Занепад автономії України. Остаточне скасування української державності у XVIIІ ст.

1762 року до влади в Росії прийшла нова імператриця — Катерина II. Катерина II завершила справу, що її почав на Україні Петро 1. Німкеня, котра стала членом династії Романових через шлюб, вона була відданою прибічницею русифікації й централізації. Під час вступу на престол імператриця проголосила, що серед найважливіших завдань вона вважає необхідним добитися встановлення єдиної адміністративної системи управління по всій імперії. Вона прямо заявила, що в Україні також потрібно досягти перебудови влади так, щоб навіть саме «ім'я гетьмана зникло», а не тільки яка-небудь персона, визначена на цей пост. Отож імператриця вибрала на посаду генерал-губернатора Лівобережжя людину розумну — видатного російського полководця й політика Петра Румянцева. Щоб не допустити розрухів і заспокоїти жителів Гетьманщини, невдоволених московськими порядками, імператриця видала «Маніфест до малоросійського народу», в якому давала примарні обіцянки змін на краще. Виконувати свої функції Румянцеву допомагала друга Малоросійська колегія, (1764-1782), до якої входили чотири українці та чотири росіяни. У «секретній» інструкції П. Рум'янцеву щодо управління краєм Катерина II наполегливо рекомендувала: • знищити всі залишки української автономії;• закріпачити селян; • здійснювати пильний нагляд за розвитком економіки; • усіляко збільшувати збір податків з населення. У 1781 р. царським указом Гетьманщина як адміністративна одиниця імперії ліквідовувалася, а на її території утворювалися три намісництва - Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, об'єднані в одне Малоросійське генерал-губернаторство, очолене П.О. Румянцевим. У 1783 р. ліквідували і полкову та сотенну адміністрацію. Козацькі полки перетворили на російські карабінерні (стрілецькі) полки. Йдучи назустріч бажанням «малоросійського дворянства» і прагнучи уніфікувати становище селян імперії, Катерина II указом 3 травня 1783 р. заборонила будь-які переселення українських селян Лівобережної і Слобідської України, остаточно прикріпивши їх до землі. Загальноросійське кріпосне право поширилося відтоді й в українських землях. І В 1785 р. за «Жалуваною грамотою дворянству», виданою Катериною II, знать звільнялася від усякої військової служби для уряду, зрівнявшись у правах із російським дворянством. Із цих причин верхівка колишньої Гетьманщини без будь-якого ремствування погодилася з ліквідацією автономії. Траплялися лише поодинокі випадки протесту: так, у 1791 р. Василь Капніст спробував таємно заручитися підтримкою Пруссії в намаганнях відновити Гетьманщину. Але таких дій було недостатньо, щоб запобігти поглиненню Козацької України Російською імперією.

12. Запорізька Січ – «Християнська козацька республіка»
Зародком нової української державності — козацької — стала Запорозька Січ. її демократичний характер пояснюється тим, що Запорозьку Січ створив сам народ для подолання загрози знищення; козакам були потрібні злагода й порозуміння.Козацька Січ мала надійні укріплення. її оточували глибокі рови і високі земляні вали з гарматами, вежами з бійницями, де постійно чергували озброєні козаки. Запорозькій Січі були притаманні ознаки республіки: власна територія, система виборних органів влади, правові звичаї, військо. Вищим законодавчим, адміністративним та судовим органом Січі була Січова Рада. Її рішення вважалися думкою всього війська і були обов'язковими для виконання. Рада розглядала найважливіші питання внутрішньої політики: проводила розподіл земель, угідь та рибних ловищ, судила за тяжкі злочини. Загальна (військова) рада проходила на Січі 2— З рази на рік. На Радах обирали козацький уряд:гетьман або кошовий отаман,військовий суддя,писар,осавул,обозний або пушкар. Запорозька Січ стало місцем, де селяни та бідні городяни знаходили притулок від феодального та національного гніту. Від Січі розходилися хвилі народних повстань проти панування шляхетської Польщі, проти ненависного кріпацтва. Запорозька Січ була політичним центром українського народу. її місце в суспільно-політичному житті України було ключовим, що давало підставу називати українців «нацією козаків», а Січ — за демократичні порядки — козацькою республікою.

13)Запорозька Січ, її соціально-економічний та політичний устрій.
Політичний устрій Запорізької Січі
Вищим органом влади Запорізької Січі була січова рада, яка обирала на рік уряд Січі, військову старшину, а також місцеві органи влади – паланкову і курінну старшину. Збройними силами козацької республіки біло Запорізьке Військо, ядро якого трималось у постійній бойовій готовності в куренях Січі.
Всім козакам, хто займав на Січі командні або військово-адміністратівні посади, надавалося звання «військового старшини». Вони жили в своїх куренях, користувалися особливою повагою. Під час походу або бойових дій вони очолювали команди або партії, їм підпорядковувалися полковники, що були в складі цих підрозділів.
Для керування кожною паланкою щорічно обирався радою полковник, а також осавул, писар, хорунжий, підосавул та підписар, яких називали паланкою або полковою старшиною.
Полковник одержував ознаку влади – пірнач, який він носив за поясом, а також значок, тобто невеликий прапор, який ніс полковий хорунжий попереду команди. Полковник паланки мав, крім цього, свою печатку. Похідний полковник призначався на кожні п’ятсот козаків.
Розглянемо, які обов’язки виконувала обрана військова старшина Запорізької Січі.
Кошовий отаман. Йому належала вища військово-адміністративна та судова влада на Січі. Влада його була необмеженою. Він вирішував долю кожного козака, затверджуючи судові вироки, в першу чергу смертні. Від імені товариства мав дипломатичні стосунки з іноземними державами. Мешкав кошовий отаман в окремому приміщенні (хаті) разом зі своїм кухарем.
Військовий суддя. Чинив суд на Січі. У відсутність кошового отамана виконував його обов’язки, тобто був наказним кошовим отаманом. З допомогою військового скарбничого регулював витрати коштів Січі. Мешкав і харчувався у своєму курені. Символами влади судді були січова печатка та тростина.
Військовий писар. Від імені кошового отамана та товариства складав і підписував документи. Очолював Січову канцелярію, був начальником для всієї військової старшини, що займала посади писарів в паланках та в похідних командах. Посаду військового писаря займали високоосвічені люди, обізнані на іноземних мовах і латині. Рідко переобирався. Мешкав в окремому приміщенні разом зі своєю канцелярією, до якої входили писарі різних рангів і кухар.
Військовий осавул. В його обов’язки входила організація і ведення прикордонної служби запорізьких земель, охорона зимовників та шляхів на Січ по Дніпру і на суші. Він проводив слідство та виконання судових вироків. Разом з обозним підтримував дисципліну й порядок у війську, в фортеці Січі та похідних таборах.
Для підвищення престижу влади кошового отамана, судді, писаря і осавула під час урочистих заходів та в бойовій обстановці кожного з них супроводжувала почесна варта, яку виділяли курені.

Військовий обозний. Очолював артилерійську та фортифікаційну справу на Січі. Під час походу він або наказний обозовий керували побудовою таборів з возів, а також штурмом укріплення ворога.
Курінний отаман. Найбільшою повагою на Січі користувалася посада курінного отамана. Хто не був раніше курінним отаманом, не міг бути обраним на посаду кошового. Якщо суддя та осавул не займали раніше посади курінного отамана, то звання військового старшини за ними не зберігалося після їх звільнення з посад. Курінний отаман мав необмежену владу над козаками свого куреня. Без його дозволу ніхто не мав права відмикати курінну скарбницю, де зберігалися кошти куреня та особисті речі козаків.
Військовий довбиш. Був важливою особою на Січі, оскільки ударами в литаври збирав козаків на січовий майдан на раду.
Також на Січі були такі важливі особи як військовий пушкар, військовий тлумач (або драгоман), військовий кантаржій, отаман січової школи та інші.
У цей час, коли майже в усіх країнах Європи панували монархи, у запорожців існувала республіканська форма правління. Кожен запорожець мав право голосу у загальній раді, якій належала вся повнота влади. Рада керувала всіма важливими питаннями життя Січі, її внутрішньою та зовнішньою політикою, вирішувала проблеми миру і війни, приймала й відправляла посольства, займалася судочинством. Слід зазначити, що вже наприкінці XVI ст. виразно відчувався поділ на старшину та рядове козацтво, котрі вели між собою гостру боротьбу.