Національний та політично-суспільний рухи в Наддніпрянській Україні в другій половині ХІХ ст.

Особливо посилилося реакційне ставлення до українського національного руху після польського повстання 1863 p. У пресі розгорнулася брутальна антиукраїнська кампанія, друкувалися наклепи, доноси на діячів українського руху. Російське суспільство охопив вибух великоросійського шовінізму. Російський уряд запідозрив, що в народі ведеться соціалістична революційна пропаганда, що Україну охопили настрої сепаратизму.
Уже влітку 1862 р. уряд розпочав репресії. До середини 1863 р. в Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові та інших містах, де діяли Громади, були проведені численні арешти інтелігенції. Чернігівська, Полтавська громади були повністю розгромлені. Багато членів громад за вироком судів були вислані до далеких північних губерній Росії: У 70-80-х роках частина української молоді захоплювалася соціалістичними ідеями, що проникали із Заходу, втягувалась у революційні російські народницькі організації, які ігнорували національні інтереси колоніальних народів царської Росії. В діяльності київської «Громади» переважало культурництво. Але група її діячів на чолі з М.Драгомановим намагалася розгорнути і політичну роботу, впливала на громадське життя, підтримуючи українських діячів в земствах та сприяючи їхній діяльності. Найбільшого значення «Громада» надавала розвиткові науки та літератури. За її ініціативою у 1873 р. була створена Південно-Західна філія Російського географічного товариства, до якої вступили визначні українські науковці. Товариство вело енергійну роботу по дослідженню української етнографії, мовознавства і літературознавства, історії, економічного життя та видало велику кількість наукових праць. Народництво в Україні в ці роки ширилось, охоплюючи все більше молоді Найближчою метою руху було знищення революційним шляхом самодержавства, поміщицького землеволодіння, забезпечити Народу «землю і волю». З цією метою вони намагалися піднята селян на революцію, пропагуючи її в селянських масах. народники об’єднали свої сили в єдину організацію «Земля і воля» і продовжували боротьбу. Вони планували розгорнути широку агітацію серед населення, організувати збройні бунти, захопити владу шляхом насильницького перевороту. Українські народники об’єдналися в гурток «південних бунтарів», до якого входили Л. Дейч, В. Засулич, Я. Стефанович, М. Флоренко та ін. Вони мали досить тісні зв’язки з організацією «Земля і воля». «Бунтарі» використали царистські настрої селян на Чигиринщині. У середині 90-х років. Розвивався і національний рух. З’являються нові громади, а також так звані гуртки «відомих українців, Вони були невеликі, але діяли енергійно. У 1892 р. на могилі Тараса Шевченка було організовано «Братство тарасівців», яке ставило своєю метою створення незалежної України. До братства входили І.Липа, брати Міхновські та ін. Це були вже перші кроки на шляху надання національно-культурному руху громадсько-політичного характеру. Наприкінці XIX — на початку XX ст. активізувався національний рух в Україні. Посилилася активність політичних сил, набрала сили тенденція до їх згуртування, розгорнувся процес самовизначення утворених політичних осередків. Саме тому вже 1900 р. група представників студентських українофільських гуртків у Харкові створила першу на східноукраїнських землях українську політичну організацію — Революційну українську партію (РУП), до якої увійшли Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич, М. Русов. РУП органічно об´єднала «вільні громади», що функціонували у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві, Лубнах, Ніжині та інших містах. Першим програмним документом цієї організації стала брошура «Самостійна Україна», автором якої був харківський адвокат М. Міхновський. мета партії — створення політично незалежної української держави. «Державна самостійність єсть головна умова існування націй.