Метод автономних рішень.
Підприємства та підприємці мають право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, які не суперечать законодавству України.
Метод владних приписів.
Діяльність суб’єктів підпорядковується обов’язковим моделям правовідносин, визначеним законодавством.
Метод координації.
Забезпечує прийняття юридично значущих рішень за згодою сторін, кожна з яких не в праві нав’язувати іншій стороні свої умови.
Метод рекомендації.
Держава регулює поведінку суб’єктів, шляхом встановлення рекомендованих моделей правовідносин.
8. ГП як галузь українського права.
ГП – це система правових норм, що регулюють відносини з приводу безпосереднього здійснення г.д. або керівництва такою діяльністю із застосуванням різних методів правового регулювання.
У юр. науці щодо питання про місце ГП у правовій системі сформувалися три основні концепції:
І. Братусь, Матвеев, Довгерт – ГП не самостійна галузь, а просте поєднання цив.-пр. та адмін..-пр. норм, що діють у сфері господарювання.
ІІ. Лаптев, Мамутов, Побірченко – ГП самостійна галузь права, яка не має нічого спільного з іншими галузями.
ІІІ. Пронська, Алексеев, Толстой – ГП комплексна галузь права, в якій зібрані норми основних галузей права, присвячені одному предмету регулювання в г.д.
9. Наука ГП. ГП як навчальна дисципліна.
Наука ГП – це система знань про закономірності г.-п. регулювання суспільних відносин, тлумачення г.-п. норм, результати аналізу та узагальнення практики госп.-пр. норм, суть термінології норм.
Елементи предмета науки ГП:
1) норми ГП;
2) суспільні відносини, які становлять предмет г.-п. регулювання;
3) госп. правовідносини;
4) юр. факти;
5) судова та адміністративна практика застосування г.-п. норм;
6) історія становлення і розвитку ГП.
Навчальна дисципліна ГП – впорядковані та систематизовані дані щодо основних г.-п. постулатів і категорій.
Предмет – вивчення ГП і науки ГП, теоретичних і законодавчих категорій ГП та практики застосування г.-п. норм.
Завдання навч. дисципліни:
1) пізнавальне;
2) практичне.
10. Система ГП.
Система ГП – науково обґрунтоване, логічно послідовне розміщення г.-п. інститутів, нормами яких регулюються госп. відносини.
1) Загальна частина (поняття, предмет і система ГП; суб’єкти госп. правовідносин; майнова основа господарювання, госп. зобов’язання, госп.-пр. відповідальність, правове регулювання економічної конкуренції).
2) Спеціальна частина (особливості правового регулювання г.д. в окремих галузях і сферах госп. життя, а саме: правове регулювання біржової діяльності, капітального будівництва, пр. забезпечення інноваційної діяльності, пр. регулювання фінансової діяльності, комерційного посередництва/агентських відносин, комерційної концесії, правовий режим іноземного інвестування, спец. режими господарювання тощо).
11. Поняття та ознаки госп. законодавства.
Госп. законодавство – це сукупність нормативно-правових актів, які регулюють відносини щодо безпосереднього здійснення г.д. та керівництва такою діяльністю.
Ознаки:
- значна розгалуженість і наявність значної кількості нормативних актів;
- перевага в госп. законодавстві комплексних нормативних актів, що містять норми різних галузей права, які стосуються одного предмета регулювання;
- кодифікованість;
- наявність в госп. законодавстві значної кількості нормативних актів обмеженої сфери дії (відомчих, регіональних, локальних).
12. Госп.-пр. норми та їх особливості.
Госп.-пр. норми – це встановлені компетентними органами в офіційному порядку і зафіксовані в спеціальних правових документах індивідуально не персоніфіковані правила у сфері господарювання.
Ознаки (загальні):
- встановлення г.-п. компетентними органами, господарськими об’єднаннями та суб’єктами господарювання;
- офіційний, тобто встановлений законом, порядок прийняття таких норм;
- фіксація г.-п. норм;
- адресування таких норм заздалегідь не визначеному колу суб’єктів.
Спеціальні ознаки:
- г.-п. норми містять правила у сфері господарювання, визначають управління г.д.
13. Система госп. законодавства України.
Система госп. законодавства – це розташування госп.-пр. актів з урахуванням їх зв’язків та властивостей.
1) За юр. силою актів;
2) за предметом регулювання.
За юридичною силою актів:
1. За силою КУ.
2. З законів України, що регулюють госп. відносини.
3. З постанов ВРУ.
4. Укази Президента.
5. Акти уряду.
6. Відомчі нормативні акти, які видаються міністерствами та іншими ЦОВВ щодо регулювання діяльності певної галузі економіки, певної групи суб’єктів або певної сфери госп. відносин.
7. Регіональні нормативні акти, які приймаються органами місцевого самоврядування, відповідно до делегованих державою повноважень та встановленого законом порядку.
8. Локальні нормативні акти, які хар-ся тим, що вони приймаються безпосередньо суб’єктами господарювання або їх засновниками (учасниками).
9. Міжнародні договори, ратифіковані ВРУ, або укладені за її згодою.
10. Звичаї ділового обігу, в т.ч. звичаї міжнародної торгівлі.
11. Правила професійної етики.
За предметним критерієм:
1. Компетенційні норми – це такі нормативно-правові акти, які визначають правове становище суб’єктів ГП.
2. Договірне право – інститут госп. законодавства, що регулює зобов’язальні відносини у сфері господарювання.
3. Акти законодавства про зовн. економ. діяльність.
4. Акти законодавства про інвестиційну діяльність.
5. Акти законодавства про страхування.
6. Акти законодавства про капітальне будівництво.
14. Сучасні проблеми вдосконалення госп. законодавства.
Вдосконалення госп. законодавства відбувається за 4-ма напрямами:
1. Вдосконалення госп. законодавства щодо змісту. Цей напрям передбачає необхідність регулювання нових для госп. системи України відносин та врегулювання традиційних відносин на нових засадах, шляхом прийняття нових та внесення змін до чинних НПА.
2. Вдосконалення госп. законодавства щодо його пр. форми. Цей напрям передбачає посилення ролі закону як основного джерела регулювання госп. відносин, зменшення ролі відомчих нормативних актів і обмеження відомчої нормотворчості, що забезпечується контролем з боку Мін’юсту у формі держ. реєстрації таких актів та набуття ними чинності за умови такої реєстрації.
3. Підвищення ролі локальних нормативних актів.
4. Вдосконалення госп. законодавства щодо його системи:
1) усунення колізій між нормами ГК і ЦК; приведення усього масиву госп. законодавства до ГК;
2) інкорпорація госп. законодавства;
3) консолідація госп. законодавства.
Гармонізація законодавства з міжнародними стандартними відносинами у сфері господарювання. Цей напрям передбачає привід законодавства у відповідність до міжнародного.
15. Поняття суб’єктів ГП.
Суб’єкти ГП – це учасники госп. відносин, що безпосередньо здійснюють госп. діяльність або управляють такою діяльністю, створені у встановленому законом порядку, мають необхідне для здійснення такої діяльності майно і володіють госп. правосуб’єктністю.
Ознаки:
- безпосередність здійснення г.д. або керівництво г.д.;
- створення (набуття) статусу суб’єкта госп. відносин у встановленому законом порядку;
- наявність майна, необхідного для здійснення обраної суб’єктом або покладеної на нього г.д. чи керівництво такою діяльністю. Таке майно може закріплюватися за суб’єктом на різних правових титулах (приватна власність, госп. відання, право користування, право довірчої власності);
- наявність госп. правосуб’єктності (визнаної за певним суб’єктом можливості мати і здійснювати госп. права та обов’язки, відповідати за їх належне виконання і мати юр. Можливість захищати свої права та законні інтереси від можливих порушень). Обсяг госп. правосуб’єктності фіксується в законі та в установчих документах і залежить від правового титулу майна, виду та характеру діяльності та інших чинників.
16. Види суб’єктів ГП.
1) За характером здійснюваної діяльності:
· суб’єкти господарювання – це суб’єкти ГП, які безпосередньо здійснюють г.д.;
· суб’єкти ГП, які здійснюють керівництво г.д., у т.ч. організацію такої діяльності;
2) залежно від форми власності:
· державні суб’єкти ГП (державні та казенні підприємства, держ. госп. об’єднання, госп. міністерства, комісії, служби);
· комунальні суб’єкти ГП;
· колективні суб’єкти ГП (виробничі кооперативи, добровільні госп. об’єднання, госп. товариства);
· приватні суб’єкти ГП (індивідуальні підприємці, приватні підприємства);
· змішані (функціонують на базі 2-ох і більше форм власності – фінансові групи, орендні підприємства).
17. Правовий статус суб’єктів господарювання.
Суб’єкти господарювання – учасники госп. відносин, які здійснюють г.д. реалізуючи госп. компетенцію, мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.
Види:
1) За правовою формою діяльності:
- госп. організації – це ю/о, створені відповідно до ЦК, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК, а також інші ю/о, які здійснюють г.д. та зареєстровані у встановленому законом порядку;
- громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють г.д. та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;
2) залежно від кількості працюючих та обсягу річного доходу:
- суб’єкти мікропідприємництва – ф/о-підприємці та ю/о-суб’єкти господарювання, у яких середня кількість працівників за календарний рік не перевищує 10 осіб, а річний дохід не перевищує суму, еквівалентну 2 млн. євро;
- суб’єкти малого підприємництва – кількість працівників за рік не перевищує 50 осіб, а обсяг річного доходу – 10 млн. євро;
- суб’єкти великого підприємництва – кількість працюючих – 250 осіб, обсяг доходу – 50 млн. євро.
Правовий статус суб’єктів господарювання – це сукупність юр. прав, свобод і обов’язків особи, які закріплені в діючому законодавстві і складають соціально допустимі і необхідні потенційні можливості особи мати суб’єктивні госп. права та обов’язки і реалізовувати їх і системі госп. відносин.
Правовою підставою створення суб’єкта господарювання є рішення власника майна або уповноваженого ним органу, а у випадках, спец. передбачених законодавством, також рішення інших органів, організацій і громадян.
Створення суб’єкта господарювання має здійснюватись з обов’язковим додержанням вимог госп. законодавства, у т.ч. антимонопольно-конкурентного.
Суб’єкт господарювання створюється і діє на підставі установчих документів, які мають відповідати встановленим вимогам.
Обсяг правосуб’єктності залежить від:
1) правового титулу майна;
2) від основного виду діяльності;
3) від можливості чи неможливості здійснювати інші види діяльності.
Обсяг загальних прав суб’єкта господарювання встанов. ГК і залежить від правового титулу майна (приватна власність забезпечує суб’єктові право вибору контрагентів), тоді як суб’єкти господарювання, за якими майно закріплене на праві госп. відання, мають право використовувати таке майно та отримувати прибуток тільки в межах, встановлених власником.
Спеціальні права, необхідні суб’єктам господарювання для здійснення виключних видів г.д., передбачаються у відповідних законах (ЗУ «Про банки і банківську діяльність», ЗУ «Про страхування»).
Загальні обов’язки суб’єктів господарювання:
1) дотримуватись вимог антимонопольно-конкурентного законодавства;
2) вести бух облік і звітність;
3) сплачувати податки та інші обов’язкові платежі;
4) забезпечувати безпеку виробництва;
5) не порушувати права та законні інтереси інших осіб;
6) отримувати дозволи, ліцензії для здійснення тих видів г.д. щодо яких законодавство встановлює необхідність отримання дозвільних документів;
7) отримати в передбачених законом випадках патент.
Спеціальні обов’язки встановлюються для суб’єктів господарювання із спеціальним (виключним) предметом діяльності.
Основні засади припинення діяльності суб’єктів визначаються ГК і ЦК, а спеціальні – законами, що визначають особливості правового статусу суб’єкта зі спец. видами діяльності.
18. Поняття підприємства та його основні ознаки.
Підприємство – це самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом держ. влади або органом місцевого самоврядування або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб, шляхом систематичного здійснення г.д. в порядку, передбаченому законом.
Ознаки:
· належить до основної ланки економіки;
· підприємства – це суб’єкти, які здійснюють виробничу, науково-дослідну, торговельну та іншу г.д.;
· можливість функціонування на будь-якій формі власності;
· установчим документом підприємства є статут або засновницький договір;
· функціонування на базі відокремленого майна, що знаходить вираз у наявності самостійного балансу та рахунку в банку;
· наявність госп. правосуб’єктності у т.ч. і статусу ю/о з одночасною забороною мати у своєму складі інші ю/о;
· індивідуалізація підприємства як самостійного суб’єкта господарювання, забезпечується у нього наявністю власного найменування, крім того, як платник податку підприємство повинно мати ідентифікаційний код;
· порядок управління підприємством залежить від типу підприємства; в унітарному підприємстві управління здійснюється одноособово – керівником, що призначається власником майна; в корпоративному – створені учасниками органи або безпосередньо самими учасниками;
· ступінь самостійності підприємства залежить від правового режиму майна підприємства.
19. Види та орг.-пр. форми підприємств.
1) Залежно від форми власності:
- приватне підприємство;
- підприємство колективної власності;
- комунальне підприємство;
- державне підприємство;
- підприємство, засноване на базі різних форм власності;
2) залежно від способу утворення та формування статутного капіталу:
- унітарне підприємство – це підприємство, що створюється одним засновником, який виділяє необхідне майно, формує статутний капітал не поділений на частки, паї; затверджує статут; розподіляє доходи безпосередньо або через керівника; керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства;
- корпоративні підприємства – це підприємства, які утворюються двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об’єднаного майна або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників) їх спільного управління справами на основі корпоративних прав, у т.ч. через органи, що ними створюються, участі засновників у розподілі доходів та ризиків підприємства;
3) залежність одного підприємства від іншого; за критерієм можливості впливу на інше підприємство:
- залежне підприємство – це підприємство, контрольним пакетом акцій якого або відповідною часткою в майні чи голосів на загальних засадах якого володіє інший суб’єкт господарювання;
- контролююче – підприємство, яке здійснює вирішальний вплив на інше підприємство через володіння контрольним пакетом акцій або відповідною часткою в майні залежного підприємства, або на підставі володіння більшості голосів на загальних зборах чи в органах управління залежного підприємства.
20. Порядок держ. реєстрації підприємств.
Держ. реєстрація – це засвідчення факту створення або припинення підприємства, також вчинення реєстраційних дій, внесення коштів до ЄДР.
Порядок регулюється ЗУ «Про державну реєстрацію підприємств та ф/о-підприємців».
Держ. реєстрація здійснюється держ. реєстраторами, посадовими особами, що призначені на посади з осіб, що мають повну юридичну освіту.
Для держ. реєстрації підприємств замовники або уповноважені особи повинні подати держ. реєстратору, надіслати з листом опис-вкладиш або в ел. вигляді такі документи:
1) заповнена реєстраційна картка;
2) прикріплений оригінал (ксерокопія нотаріально засвідчена) рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення підприємства;
3) 2 примірники установчих документів; 1 примірник у разі надання ел. документів;
4) документ, що засвідчує вчинення реєстраційного збору;
5) інформація з документами, що підтверджують структуру власності засновників ю/о, яка дає змогу встановити ф/о власників істотної участі цих ю/о.
В залежності від виду підприємства та особливостей створення додатково подаються:
- копія рішення Антимонопольного комітету або КМУ про надання дозволу на узгодження дії або на концентрацію (утворення підприємства внаслідок злиття або приєднання);
- документ про підтвердження реєстрації іноземної особи в країні, її місцезнаходження (витяг з торговельного, банківського або судового реєстру);
- копія держ. акта на землю або договору оренди у разі створення фермерського господарства.
Строк держ. реєстрації підприємства не повинен перевищувати 3-ох робочих днів з дати надходження документів.
21. Підприємства державної форми власності (державні комерційні та казенні підприємства).
Утворюються у формі підприємств як унітарного, так і корпоративного типу.
Державне унітарне підприємство – це підприємство, яке утворюється компетентним органом держ. влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини держ. власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління.
Ознаки держ. унітарного підприємства:
1)господарська організація унітарного типу;
2)це підприємство не власник – власником є держава;
3)функціонування на базі державного майна, яке закріплюється за підприємством на праві господарського відання чи оперативного управління;
4)функції власника майна щодо підприємства виконує галузеве міністерство або державне
господарське об’єднання, до складу якого включене підприємство;
5)управління підприємством здійснюється одноособовим керівником, який призначається на посаду шляхом укладення з ним контракту (контракт на строк від 1 до 5 років);
6)відсутність у підприємця обов’язку відповідальності за зобов’язаннями держави і органу влади до сфери управління якого воно входить;
7)таким підприємствам заборонено створювати підприємницькі структури і брати участь у таких структурах (не може купувати акції і корпоративні права, оскільки стає власником частки АТ).
Види ДУП:
1. Державні комерційні підприємства – суб’єкт підприємницької діяльності, діє на осевої статуту/модельного статуту і несе відповідальність за наслідки своєї діяльності усім належним йому на праві господарського відання майном, зобов’язане приймати та виконувати доведені до нього держ. замовленні, враховувати їх при формуванні виробничої програми та виборі контрагентів, а також складати та виконувати річній фінансовий план на кожен наступний рік (фін. план – основний плановий документ ДКП; повинен затверджуватися до 1 вересня року, що передує фін. року – для підготовки проекту держ. бюджету).
2. Казенні підприємства – державне унітарне підприємство, яке діє на базі відокремленої частини держ. власності, що не підлягає приватизації без поділу її на частки, створюється за рішенням КМУ і входить до сфери управління органу, уповноваженого управляти відповідним держ. майном. Випадки створення казенного підприємства визначені в ГК.
Майно казенного підприємства закріплене за ним на праві оперативного управління в обсязі, зазначеному в статуті. Казенне підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном, що належить до основних фондів без попередньої згоди уповноваженого держ. органу.
22. Підприємства комунальної форми власності.
Комунальне унітарне підприємство – це підприємство, яке діє на базі відокремленої частини комунальної власності без поділу її на частини, створюється органами місцевого самоврядування в розпорядчому порядку і входить до сфери його управління.
Види:
─ комерційні;
─ некомерційні.
Ознаки комунального унітарного підприємства:
─ господарська організація унітарного типу;
─ створюється за рішенням органу МС;
─ функції власника майна виконує уповноважений орган, до сфери управління якого входить підприємство (виконавчий комітет держ. адміністрації, ради);
─ статутний капітал підприємства підлягає сплаті до закінчення 1-го року з дня реєстрації такого підприємства;
─ розмір статутного капіталу встановлюється місцевою радою;
─ очолює керівник, що призначається органом до сфери управління якого входить підприємство і є підзвітним цьому органові.
23. Підприємства колективної власності.
Підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновників.
До підприємств колективної власності належать:
─ виробничі кооперативи;
─ підприємства споживчої кооперації;
─ колективні підприємства;
─ підприємства громадських і релігійних організацій;
─ підприємства у формі господарських товариств (крім державних і комунальних);
─ інші підприємства, передбачені законодавством.
Виробничий кооператив - цедобровільне об’єднання громадян на засадах членства з метою спільної виробничої або іншої господарської діяльності, що базується на їх особистій трудовій участі і об’єднанні майнових, пайових внесків, участі в управлінні підприємством і розподілі доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі у його діяльності.
Ознаки виробничого кооперативу:
─ добровільність членства громадян у кооперативі та вільний вихід з нього;
─ особиста трудова участь членів у діяльності кооперативу, мінімальна кількість членів – 3 особи;
─ демократичний характер управління кооперативом (рівні права членів при прийнятті рішень);
─ розподіл доходу між членами відповідно до їх трудової і майнової участі у діяльності кооперативу;
─ контроль членів за роботою кооперативу в порядку визначеному ЗУ та статутом.
Управління кооперативом здійснюється через систему таких органів:
Вищий орган – управління, яке обирається в кооперативі з кількістю членів 10 і більше осіб; очолюється головою, який обирається із членів кооперативу.
Виконавча дирекція – це орган, що здійснює оперативне управління діяльністю кооперативу і формується виконавчим директором, прийнятим на роботу в кооператив правління на умовах найму.
Спостережна рада – представляє інтереси членів кооперативу у період між загальними зборами. Формується обов’язково в кооперативі з кількістю членів 50 і більше осіб.
Ревізійна комісія (ревізор) – здійснює контроль за фін.-госп. діяльністю кооперативу. До 10 членів – ревізор, більше – ревізійна комісія.
Для забезпечення г.д. кооперативу у підприємства утвор. такі фонди:
1. Пайовий фонд – формується за рахунок паїв членів кооперативу.
2. Неподільний фонд – формується за рахунок вступних внесків та відрахувань від доходу кооперативу.
3. Резервний фонд – формується для покриття можливих втрат, збитків за рахунок відрахувань від доходу, перерозподілу неподільного фонду та ін., не забезпечених ЗУ надходжень.
4. Спец. фонд – утворюється за рахунок цільових внесків членів кооперативу та інших надходжень і використовується за рішенням органів управління кооперативу.
Статутного капіталу немає – неподільний фонд.
24. Приватні підприємства
Приватне підприємство -підприємство, що діє на основі приватної власності 1-го або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та їх праці чи з використанням найманої праці.
Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб’єкта господарювання юридичної особи (дочірнє підприємство).
Приватне підприємство є 2-х видів:
─ унітарне (засновник – 1-на особа);
─ корпоративне (засновниками є 2-ві і більше особи).
За підприємством унітарного типу майно може закріплюватись на будь-якому з основних правових титулів.
За приватним підприємством корпоративного типу майно закріплюється на праві спільної часткової приватної власності. установчим документом підприємства є статут, який затверджується власником підприємства.
Для забезпечення діяльності приватного підприємства формується статутний капітал (мінімальний розмір якого законодавчо не визначений). Різновидом приватного підприємства є фермерське господарство, правовий статус якого визначається ГК, ЗУ «Про фермерське господарство» і його статутом.
25. Підприємства з іноземними інвестиціями. Іноземне підприємство.
Підприємство з іноземними інвестиціями – це підприємство, в статутному капіталі якого іноземна інвестиція становить не менш як 10 %.
Ознаки підприємства з іноземними інвестиціями:
1) це підприємство корпоративного типу за участю вітчизняних суб’єктів господарювання (резидентів та іноземних інвесторів). Частки в статутному капіталі належать мінімум 2 особам (1 – іноземний інвестор, 2 - резидент);
2) наявність у статутному капіталі підприємства іноз. інвестиції у визначених законом формах та розмірі;
3) створення такого підприємства може відбуватися шляхом заснування, а також у разі внесення іноземним інвестором іноз. інвестиції до статутного капіталу існуючого підприємства;
4) установчі документи підприємства додатково повинні містити відомості про держ. належність засновників (учасників) підприємств. Відомості про розмір іноземної інвестиції, оціненої в іноземній валюті та нац. валюті України;
5) майно, що ввозиться в Україну як внесок до статутного капіталу, звільняється від обкладення митом (крім товарів для реалізації або власного споживання);
6) продукція таких підприємств не підлягає ліцензуванню і квотуванню за умови їх сертифікації як продукції власного виробництва у порядку, встановленому КМУ;
7) на підприємство з іноземними інвестиціями розповсюджується нац. режим господарювання, якщо інше не передбачено ЗУ та МД;
8) законодавством для таких підприємств встановлюються гарантії захисту прав іноземних інвесторів (гарантії права на прибуток і вивіз за кордон);
9) законом можуть встановлюватися обмеження щодо здійснення певних видів г.д. такими підприємствами (монополія держави – транспортування газу, виробництво зброї, атомна енергія).
Іноземне підприємство – це унітарне або корпоративне підприємство, створено за законодавством України, що діє виключно на основі власності іноземців або іноземних ю/о, або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб.
Не може створюватися в галузях, визначених законом, що мають стратегічне значення для безпеки держави (газ, виробництво зброї, Укрзалізниця, космічна галузь).
26. Поняття та ознаки господарських товариств.
Господарські товариства – підприємства, інші суб’єкти господарювання, створені юридичними чи громадянами шляхом об’єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.
Ознаки господарських товариств:
─ є об’єднанням фізичних чи юридичних осіб, які називаються учасниками (ч. 2 ст.83 ЦК і ч.1 ст.79 ГК передбачає, що господарське товариство може бути створене 1-ю особою, якщо інше не встановлене законом);
─ господарське товариство створюється і припиняється на підставі акта спільної волі його засновників, що оформлюється у формі засновницького договору, протоколу зборів, одноособової заяви (меморандуму);
─ господарське товариство діє в інтересах своїх учасників, переслідує визначену ними мету одержання прибутку від сумісної діяльності;
─ наявність у ГТ статусу юридичної особи дозволяє йому діяти як самостійному суб’єкту права, виступати у зовнішніх відносинах від власного імені, бути позивачем і відповідачем у суді. При цьому товариство як ю/о – незалежне від змін у складі його учасників;
─ між господарським товариством і його учасниками, а також між самими учасниками виникають корпоративні правовідносини, які породжують у кожного учасника корпоративні права і обов’язки. Реалізуючи свої корпоративні права учасники можуть в певній мірі впливати на формування волі господарського товариства як юридичної особи;
─ товариство має внутрішню структуру, яка забезпечує організаційну єдність;
─ управління справами товариства здійснюється у заздалегідь встановленому законом та установчими документами порядку, обов’язковому для всіх учасників;
─ відокремленість майна товариства від майна його учасників і закріплення за товариством цього майна, сформованого за рахунок вкладів учасників та інших не заборонених законом джерел на приватну власність;
─ відокремленість відповідальності ГТ за власними зобов’язаннями від відповідальності його учасників;
─ включення до категорії осіб, які можуть бути суб’єктами банкрутства;
─ Встановлення обмеження щодо вилучення частки учасника з майна товариства у зв’язку з його виходом або зверненням стягнення на його майно.
27. Класифікація господарських товариств.
Поділ господарських товариств на види здійснюється за певними ознаками, а на форми – за сукупністю ознаки.
Види господарських товариств (залежно від домінування в них майнових чи персональних елементів):
1) персональні товариства – такі господарські товариства, в яких домінують особисті елементи (повне і командитне товариство);
2) об’єднання капіталів – господарські товариства, в яких домінуючими є майнові елементи (акціонерне товариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідальністю).
Форми господарських товариств (за сукупністю ознак: порядком створення; розміром, порядком формування та складом майнової бази; порядком управління справами; особливістю правового статусу учасників товариства та ін.):
- акціонерне товариство;
- товариство з обмеженою відповідальністю;
- товариство з додатковою відповідальністю:
- повне товариство;
- командитне товариство.
28. Повне товариство.
Повне товариство – це таке господарське товариство, всі учасники якого від імені товариства спільно здійснюють підприємницьку діяльність і несуть додаткову відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном.
Основні ознаки повного товариства:
- є різновидом господарського товариства;
- спеціальне регулювання: ГК (ч. 6 і 8 ст. 80), ЦК (ст. 119-132), ЗУ «Про господарські товариства» (ст. 66-74);
- установчим документом є засновницький договір;
- відсутність законодавчих вимог щодо розміру та порядку формування майна, що регулюється засновницьким договором;
- відсутність органів товариства, оскільки управління справами товариства здійснюється самими учасниками в порядку, визначеному засновницьким договором товариства;
- можливість використання таких схем управління: а) управління здійснюється спільно всіма учасниками; б) управління доручається або одному, або частині учасників, які діють на підставі підписаного рештою учасників доручення;
- повна відповідальність товариства за власними зобов’язаннями (тобто усім майном, що належить йому на праві власності);
- субсидіарна солідарна відповідальність учасників товариства за зобов’язаннями товариства усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення;
- обмежений рух учасників; зміна складу учасників можлива у разі: а) відступлення частки учасника (її частини) іншим учасникам або третім особам за згодою усіх учасників; б) правонаступництва у зв’язку з реорганізацією учасника – ю/о або спадкуванням у разі смерті учасника – ф/о, якщо решта учасників товариства дала згоду на вступ до товариства таких учасників; в) виходу учасника з товариства, про що він має заздалегідь повідомити (за 3 місяці, якщо товариство було створене на невизначений строк, і лише за наявності поважних причин, якщо товариство було створене на визначений строк); г) виключення учасника з повного товариства, що може мати місце, якщо учасник: систематично не виконує своїх обов’язків; перешкоджає своїми діями досягненню цілей товариства; д) вибуття учасника з незалежних від нього причин (смерті чи визнання померлим учасника – ф/о; реорганізації та ліквідації учасника – ю/о; визнання учасника недієздатним, обмежено дієздатним чи банкрутом; звернення стягнення на частку учасника в майні товариства);
- вимога до учасників товариства – наявність статусу зареєстрованого суб’єкта господарювання (ч. 8 ст. 80 ГК);
- законодавчо встановлена заборона для учасників конкурувати з повним товариством;
- додаткові підстави для ліквідації ПТ як ю/о: якщо в товаристві залишається один учасник і протягом 6 місяців з цього моменту ПТ не перетворюється в інше ГТ, що може функціонувати у складі однієї особи.
Прибуток і збитки повного товариства розподіляються між його учасниками пропорційно до їх часток у складеному капіталі, якщо інше не передбачене засновницьким договором або домовленістю учасників. Мінімальний розмір складеного капіталу законодавством не встановлений.
29. Командитне товариство.
Командитне товариство – це таке ГТ, в якому одним або більше учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть щодо боргів додаткову відповідальність за зобов’язаннями товариства всім своїм майном, на яке за законом, може бути звернене стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише за своїми внесками (вкладники).
Основні ознаки КТ:
- різновид ГТ;
- спеціальне регулювання: ГК (ч. 7 і 8 ст. 80), ЦК (ст. 133-139), ЗУ «Про господарські товариства» (ст. 75-83);
- наявність двох категорій учасників, як мінімум, по одному учаснику кожної категорії: а) повних учасників і б) вкладників;
- установчим документом є засновницький договір, а у разі наявності в товаристві лише одного повного учасника – установчим документом відповідно до ЦК є підписаний такою особою меморандум;
- відсутність законодавчих вимог до розміру майна і порядку його формування (ці питання регулюються засновницьким договором);
- обмеження сукупної частки вкладників 50% майна товариства;
- відсутність органів товариства, оскільки управління справами здійснюється повними учасниками;
- порядок управління справами товариства (зокрема, у тих випадках, коли в товаристві двоє і більше повних учасників) визначається засновницьким договором;
- правове становище повних учасників аналогічне правовому становищу учасників повного товариства, включаючи й вимогу ч. 8 ст. 80 ГК щодо наявності статусу зареєстрованого суб’єкта господарювання;
- можливість реорганізації у повне товариство, якщо вибувають усі вкладники.
30. Товариство з обмеженою відповідальністю.
Товариство з обмеженою відповідальністю – це товариство, що має статутний капітал поділений на частки, розмір яких визначається установчим документом, і несе відповідальність за своїми зобов’язаннями тільки своїм майном.
Учасники товариства з обмеженою відповідальністю не відповідають за його зобов’язаннями і несуть ризик у межах вартості своїх вкладів.
Ознаки товариства з обмеженою відповідальністю:
- різновид ГТ;
- спеціальне регулювання: ГК (ч. 3 ст. 80), ЦК (ст. 140-150), ЗУ «Про господарські товариства» (ст. 50-64);
- наявність статусу ю/о;
- мінімальний розмір статутного фонду – сума, еквівалентна 100 мінімальним заробітним платам за ставкою на момент створення товариства;
- поділ статутного фонду на частки, розмір яких визначається установчими документами і може бути будь-яким (рівним або різним);
- відповідальність товариства за власними зобов’язаннями усім своїм майном;
- відсутність в учасників товариства субсидіарної майнової відповідальності за борги товариства, якщо вони повністю сплатили свої частки;
- наявність у учасників, які не повністю сплатили свої вклади, додаткової відповідальності за борги товариства у межах вартості несплаченої частини вкладу, у випадках, передбачених статутом товариства;
- наявність органів товариства, за допомогою яких здійснюється управління справами товариства: вищий орган – збори учасників, виконавчий орган – дирекція або одноособовий директор, контрольний – ревізійна комісія (ревізор);
- незначні вимоги щодо персональної участі в діяльності товариства його учасників, завдяки закріпленим у законі принципам:
1) діяльності зборів товариства (а саме: визначення кількості голосів, що належать кожному учасникові (пропорційно розміру частки у статутному фонді); визначення кворуму зборів учасників за умови, якщо на них присутні учасники чи їх представники, які володіють у сукупності більш як 60% голосів); прийняття рішень зазвичай простою більшістю голосів присутніх на зборах учасників, а з окремих питань – визначення основних напрямів діяльності товариства і затвердження його планів та звітів про їх виконання; внесення змін до статуту товариства; при вирішенні питання про виключення учасника з товариства, якщо за рішення проголосували учасники, що володіють у сукупності понад 50% загальної кількості голосів; застосування принципу одностайності передбачається у випадках: а) прийняття рішень зборами учасників шляхом опитування, при цьому рішення приймається за відсутності заперечень хоча б одного учасника товариства; б) прийняття рішень з питань, не включених до порядку денного: для цього необхідна згода всіх учасників, присутніх на зборах;
2) можливості формування виконавчого органу з найманих працівників, які не є учасниками товариства;
- обов’язковість для учасників майнової участі в товаристві: сплатити основний і додаткові (якщо останні передбачені установчими документами або рішенням зборів учасників) внески;
- можливість відступлення учасником своєї частки (її частини) іншому учасникові (учасникам) або третім особам (якщо учасники товариства протягом місяця з дня повідомлення про продаж частки не реалізують своє переважне право на купівлю частки); обмежений рух учасників; зміна складу учасників відбувається шляхом: а) виключення учасника з товариства; б) відступлення частки іншому учасникові (учасникам) або третій особі; в) спадкування частки учасника – ф/о або правонаступництва учасника – ю/о; г) виходу учасника з товариства;
- припинення участі в товаристві відбувається внаслідок: а) смерті учасника – ф/о або реорганізації чи ліквідації учасника – ю/о; б) відступлення частки іншому учаснику (учасникам) або третій особі; в) виключення учасника з товариства; г) добровільного виходу учасника з товариства з викупом його частки самим товариством; д) звернення стягнення на частку учасника, якщо для покриття його боргів не вистачає його власного майна.
31. Товариство з додатковою відповідальністю.
Товариство з додатковою відповідальністю (ТДВ) — це таке господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки, розмір яких визначений статутом, і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями усім власним майном, а у разі його недостатності також: майном учасників у визначеному установчими документами кратному розмірі до вкладу кожного з них.
Основні ознаки ТДВ:
- різновид господарського товариства;
- спеціальне регулювання: ГК України (ч. 4 ст. 80), ЦК України (ст. 151), Закон України «Про господарські товариства» (ст. 65), Декрет Кабінету Міністрів України від 17.03.1993 р. «Про довірчі товариства»;
- мінімальний розмір статутного фонду — сума, еквівалентна 100 мінімальним заробітним платам за ставкою, що діє на момент створення товариства (крім довірчих товариств, вимоги до розміру майнової бази яких встановлюються вищеназваним Декретом);
- поділ статутного фонду на частки, розмір яких визначається установчими документами і може бути будь-яким (рівним або різним);
- наявність системи органів управління: збори учасників — вищий орган, дирекція (колегіальний) або директор (одноособовий) — виконавчий орган, ревізійна комісія — контрольний орган;
- субсидіарна обмежена майнова відповідальність учасників за зобов'язаннями товариства, граничний розмір якої встановлюється або законом (щодо довірчих товариств), а/або установчими документами ТДВ в однаковому для всіх учасників кратному розмірі до їх вкладів;
- характер субсидіарної відповідальності учасників — солідарний;
- подібність правового становища ТДВ і його учасників до правового становища товариства з обмеженою відповідальністю та його учасників, за винятком обсягу відповідальності учасників і пов'язаних з цим питань (у т. ч. змісту статуту).
32. Акціонерне товариство.
Акціонерне товариство (АТ) — це таке господарське товариство, статутний фонд якого поділений на визначену кількість часток рівної номінальної вартості, виражених в акціях, і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями усім своїм майном; акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах вартості належних їм акцій.
Ознаки акціонерного товариства:
- різновид господарського товариства;
- спеціальне правове регулювання;
- поділ статутного капіталу на частки рівної номінальної вартості, що іменуються акціями;
- відповідальність АТ за своїми зобов'язаннями лише майном, що належить йому на праві власності;
- відсутність у акціонерів субсидіарної майнової відповідальності за зобов'язаннями товариства, якщо вони (акціонери) повністю сплатили свої частки;
- засновники — фізичні та/або юридичні особи;
- можливість створення АТ однією особою і функціонування у складі однієї особи (акціонера);
- законодавчо встановлений мінімальний розмір статутного фонду;
- придатність форми АТ для підприємств, інших господарських організацій низової ланки економіки (банків, страхових організацій, інвестиційних фондів фондових бірж тощо), господарських об'єднань;
- органи управління і контролю АТ: вищий орган — загальні збори АТ (вирішують питання стратегічного характеру); виконавчий орган — правління, дирекція чи директор; можуть створювати (а в певних випадках —■ повинні) спостережна рада (проміжний орган між загальними зборами і виконавчим органом) і ревізійна комісія (ревізор) — як контрольний орган;
- чисельність складу акціонерів (понад 50 осіб) обумовлює необхідність наявності в системі органів управління спеціального органу — спостережної/наглядової ради, яка виконує складні функції: організаційну (організація діяльності правління), контрольну (за діяльністю правління), захисну (захист інтересів акціонерів у період між проведенням загальних зборів), а також вирішення деяких питань, віднесених до компетенції загальних зборів товариства (крім питань виняткової компетенції таких зборів), за наявності відповідного делегування, що зазвичай фіксується в статуті АТ;
- участь акціонерів в управлінні залежить від кількості акцій, що належать їм на праві власності;
- можливість залучення крупних інвесторів на правах власників привілейованих акцій;
- визначення обсягу прав акціонерів залежно від типу акцій (прості чи привілейовані), що їм належать;
- вихід акціонера з АТ здійснюється шляхом відчуження акцій.
Основні типи акціонерних товариств (ст. 5 Закону України «Про акціонерні товариства»):
- публічні АТ (може здійснювати публічне та приватне розміщення акцій);
- приватні АТ (може здійснювати тільки приватне розміщення акцій).
Основні види акціонерних товариств:
- відкрите акціонерне товариство;
- закрите акціонерне товариство.
33. Громадянин-підприємець як суб’єкт господарського права.
Правовому становищу громадянина як суб'єкта господарювання присвячена ст. 128 ГК, що називається "Громадянин у сфері господарювання ".
Згідно з ч. 1 цієї статті громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до ст. 58 ГК.
Громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення (ч. 2 ст. 128 ГК).
Підприємницька діяльність громадянина може здійснюватися у різних варіантах:
- безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється (щоправда, в останньому випадку виникає питання: а хто ж є суб'єктом підприємництва (господарювання) - приватне підприємство, створене громадянином, чи він сам? На нашу думку, громадянин, який є засновником створеного ним унітарного приватного підприємства, не є суб'єктом підприємництва, хоч і є згідно з ч. 1 ст. 2 ГК учасником відносин у сфері господарювання);
- із залученням або без залучення найманої праці (наприклад, громадянин може здійснювати управління заснованим ним приватним підприємством безпосередньо або через керівника, який наймається за контрактом; так само він може залучати найману працю інших осіб (працівників приватного підприємства);
- самостійно або спільно з іншими особами. У разі здійснення підприємницької діяльності спільно з іншими громадянами або юридичними особами громадянин має права та обов'язки відповідно:
а) засновника та/або учасника господарського товариства;
б) члена кооперативу тощо;
в) або права і обов'язки, визначені укладеним за його участі договором про спільну діяльність без створення юридичної особи.
Громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на засадах свободи підприємництва та відповідно до принципів, передбачених у ст. 44 ГК.
Здійснюючи підприємницьку діяльність, громадянин-підприємець зобов'язаний:
у передбачених законом випадках і порядку одержати ліцензію на здійснення певних видів господарської діяльності;
повідомляти органи державної реєстрації про зміну його адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності, що підлягають відображенню у реєстраційних документах;
додержуватися прав і законних інтересів споживачів, забезпечувати належну якість товарів (робіт, послуг), що ним виготовляються, додержуватися правил обов'язкової сертифікації продукції, встановлених законодавством;
не допускати недобросовісної конкуренції, інших порушень антимонопольно-конкурентного законодавства;
вести облік результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства;
своєчасно надавати податковим органам декларацію про майновий стан і доходи (податкову декларацію), інші необхідні відомості для нарахування податків та інших обов'язкових платежів; сплачувати податки та інші обов'язкові платежі в порядку і в розмірах, встановлених законом.
Громадянин-підприємець зобов'язаний також додержуватися вимог, передбачених ст. 46 (щодо забезпечення соціальних гарантій найманих працівників) і ст. 49 (не завдавати шкоди довкіллю, не порушувати права й інтереси громадян тощо) ГК, а також іншими законодавчими актами, і несе майнову та іншу встановлену законом відповідальність за завдані ним шкоду і збитки.
Громадянин-підприємець може бути визнаний судом банкрутом відповідно до положень ГК та Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
34. Порядок набуття громадянином статусу підприємця.
Згідно зі ст. 42 Конституції України кожна людина має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю (ст. 50 Цивільного кодексу України). Наявності дієздатності як такої для набуття статусу підприємця недостатньо. Необхідною умовою для здійснення підприємницької діяльності є державна реєстрація фізичної особи як підприємця в порядку, визначеному Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 15.05.2003 № 755 (далі – Закон № 755).
Державна реєстрація фізичних осіб-підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній державній адміністрації за місцем проживання фізичної особи-підприємця (ст. 5 Закону № 755).
Для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем та має реєстраційний номер облікової картки платника податків, або уповноважена нею особа (далі – заявник) повинна подати особисто (надіслати поштовим відправленням з описом вкладення або в разі подання електронних документів подати опис, що містить відомості про надіслані електронні документи, в електронній формі) або через уповноважену особу державному реєстратору за місцем проживання такі документи:
1) заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця;
2) копію документа, що засвідчує реєстрацію у Державному реєстрі фізичних осіб-платників податків;
3) документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця;
4) нотаріально посвідчену письмову згоду батьків (усиновлювачів) або піклувальника, або органу опіки та піклування, якщо заявником є фізична особа, яка досягла шістнадцяти років і має бажання займатися підприємницькою діяльністю.
У разі подання електронних документів нотаріально посвідчена письмова згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника, або органу опіки та піклування, якщо заявником є фізична особа, яка досягла шістнадцяти років і має бажання провадити підприємницьку діяльність, надсилається державному реєстратору поштовим відправленням. При цьому державному реєстратору електронним документом надсилаються відомості про реквізити поштового відправлення та подається опис, що містить відомості про надіслані електронні документи, в електронній формі.
У разі подання державному реєстратору електронних документів фізичної особи до них додається електронний документ, що засвідчує повноваження особи, пов’язані з підготовкою електронних документів фізичної особи.
Для проведення державної реєстрації фізична особа, яка через свої релігійні або інші переконання відмовилася від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків, офіційно повідомила про це відповідні державні органи, має відмітку у паспорті та намір стати підприємцем, повинна подати виключно особисто:
1) заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця;
2) документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця.
У разі подання електронних документів підтвердженням внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця є примірник електронного розрахункового документа, засвідченого електронним цифровим підписом.
Строк державної реєстрації фізичної особи-підприємця не повинен перевищувати два робочих дні з дати надходження документів для проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця.
Не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації фізичної особи-підприємця державним реєстратором видається (надсилається поштовим відправленням) заявнику виписка з Єдиного державного реєстру.
Певні особливості притаманні порядку державної реєстрації підприємцями іноземців, біженців, іммігрантів та осіб без громадянства.
Статтею 26 Конституції України встановлено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, – за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Статтею 129 Господарського кодексу України та статтею 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 № 3773 (далі – Закон № 3773) також встановлено, що іноземці та особи без громадянства при здійсненні господарської діяльності в Україні користуються такими самими правами і мають такі самі обов’язки, як і громадяни України, якщо інше не передбачено цим Кодексом, іншими законами.
Законні підстави перебування іноземця на території України визначено у Законі України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 № 1382 (далі – Закон № 1382). Відповідно до ст. 5 цього Закону законними підставами перебування на території України для іноземців є реєстрація на території України паспортного документа або наявність посвідки на постійне або тимчасове проживання в Україні.
Законодавство України, а точніше Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», не встановлює особливого порядку реєстрації іноземця фізичною особою-підприємцем. Отже, здійснювати господарську діяльність в Україні як підприємці, тобто зареєструватись як фізичні особи-підприємці в порядку, встановленому Законом, мають право іноземці та особи без громадянства.
Крім документів, які подаються державному реєстратору для проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця, щодо іноземців необхідно звернути увагу на два аспекти:
1) підтвердження місця проживання іноземця;
2) володіння реєстраційним номером облікової картки платника податків – документ, що засвідчує реєстрацію у Державному реєстрі фізичних осіб – платників податків.
Щодо першого з них, то необхідно звернути увагу на ч. 1 ст. 6 Закону № 1382, відповідно до якої іноземець чи особа без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, зобов’язані протягом десяти днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати місце проживання. Не зареєструвавши свого місця проживання, іноземець не зможе звернутися до відповідного державного реєстратора з документами, передбаченими ст. 42 Закону № 755 для реєстрації підприємцем. У свою чергу, відповідно до ст. 3 Закону № 1382 місце проживання – це адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік.
Щодо другого з них, то такий реєстраційний номер іноземець повинен отримати в органах державної податкової служби (далі – ДПС). Відповідно до ст. 70 Податкового кодексу України (далі – ПКУ) центральний орган ДПС формує та веде Державний реєстр фізичних осіб – платників податків.
З усього вищесказаного можна визначити наступні необхідні дії для реєстрації іноземця фізичною особою-підприємцем, який повинен:
1) на законних підставах перебувати на території України;
2) зареєструвати своє місце проживання протягом 10 днів після прибуття до такого місця проживання;
3) перебувати у зареєстрованому місці проживання протягом 6 місяців з дня реєстрації;
4) отримати реєстраційний номер облікової картки платника податків;
5) подати держреєстратору документи за своїм місцем проживання відповідно до ст. 42 Закону № 755.
Ставши підприємцем, іноземець може вирішувати питання щодо набуття статусу платника єдиного податку.
Фізична особа-іноземець, зареєстрована підприємцем, відповідно до п. 177.12 ПКУ є резидентом.
Таким чином, ставши фізичною особою-підприємцем, іноземець реєструється платником єдиного податку у такому ж порядку, що й фізична особа-підприємець – громадянин України.
35. Кредитні спілки у сфері господарювання.
Кредитна спілка – це неприбуткова організація, заснована фізичними особами, професійними спілками, їх об’єднаннями на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні і наданні фінансових послуг за рахунок об’єднаних грошових внесків членів кредитної спілки.
Ознаки кредитної спілки:
─ спеціальне правове регулювання – ЗУ «Про кредитні спілки», «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» тощо;
─ є фінансовою установою, виключним видом діяльності якої є надання фінансових послуг членам спілки;
─ кредитна спілка діє на принципах:
s добровільності вступу і свободи виходу;
s гласності;
s самоврядування;
s рівності членів.
─ наявність статусу юридичної особи;
─ кредитна спілка є суб’єктом неприбуткової діяльності, що здійснюється для задоволення інтересів членів кредитної спілки;
─ ліцензування фінансової діяльності кредитної спілки;
─ установчим документом кредитної спілки є статут.
Засновниками і членами кредитної спілки можуть бути фізичні особи, які постійно проживають в Україні і об’єднані хоча б за однією з таких ознак:
─ мають спільне місце роботи чи навчання;
─ належать до однієї професійної спілки, іншої благодійної чи громадської організації;
─ проживають в одному селі, селищі, районі чи області.
Мінімальна кількість членів кредитної спілки – 50-т осіб. Реєстрація кредитної спілки здійснюється національною комісією, що здійснює регулювання ринків фінансових послуг.
Система органів управління кредитної спілки:
─ вищий орган – загальні збори;
─ спостережна рада – представляє інтереси членів у перервах між зборами;
─ ревізійна комісія;
─ правління – щодо поточної діяльності;
─ кредитний комітет – організація кредитної діяльності..
Майно кредитної спілки є її власністю. Капітал кредитної спілки складається з пайового, резервного і додаткового капіталів, а також залишку нерозподіленого доходу спілки і не може бути менше 10% від суми її загальних зобов’язань.
36. Особисте селянське господарство.
Особисте селянське господарство – це господарська діяльність, яка провадиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально чи особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків і надання послуг з використання майна господарства у тому числі і в сфері сільськогосподарського зеленого туризму.
