.Петлюра як головнокоманду-ючий повстанських військ.

Уже 14 грудня, через місяць після початку виступу, повстанці увійшли в Київ. Того ж дня П.Скоропад-ський офіційно зрікся влади та емігрував до Німеччини. Однак,цей їхній успіх був нетривким і останнім в своєму роді. Загальна ситуація і в самій Україні, і за її межами стала розвиватися не на користь цих сил.

Перш за все, будучи за формою тимчасовою військово-авторитарною диктатурою, Директорія не зуміла ні створити дієздатний апарат влади, ні забезпечити собі опору в суспільстві. Не мала вона і якоїсь цілісної, конкретної програми суспільних перетворень – наслідком чого стала постійна боротьба “в верхах”, провали й зволікання в практичних діях, наростаюче розчарування мас. Скликаний для виходу з кризи 23 січня 1919 р. передпарламент – Трудовий конгрес – виявився малорезультативним. Одним з його рішень Директорії була залишена вся повнота влади, іншим – ратифікований Акт про злуку УНР та ЗУНР, підписаний 22 січня 1919 р. (і не здійснений на практиці).

6 січня 1919 р. в Харкові було проголошено Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР). Отримавши 30-тисячне підсилення за рахунок партизанів, війська радянського Українського фронту уже 5 лютого 1919 р. взяли Київ і розпочали наступ на Правобережжі.Прорив радянських військ в районі Жмеринки розірвав петлюрівський фронт на дві ізольовані частини. Одна з них, півден-на, змушена була перейти на територію Румунії, де була інтернована. Друга, північна, була розбита в районі Рівного і відступила в Сх.Галичину, на територію ЗУНР. На поч.травня 1919 р. поразка Директорії стала фактом.

42. Державотворчі процеси в Україні в першій половині 90-х рр. ХХ ст. Соціально-економічні та політичні проблеми на шляху розбудови української держави.

Проголошення незалежності України поклало початок тривалому і досить важкому процесу формування Української держави.

Складовими цього процесу були:

1. Формування головних ознак держави.

- визначено кордони держави (Закон „Про державний кордон” 4 листопада 1991 р. та закони про прикордонну та митну служби);

- визначено норми громадянського статусу (Закон „Про громадянство” 8 жовтня 1991 р.);

- прийнято державну символіку (січень-лютий 1992 р.);

- сформовано національні збройні сили (Закон «Про Збройні сили України» 6 грудня 1991 р., концепція оборони та розбудови Збройних сил України 11 жовтня 1991 р., Воєнна доктрина України жовтень 1993 р.)

2. Формування системи органів державної влади.

Законодавча влада. Вищий законодавчий орган України — Верховна Рада — дістався в спадок від Української РСР. Її було обрано ще навесні 1990 р., і аж до весни 1994 р, депутати Верховної Ради дванадцятого скликання (Голова І. Плющ) визначали перебіг законодавчого процесу.

Виконавча влада. Представлена в Україні Президентом (грудень 1991-1994 рр – Л. Кравчук) та Кабінетом міністрів (Прем’єр-міністри: В.Фокін (до жовтня 1992 р.), Л.Кучма (жовтень 1992 – вересень 1993 р.), Л.Кравчук – Ю. Звягільський (вересень 1993-червень 1994))

Судова влада. Здійснюється судовими органами, які у своїй сукупності становлять судову систему України. Складовими цієї системи є Верховний суд республіки, загальні, арбітражні та військові суди. З 1992 р. важливим елементом судової системи став Конституційний суд.

Ефективній роботі держаної влади від самого початку заважали неврегульованість функцій органів різних гілок і рівнів влади і відсутність механізмів залагодження конфліктів між ними.

До таких конфліктів слід віднести

- протистояння між Президентом і Верховною Радою на грунті невизначеності їхніх функцій та владних повноважень. Президент претендував на право видавати підзаконні акти по неврегульованим питанням економічного життя. Верховна Рада намагалася обмежити повноваження Президента зовнішньополітичною сферою;

- протистояння всередині виконавчої влади між Президентом і Прем’єр-міністром (1993 р. Л.Кравчук - Л.Кучма)

- протистояння в Верховній Раді між лівою більшістю та демократичною меншістю;

Крім політичних конфліктів на державотворчий процес негативно впливав провал економічної політики перших урядів.

Від радянських часів економіка України успадкувала цілу низку негативних особливостей, які ускладнювали процес реформування:

1. Перевага застарілих матеріало- та енергомістких технологій на виробництві.

2. Абсолютна перевага державної власності

3. Високий рівень монополізації.

Долаючи дію зазначених негативів перед владою стояла низка завдань по перетворенню економіки України:

- з регіонального відгалуження загальносоюзної господарської системи в повноцінну національну економіку;

- з командно-адміністративної в ринкову;

Для цього було здійснено низку заходів:

Приватизація.

Розпочалась в березні 1992 р. прийняттям Верховною Радою низки законів про приватизацію майна державних підприємств, випуску приватизаційних паперів. Форми приватизації: акціонування, продаж на торгах і т.д.

З січня 1993 р. розпочалась приватизація житлового фонду.

Результатом приватизаційних процесів стало швидке збільшення кількості малих та середніх підприємств (на 1995 р. – 80 тис.)

Фінансова реформа.

1. В листопаді 1992 р. Україна вийшла з рубльового простору і ввела в обіг тимчасову грошову одиницю – купоно-карбованець.

2. Законом „Про банки та банківську діяльність” унормовано банківську діяльність в Україні. Створено Національний банк України, який став центральним банком держави здійснюючи державну політику у сфері грошового обігу, кредиту і т.п.

3. Відбувається становлення податкової системи в Україні.