Реформи 60 - 70 - х рр. ХІХ ст. та особливості розвитку Наддніпрянщини у пореформений період та на початку ХХ ст.

Поглиблення кризи феодально - кріпосницької системи бачили і правлячі кола Росії. Поразка в Кримській війні (1853 - 1856 рр.) виявила економічну відсталість країни, а посилення антифеодальної боротьби селян загострювало ситуацію. Звідси виходило розуміння потреби реформ, перш за все - відміни кріпацтва, бо воно було стрижнем, на якому трималася вся тодішня будова політичної та економічної системи царської Росії. Кілька років велася підготовка, реформа розроблялася згори - поміщиками, звідси й її результати.19 лютого 1861 р. було видано царський маніфест про скасування кріпацтва. Селян звільняли від кріпосницької залежності, але власником землі був поміщик. Свій наділ землі селянин повинен був викупити. Протягом двох років між поміщиком і селянами укладалися "уставні грамоти", в яких визначалися розміри земельних наділів, що підлягали викупу. Але надання дозволу селянам на викуп наділів повністю залежало від бажання поміщиків. До переходу на викуп селяни вважалися "тимчасовозобов'язаними", тобто під опікою поміщика, і повинні були відбувати панщину чи оброк. Практично селяни залишалися примусово прикріплені. Тимчасовозобов'язаний стан в багатьох місцях тривав до 9 і 20 років. Тільки у 1883 р. всіх селян перевели на обов'язковий викуп.Значна частина земель залишалася у поміщиків, тобто поміщицьке землеволодіння зберігалося.Як визначалися розміри наділів селян? За принципом, там, де земля родюча і поміщикам було вигідно вести власне господарство, більшість земель вони намагалися залишати собі, навіть, за рахунок зменшення селянських наділів, що дістало назву - відрізки. В Україні ж землі родючі, тому селяни втратили більше 15 % землі, якою користувалися раніше. 94 % поміщицьких селян отримали наділи менше 5 десятин, тобто менше норми середнього прожиткового рівня. Тим самим, щоб вижити, селяни змушені були орендувати землі у поміщика, йти до нього в економічну кабалу. Тобто поміщики зберігали більшість землі і отримували дешеву робочу силу.Як визначався розмір викупної суми за селянські наділи? В основу викупної суми було покладено не ринкову вартість землі і доходи від господарства, а розміри загальних грошових податків, які сплачували селяни - кріпаки. Тобто розмір викупної суми визначався за таким розрахунком, щоб ці гроші, будучи покладеними до банку, давали б поміщикові у відсотках такий прибуток, який дорівнював би сумі оброчного податку селянина - кріпака. Для селян це були великі гроші, але, щоб не постраждали інтереси поміщиків, держава виплачувала 80 % викупної суми, селяни ж - 20 %. Тим самим селяни ставали боржниками держави і протягом 40 років повинні були щорічно погашати 6 % викупної суми, це називалося - викупні платежі. Виплачували їх селяни до 1906 р. За цей час виплатили 382 млн. карб., а ринкова вартість цієї землі становила 128 млн. карб. Всього ж по Росії: ринкова вартість становила 648 млн. карб., викупна сума - 867 млн. карб., сплатили ж до 1906 р. - 1540,5 млн. карб. І ще залишалися боржниками. По суті, це був грабунок селянства.Аграрна реформа 1861 р. була проведена в інтересах поміщиків. При цьому зберігалися пережитки кріпосництва: поміщицьке землеволодіння, відрізки, викупні платежі. Усе це гальмувало розвиток капіталістичних відносин на селі, так само, як і штучна консервація селянської общини.

Проте на Правобережній Україні виявилися особливості в проведенні селянської реформи. Причиною цього було польське повстання 1863 р. Українським селянам були зроблені деякі послаблення. Їх швидко перевели на обов'язковий викуп, збільшили на чверть земельні наділи та зменшили на 20 % викупні платежі.Це була реформа поміщицьких селян, але в Росії були й інші категорії селянства, щодо кожної проводилася окрема реформа. У 1863 р. - реформа удільних селян, а у 1866 р. - реформа державних селян, які теж викупляли свої наділи.

У 60 - 70 - рр. ХІХ ст. була проведена ціла низка реформ.

У 1864 р. - земська реформа. Земства були органами місцевого самоврядування, які діяли на селі (лікарні, школи, статистика, шляхи та ін., але не політична діяльність). Виборцями були землевласники (поміщики та селянські общини). На Правобережній Україні земства були запроваджені у 1911 р., причиною також було польське повстання 1863 р.

У 1864 р. була проведена судова реформа, за якою суд ставав незалежним від адміністрації, також впроваджувався суд присяжних.

У 1870 р. міська реформа впровадила в містах органи самоврядування - міські думи. Їх функції були такі, що і в земств, але діяли вони в містах.

У 1862 - 1874 рр. проводилася військова реформа. Проводилися й інші реформи (освітня, фінансова та ін.)Усі ці реформи, незважаючи на половинчатість, були прогресивними, бо відкривали більший простір для розвитку капіталістичних відносин в Росії і в Наддніпрянській Україні. І в наступний, пореформений період (60 - 90 рр. ХІХ ст.), це стало відчутним, особливо в економіці.У сільському господарстві відбувалося подальше зростання продуктивних сил. Так частка України становила 90 % експортної пшениці Росії, а від світового врожаю - 43 % ячменю, 20 % пшениці та 10 % кукурудзи. Визначилася й спеціалізація окремих регіонів: Правобережжя - цукрові буряки, Лівобережжя - картопля, тютюн, Південь - зерно. Капіталістичні відносини на селі розвивалися нерівномірно. На Лівобережжі були найсильніші пережитки кріпосництва. На Півдні ж за рівнем капіталізації розвиток відбувався найбільш інтенсивно. Наслідком капіталізації ставало посилення соціального розшарування селянства. Так, біднота становила 1,5 млн. господарств, середняки - 550 тисяч господарств, а заможні селяни - 450 тисяч господарств. Сільськогосподарських робітників налічувалося 1,8 млн. чоловік.Залишки кріпосництва стримували розвиток продуктивних сил села, загострювали ситуацію на селі, зумовлювали невирішеність аграрного питання в Росії, одного з найболючіших протиріч в країні на початку ХХ ст., що вело до посилення боротьби селянства. Наслідком цього стала столипінська аграрна реформа, яка була впроваджена 9 листопада 1906 р. царським указом від та законом від 14 червня 1910 р. За реформою зберігалося поміщицьке землеволодіння, а селянам дозволено було виходити з общини зі своїми наділами (у приватній власності) на хутори чи відруби. Селянський банк надавав кредити. Заохочувався переселенський рух до східних регіонів Росії. Метою реформи було створення міцного прошарку заможних селян - власників, які б становили опору царській владі на селі і противагу революції. Об'єктивно столипінська аграрна реформа була прогресивною, бо сприяла розвитку капіталістичних відносин на селі, але запізнілою в часі. Дуже загостреними були протиріччя. Селяни в масі страждали від малоземелля і безземелля. Уповільненим було соціальне розшарування селянства. Проте в Україні, особливо в Південній та Правобережній, столипінська реформа виявилася найбільш успішною. 50 % і 33% всіх селянських господарств в цих регіонах вийшли на хутори та відруби. До Сибіру у 1906 - 1912 рр. пересилилося 1 млн. чоловік, але з них повернулося 250 тисяч, що визначило невдачу переселенської політики царату. Протиріччя ж на селі залишалися і загострювалися. Загостреними були національне і робітниче питання. У Росії зберігалася загроза нових революційних потрясінь, що й відбулося у 1917 р. внаслідок кризи, загостреної Першою світовою війною.У промисловості темпи розвитку були високі, хоча численні пережитки кріпосництва різко звужували місткість внутрішнього ринку, а це об'єктивно стримувало розвиток промисловості. Але темпи були високі. Причина цього була в політиці протекціонізму, яку проводив царський уряд. Це була політика підтримки вітчизняного капіталу, яка виявляла себе в охоронних тарифах, казенних замовленнях з гарантованими цінами, у пільгових кредитах з державного банку та в широкому залученні іноземних капіталів. Тобто, це було пряме втручання держави в економіку, особливо в її провідні галузі - залізниці, металургію, машинобудування. У 1865 р. в Україні була побудована перша залізниця - Одеса - Балта (219 верст). Робоча сила була дешева, бо на селі був її надлишок. Надзвичайно сильною була її експлуатація, що забезпечувало капіталістам високі прибутки.У 70 - 80 - ті рр. ХІХ ст. в Наддніпрянській Україні завершився промисловий (технічний) переворот. Донецько - криворізький регіон наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. перетворився в головну вугільно - металургійну базу Росії. Особливо після 1884 р., коли Донбас і Кривбас з'єднала Катерининська залізниця. За 1861 - 1900 рр. - видобуток кам'яного вугілля в Донбасі зріс у 115 разів (з 6 до 691,5 млн. пудів), а видобуток залізної руди на Криворіжжі у 158 разів (з 1,4 до 210 млн. пудів). За останні 20 років ХІХ століття в Україні (Катеринославська та Херсонська губернії) були побудовані 17 великих металургійних заводів - гігантів. За 60 - 90 - ті рр. ХІХ ст. виробництво цукру зросло у 14 разів (з 1,6 до 23 млн. пудів), що становило 84 % загальноросійського. У 1887 р. у Києві було створено Цукровий синдикат - перше в Росії монополістичне об'єднання.

Наприкінці ХІХ століття в Україні налічувалося 32 % всіх машинобудівних заводів Росії, які виробляли 16 % загальноросійської продукції машинобудування, але при цьому 70 % загальноросійського виробництва сільськогосподарських машин. У 1900 р. довжина залізниць в Україні становила 8417 км. На початку ХХ ст. в Україні (від загальноросійського) діяло 20,9 % промислових підприємств, вироблялося 20,7 % промислової продукції, що становило 14,5 % загальної вартості всієї продукції. У загальному обсязі продукції народного господарства в Україні частка промисловості становила 48 %, а по Росії - 40 %. У 1913 р. в Україні від загальноросійського видобувалося і вироблялося: залізничної руди - 72,3 %, кам'яного вугілля - 78 %, чавуну - 69 %, сталі - 57 %, прокату - 58%. 450 машинобудівних і металообробних підприємств виробляли 20,2 % загальноросійської продукції, серед них: сільськогосподарських машин більше 50 %, а паровозів - 40 %. Цукру вироблялося 81 %. Тобто українські землі в економіці Росії на початку ХХ ст. займали дуже вагоме місце. 21. Революційний та національний рухи в Наддніпрянській Україні у 60-90-х рр. XIX ст. Організаційне оформлення політичної опозиції царату в українському національному русі починається у 40-х рр. XIX ст., тоді ж простежуються початки його політизації.

У 1846-1847 рр. діяло Кирило-Мефодіївське товариство, в якому було 12 постійних членів, з яких 5 - це студенти Київського університету, а інші - вчителі, письменники, поети, професор, чиновники, журналісти, тобто, представники інтелігенції. Серед них найбільш відомі були: Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Серед кирило-мефодіївців виділилося 2 напрями: радикальний, який представляли Шевченко, Гулак і студенти, та поміркований, представлений Костомаровим, Кулішем.Програмним документом кирило-мефодіївців була "Книга буття українського народу" (або "Закон божий") і "Статут Слов'янського товариства св. Кирило і Мефодія". В основі їхніх програмних цілей були покладені ідеї панславізму (ідеї всеслов'янської єдності), тобто визволення українського народу пов'язувалося із визволенням усіх слов'янських народів Європи, а Україні в цьому відводилася месіанська роль - стати ініціатором боротьби за національне і соціальне визволення слов'янських народів. Далі потрібно було об'єднати новостворені слов'янські республіки у федеративну державу, в якій всі слов'янські республіки були б рівноправними у федеративній спілці незалежних слов'янських держав, і Україна теж. Київ ставав центральним містом федеративної спілки. Раз на чотири роки обирали собор (сейм). Населення діставало широкі громадянські права. Проголошувалося повалення самодержавства, ліквідація кріпацтва і скасування станів. Основні положення програми кирило-мефодіївців перекликалися з програмними положеннями "Товариства об'єднаних слов'ян".Практична діяльність кирило-мефодіївців полягала в тому, що вони пропагували свої ідеї, твори Т. Шевченка, видали дві прокламації, займалися науковою працею, освітньою діяльністю.За доносом студента Петрова у березні-квітні 1847 р. у Києві були проведені арешти. У Петербурзі відбулося слідство, в якому брав участь сам Микола І. Найсуворіше покарали Т. Шевченка, якого відправили солдатом до оренбурзьких степів із забороною писати і малювати.У наступні десять років в українському національному русі спостерігалося затишшя, але наприкінці 50-х - на початку 60-х рр. XIX ст. знову відбувається активізація українського національного руху в Росії. Все це проходить на фоні загальної активізації суспільно-політичного життя Росії напередодні відміни кріпацтва. Наприкінці 50-х рр. XIX ст. у Київському університеті існував таємний студентський гурток "хлопоманів" у складі В. Антоновича, Б. Познанського, Т. Рильського та ін. У 1861 р. хлопомани разом з іншими українськими діячами створюють у Києві громаду. Скоро громади виникали і в інших містах України: Харкові, Полтаві, Чернігові та ін. Громади були самодіяльними напівлегальними суспільно-політичними організаціями української ліберально-демократичної інтелігенції. Існувала громада і в Петербурзі, ядро її склали колишні кирило-мефодіївці - Костомаров, Куліш, Білозерський та ін. У 1861-1862 рр. в Петербурзі ними видавався журнал "Основа". Громадівці активно займалися видавничою діяльністю (твори Шевченка, М. Вовчка, підручники та ін.). В Україні громадівці активно працювали у недільних школах, які діяли у 1859-1862 рр. В ці роки діяльність громадівців носила переважно культурницький характер, вони прагнули піднести національну і громадянську свідомість українського народу.Активізація українського національного руху викликала занепокоєння царського уряду. 18 липня 1863 р. було видано Валуєвський циркуляр, за яким заборонялося друкувати книжки українською мовою, особливо релігійного змісту і навчальні, перш за все для початкового читання народу. Дозволені були лише твори художньої літератури. Також у Валуєвському циркулярі зазначалося, що української мови "не було, немає і бути не може". На початку 70-х рр. знову спостерігається активізація українського національного руху в Росії. Центром громадівського руху в цей час стала Київська Стара Громада, яка налічувала приблизно 70 чоловік (В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський, П. Житецький, М. Лисенко, М. Старицький, О. Русов, Т. Рильський, О. Кониський, М. Зібер, Ф. Вовк, С. Подолинський, І. Нечуй-Левицький та ін.). Громадівці розгорнули активну діяльність. Вони активно працювали у Південно-Західному відділі Російського географічного товариства, який діяв у 1873-1875 рр. У 1874 р. у Києві відбувся ІІІ Всеросійський археологічний з'їзд, на якому виступали українські вчені. Їх виступи, за засвідченням тодішньої преси, "здивували весь вчений європейський світ". Газета "Киевский телеграф" у 1875 р. фактично стала органом Київської громади. Активізація українського національного руху знову занепокоює царський уряд. Починаються репресії. У 1875 р. М. Драгоманова звільняють з Київського університету, де він був професором історії. Посилюються напади на український рух в пресі.18 травня 1876 р. було видано Емський указ, який заборонив ввозити книжки українською мовою з-за кордону, заборонив друкувати книжки українською мовою за винятком історичних документів, але правописом оригінала, та творів художньої літератури, але російським правописом з дозволу цензури. Також були заборонені сценічні вистави, концерти українською мовою і друкування українських текстів до музичних нот. Нові репресії знову перервали розвиток громадівського руху, який був дуже слабкий, бо його представляла лише купка інтелігенції. Тому достатньо було простої заборони, щоб його придушити. Широкі ж народні маси національно були не пробуджені. Звідси й переважання в діяльності громад в Україні у 80-90-х рр. культурництва, аполітизму, свідомого уникання політики. Проте громадівський рух продовжувався. Громади діяли у Києві, Одесі, Харкові, Чернігові, Полтаві та в інших містах. Аполітизм старих громадівців не задовольняв молодих українських діячів, які прагнули більш радикальних дій, тому засновували "молоді громади", встановлювали зв'язки з революційними народниками.Слід зазначити, що у пореформеній Росії провідним напрямком суспільно-політичної думки й визвольного руху стало народництво. Воно базувалося на системі поглядів О. І. Герцена та М. Г. Чернишевського про особливий, самобутній шлях Росії до соціалізму.В Україні народництво набуло значного розмаху. У першій половині 70-х рр. тут панували прихильники М. Бакуніна, які закликали до негайної селянської революції (гуртки "чайківців", "Київська комуна"). Основним змістом революційної діяльності народників стало "ходіння в народ", яке виникло наприкінці 1873 р. і охопило переважно Київську, Чернігівську, Полтавську й Харківську губернії. Щодо цього, то особливо резонансними стали події так званої "Чигиринської змови" 1877 р. У другій половині 70-80-х рр. сталися зміни форм організації і тактики боротьби народників. Коли "ходіння в народ", як тактичний засіб себе вичерпало, виникла потреба в централізованій організації. У 1876 р. утворюється "Земля і воля". Після її розколу в 1879 р. в українських губерніях виникли організації, які підтримували й "Народну волю" з її методами терористичної боротьби і "Чорний переділ", що продовжував пропагандистську діяльність серед різних верств населення. Після розгрому "Народної волі" та організаційної кризи "Чорного переділу" на початку 80-х рр. період революційного народництва завершився. Починалася доба нової соціалістичної ідеології марксизму. На початку 80-х рр. ХІХ ст. в Росії назріває революційна ситуація, за умов якої у 1881 р. були видані "роз'яснення" до Емського указу з деякими послабленнями щодо вживання української мови. Так було дозволено друкувати словники, але російським правописом, або давньоруським, дозволені також сценічні вистави українською мовою, але з дозволу цензури і губернатора чи генерал-губернатора. Дозволено друкувати український текст до музичних нот, але теж російським правописом і з дозволу цензури. І зовсім було заборонено засновувати спеціально український театр і трупи для постановки п'єс тільки українською мовою. Проте сам Емський указ не відмінили. Він діяв до 1906 р. і не раз підтверджувався. Тому умови діяльності громад залишалися складними. У 1882-1906 рр. у Києві видавався журнал "Киевская старина", який фактично став органом Старої Громади. М. П. Драгоманов (роки життя - 1841-1895 рр.) після звільнення з Київського університету у 1875 р. виїхав за кордон і за дорученням Старої Громади почав видавати у Женеві журнал "Громада" та інші українські книжки. В еміграції М. Драгоманов розробляє теорію "громадівського соціалізму", досить радикальну, як для ліберального діяча. Погляди М. Драгоманова не відповідали вже поглядам старих громадівців, тому у 1886 р. Стара Громада розірвала з М. Драгомановим. Але він і далі продовжував пропагувати свої ідеї. Помер він у Болгарії, працюючи в столичному університеті.