Основним нормативно-правовим актом, що регулює зовнішньоекономічну діяльність в Україні, є Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність». Правовому регулюванню зовнішньоекономічної діяльності присвячено окремий розділ Господарського кодексу України (далі — ГК). Важливе значення для регулювання зовнішньоекономічної діяльності має також Цивільний кодекс України (далі — ЦК), а також законодавчі акти, що регулюють товарообмінні операції, операції з давальницькою сировиною та ін.
Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (ч. 2 ст. 6) передбачено, що контракт укладається суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності або його представником у простій письмовій формі, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом.
Аналогічна норма міститься й у ГК України (ч. 2 ст. 382). При цьому в кодексі обумовлено, що законом може бути встановлений особливий порядок укладення, виконання і розірвання окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) (ч. 7 ст. 382 ГК України).
Закон України «Про міжнародне приватне право» уточнив, що зовнішньоекономічний договір, якщо хоча б однією стороною є громадянин України або юридична особа України, укладається у письмовій формі незалежно від місця його укладення, якщо інше не встановлено законом або міжнародним договором України (ч. З ст. 31).
Оскільки для зовнішньоекономічних правочинів, які укладаються українськими учасниками зовнішньоекономічного обігу, обов'язковою є письмова форма (про що до статей 11, 29 Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Відень, 1980) Україною було зроблено застереження), у письмовій формі повинні здійснюватися і будь-які зміни, доповнення, а також припинення договору.
Наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 6 вересня 2001 р. № 201 з наступними змінами й доповненнями затверджено Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів). У юридичній літературі не вщухають суперечки щодо правової природи цього Положення. Суперечлива на цей рахунок і судова практика. На наш погляд, немає підстав розглядати Положення як Типовий договір (з усіма наслідками, що випливають звідси), тому що воно за своєю суттю є рекомендаційним актом, який містить мінімальні вимоги до форми зовнішньоекономічних контрактів і обов'язкових реквізитів. Однак, незважаючи на це, його доцільно творчо застосовувати при укладенні договорів поставки, купівлі-продажу товарів (надання послуг, виконання робіт) і товарообмінних договорів між українськими й іноземними суб'єктами підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів діяльності.
Крім того, при укладенні контракту необхідно використовувати постанову Кабінету Міністрів України і Національного Банку України від 21 червня 1995 р. № 444 «Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), що передбачають розрахунки в іноземній валюті» з додатками до неї. Цією Постановою суб'єктам підприємницької діяльності України рекомендовано застосовувати при укладенні зовнішньоекономічних договорів (контрактів) типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), що передбачають розрахунки в іноземній валюті, викладені в додатках № 1-2.
Зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути визнаний недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України або міжнародних договорів. Підстави для визнання контрактів недійсними передбачені ЦК і ГК України.
Висновки з 4 питання.
Отже, новим українським законодавством збережений суворо імперативний характер положень про вимогу до форми зовнішньоекономічних контрактів, однак ні в новому ЦК України, ні в Законі України «Про міжнародне приватне право» невиправдано не збережені такі наслідки недотримання письмової форми зовнішньоекономічного договору, як його недійсність (як це було передбачено ч. 2 ст. 45 ЦК УРСР 1963 р.), на що справедливо звертають увагу в юридичній літературі. Згідно з ч. 1 ст. 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, окрім випадків, установлених законом. Заперечення однієї зі сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. У той же час на свідченнях свідків рішення суду ґрунтуватися не може.
