Як і попередники — представники романтизму 19 століття, неоромантики заперечували прозу «обивательського» життя. Вони оспівували мужність, подвиг, романтику пригод, часто обираючи тлом для своїх сюжетів екзотичні країни. Характерний неоромантичний герой — непересічна сильна особистість, нерідко наділена рисами «надлюдини», вигнанець, що протистоїть суспільній більшості, шукач романтики та пригод.
Сюжет неоромантичного твору
Сюжетові неоромантичного твору притаманні напруженість, елементи небезпеки, боротьби, таємничі або надприродні події.
Найвидатніші представники
Неоромантичні ознаки простежуються у таких авторів:
Д. Конрад
Р. Кіплінґ
Р. Л. Стівенсон
А. Конан Дойль
Е.Л. Войнич
Г. Ібсен
Джек Лондон
С. Ґеорґе
Максим Горький
ü Символізм
Ранній модернізм – умовна назва ранніх модерністських течій, що виникли в останній третині XIX ст. і передували остаточному формуванню модернізму як нового культурного напряму. Ранній модернізм уперше відмовляється від зображення “життя у формах життя”. Головною у творчості письменників стає естетична проблематика. Художній твір усвідомлюється не як “засіб суспільного прозріння і виховання”, а як вияв творчої свободи митця. Незалежна і духовно багата особистість, її думки, враження, свідомість визначають розвиток сюжету, що дедалі більше позбавляється фабульності й переходить у площину самозосередження і самоспоглядання.
Ранній модернізм пориває з традиціями реалізму і натуралізму XIX ст. Однак зовсім іншим було його відношення до романтизму, систему якого він не відкидав, а, навпаки, використовував як вихідну. Зачинателями раннього модернізму були, як правило, пізні романтики (Ш.Бодлер, Леся Українка та ін.). Не випадково в Німеччині та Австрії явища літератури кінця XIX ст. об’єднували під спільною назвою неоромантизму. Від романтизму ранні модерністи перейняли несприйняття недосконалої дійсності, протиставлення бездуховній реальності сили духу і мистецтва, поетику контрасту й антитези.
На відміну від реалістів, які завжди прагнули дати логічне поясненні подій з точки зору соціально-духовної еволюції, модерністи нічого не пояснюють – вони лише фіксують зрушення в суб’єктивному й об’єктивному світі за допомогою знаків, символів, натяків. Модерністи починають творити нову реальність, що існує лише в душі та ідеях, але має свої закони, які треба усвідомити. Фактично модернізм засвідчив духовне пробудження особистості, що зацікавилася сама собою і почала блукання в лабіринтах своїх внутрішніх проблем і протиріч.
У літературі модернізм спочатку виникає у французькій поезії наприкінці ХІХ ст. (Ш.Бодлер, А.Рембо, П.Верлен та ін.), згодом поширюється і в прозі (Ф.Кафка, Дж.Джойс, М.Пруст), драматургії (Г.Ібсен, М.Метерлінг). Виявляється також у живописі (П.Пікассо, С.Далі, К.Малевич), в музиці (К.Дебуссі, Я.Сибеліус, М.Равель) та інших видах мистецтва. Великий вплив на формування модернізму мали філософські теорії Ф.Ніцше, А.Берксона, З.Фрейда.
Філософія Ф.Ніцше. Німецький філософ Фрідріх Ніцше (!844-1900) – представник ірраціоналістичних і волюнтаристських течій, засновник “філософії життя”. Центральним її поняттям є категорія “життя”, що як єдина реальність звільнена від матеріальності, є формою вияву “космічної закономірності”. Ф.Ніцше заперечує логіку розуму в пізнанні дійсності. Тільки людина, з її волею і сильною душею здатна проникнути в таємниці всесвіту.
Філософія Ф.Ніцше відзначається усвідомленням загальної кризи: “Уся наша європейська культура... прямує до катастрофи”. Занепад життя філософ бачить у послабленні віри, песимізмі, забутті моральних цінностей. Але Ф.Ніцше намагається подолати декадентську безнадію і створити нове, оптимістичне вчення, у центрі якого – людина, “що більша за Бога, бо може сама перетворювати світ навколо себе”. Ф.Ніцше оспівував культ “надлюдини”, якій повинні підкоритися земля, природа, суспільство.
Сильну волю особистості філософ протиставляє загальному хаосу буття, почуттям і бажанням. “Усе дозволено!” – таке гасло висунув Ф.Ніцше, маючи на увазі, що весь світ повинен служити людині та її життю, а людина, в свою чергу, може робити все, до чого прагне її душа. Життя, у розумінні Ф.Ніцше, - це і біологічне явище, і суспільне існування, і суб’єктивне переживання. Отже, значення філософії Ф.Ніцше полягає в тому, що він утверджував багатогранність і цінність життя людини, проголошував центром і метою всесвіту особистість, від якої залежить загальне існування.
Ідеї Ф.Ніцше вплинули на формування світогляду і творчої манери Ф.Кафки, Дж.Джойса, Т.Манна та інших письменників.
Інтуїтивізм (від лат. intuitivo – уява, споглядання) – в літературознавсті – напрям, що абсолютизує інтуїцію як момент безпосереднього осягнення світу завдяки творчій фантазії, яка сприяє його естетичному сприйняттю й оцінці.
Основоположником його є французький філософ Анрі Бергсон (1859-1941). Першоосновою свтіу він вважав “чисту тривалість”, а матерію, час, рух – лише формами її прояву. На його думку, пізнати цю “тривалість” можна лише за допомогою інтуіції, яку він розумів як безпосереднє “прозріння”, де “акт пізнання збігається з актом, що породжує нову дійсність у свідомості людини”. Найвищим знанням А.Бергсон проголосив індивідуальне переживання, інтуїцію, а мистецтво - формою такого пізнання світу, оскільки джерело художньої уяви – душа людини, неповторна і унікальна.
Особливий вплив ідеї А.Бергсона справили на модерністську поезію (О.Блок, В.Незвал, Г.Аполлінер, Р.-М.Рільке). Він обгрунтував думку про “гіпнотичну силу” поезії, в якій “б’ється серце автора і душа світу”. А.Бергсон вважав. що не лише зміст, а й сам ритм поезії відбиває внутрішнє буття особистості й спонукає її до нових відкриттів у собі та дійсності за допомогою власної інтуїції. Він наголошував на необхідності пошуку нових естетичних форм, здатних відображувати передусім враження і почуття людини.
Психоаналіз З.Фрейда. автсрійський лікар Зігмунд Фрейд (1856 – 1939) був автором теорії і методу психоаналізу. Досліджуючи причини психічних процесів, він дійшов висновку, що не можна пояснити матеріальними чинниками акт свідомості і підсвідомості. він розглядає психіку як самостійну категорію, яка існує незалежно від матеріальних умов і керується особливими, вічними психічними силами, що знаходяться за межами свідомості людини. На думку З.Фрейда, над душею особистості тяжіють як певна фатальність незмінні конфлікти, зумовлені потягом до насолод та підсвідомих бажань. Вічними конфліктами людської психіки філософ пояснює зміст і розвиток моралі, мистецтва, релігії, держави, права тощо. Митець занурюється в світ своїх фантазій, “щоб знайти там насолоду”. Усвіломлення письменником власних емоційних конфліктів – шлях до “одужання душі й світу”. У цьому плані З.Фрейд розглядає мистецтво як засіб психічного лікування кожної окремої особистості та суспільства взагалі.
Фрейдизм визначив естетичні пошуки в творчості Т.Манна. А.Ленормана, В.Набокова, О.Хакслі, В.Підмогильного та інших письменників. Фрейдівське розуміння несвідомості вплинуло на деякі модерністські течії, зокрема сюрреалізм.
Спираючись на філософію Ф.Ніцше, А.Бергсона, З.Фрейда, модернізм висував на перше місце інтуїцію, що мала проникати в таємничу сутність буття. Вищим знанням проголошувалася не наука, а художня творчість, здатна одухотворювати світ, відкривати нікому невідомі глибини індивідуального життя.
Модернізм має багато течій. Наприкінці ХІХ – в першій половині ХХ ст. сформувалися імпресіонізм, символізм, акмеїзм, футуризм, сюрреалізм.
Модернізм (фр. modern – сучасний, найновіший) – загальна назва нових літературно-мистецьких течій кінця ХІХ ст. початку XX ст. нереалістичного спрямування, що виникли як заперечення традиційних форм і естетики минулого.
Виник у 60–70-і роки ХІХ ст. у Франції (Бодлер, Верлен, Рембо) поширився у Росії (Блок, Анненський), в Україні (М. Вороний, М. Коцюбинський).
Поява модернізму пов'язана з принципово новим розумінням мистецтва і його співвідношення з людським буттям,
Прагнення до свободи самовиявлення митця, усвідомлення твору як особливої реальності» не менш значущої, ніж дійсність, а також наполегливий пошук нових форм творчості зумовили розвиток модернізму наприкінці ХІХ ст. Характерні риси модернізму:
ü особлива увага до внутрішнього світу особистості;
ü надання переваги творчій інтуїції;
ü розуміння літератури як найвищого знання, що здатне проникнути в найінтимніші глибини існування особистості й одухотворити світ;
ü пошук нових формальних засобів у мистецтві (символіка, міфотворчість);
ü прагнення до відкриття вічних ідей, які можуть перетворити світ за законами краси й мистецтва;
ü творення нової художньої реальності.
