1. Торгово-промислові палати створюються з метою сприяння розвиткові народного господарства та національної економіки, її інтеграції у світову господарську систему, формуванню сучасних промислової, фінансової і торговельної інфраструктур, створенню сприятливих умов для підприємницької діяльності, всебічному розвиткові усіх видів підприємництва, не заборонених законодавством України, науково-технічних і торговельних зв'язків між українськими підприємцями та підприємцями зарубіжних країн.
2. Завданнями торгово-промислових палат є:
- сприяння розвиткові зовнішньоекономічних зв'язків, експорту українських товарів і послуг, подання практичної допомоги підприємцям у проведенні торговельно-економічних операцій на внутрішньому та зовнішньому ринках, освоєнні нових форм співробітництва;
- представлення інтересів членів палати з питань господарської діяльності як в Україні, так і за її межами;
- організація взаємодії між суб'єктами підприємницької діяльності, координація їх взаємовідносин з державою в особі її органів;
- участь в організації в Україні та за кордоном професійного навчання і стажування фахівців - громадян України з питань підприємництва, розвитку конкуренції, а також у розробленні та реалізації державних і міждержавних програм у цій галузі;
- надання довідково-інформаційних послуг, основних відомостей, що не є комерційною таємницею, про діяльність українських підприємців і підприємців зарубіжних країн згідно з національним законодавством, сприяння поширенню, зокрема через засоби масової інформації, знань про економіку і науково-технічні досягнення, законодавство, звичаї та правила торгівлі в Україні і зарубіжних країнах, можливості зовнішньоекономічного співробітництва українських підприємців;
- сприяння в організації інфраструктури інформаційного обслуговування підприємництва;
- надання послуг для здійснення комерційної діяльності іноземним фірмам та організаціям;
- встановлення і розвиток зв'язків з іноземними підприємцями, а також організаціями, що об'єднують або представляють їх, участь у роботі міжнародних неурядових організацій та інших спільних організацій;
- сприяння розвитку торгових та інших чесних звичаїв у підприємницькій діяльності, участь у розробленні правил професійної етики у конкуренції для різних сфер підприємницької діяльності, галузей економіки, спілок та об'єднань підприємців;
- виконання інших завдань, передбачених її статутом.
46. Поняття та види майна у сфері господарювання.
Майном суб’єктів господарювання визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у їх діяльності та відображаються в балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб’єктів.
Залежно від економічної форми, якої набуває майно суб’єктів господарювання у процесі здійснення господарської діяльності, воно поділяється на:
1) основні фонди (засоби);
2) оборотні фонди (засоби);
3) кошти;
4) товари;
5) цінні папери;
6) нематеріальні активи
Господарська діяльність здійснюється з використанням не лише організаційних та управлінських зусиль суб'єктів такої діяльності, а й з використанням майна.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 Господарського кодексу України, майном у сфері господарювання визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються та використовуються у діяльності суб'єктів господарських відносин та відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів. Відтак, положення цієї статті розрізняють майно в речовій формі (рухоме і нерухоме майно) і нематеріальні активи (безтілесне майно). Майно в речовій формі залежно від природних властивостей традиційно поділяється на рухоме і нерухоме (ст. 181 ЦК України). До нерухомих речей належить земля (земельні ділянки) та розташовані на ній об'єкти, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Нерухомі речі зазвичай є незамінними (індивідуалізованими) і мають спеціальний правовий режим, що полягає в реєстрації прав на таке майно. Правовий режим нерухомих речей може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти та інше майно.
Різновидом нерухомого майна, що має спеціальний правовий режим, є природні ресурси (гл. 15, статті 148-153 ГК України) -земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, які відповідно до Конституції (статті 13, 14) є об'єктами права власності Українського народу. Правовий режим використання зазначених об'єктів регулюється: Земельним кодексом, Кодексом “Про надра”, Лісовим кодексом, Водним кодексом, а також законами: від 25.06.1991 р. “Про охорону навколишнього природного середовища”, від 03.03.1993 р. “Про тваринний світ”, від 09.04.1999 р. “Про рослинний світ”), від 16.06.1992 р. “Про природно-заповідний фонд України”, від 16.10.1992 р. “Про охорону атмосферного повітря” та ін.
Питання правового режиму нерухомості є також предметом регулювання ЦК України, яким, зокрема: передбачається державна реєстрація прав на нерухомі речі (ст. 182); підприємство - різновид нерухомого майна, що використовується для здійснення підприємницької діяльності, - визначається як єдиний майновий комплекс, до складу якого входить власне нерухомість (земельні ділянки, будинки, споруди), рухомі речі (устаткування, інвентар, сировина, продукція), безтілесне майно (права вимоги, борги, право на торговельну марку або інше позначення та інші права (ст. 191); визначає іпотеку як заставу нерухомого майна та закріплює положення про регулювання відносин, пов'язаних з іпотекою, спеціальним законом (ст. 575) - Законом України від 5 червня 2003 р. “Про іпотеку”.
Рухомими речами є речі, які вільно переміщуються у просторі (ч. 2 ст. 181 ЦК України). Правовий режим таких речей спрощений, оскільки вони зазвичай вважаються товаром, призначеним для відчуження. Відтак їх обіг не потребує реєстрації, за деякими винятками.
До безтілесного майна належать нематеріальні активи, корпоративні права, цінні папери.
Нематеріальними активами відповідно до ст. 1 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” належать:
- об'єкти інтелектуальної (в т. ч. промислової) власності (винаходи та корисні моделі; промислові зразки; сорти рослин та породи тварин; торговельні марки (знаки для товарів і послуг); комерційне (фірмове) найменування; географічне зазначення; комерційна таємниця; комп'ютерні програми);
- науково-технічна інформація;
- права користування землею, водою, надрами, іншими ресурсами навколишнього природного середовища тощо.
Правовий режим об'єктів інтелектуальної власності регулюється гл. 16ГК України (статті 154-162), ЦК України (глави 35-46) з врахуванням їх видів.
Вартість нематеріальних активів визначається сумою витрат на їх придбання і доведення відповідних об'єктів до стану, придатного для використання. Погашення вартості нематеріальних активів відбувається шляхом щомісячних амортизаційних відрахувань від собівартості продукції, виходячи з первісної їх вартості і строків корисного використання. Цей строк визначається самим підприємством, але не може бути більшим ніж 10 років або строку діяльності підприємства, якщо останнє було створене на визначений строк. Якщо вартість нематеріальних активів не зменшується в процесі їх використання (товарний знак тощо), амортизація не нараховується.
Цінним папером (відповідно до ст. 161 ГК та ст. 194 ЦК України) є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає відносини між суб'єктом господарювання, який його випустив (видав), і власником та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам. Правовий режим цінних паперів визначається ГК (гл. 17, статті 161-166), ЦК (гл. 14, статті 194-198), Законом від 18.06.1991 р. “Про цінні папери і фондову біржу”.
Корпоративними правами (відповідно до ст. 167 ГК України) є права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Правовий режим корпоративних прав регулюється ГК (гл. 18, статті 167-169, гл. 9 “Господарські товариства”, гл. 10 “Підприємства колективної власності”), ЦК (гл. 8 “Підприємницькі товариства”), Законом “Про цінні папери і фондову біржу”, Законом “Про господарські товариства”, Законом “Про кооперацію”.
47. Джерела формування та склад майна суб’єкта господарювання.
За ст.140 ГК, майнова база суб’єктів господарських правовідносин формується за рахунок різних джерел (грошові та матеріальні внески засновників; доходи від реалізації робіт, послуг; доходи від ціних паперів; капітальні вкладення і дотації з бюджетів; надходження від здачі майна в оренду; благодійні внески; отримані кредити; інші джерела, не заборонені законом).
Майно за суб’єтками закріплюється на одному з основних правових титулів (право власності, госп. відання, оперативн. керування, госп. використання та додаткових правових титулах(право довірчої власності та право керування)
Залежно від економічної форми, якої набуває майно у процесі здійснення ГД, воно поділяється на: основні фонди, оборотні засоби, кошти та товари (ст.139 ГК).
· Основні фонди – матеріально-речові цінності, що використовуються у виробничій діяльності більше 1 року з дати введення в експлуатацію, вартість який поступово зменшується івд фізичного або морального зносу (будинки, споруди, устаткування, обладнання, інвентар і т.д., що віднесені до основних фондів законодавством). Вартість витрат основних фондів переноситься на витрати вир-тва за рахунок амортизації. Основні фонди дільться на 3 групи:
- Будівлі, споруди, їх компоненти та передавальні пристрої (строк експлуатації – 20 років, норма амортизації – 5%);
- Автомобільний транспорт та запчастини, меблі, інструменти, інф.системи, телефони тощо (строк експл. – 4 роки, норма амортизації – 25%);
- Інші основні фонди, що не входять до 1 та 2 (норма амортизації – 15% балансової вартості на рік)
· Оборотні засоби – матеріально-речові цінності, які зазвичай споживаються протягом одного виробничого циклу і одразу переносять свою вартість на продукцію (сировина, паливо, матеріали, МШП, та інше майно, що віднесено до оборотних засобів).
· Кошти – гроші в національній валюті у складі майна суб’єктів господарювання, призначені для здійснення товарних відносин між суб’єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.
· Товари у складі майна є вироблена продукція, виконані роботи та послуги.
Майно також поділяється на спеціальні фонди та резерви (грошові кошти, що не буреть участі у виробництві і використовуються строго за призначенням). Спеціальні фонди та резерви діляться на обов’язкові (за законом) та необов’язкові (на розсуд власника).
- обов'язкові: амортизаційний та фонд охорони праці; для певних категорій суб'єктів – резервний та страховий; у виробничих кооперативах – пайовий, неподільний, резервний, спеціальний.
- необов'язкові: інші спеціальні фонди та резерви (фонд виплати боргів, інноваційний фонд, фонд матеріального заохочення.
Від 1 січня 2000 р. із запровадженням міжнародних стандартів бухгалтерського обліку та фінансової звітності в Україні, почали використовуватись нові поняття – оборотні та необоротні активи, що значною мірою охоплюють зміст вищезазначених (основні та обігові кошти, нематеріальні активи, спеціальні фонди та резерви).
48. Облік майна та звітність щодо його використання при здійсненні господарської діяльності.
Майновий стан суб'єкта господарювання визначається сукупністю належних йому майнових прав та майнових зобов'язань, що відображається у бухгалтерському обліку його господарської діяльності відповідно до вимог закону.
Суб'єкти господарювання відповідно до закону (ст. 145 ГК, Закон “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні”) зобов'язані на основі даних бухгалтерського обліку складати фінансову звітність за формами, передбаченими законодавством, проводити інвентаризацію належного їм майна для забезпечення достовірності даних бухгалтерського обліку та звітності, надавати фінансову звітність відповідно до вимог закону та їх установчих документів.
Питання, пов'язані із бухгалтерським обліком та фінансовою звітністю підприємств та інших господарських організацій відповідно до нових стандартів, визначається низкою нормативно-правових актів як загальної, так і спеціальної сфери дії. Так, Закон України від 16.07.1999 р. “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні” визначає правові засади регулювання, організації, ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності, в т. ч.:
- розкриває зміст цих понять (згідно зі ст. 1 зазначеного Закону, бухгалтерський облік - процес виявлення, вимірювання, реєстрації, накопичення, узагальнення, зберігання та передачі інформації про діяльність підприємства зовнішнім та внутрішнім користувачам для прийняття рішень; фінансова звітність - бухгалтерська звітність, що містить інформацію про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства за звітний період;
- передбачає, що метою ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності є надання користувачам для прийняття рішень повної, правдивої та неупередженої інформації про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства (ч. 1 ст. 2);
- встановлює обов'язковість ведення підприємством бухгалтерського обліку, на даних якого ґрунтуються фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимір (ч. 2 ст. 2);
- визначає основні засади державного регулювання бухгалтерського обліку та фінансової звітності (статті 6-7);
- закріплює вимоги до первинних облікових документів та регістрів бухгалтерського обліку (ст. 9), а також вимогу щодо обов'язковості періодичної інвентаризації активів та зобов'язань підприємства з метою забезпечення достовірності даних бухгалтерського обліку та звітності;
- та регулює інші питання.
Подання фінансової звітності здійснюється згідно з Порядком, встановленим постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2000 р. № 419, а склад та принципи підготовки фінансової звітності визначаються стандартами бухгалтерського обліку та звітності, затвердженими Міністерством фінансів України (накази від 31.03.1999 р. № 87 та від 29.11.1999 р. № 290).
Згідно з Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 2 “Баланс” (загальні положення) у балансі відображаються активи, зобов'язання та власний капітал підприємства, при цьому активи визначаються як ресурси, контрольовані підприємством в результаті минулих подій, використання яких, як очікується, приведе до надходження економічних вигод у майбутньому; власний капітал - частина в активах підприємства, що залишається після вирахування його зобов'язань; зобов'язання - заборгованість підприємства, що виникла внаслідок минулих подій і погашення якої, як очікується, призведе до зменшення ресурсів підприємства, що втілюють в собі економічні вигоди). Активи підприємства згідно з цим Положенням поділяються на оборотні та необоротні (оборотні активи — це грошові кошти та їх еквіваленти, що не обмежені у використанні, а також інші активи, призначені для реалізації та споживання протягом операційного циклу чи протягом дванадцяти місяців від дати балансу, а необоротні активи — всі активи, що не є оборотними).
49. Право власності – основне речове право у сфері господарювання: поняття та зміст.
Відносини власності - це суспільні відносини, що виникають у зв'язку і з приводу привласнення матеріальних благ. Сутність відносин власності в сфері економіки полягає в належності наявних засобів виробництва і продуктів праці, що отримуються від їх експлуатації, певним суб'єктам.
Власність, в економічному розумінні, - це економічне панування суб'єкта над об'єктом, що належить йому, використання суб'єктом цих об'єктів своєю владою і у власних інтересах.
Поняття права власності виникає в результаті правового врегулювання економічних відносин власності. Розрізняють право власності в об'єктивному розумінні та право власності в суб'єктивному розумінні.
Право власності в об'єктивному розумінні - це сукупність правових норм, що регулюють економічні відносини власності.
Право власності в суб'єктивному розумінні - це визначена і забезпечена об'єктивним правом сукупність повноважень власника, що забезпечує можливість використовувати належне йому майно своєю владою і у власних інтересах.
Право власності передбачає можливість вільного, але в межах закону, використання власником свого майна у власних інтересах. Правомочності власника щодо його майна, яке використовується у сфері господарювання, складні: крім відомої з часів римського права тріади (володіння, користування та розпорядження), до їх складу входять засновницькі (щодо заснування інших суб'єктів господарювання та наділення їх відповідним майном), регулятивні (щодо визначення меж використання майна, яке передається власником іншим суб'єктам господарювання на похідних від права власності правових титулах), оперативно-управлінські (щодо управління створеним власником суб'єктом господарювання), контрольні (щодо контролю за використанням майном, яке на певному, зазвичай похідному від права власності, правовому титулі закріплюється за іншим суб'єктом господарювання) та охоронні (щодо охорони прав власника від посягань інших осіб на його майно та захисту прав та законних інтересів власника у разі їх порушення іншими особами) повноваження. Засновницькі, регулятивні, оперативно-управлінські, контрольні, охоронні повноваження забезпечують власникові реалізацію однієї з основних функцій - функцію управління своєю власністю.
Зазначені положення (щодо повноважень власника майна у сфері господарювання) віддзеркалені в статтях 134 і 135 ГК України. Відповідно до ч. 1 ст. 134 суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому Сім) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених ГК.
У ст. 135 ГК України визначаються організаційно-установчі повноваження власника, а саме, його право:
- одноосібно або спільно з іншими власниками на основі належного йому (їм) майна засновувати господарські організації або здійснювати господарську діяльність в інших організаційно-правових формах господарювання, не заборонених законом, на свій розсуд визначаючи мету і предмет господарської діяльності, структуру утвореного ним суб'єкта господарювання, склад і компетенцію його органів управління, порядок використання майна, інші питання управління діяльністю суб'єкта господарювання, а також приймати рішення про припинення господарської діяльності заснованих ним суб'єктів господарювання відповідно до законодавства;
- особисто або через уповноважені ним органи з метою здійснення підприємницької діяльності засновувати господарські організації, закріплюючи за ними належне йому майно на праві власності, праві господарського відання, а для здійснення некомерційної господарської діяльності - на праві оперативного управління, визначати мету та предмет діяльності таких організацій, склад і компетенцію їх органів управління, порядок прийняття ними рішень, склад і порядок використання майна, визначати інші умови господарювання у затверджених власником (уповноваженим ним органом) установчих документах господарської організації, а також здійснювати без посередньо або через уповноважені ним органи у межах, встановлених законом, інші управлінські повноваження щодо заснованої організації та припиняти її діяльність відповідно до ГК та інших законів;
- здійснювати організаційно-установчі повноваження на основі належних йому корпоративних прав відповідно до ГК та інших законів;
- приймати рішення про об'єднання створених власником унітарних підприємств-невласників в господарські об'єднання, передбачені ГК та іншими законами (найчастіше це повноваження реалізується щодо державних та комунальних підприємств шляхом створення за їх участі відповідно державних чи комунальних господарських об'єднань).
Організаційно-установчі повноваження власник може реалізовувати особисто чи за допомогою уповноваженого ним органу (уповноваженої особи). Цей правовий інститут (уповноваженого органу чи уповноваженої власником особи) застосовується у тих випадках, якщо: (а) власник володіє значним за обсягом масивом майна, щодо якого неспроможний забезпечити всі організаційно-управлінські повноваження; (б) власник не володіє необхідними професійними знаннями та навичками щодо здійснення таких повноважень; (в) склад майна власника різноманітний за своїм складом і призначенням, що вимагає специфіки управління майном різного призначення.
Реалізація зазначених повноважень власника здійснюється у різних правових формах залежно від форм права власності (питання щодо яких розглядатиметься в наступній темі).
50. Похідні від права власності правові титули майна суб’єктів господарювання.
Майно мо же передаватися чи закріплюватися за певними суб.господ. в певному майновому титулі,який визначає правові підстави перебування майна у суб*єкта господ. І обсяг повноважень суб*єкта госп.щодо такого майна.
Як встановлено в ч.3 ст.55 ГКУ, суб*єкти господарювання реалізовують свою господ.компетенцію на основі права власності,права госп.віддання.права оперативного управління та ін.. відповідно до визначення цієї компетентності у законодавстві.
Основні та додаткові прав титули.
Основні Правові титули майна:
1.право власності: а) усі форми госп.товариств,б)приватні підп..
2.право господ.відання(ст. 136 ГКУ)- є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених ГК та іншими законами.
Види підприємств:1)державне комерційне підприємство 2) комунальне комерційне підп..
3.Право оперативного управління(ст. 137)-речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом). Види п-в: казені і комун некомерц
Додаткові:
1.право володіння
2.право користування (на основ договори аренди)
3.право володіння чужим майном-виникає на підставі укладення договору з власником або особою,яке було передано власником
7.право користування чужим майном(сервітут)
8.право користуватися чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном
9.право довірчої власності
10.право оренди цілісного правового комплексу
51. Правовий режим права державної власності у сфері господарювання.
Право державної власності на засоби виробництва в об'єктивному розумінні - це сукупність правових норм, що регулюють відносини державної власності щодо цього майна.
Право державної власності на засоби виробництва в суб'єктивному розумінні - це юридично визначена і забезпечена можливість суб'єкта цього права використовувати належні йому засоби виробництва своєю владою в інтересах народу України.
Своєрідність права державної власності полягає в тому, що:
- функції власника щодо об'єктів державної власності (засобів виробництва у тому числі) здійснюються вищими органами державної влади: Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України і реалізуються через їх повноваження щодо визначення складу, структури, динаміки розвитку єдиного фонду державної власності, нормативно-правового регулювання відносин державної власності, а також щодо передачі окремих частин єдиного фонду державної власності в господарське управління певних центральних органів виконавчої влади та встановлення порядку управління вказаними частинами;
- суб'єкт права власності (держава) сам встановлює правові норми, що регулюють відносини державної власності;
- реалізація права державної власності здійснюється за допомогою створених державою підприємств та організацій, які діють в певних правових формах.
Великий масив об'єктів права державної власності, специфіка правового статусу суб'єкта - держави, яка діє через систему органів, підприємств та організацій, зумовлює численність правових форм реалізації права державної власності у сфері економіки.
Правові форми реалізації права державної власності — це врегульовані правом, різні за призначенням та способом здійснення види діяльності державних органів і державних господарських організацій, пов'язані з використанням державного майна. Можна виділити кілька таких форм:
1. Загальне управління фондом державної власності, що здійснюється вищими органами державної влади;
2. Господарське управління окремими частинами фонду стосовно засобів виробництва державної власності здійснюється головним чином господарськими міністерствами та відомствами, Фондом державного майна України, державними господарськими об'єднаннями — в частині делегованих їм функцій відповідними господарськими міністерствами через такі повноваження: створення, реорганізація та ліквідація державних підприємств та організацій, визначення мети та предмета їх діяльності (затвердження статутів та положень), здійснення контролю за ефективністю використання ними державного майна, встановлення підвідомчим підприємствам економічних лімітів та нормативів, розміщення державних замовлень тощо;
3. Корпоративні права: створення державних (національних) акціонерних товариств (холдингових компаній) та участь у господарських організаціях корпоративного типу разом з іншими особами. Корпоратизація державних підприємств (перетворення державних унітарних підприємств у відкриті акціонерні товариства) була започаткована Указом Президента від 15.03.1993 р. Низка питань, пов'язаних з корпоратизацією, регулюється Указом Президента від 11.05.1994 р. “Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації”, а відносини, що виникають у процесі створення змішаних ВАТ (за участю держави та осіб, які можуть бути покупцями в процесі приватизації") - Законом України “Про приватизацію державного майна”, відповідно до якого на базі підприємств військово-промислового комплексу, що потребують інвестування, можуть створюватися ВАТ із залишенням у власності держави контрольного пакета акцій (ч. З ст. 5 цього Закону). Основні засади управління державними корпоративними правами визначаються в главі 18 ГК України “Корпоративні права”;
4. Господарське відання державними засобами виробництва здійснюється державними підприємствами - суб'єктами цього права. Зміст права господарського відання державного підприємства становлять повноваження щодо володіння, користування та розпорядження закріпленим за підприємством майном з дотриманням вимог закону і статуту підприємства;
5. Оперативне управління державним майном здійснюється державними установами та казенними підприємствами - суб'єктами цього права. Воно передбачає цільове володіння, користування та розпорядження державним майном з істотними обмеженнями законом, статутом та вказівками відповідного державного органу, до сфери управління якого входить дане підприємство;
6. Оренда державного майна здійснюється на підставі договорів оренди, укладених з суб'єктами господарювання, які функціонують на базі колективної та приватної власності; регулюється Законом “Про оренду державного та комунального майна”.
52. Правовий режим права комунальної власності у сфері господарювання.
Право комунальної власності на засоби виробництва в об'єктивному розумінні - це сукупність правових норм, що регулюють відносини комунальної власності.
Право комунальної власності на засоби виробництва в суб'єктивному розумінні - це юридично визначена і забезпечена можливість територіальної громади - як суб'єкта цього права - використовувати належне їй майно (володіти, доцільно, економно й ефективно користуватися і розпоряджатися) на свій розсуд і в своїх інтересах.
Право комунальної власності виокремилося із права державної власності і на даний час зберігає значний генетичний зв'язок з ним. Зокрема, основною підставою набуття права комунальної власності є безоплатна передача державою майна територіальним громадам.
Первісне виділення об'єктів комунальної власності проходило ще в рамках державної власності відповідно до постанови Кабінету Міністрів України 04.11.1991р. “Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю та власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)”. Цією постановою був визначений перелік підприємств, установ і організацій, майно яких передавалось у комунальну власність (на рівні області), вказано, що все інше державне майно складає загальнодержавну власність, і встановлено порядок вирішення питань про передачу окремих об'єктів загальнодержавної в комунальну власність і навпаки.
У подальшому в основному здійснювався перерозподіл об'єктів між загальнодержавною (державною) і комунальною власністю шляхом їх передачі. Нині порядок такої передачі регулюється Законом України від 3 березня 1998 р. “Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності”.
Особливістю передачі, яка також засвідчує збереження зв'язку між державною та комунальною власністю, є те, що передача об'єктів здійснюється безоплатно: передача підприємств провадиться разом з усіма активами і пасивами, лімітами, фондами, планами фінансово-господарської діяльності тощо, а об'єктів незавершеного будівництва - також з проектно-кошторисною документацією. Крім безоплатної передачі, підставами набуття права комунальної власності є створення та придбання майна в порядку, встановленому законодавством.
Реалізація територіальною громадою функцій власника здійснюється відповідним органом місцевого самоврядування через такі повноваження:
- розробка і затвердження стосовно відповідної територіальної одиниці програм соціально-економічного розвитку, місцевого бюджету та звіту про його виконання, місцевих програм приватизації, переліку об'єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації, порядку та умов приватизації комунальної власності;
- прийняття рішень про створення, ліквідацію та реорганізацію підприємств, установ та організацій комунальної власності; про відчуження майна, в т. ч. виробничо-господарського призначення;
- розгляд проектів планів підприємств і організацій, що діють на базі комунальної власності відповідної територіальної громади, здійснення контролю за їх виконанням;
- встановлення порядку та здійснення контролю за використанням прибутків підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідних територіальних громад;
- внесення пропозицій про передачу або продаж у комунальну власність відповідних територіальних громад підприємств, установ та організацій, їх структурних підрозділів та інших об'єктів, що належать до державної та інших форм власності;
- передача іншим органам, зокрема відділам, управлінням виконавчого комітету відповідної ради, повноважень щодо управління майном, що належить до комунальної власності даної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення.
Повне господарське відання комунальним майном (здійснюється комунальними підприємствами, які функціонують з метою отримання прибутку).
Оперативне управління комунальним майном ("здійснюється комунальними установами - закладами освіти, охорони здоров'я тощо та комунальними некомерційними підприємствами, діяльність яких дотується з місцевого бюджету).
Оренда комунального майна здійснюється на підставі Закону “Про оренду державного та комунального майна” та договорів оренди, укладених з суб'єктами господарювання, які функціонують на базі колективної та приватної власності.
53. Правові засади приватизації державного та комунального майна.
Приватизація державного майна - це відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та вилучення коштів на структурну перебудову економіки України. Таке визначення містить стаття 1 Закону України «Про приватизацію державного майна».
Об'єктами приватизації можуть бути: а) майно єдиного цілісного майнового комплексу державного (комунального) підприємства або його окремих підрозділів, що є єдиними (цілісними) майновими комплексами і виділяються в самостійні підприємства; б) об'єкти незавершеного будівництва; в) акції (частки, паї), що належать державі у майні інших суб'єктів господарювання.
Відповідно до частини 3 статті 146 ГК приватизація державних (комунальних) підприємств чи їх майна здійснюється такими способами:
а) купівля-продаж об'єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом, іншими способами, що передбачають конкуренцію покупців. Цей спосіб приватизації здійснюється у порядку, встановленому Законом «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», згідно з яким продаж об'єктів на аукціоні - це спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає покупець, який запропонував у ході аукціону максимальну ціну, а продаж об'єктів за конкурсом — спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає покупець, який запропонував найкращі умови подальшої експлуатації об'єкта (некомерційний конкурс), або за рівних фіксованих умов — найвищу ціну (комерційний конкурс);
б) викуп цілісного майнового комплексу державного (комунального) підприємства, зданого в оренду, у випадках та порядку, передбачених законом. Приватизація зданих в оренду цілісних майнових комплексів державних підприємств, організацій та їх структурних підрозділів, крім невеликих державних підприємств, здійснюється шляхом продажу належних державі акцій відкритих акціонерних товариств (далі - товариства), заснованих державними органами приватизації та орендарями. При перетворенні орендних підприємств у відкриті акціонерні товариства його засновниками виступають з боку держави відповідний державний орган приватизації, а з боку орендаря - господарське товариство, створене орендарями. До статутного фонду товариства вноситься державне майно, здане в оренду (за винятком майна, що не підлягає приватизації або щодо якого встановлено особливий порядок приватизації), та майно, що є власністю орендаря. На вартість свого внеску орендар отримує акції створеного товариства. Продаж акцій, що належать державі, здійснюється державними органами приватизації згідно з законодавством про приватизацію;
в) викуп майна державного (комунального) підприємства в інших випадках, передбачених законом.
Порядок приватизації державного майна передбачає наявність таких стадій:
- опублікування списку об'єктів, які підлягають приватизації, У виданнях державних органів приватизації, місцевій пресі;
- прийняття рішення про приватизацію об'єкта на підставі поданої заяви або виходячи із завдань Державної програми приватизації та створення комісії з приватизації;
- опублікування інформації про прийняття рішення про приватизацію об'єкта;
- проведення аудиторської перевірки фінансової звітності підприємства, що приватизується (за винятком об'єктів малої приватизації);
- затвердження плану приватизації або плану розміщення акцій відкритих акціонерних товариств, створених у процесі приватизації та корпоратизації, та їх реалізацію.
Державний орган приватизації протягом місяця з дня прийняття рішення про приватизацію об'єкта затверджує склад комісії з приватизації об'єкта і встановлює строк подання проекту плану приватизації.
Під способом приватизації розуміють встановлені законом для кожної кваліфікаційної групи об'єктів приватизації юридичну підставу і договірну угоду щодо відчуження майна державного підприємства суб'єктом приватизації - продавцем (державним органом приватизації) суб'єктові приватизації - покупцеві (недержавній юридичній або фізичній особі).
Відповідно до ст. 15 Закону України "Про приватизацію державного майна", яка називається "Способи приватизації", приватизація майна державних підприємств може здійснюватися шляхом:
- продажу об'єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом. Цей спосіб приватизації здійснюється у порядку, встановленому Законом України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", згідно з яким продаж об'єктів на аукціоні - це спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає покупець, який запропонував у ході аукціону максимальну ціну, а продаж об'єктів за конкурсом - спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає покупець, який запропонував найкращі умови подальшої експлуатації об'єкта (некомерційний конкурс), або за рівних фіксованих умов - найвищу ціну (комерційний конкурс);
- продажу акцій (часток, паїв), що належать державі у господарських товариствах, на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах та іншими способами, що передбачають загальнодоступність та конкуренцію покупців;
- продажу на конкурсній основі цілісного майнового комплексу державного підприємства, що приватизується, або контрольного пакета акцій відкритого акціонерного товариства при поданні покупцем документів, передбачених ч. 1 ст. 12 Закону України "Про приватизацію державного майна";
- викупу майна державного підприємства згідно з альтернативним планом приватизації.
54. Правовий режим права колективної власності у сфері господарювання.
Право колективної власності - це юридично визначене і забезпечене право організації - юридичної особи, створеної на базі об'єднання майна її членів (учасників), використовувати належні їй засоби виробництва на власний розсуд і в інтересах її членів (учасників).
При праві колективної власності суб'єкт, який передав своє майно до такої власності, втрачає на цю річ право власності, отримуючи натомість зобов'язальні (корпоративні) права щодо нового власника - організації корпоративного типу, членом (учасником) якої став цей суб'єкт, а саме: а) право на отримання грошового чи майнового еквівалента своєї частки в майні нового власника - юридичної особи у разі виходу зі складу її учасників (членів); б) право участі в розподілі майна юридичної особи у разі її ліквідації; в) право на отримання частини чистого прибутку (дивідендів) суб'єкта колективної власності; г) право участі в управлінні справами юридичної особи, що діє на базі колективної власності, якщо інше не передбачено її установчими документами.
Суб'єктом права колективної власності є організація корпоративного типу зі статусом юридичної особи.
Об'єктами права колективної власності можуть бути:
- статутний (складений) капітал юридичної особи - суб'єкта права колективної власності, створений за рахунок вкладів (пайових внесків) її учасників (членів);
- викуплене членами трудового колективу, іншими фізичними та юридичними особами майно державного підприємства шляхом його акціонування;
- кредити банків, отримані суб'єктом права колективної власності;
- виготовлена продукція, отримані доходи та інше майно, набуте суб'єктом права колективної власності на законних підставах (субсидії, дивіденди від цінних паперів тощо).
Однак не може бути об'єктом права колективної власності майно, вилучене з обороту, в т. ч. цілісні майнові комплекси, на базі яких здійснюється діяльність, що є монополією держави (діяльність, пов'язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, виготовленням та реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, вибухових речовин, видобування бурштину, охороною найважливіших об'єктів права державної власності).
Як правило, суб'єкт права колективної власності сам використовує належне йому майно своєю владою і в інтересах його учасників (членів). При цьому він може використовувати такі правові форми реалізації права колективної власності:
- право господарського відання при створенні суб'єктом права колективної власності унітарного підприємства-невласника, що має діяти з метою отримання прибутку на засадах самоокупності;
- право оперативного управління щодо створеної суб'єктом права колективної власності юридичної особи, якщо діяльність останньої фінансується засновником;
- оренда, на підставі якої об'єкти права колективної власності передаються в користування іншим особам.
55. Правовий режим права приватної власності.
Право приватної власності — це юридично визначене і забезпечене право фізичної особи (громадянина України, особи без громадянства або громадянина іншої держави) використовувати належні їй засоби виробництва на власний розсуд і у власних інтересах.
Суб'єкт права приватної власності - фізична особа (фізичні особи) чи створене ним (ними) приватне підприємство-власник.
Об'єктами права приватної власності може бути майно виробничого призначення, в т. ч. засоби виробництва, виготовлена продукція, транспортні засоби, цінні папери, гроші, за винятком майна, вилученого з обороту, а також цілісних майнових комплексів, на базі яких здійснюється діяльність, що належить до монополії держави.
Суб'єкт права колективної власності зазвичай сам використовує належне йому майно своєю владою і у власних інтересах, однак може застосовувати такі правові форми реалізації права приватної власності, як:
- право господарського відання при створенні унітарного підприємства-невласника з найманим працівником, яке має діяти з метою отримання прибутку на засадах самоокупності;
- право оперативного управління щодо створеної суб'єктом права приватної власності юридичної особи, якщо діяльність останньої фінансується засновником;
- оренда, на підставі якої об'єкти права приватної власності передаються в користування іншим особам.
56. Поняття та ознаки цінних паперів.
Цінні папери є особливим видом майна суб'єктів господарювання (ч. 7 ст. 139 ГК). їх правовому режиму присвячені, зокрема, положення глави 17 ГК (статті 163-166), а також норми глави 14 (статті 194-198) ЦК України. Відносини, що виникають під час розміщення та обігу цінних паперів, регулюються Законом України від 23 лютого 2006 р. "Про цінні папери та фондовий ринок".
Цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його випустила (видала), і власником та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа іншим особам (ч. 1 ст. 194 ЦК).
Правовий режим цінних паперів як особливої категорії майна у сфері господарювання характеризується такими ознаками:
- умови та порядок випуску цінних паперів визначаються актами законодавства залежно від виду цінного паперу та емітента;
- право на випуск акцій та облігацій підприємства виникає у суб'єкта господарювання з дня реєстрації цього випуску у Державній комісії з цінних паперів та фондовому ринку;
- суб'єктові господарювання забороняється випуск акцій та облігацій підприємства для покриття збитків, пов'язаних з його господарською діяльністю;
- цінні папери (або їх бланки) виготовляються лише на державних підприємствах, що мають ліцензію Міністерства фінансів України, та охороняються;
- суб'єкти господарювання можуть придбавати акції та інші цінні папери за рахунок коштів, що надходять у їх розпорядження після сплати податків та відсотків за банківський кредит, якщо інше не встановлено законом;
- цінні папери оплачуються суб'єктами господарювання у гривнях, а у випадках, передбачених законом та умовами їх випуску в обіг, - в іноземній валюті; проте незалежно від виду валюти, якою проведено оплату цінних паперів, їх вартість виражається у гривнях;
- з метою реалізації єдиної державної політики у сфері випуску та обігу цінних паперів здійснюється державне регулювання у цій сфері, яке покладається на Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку (статус, порядок організації та діяльності якої визначаються Законом “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”) та інші органи державної влади, які діють у межах визначених законом повноважень (Антимонопольний комітет України - щодо випадків економічної концентрації у формі придбання значних за розмірами пакетів акцій крупних акціонерних товариств; Національний банк України - щодо випуску акцій акціонерними банками; Фонд державного майна - щодо розміщення/продажу акцій в процесі приватизації державних підприємств, перетворених у відкриті акціонерні товариства, та ін.);
- операції купівлі-продажу цінних паперів здійснюють їх емітенти, власники, а також торговці цінними паперами - посередники у сфері випуску та обігу цінних паперів з дотриманням визначеного законом порядку. Так, акціонерне товариство щодо емітованих ним акцій може здійснювати такі операції: 1) їх продаж акціонерам товариства, найманим працівникам, іншим особам; 2) знерухомлення акцій (переведення їх із документарної у бездокументарну форму); 3) здійснювати корпоративні операції: дроблення акцій (зменшення їх номінальної вартості на певний коефіцієнт); конвертацію (переведення акцій одного виду в акції іншого виду); консолідацію акцій (зменшення кількості випущених акцій - на певний коефіцієнт - без зменшення їх сумарної вартості); викуп власних акцій з метою їх анулювання чи наступного продажу власним працівникам та/або акціонерам. Операції купівлі-продажу цінних паперів здійснюють торговці цінними паперами; діяльність з надання послуг щодо зберігання цінних паперів, обліку прав власності на цінні папери, оформлення угод з цінними паперами - депозитарії; діяльність з управління активами інститутів спільного інвестування - компанії з управління активами ІСІ; діяльність по організації торгівлі на ринку цінних паперів - фондові біржі тощо.
57. Класифікація цінних паперів.
Види цінних паперів закріплені у ст. З Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок", згідно з якою цінні папери поділяються:
а) за порядком їх розміщення (видачі) на:
- емісійні;
- неемісійні.
Емісійні цінні папери - цінні папери, що посвідчують однакові права їх власників у межах одного випуску стосовно особи, яка бере на себе відповідні зобов'язання (емітент). До емісійних цінних паперів належать акції; облігації підприємств; облігації місцевих позик; державні облігації України; іпотечні сертифікати; іпотечні облігації; сертифікати фондів операцій з нерухомістю (сертифікати ФОН); інвестиційні сертифікати; казначейські зобов'язання України;
б) за формою існування на:
- документарні;
- бездокументарні;
в) за формою випуску:
- на пред'явника (права, посвідчені цим цінним папером, належать його пред'явникові);
- іменні (права, посвідчені цим цінним папером, належать особі, зазначеній у цінному папері);
- ордерні (права, посвідчені цим цінним папером, належать особі, зазначеній у цінному папері, яка може сама здійснити ці права або призначити своїм розпорядженням (наказом) іншу уповноважену особу.
Як зазначено в ч. 2 ст. 163 ГК, в Україні можуть випускатися і перебувати в обігу пайові, боргові та інші цінні папери. Ширший, хоч теж неповний, перелік груп цінних паперів, що можуть бути в обігу в Україні, встановлює ч. 1 ст. 195 ЦК. Це, зокрема, такі групи1:
1) пайові цінні папери - цінні папери, які посвідчують участь їх власника у статутному капіталі (крім інвестиційних сертифікатів та сертифікатів ФОН), надають власнику право на участь в управлінні емітентом (крім сертифікатів ФОН) і отримання частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів, та частини майна у разі ліквідації емітента (крім сертифікатів ФОН). До цієї групи належать акції, інвестиційні сертифікати, сертифікати ФОН.
58. Акції.
Акція - цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує дольову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у виді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства (ч. 1 ст. 4 Закону “Про цінні папери...”). Можуть випускатися в документарній (паперовій) або бездокументарній (з фіксацією відомостей про власника та належні йому акції на електронних носіях, що здійснює зберігай) формі.
Оскільки акція є цінним папером, вона має точно визначені законом реквізити: фірмове найменування акціонерного товариства та його місцезнаходження, найменування цінного папера - "акція", її порядковий номер, дату випуску, вид акції та її номінальну вартість, ім'я власника (для іменної акції), розмір статутного фонду акціонерного товариства на день випуску акції, а також кількість акцій, що випускаються, строк виплати дивідендів та підпис голови правління акціонерного товариства або іншої уповноваженої на це особи, печатку акціонерного товариства.
Крім права участі, акція посвідчує членські права акціонера.
Акції класифікують за різними ознаками:
- залежно від обсягу прав, що засвідчуються акцією, останні поділяються на: прості (засвідчують стандартний набір корпоративних прав) та привілейовані (надають привілей - як правило, у формі отримання фіксованих відсотків, що безпосередньо не залежать від розміру отриманого товариством прибутку, проте зазвичай не забезпечують право участі в управлінні товариством);
- за принципом визначення власника акції можуть бути іменними (власником є зазначена в акції особа) або на пред'явника (власником вважається фактичний володілець).
59. Облігації.
Облігація - цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений в ньому строк з виплатою фіксованого процента (якщо інше не передбачено умовами випуску). Облігації усіх видів розповсюджуються серед підприємств і громадян на добровільних засадах (ч. 1 ст. 10 Закону “Про цінні папери...”).
Залежно від емітента розрізняють:
а) облігації внутрішніх і місцевих позик (випускаються за рішенням, відповідно, - Кабінету Міністрів України і місцевих рад);
б) облігації підприємств (випускаються підприємствами усіх передбачених законом форм власності, об'єднаннями підприємств, акціонерними та іншими товариствами і не дають їх власникам права на участь в управлінні);
в) облігації зовнішніх державних позик України - цінні папери, що розміщуються на міжнародних та іноземних фондових ринках і підтверджують зобов'язання України відшкодувати пред'явникам цих облігацій їх номінальну вартість з виплатою доходу відповідно до умов випуску облігацій.
60. Емісія цінних паперів.
Емісійні цінні папери - цінні папери, що посвідчують однакові права їх власників у межах одного випуску стосовно особи, яка бере на себе відповідні зобов'язання (емітент).
Під емісією цінних паперів розуміється установлена законодавством послідовність дій емітента (юридичної особи, Автономної Республіки Крим або міських рад, а також держави в особі уповноважених нею органів державної влади, яка від свого імені розміщує емісійні цінні папери та бере на себе зобов'язання щодо них перед їх власниками) щодо випуску та розміщення емісійних цінних паперів.
Розміщення цінних паперів - це відчуження цінних паперів емітентом або андеррайтером шляхом укладення цивільно-правового договору з першим власником. Першим власником закон визнає особу, яка отримала цінні папери у власність безпосередньо в емітента (або в особи, що видала цінний папір) чи андеррайтера під час розміщення цінних паперів.
Емісія цінних паперів здійснюється за певними етапами, кількість і зміст яких залежить від виду їх розміщення - відкритого (публічного) чи закритого (приватного).
Публічне (відкрите) розміщення цінних паперів означає їх відчуження на підставі опублікування в засобах масової інформації або оголошення будь-яким іншим способом повідомлення про продаж цінних паперів, зверненого до заздалегідь не визначеної кількості осіб.
У разі відкритого (публічного) розміщення цінних паперів серед заздалегідь не визначеного кола осіб емісія здійснюється за такими етапами:
1) прийняття рішення про відкрите (публічне) розміщення цінних паперів органом емітента, уповноваженим приймати таке рішення;
2) у разі відмови власника акцій від використання свого переважного права на придбання акцій, якщо це передбачено умовами відкритого (публічного) розміщення цінних паперів, - отримання від нього письмового підтвердження про відмову;
3) подання заяви і всіх необхідних документів для реєстрації випуску цінних паперів та проспекту їх емісії;
4) реєстрація Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку випуску цінних паперів та проспекту їх емісії;
5) прийняття у разі потреби рішення про залучення андеррайтера до розміщення цінних паперів;
6) присвоєння цінним паперам міжнародного ідентифікаційного номера;
7) укладення з депозитарієм договору про обслуговування емісії цінних паперів або з реєстратором - про ведення реєстру власників іменних цінних паперів, крім випадків, коли облік прав за цінними паперами веде емітент відповідно до законодавства або цінні папери розміщуються на пред'явника;
8) виготовлення сертифікатів цінних паперів у разі розміщення цінних паперів у документарній формі;
9) розкриття інформації, що міститься в проспекті емісії цінних паперів;
10) відкрите (публічне) розміщення цінних паперів;
11) затвердження результатів розміщення цінних паперів органом емітента, уповноваженим приймати таке рішення;
12) затвердження змін до статуту, пов'язаних із збільшенням статутного капіталу акціонерного товариства з урахуванням результатів розміщення акцій;
13) реєстрація змін до статуту в органах державної реєстрації;
14) подання звіту про результати відкритого (публічного) розміщення цінних паперів;
15) реєстрація Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати відкритого (публічного) розміщення цінних паперів;
16) отримання свідоцтва про реєстрацію випуску цінних паперів;
17) розкриття інформації, що міститься у звіті про результати відкритого (публічного) розміщення цінних паперів.
Приватне (закрите) розміщення цінних паперів - це розміщення цінних паперів шляхом безпосередньої пропозиції цінних паперів заздалегідь визначеному колу осіб.
У разі закритого (приватного) розміщення цінних паперів серед заздалегідь визначеного кола осіб емісія здійснюється за такими етапами:
1) прийняття рішення про закрите (приватне) розміщення цінних паперів органом емітента, уповноваженим приймати таке рішення;
2) у разі відмови власника акцій від використання свого переважного права на придбання акцій, якщо це передбачено умовами закритого (приватного) розміщення цінних паперів, - отримання від нього письмового підтвердження про відмову;
3) подання заяви та всіх необхідних документів на реєстрацію випуску цінних паперів;
4) реєстрація Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку випуску цінних паперів;
5) присвоєння цінним паперам міжнародного ідентифікаційного номера;
6) укладення з депозитарієм договору про обслуговування емісії цінних паперів або з реєстратором - про ведення реєстру власників іменних цінних паперів, крім випадків, коли облік прав за цінними паперами веде емітент відповідно до законодавства або цінні папери розміщуються на пред'явника;
7) виготовлення сертифікатів цінних паперів у разі розміщення цінних паперів у документарній формі;
8) закрите (приватне) розміщення цінних паперів;
9) затвердження результатів розміщення цінних паперів органом емітента, уповноваженим приймати таке рішення;
10) затвердження змін до статуту, пов'язаних із збільшенням статутного капіталу акціонерного товариства з урахуванням результатів розміщення акцій;
11) реєстрація змін до статуту в органах державної реєстрації;
12) подання Національній комісії з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати закритого (приватного) розміщення цінних паперів;
13) реєстрація Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати закритого (приватного) розміщення цінних паперів;
14) отримання свідоцтва про реєстрацію випуску цінних паперів.
Стосовно кожного розміщення цінних паперів емітентом приймається рішення, яке оформляється протоколом. Вимоги до змісту протоколу встановлюються Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Емітент не має права змінювати прийняте рішення про розміщення цінних паперів у частині обсягу прав за цінними паперами, умов розміщення та кількості цінних паперів одного випуску, крім випадків, передбачених законами і нормативно-правовими актами Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку.
Забороняється обмежувати доступ власників цінних паперів до оригіналу рішення про розміщення цінних паперів, який зберігається в емітента.
Перше розміщення акцій відкритого акціонерного товариства є виключно закритим (приватним) серед засновників.
Право на емісію цінних паперів виникає у суб'єкта господарювання з дня реєстрації випуску та проспекту емісії у відповідному органі державної влади, яким є Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку (далі - НКЦПФР).
НКЦПФР протягом 30 днів після отримання заяви і всіх необхідних документів для реєстрації випуску та проспекту емісії цінних паперів здійснює одночасно реєстрацію їх випуску та проспекту емісії або відмовляє в реєстрації.
Реєстрація випуску та проспекту емісії цінних паперів не може розглядатися як гарантія їх вартості. НКЦПФР відповідає лише за повноту інформації, що міститься у зареєстрованих нею документах, та за її відповідність вимогам законодавства. Відповідальність за достовірність відомостей, наведених у документах, що подаються для реєстрації випуску та проспекту емісії цінних паперів, несуть особи, які підписали ці документи.
Перелік документів, необхідних для реєстрації випуску та проспекту емісії цінних паперів, а також порядок їх реєстрації встановлюються
НКЦПФР, а додаткові вимоги до реєстрації випуску та проспекту емісії цінних паперів банків установлюються нею за погодженням з Національним банком України.
Вимоги до проспекту емісії цінних паперів встановлені ст. 30 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок", відповідно до якої у проспекті емісії цінних паперів повинна міститися інформація про емітента, його фінансово-господарський стан, цінні папери, щодо яких прийнято рішення про відкрите (публічне) розміщення.
Вимоги до розкриття інформації про емітента та його фінансово-господарський стан установлює НКЦПФР.
До інформації про цінні папери належить інформація, що стосується:
виду, форми випуску, типу, кількості та номінальної вартості цінних паперів, щодо яких прийнято рішення про відкрите (публічне) розміщення;
дати прийняття рішення про відкрите (публічне) розміщення цінних паперів;
строків початку та закінчення відкритого (публічного) розміщення цінних паперів;
порядку і форми виплати доходу за цінними паперами.
У проспекті емісії цінних паперів мають міститися інші відомості, передбачені цим та іншими законами, що визначають особливості відкритого (публічного) розміщення певних видів цінних паперів, та/або нормативно-правовими актами НКЦПФР.
Проспект емісії цінних паперів підписується керівником емітента (головою виконавчого органу), аудитором та засвідчується печаткою емітента. Особи, що підписали проспект емісії, тим самим підтверджують достовірність відомостей, які в ньому містяться, а аудитор - достовірність перевірених ним відомостей.
У разі коли емітент користується послугами андеррайтера щодо відкритого (публічного) розміщення випуску цінних паперів, проспект емісії погоджується з андеррайтером.
Особи, винні в поданні недостовірних відомостей у проспекті емісії цінних паперів, несуть відповідальність згідно із законами України.
Проспект емісії цінних паперів реєструється НКЦПФР одночасно з реєстрацією випуску цінних паперів.
Після реєстрації емітент публікує проспект емісії цінних паперів у повному обсязі в офіційному друкованому виданні НКЦПФР не менш як за 10 днів до початку відкритого (публічного) розміщення цінних паперів.
У разі внесення до проспекту емісії цінних паперів змін емітент повинен зареєструвати їх та опублікувати інформацію про ці зміни протягом 30 днів після опублікування проспекту емісії, але не менш як за 10 днів до початку відкритого (публічного) розміщення цінних паперів. Якщо це неможливо здійснити у зазначений строк, до змін також включається інформація про перенесення строків відкритого (публічного) розміщення цінних паперів. Підставою для відмови у реєстрації змін до проспекту емісії цінних паперів є невідповідність документів вимогам законодавства або порушення встановленого НКЦПФР порядку прийняття рішення про внесення змін.
До реєстрації та опублікування інформації про внесення змін до проспекту емісії цінних паперів емітент не має права здійснювати відкрите (публічне) розміщення цінних паперів.
Стаття 31 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" покладає на НКЦПФР обов'язок щодо ведення Державного реєстру випусків цінних паперів у встановленому нею порядку. НКЦПФР також встановлює порядок та забезпечує відкритий і безоплатний доступ учасників ринку цінних паперів до інформації, що міститься в реєстрі.
Законодавством встановлені певні особливості як щодо закритого, так і щодо відкритого розміщення цінних паперів.
Так, особливості закритого (приватного) розміщення цінних паперів передбачаються законом, який регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств, і законодавством про інститути спільного інвестування.
Емітент повинен закінчити закрите (приватне) розміщення цінних паперів у строк, передбачений рішенням про їх закрите (приватне) розміщення, але не пізніше ніж протягом двох місяців з дня початку розміщення.
Під час закритого (приватного) розміщення пайові цінні папери не можуть продаватися за ціною меншою, ніж їх номінальна вартість.
Установлення переважного права на придбання цінних паперів одними інвесторам и стосовно інших забороняється, крім випадків, передбачених законодавством.
Фактична кількість розміщених цінних паперів зазначається у звіті про результати закритого (приватного) розміщення цінних паперів, який затверджується органом емітента, уповноваженим приймати таке рішення, та подається НКЦПФР (ст. 32 Закону "Про цінні папери та фондовий ринок").
Відкрите (публічне) розміщення цінних паперів здійснюється еміте
