Найпоширенішим визначенням культури на буденному рівні свідомості залишається таке: це все те, що створено людством, тобто “друга природа”, надбудована над природою натуральною.
Світ культури, таким чином, – це світ матеріальних і духовних цінностей, що стосуються людини і наповнені людським смислом. Будь-який зовнішній вираз культури є виявленням ступеня розвитку самої людини.
Мірою розвитку суспільства в цілому виступає цивілізація. Дане поняття довго залишалося у затінку наукових інтересів радянських учених. Вважалося, що поняття “суспільно-економічна формація” цілком вистачає для характеристики етапів розвитку людства. Або ж поняття “цивілізація” використовувалось як синонім “культури”, або ж навіть і як її повна протилежність, тобто як щось лише технократичне.
Поняття “цивілізація” з’явилося спочатку у французькій мові в середині ХVІІІ ст. у руслі теорії прогресу. Просвітники називали цивілізацією ідеальне суспільство, основане на засадах розуму і справедливості.
Пізніше, на початку ХІХ ст., виникла “етнографічна концепція цивілізацій”, в основу якої було покладене уявлення про те, що у кожного народу – своя цивілізація (Т. Жоффруа).
У цілому в другій половині ХVІІІ – на початку ХІХ ст. сформувалося три підходи до розуміння “цивілізації”: 1) унітарний (цивілізація як ідеал прогресивного розвитку людства – єдиного цілого); 2) щаблевий (цивілізація як певний щабель розвитку людства); 3) локально-історичний (цивілізації як якісно різноманітні унікальні етнічні або історичні суспільні утворення).
У цей час Ф. Гізо, який заклав базу “етноісторичної концепції цивілізацій”, здійснив також спробу розв’язати протиріччя між ідеєю прогресу єдиного людського роду і реаліями культурно-історичної різноманітності народів. Він вважав, що, з одного боку, існують локальні цивілізації, а з іншого – над ними є ще й Цивілізація як прогрес людства в цілому.
Однак подальші намагання розв’язати це протиріччя скінчилися утвердженням у європейській філософсько-історичній думці методології однолінійного прогресизму. Вона стверджує, що в історії діють сили і закони, які мають універсальний характер, а національні історії є лише особливими випадками їх прояву. Світова історія стала розглядатись як процес переходу з одного стану в інший, більш розвинутий і досконалий. Окремі народи у своїй історії швидше або повільніше йдуть по одній лінії прогресу, де більш розвинуті європейські країни ніби завдають мету та ідеал суспільного розвитку взагалі.
У рамках цієї методології з’явилися концепції “історичних” і “неісторичних” народів; закон “трьох стадій розвитку моральності” (сім’я, громадське суспільство, держава) Гегеля; закон “трьох стадій еволюції думки” (теологічна, метафізична, позитивна) О. Конта; теорія “суспільно-економічних формацій” (докласова, класова, безкласова) Маркса.
Цікаві визначення “цивілізації” виробили М. Данилевський, О. Шпенглер, Г. Бокль, Дж. Тойнбі, Л. Гумільов, які використали різні принципи пояснення суті цивілізації (географічні, етнопсихологічні, локально-історичні тощо). Не втратила значення і думка Ф. Енгельса з цього приводу (див. гл. ІХ його праці “Походження сім’ї, приватної власності і держави”).
Цивілізацію слід розуміти як соціокультурне утворення, соціальне буття самої культури.
За визначенням американських істориків У. та А. Дьюрентів, цивілізація – це “соціальний порядок”, який забезпечує культуротворення. Дійсно, цивілізацію доцільно розглядати як міру розвитку суспільства. Вона має і технологічний аспект, і соціальну визначеність, і історичну конкретність. Цивілізація є наслідком розвитку продуктивних сил та виробничих відносин, яку Енгельс визначав як історичний щабель суспільного розвитку, що прийшов на зміну варварству та відзначався суспільним розподілом праці, появою класів і держави, формами духовного виробництва (мистецтвом, наукою, релігією тощо), становленням моногамної сім’ї. Тобто цивілізація є переходом від підкорення природі до підкорення системі суспільних відносин, яка дедалі все ускладнюється. Таким чином, з одного боку, поняття “цивілізація” повинно вміщувати всю соціальну організацію суспільного життя та культури, механізм утворення й накопичення соціокультурного багатства. І саме ці конкретні “організації” і “механізми” дають загальну картину конкретно-історичних форм життя, локальних культур як складових світової культури. А з іншого боку, культура сама орієнтує на визначення якісної характеристики соціальності.
Останній чинник, у свою чергу, робить доцільним визначати два рівні цивілізації як два ступені зрілості або досконалості загальних механізмів культуротворення. Ці два рівні цивілізації відрізняються між собою тим, що вони дають людям, усім членам суспільства. В середині них діють різні соціальні закономірності та механізми розвитку. Закон цивілізації першого типу – без антагонізму немає прогресу. Антагонізми випливають із форм пригноблення праці або господарчих укладів (східно-деспотичного, рабовласницького, кріпосницького), які переплетені у тій або іншій пропорції в реальній історії конкретних суспільств (від Стародавнього Єгипту до Київської Русі), що вже вийшли з варварства, але ще не дійшли до капіталізму. Антагонізми рухають також вперед і ті суспільства, які вже розвивають капіталістичний уклад, що базується на найманій праці. З одного боку, капіталізм, товарне виробництво обов’язково веде до розвитку продуктивних сил у світовому масштабі, тобто до формування світових механізмів культурного розвитку, а з іншого – антагонізми класичної експлуатації загрожують небезпекою “втратити плоди цивілізації” (Маркс). Щоб цього не сталося, треба було корінним чином змінити всю систему суспільних відносин (форми власності, розподілу, соціального захисту), тобто змінити характер капіталу, який завжди діє як суспільна сила. (Реформи Ф. Рузвельта свідчили про початок цього процесу, до того ж кривавий урок 1917 року теж уже був засвоєний. У 30–50-ті роки відбувається колосальна перебудова всієї системи капіталізму з орієнтацією на високий рівень споживання, гуманізм, культ здоров’я та сім’ї, демократизм політичних систем, автоматизоване виробництво, безвідходні технології, вдосконалені засоби інформації і зв’язку, тобто напрями подолання всіх форм відчуження праці.) Таким чином, закон розвитку цивілізації другого типу – це гармонізація соціальних інтересів, економічних систем, політичних режимів, відносин з природою тощо. Ця гармонізація можлива лише на певному рівні загальнокультурного розвитку людства взагалі й особистості зокрема. Культура працює як характеристика соціального, як вияв гуманістичного сенсу людської практики. Отже, єдність культури й цивілізації зумовлюється історичним місцем і призначенням людини в системі природного та суспільного універсуму.
Цивілізаційний підхід до проблеми спрямованості світової історії (незважаючи на розмаїття поглядів мислителів) виявився все ж таки продуктивнішим, ніж формаційний. Вироблене у свій час Марксом поняття “суспільно-економічна формація” можна вважати досить вдалим терміном, оскільки він охоплює відразу два зрізи людського суспільства – суспільство як процес і як стан, структуру системи відносин між людьми. Найчастіше цей термін Маркс застосовує до буржуазного суспільства, але жодного разу – щодо первісного суспільства. Якогось єдиного, канонічного визначення суспільно-економічної формації у працях К. Маркса і Ф. Енгельса немає. Воно є робочим поняттям, бо використовується поряд із термінами “історична формація”, “економічна формація”, “суспільна формація”, “формації суспільного виробництва” тощо. У передмові “До критики політичної економії” (1859) Маркс використовує термін “суспільно-економічна формація” у найширшому значенні – не як історично визначена економічна структура суспільства, а як та економічна структура, що історично не детермінована. Він писав, що у загальних рисах азіатський, античний, феодальний і сучасний буржуазний засоби виробництва можна визначити як прогресивні епохи економічної суспільної формації. У начерках листа до Віри Засулич Маркс накреслив поділ історії на три великі формації: 1) первинну (або докласову) – це доцивілізаційне суспільство; 2) вторинну – це класове суспільство; 3) третинну – безкласове суспільство (див. схему).
Пізніше, у часи сталінізму, формаційний підхід до історії вульгаризується, поступово трансформується у формаційний редукціонізм, намагання втиснути всесвітньо-історичний процес у горезвісну “п’ятичленку” (первісна, рабовласницька, феодальна, капіталістична та комуністична формації). Якщо поєднати або накласти Марксові уявлення про три суттєві типи суспільства, Енгельсові ознаки цивілізації та сучасні уявлення про світову культуру, можна визначити, що: 1) цивілізація – це певний ступінь розвитку людської культури, “надбудови” над природою; 2) формація – це певна суспільна структура, що визначає стан соціальної зрілості суспільства. Це характерні відмінності в середині цивілізації, і до первісного суспільства (яке ще базується на присвоєнні природних речей, а не на виробництві як такому) застосовувати терміни “цивілізація” і “формація” не варто.
Таким чином, цивілізація – це перетворений людиною світ, а культура – це внутрішній здобуток самої людини. Одне без одного важко уявити і зрозуміти.
Отже, визначення спрямованості історії має спиратися на з’ясування і суті цивілізації, і смислу культури, і призначення людини та цінностей людського буття. Історія, яку творять люди, має наповнюватись високим, гуманістичним сенсом. Тобто прогрес повинен мати в першу чергу не технократичні риси, а “людське обличчя”.
