Поняття “культура” – одне з найбільш популярних у міркуваннях про вічні філософські проблеми. Існує декілька сот визначень того, що можна назвати культурою, десятки підходів до її вивчення, теоретичних концепцій, моделей культури.
В основу поняття “культура” покладена потреба в теоретичному осягненні суттєвих здобутків у суспільному бутті людини, які розпочалися у Новий час і викликали глибокі зміни у ставленні людини до природи, суспільства, самої себе. Вперше культура стає предметом філософського дослідження як одна з центральних категорій просвітницької “філософії історії” (Вольтер, Тюрго, Кондорсе, Віко, Гердер), яка займалася інтерпретацією історичного процесу та історичного пізнання.
Ідея культури визначала ступінь розвинутості розумового начала історичного процесу, втіленого в релігії, науці, мистецтві, праві, моралі як об’єктиваціях розуму. “Філософія історії” ототожнювала культуру з формами духовного і політичного саморозвитку людини й суспільства, виходячи з визнання багатьох типів та форм культури, що утворюють певну послідовність в історії, якусь єдину лінію духовної еволюції людства.
У історії філософського осмислення культури можна виділити основні моделі культури. “Натуралістична” модель зводила культуру до предметно-речових форм її прояву, бачила в культурі людське продовження природи (Вольтер, Руссо, Гольбах). Культура є нібито вища ланка розвитку “природної людини”, її здібностей; завдяки культурі людина не виключається з природи, а продовжує її. Згодом французькі просвітники замінили поняття “культура” терміном “цивілізація”, позбавили культуру статусу категорії, звели її до природних механізмів людської поведінки [Просвітники Німеччини в центр своєї уваги ставили моральне виховання, тобто пов’язували поняття “культура” з особистісним розвитком людини, тоді як “цивілізацію” ототожнювали з соціально-політичним життям людей].
У ХХ ст. завершується формування так званої “класичної” моделі культури. Вона є свого роду наслідком визволення людини з-під жорстокої залежності від природного й божественного світів. У цій моделі людина – суб’єкт культури – виступає як розумна динамічна істота, яка розвиває свої духовні потенції, як творець культури. Тут культура виступає чисто духовним утворенням.
У марксистській філософії ця класична модель культури здобула матеріалістичну інтерпретацію: культура усвідомлюється не як чисто духовна проблема виховання і просвіти індивіда, а як проблема створення необхідних умов (перш за все – матеріальних) для всебічного та цілісного розвитку людини. Це тлумачення базується на тому, що культура може бути зрозумілою не із самої себе, а тільки у зв’язку із суспільством, із працею; що культура є не лише сукупністю результатів, але й самим процесом людської діяльності.
“ Некласична (модерністська) ” модель культури орієнтується на повсякденне життя людини. Культура особистості, етносу, соціуму розглядаються як елементи культурної реальності, що взаємодіють між собою і сприймаються людиною в процесі переживання, а не раціонального осмислення свого буття. Для модерністської моделі характерні песимізм, ідея абсурдності, “темності” світу, пріоритет особистого перед суспільним, небажання впорядкованого моделювання світу і т. ін.
І класична, і некласична моделі культури, однак, припускають можливість пізнання суб’єктом культурної реальності та її відтворення. “Постмодерністська” модель такі можливості відкидає. Cвіт протидіє впливу на нього людини, навіть “мстить” намаганням його “творчо перебудувати”, тобто світ не тільки не піддається людським зусиллям, а й не вміщується в будь-які теоретичні схеми (Бодріяр). Не треба систематизувати (= раціонально пізнавати) світ.
Таким чином, філософія вивчає культуру не як особливий об’єкт, подібний до природи, суспільства, людини, а як загальну характеристику світу як цілого.
Філософське розуміння культури є осмисленням втіленого в ній прагнення до нескінченності й універсальності людського розвитку. Культура охоплює всі сторони життя людини, постає як процес відтворення людини в усьому багатстві її властивостей і потреб, процес утворення людиною власної родової суті. З точки зору філософії, культура – це весь світ, у якому людина знаходить себе, це міра людського в людині, міра її розвитку.
Культура – це своєрідний “генотип” суспільного організму, що визначає його будову і розвиток. Вона представлена в продуктах матеріальної і духовної діяльності, в соціальних нормах і духовних цінностях, у відношеннях людини до природи і у відносинах між людьми. Людський світ великий і строкатий – політика, економіка, релігія, наука, мистецтво тощо, всі ці сфери людської діяльності перетинаються й впливають одна на одну. Кожна сфера – це віддзеркалення інших.
Людину в світі культури можна розглядати “по частинах”, у межах якоїсь сфери. Тоді, наприклад, політична культура буде вміщувати в себе найкращі способи політичного вибору і дії, цінності й ідеали політичної перебудови суспільства, оптимальні форми соціальних взаємин та ін. У моральній культурі буде зафіксований досягнутий суспільством рівень уявлень про добро, зло, честь, справедливість, обов’язок. Ці уявлення, норми регулюють поведінку людей, характеризують соціальні явища. Естетична культура втілює естетичні цінності (прекрасне, піднесене, трагічне та ін.), засоби їх утворення і застосування. Нині важливого значення набуває екологічна культура, яка вміщує нові цінності та способи щодо виробничої, політичної й іншої діяльності, скеровані на збереження Землі як унікальної екосистеми. Існує безліч різних видів культури (економічна, наукова, релігійна), які відображають багатоманітність форм діяльності суспільної людини. Єдність світу культури визначається цілісністю самої людини з усіма її властивостями, інтересами і прагненнями. Культура не існує поза своїм живим носієм – людиною.
Індивід засвоює культуру через мову, виховання, спілкування. Картина світу, оцінки, цінності, способи сприйняття природи, часу, ідеали закладаються у свідомість особистості традицією і непомітно для індивіда, змінюються в процесі суспільної практики. Біологічно людині дається лише організм, що має лише певні здібності, потенційні можливості. Опановуючи існуючі в суспільстві норми, звички та засоби діяльності, індивід засвоює і змінює культуру. Ступінь його залучення до культури визначає міру його суспільного розвитку, міру людського в людині.
Культура містить у собі як стабільні, так і мінливі моменти. Стійкість у культурі – це традиція: елементи культурної спадщини (ідеї, цінності, звичаї тощо) зберігаються й передаються від покоління до покоління. Є традиції наукові, релігійні, моральні, національні, трудові та інші. Завдяки традиціям нові покоління не починають “із кам’яної сокири”. Система традицій визначає сталість суспільного організму.
Але культура не може існувати без оновлень. Творчість, зміна – інший бік розвитку суспільства. Єдність традицій і оновлення – універсальна характеристика будь-якої культури.
Людина є суб’єктом творчої діяльності в культурі. Будь-яка новація – наукова, художня, технологічна – має індивідуального автора. Кожна культурна цінність має неповторний, унікальний характер. Будь-яка новація в культурі, що має глибокий зміст і цінність, перевіряється часом, заново оцінюється наступним поколінням людей.
Вступ людства в інформаційну епоху утворює культуру, що знаходиться під перехресним впливом сил технологічного, економічного й політичного порядку та містить безпрецедентні можливості поширення інформації, різних поглядів і систем цінностей, перетинання традицій, стилів життя, світоглядів.
Якщо розглянути генезис характеру культури, то помітно, що в доіндустріальному середовищі основний тягар припадає на особистий контакт з іншою людиною, вчителем, мудрецем. Пізніше сформувалася книжкова культура, яка панувала до нашого часу. В постіндустріальному, інформаційному суспільстві все більшого значення набуває “екранна” культура, утворена на основі аудіовізуальної техніки, сполучення комп’ютера з відеотехнікою і новітніми засобами зв’язку. Виробництво, зберігання, передача й споживання інформації відбувається на принципово іншій технологічній базі, що призводить до корінних змін у культурі.
