Не обминула ця течія в мистецтві ХІХ століття і Росію. Загальновизнаним вважається наявність в російській поезії цього часу двох напрямків. Один – це поети, що зверталися у своїй творчості до важливих суспільно – політичних проблем, розповідали про сучасну людину з її турботами, тривогами, розчаруванням, горем. Їх твори швидко відгукувались на актуальні явища дійсності, брали активну участь у літературній боротьбі. Найяскравіший представник цієї школи – М.О.Некрасов. Широко відомий погляд Некрасова на роль поета в суспільному житті: „Поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан…» Водночас існував у поезії і другий напрямок, орієнтований на теорію „мистецтва заради мистецтва”. Поети чистого мистецтва зверталися до світу філософських та психологічних проблем, відображали особисті, інтимні переживання, красу та витонченість оточуючої природи. Звичайно, між представниками цих напрямків існувала непримиренна боротьба. Другий напрям в мистецтві обрали для своєї творчості О.Майков, Л.Мей, О.Толстой. Але найяскравішими представниками „чистого мистецтва” в російській літературі вважаються Афанасій Фет і Федір Тютчев.
Символізм (від. грецьк. symbolon – знак, символ, ознака) – одна із течій модернізму, в якій замість художнього образу, що відтворює певне явище, застосовується художній символ, що є знаком мінливого “життя душі” і пошуком “вічної істини”.
Наприкінці ХІХ ст. письменники активно шукали шляхів оновлення літератури. Реалізм і натуралізм вже не задовольняли митців, які намагалися здійснити прорив зі світу буденного у світ Краси та Гармонії, де панує вічна Істина. Письменники мріяли про такі твори, які відображували б не об’єктивні предмети і життя людей, а духовне буття, що на їхню думку, має особливе значення. Як зазначив Стефан Малларме, все єство поетів заполонила думка про Книгу, де було б “орфічне потрактування Землі, справжнє призначення поета і найвища мета літературного дійства – бути знаряддям Духу”. Ці прагнення знайшли втілення у теорії й практиці однієї з літературних течій модернізму – символізму, який виник і найяскравіше розвинувся у французькій поезії, справивши величезний вплив на всю світову літературу.
Символізм активно розвивався протягом другого етапу у 80-90-ті роки. Період підйому засвідчили твори Ф.Вьєле-Гріффене, А. де Реньє, Е.Рейно, Е.Верхарна, Ш.Моріса, С.Малларме, Г.Кана, М.Метерлінка.
У третій період відбувається спад символізму, символістський рух у Франції поступово згасає. Хоча у цей час багато письменників ще активно працювали, але естетика символістів уже не задовольняла письменників, які шукали нових форм. Французький символізм був значною яскравою і цікавою епохою в поезії з неповторними художніми відкриттями і літературними знахідками.
Французькі символісти проголосили існування кількох світів: реального (об’єктивного), духовного (суб’єктивного) та ідеального (світу вічних ідей). На їхню думку, матеріальна природа – лише оболонка для духовної субстанції, яку має звільнити поет, щоб спрямувати її на пошук вічної Ідеї, Краси та Гармонії.
Одним з найважливіших принципів символістської поезії є сугестія (лат. suggestio – натяк, навіювання). Французькі символісти започаткували створення таких образів і символів, які навіювали певні настрої, асоціації та аналогії читачам. Поети не виказували своєї думки безпосередньо, нічого не з’ясовували до кінця, не робили висновків і тим більше не повчали. Вони давали змогу читачам самим “домислити і завершити написане”.
Домінуючою ознакою символізму Ж.Мореас вважав вияв “прихованої близькості первісним ідеям”. Однак водночас підкреслював, що мистецтво прагне втілити в чуттєву форму, перетворити первинні емоції на лінії, кольорові плями, звуки, яким надати символічного значення. На думку Ж.Мореаса, художник-символіст повинен малювати не предмет, а ефект, який той створює, а поет – описувати не об’єкт, а свої враження й почуття від нього.
Сутність течії символізму полягає в цілеспрямованій спробі символізувати зовнішні і матеріальні прояви світу з метою у такий спосіб пізнати його трансцендентний зміст. Може, найвичерпніше розкрив специфіку світосприймання символістів добре знаний на початку нашого століття історик і теоретик української літератури А.Товкачевський: “Звичайно ми блукаємо по світі, але душа наша лишається холодною, ми не помічаємо ні краси, ні таємничості в тих речах, які бачимо під собою і над собою. Речі видаються нам немов би замороженими і цілий світ – нерухомим, неживим. Але бувають моменти, коли в нас мов би розвидняється в душі. Ми з зачудуванням дивимося навколо себе – і не впізнаємо того світу, який так довго споглядали. Ми немов набуваємо нові органи зору і слуху. Нерухомі, раніше мертві речі починають виявляти якесь дивне життя, ми чуємо якісь таємничі голоси, бачимо незримий таємний зв’язок всіх речей між собою, бачимо в речах присутність чогось невидимого, невідомого і вічного. Світ набуває в наших очах незначного перед тим значення: кожна річ, зокрема, стає символом, емблемою, видимим знаком невидимого і вічного.”
Символізм розвинувся на перетині класичної романтики й натуралізму. Предтечею символізму став Едгар По. Він намагався поєднати європейський романтизм, кордоцентризм, інтуїтивізм з американським практицизмом, застосувати науковий підхід до мистецької творчості. На його думку, поетична мова – не самовільний вияв чуттів, а твердий раціональний розрахунок автора вразити читача за допомогою логічно підібріних алітерацій, ритмічних ходів, строфіки тощо. Покликання поезії – засобами краси передати читачеві точно зміряну дозу потрібних романтично-містичних почувань, пробудити в ньому позасвідоме, скерувати в країну романтичних мрій і видінь. При цьому Едгар По твердив, що література не має нічого спільного з етичною щирістю та сповідальністю, ні з науковою правдоподібністю (реалізм). Навпаки, літературні теми мають бути штучні, тобто вишукані, виняткові, часто засновані на екзотиці. Однак, і краса, за Едгаром По, не просто красивість (як то було в класицизмі чи сименталізмі). Бажаючий емоційний шок на читача легше справити так званою “красою медузи”, тобто намаганням знайти і показати красу в гротесковому, жахливому, бридкому. Наприклад, смерть прекрасної дівчини за концепцією По, - найпоетичніша у світі тема, вона не несе ні етичного (жаль дівчини), ні історичного (чому загинула) значення, а тільки є засобом створення поетичного (естетичного) ефекту. Для Едгара По будь-який зміст – лише один із засобів форми.
Погляди По успадкував і розвинув Шарль Бодлер.
Символізм будувався на сформульованому Шарлем Бодлером законі “відповідностей”, розімкнутих у безкінечний, постійно оновлюваний світ, де відбувається “активне самоперетворення внутрішнього на зовнішнє”, їх синтез, спостерігається їх відмінність. Символісти вважали, що сутність світу не може бути пізнана за допомогою раціоналістичних засобів, а доступна лише інтуїції, на ірраціональній основі, що розкривається через натяк осяяння. Ж.Мореас писав, що символічна поезія – ворог “об’єктивного опису”, для неї конкретні явища – лише видимість. В основі естетичної системи символізму покладено символ як засіб уникнення повсякденності, досягнення ідеальної сутності світу – краси. Художній символ призводить до думки про існування ідеального начала, недоступного для звичайного пізнання світу, - “ сфери таємного” (С.Малларме), “невидимих і фатальних сил” (М.Метерлінк). Слово у символізмі – натяк, образ – загадка. Великий вплив на розвиток естетичної концепції символізму мав німецький романтизм, а також ідеї А.Шопенгауера, Ф.Ніцше, В.Соловйова.
Символісти вважали поета божеством, оскільки він інтуїтивно відчуває шлях до істини. А інтуїція ототожнювалася з містичним прозрінням, бо за її допомогою поет пізнає правду, “таємничішу і глибшу, ніж правда матеріальна” (М.Метерлінк).
Поринаючи у світ духовних переживань особистості й шукаючи “вічну істину”, символісти використовували такі художні засоби, як складний метафоризм, інакомовлення, натяки, символіку, мелодійність, багатозначність слів, абстрагованість образів тощо. Все це зумовлювало високий ступінь умовності символістських творів.
У Франції найвідомішими предствниками символізму були П.Верлен, А.Рембо, С.Малларме; у Бельгії – М.Метерлінк, Е.Верхарн; У Німеччині – С.Георге; в Австрії – Р.-М.Рільке, Г.Гофмасталь; у Росії – В.Брюсо, А.Бєлий, О.Блок. В українській літературі символізм найбільш притаманний представникам угруповань “Молода муза”, “Митуса”, “Українська хата”. М.Вороний, Олександр Олесь, О.Слісаренко, Д.Загул, П.Тичина, С.Черкасенко надали символістичним формам актуального національного змісту. Відстоюючи право митця на свободу, українські символісти не відмовлялися від громадських обов’язків літератури. В їхній творчості органічно поєднуються принципи Краси і Правди, відчувається туга за казковим і прекрасним світом, у якому особа і нація злились би в одне ціле, подолавши відчуженість. Спираючись на “філософію серця”, вітчизняні письменники збагатили скарбницю світового символізму новими формами вираження душевних почуттів (особливою милозвучністю, використанням жанрів українського фольклору - пісні, думи, казки тощо, поєданням абстрактних символів з реальними враженнями).
Визначальні риси символізму:
- войовничий бунт проти надто консервативної і регламентованої суспільної моралі;
- підкреслене естетство (захоплення витонченою поетичною формою і недооцінка змісту);
- культ екзотичних і заборонених тем, хвороблива увага до позасвідомого, садо-мазохістських виявів тощо;
- спроби вирватися за рамки повсякденного, прив'язаного до матеріальності буття, зазирнути до «світу в собі».
Волт Вітмен народився 31 травня 1819 року у фермерській родині у селі на Лонг-Айленді, на пустельному пагорбистому острові, де повітря було просякнуте солоним диханням океану, а погляд людини охоплював два безмежжя неба й водної стихії. «Ще хлопчиком я мріяв написати щось про морське узбережжя, про той таємничий обрій, що розділяє, об'єднує, як у шлюбному союзі, непорушне і мінливе... про велике зіткнення дійсного з ідеальним» — згадував пізніше поет.
Дитинство на фермі, а потім у Брукліні, куди переїхала родина, було доброю школою. Життя простих людей — нелегке, грубе, але щедре і непідробне в його людяності й силі — він пізнав рано і полюбив назавжди. Провчившись кілька років у бруклінській школі, Вітмен полишає її і стає учнем друкаря. У цей же чає він публікує свої перші вірші. У вісімнадцять юнак працює сільським учителем, секретарем у місцевому політичному дискусійному клубі. Ще рік по тому він уже редактор, а також єдиний репортер і набірник власної газети «Лонг-Айлендер». До 22 років поет «перепробував» ще цілу низку професій — політика, лектора, оратора,— і у кожній він шукав не шляху до кар'єри та заможності, а засобів утвердження і захисту своїх ідеалів.
З 1846 по 1852 рік Вітмен працює в різних бруклінських газетах, де пише статті на «злобу дня», зокрема, рішуче й гнівно виступає проти грабіжницької Мексиканської війни (1846— 1848), справжньою метою якої було накопичення земель плантаторів-рабовласників.
Вітмен був самоуком. Його цікавлять давні цивілізації, світові релігії, він часто відвідує нью-йоркський Єгипетський музей, багато читає з історії, етнографії, засвоюючи погляд на історичний розвиток людства як на єдиний у своїй різноманітності потік, який плине з темряви століть до сучасності — і далі у майбутнє. Відвідує він також і лекції з астрономії. Ці знання допомагають формуванню його поетичної філософії. Вітмен вчиться бачити Всесвіт безмежним у просторі й часі, що перебуває у загальному і безперервному русі.
У 1850 році Вітмен публікує вірш «Європа», який провістив появу видатного поета епохи. Цей вірш — реквієм загиблим революціонерам 1848 року — засвідчив тверду віру Вітмена в кінцеве всесвітнє торжество свободи.
У 1855, знаменному для Вітмена році, виходить друком збірка «Листя трави» — книга, яка зробила поета всесвітньо відомим.
Наступний етап у житті поета — Громадянська війна у Сполучених Штатах (1861 —1865). Працюючи санітаром у тилових шпиталях, він не раз зазнавав смертельної небезпеки, доглядаючи тифозних і холерних хворих. У ці роки написані вірші «1861 рік», «Рік озброєний, рік боротьби», «Бий, бий, барабане», «Вертайся з поля, тату», які увійшли до циклу «Під барабанний гуркіт».
Вершиною творчості Вітмена цих років стала поема «Коли бузок розцвів торік у моєму дворі» (1865) — реквієм пам'яті президента Авраама Лінкольна, який загинув від руки вбивці. Поетика цього величного твору наслідує краще від романтичної традиції комічність поетичного бачення, масштабність узагальнень, філософську насиченість символікою і музикальність.
У творах поета 70—80-х років домінує соціальне і критичне начало. У 1871 році він опублікував книгу публіцистики «Демократична далечінь», де відкрито заявив про те, що «демократія Нового Світу... зазнала банкрутства».
Одним із найважливіших елементів поезії пізнього Вітмена стає урбанізм. Такі вірші, як «На бруклінському паромі» — явище абсолютно нової за образністю і мовою урбаністичної лірики, яка для реалістичної поезії XX століття стає одним з найпотужніших джерел.
Повоєнні роки були дуже важкими для поета. Доля завдавала йому удару за ударом він довго не міг знайти роботу, потерпав від злиднів, поховав матір і брата. У 1873 році Вітмена вразив параліч.
Але поет не здавався. Він пройшов через усі випробування, зберігши любов до життя, до людей і віру в торжество добра і людяності.
У 1891 році Вітмен створив цикл віршів «Прощай, моя фантазіє!» і тоді ж устиг прочитати коректуру й внести зміни в останнє прижиттєве видання книги «Листя трави».
26 березня 1892 року Волт Вітмен помер.
Про головну працю свого життя, збірку «Листя трави», поет волів говорити не «моя книга», а «наша». Ця книга про Людину у її найкращому й найповнішому втіленні. Вітменівський герой — «Уселюдина». Здається, немає в людському житті нічого, що не увійшло б до вітменівського космосу, «душа» і «тіло», молодість і старість, сумніви і безмежна віра, любов, страждання, щастя, пошук, праця — все це увібрала головна книга поета.
Важливим є і те, що Вітмен — художник-новатор, чиї творчі відкриття багато в чому зумовили розвиток поетичного мистецтва у XX столітті.
«Листя трави», яка умістила майже весь поетичний спадок автора, за його життя виходила друком дев'ять разів. У кожному наступному виданні зберігався склад попереднього, але до нього додавалися нові вірші, а «старі» часом суттєво перероблялися. Незмінною залишалася лише назва — «Листя трави».
«Листя трави» можна по праву назвати найповнішою і найвідвертішою біографією Вітмена. Він почав писати «цю горду пісню» ще замолоду й продовжував усе життя, попри всі обставини, ніколи не забуваючи про свою працю. І поступово книга виростала у «загальну біографію людини нового часу».
Поезія Вітмена — втілення найбільш революційних прагнень епохи. Поет бачив своє завдання у тому, щоб створити справжній національний епос, який містив би повну картину дійсності, передавав відчуття причетності до всього, що відбувається під американським небом і більше того — у Всесвіті.
Найповніша ідея злиття індивідуального буття з космосом висвітлена в одній із найкращих поем, які увійшли до збірки «Листя трави» — «Пісні про себе». Вона відкривається ліричним зачином із захаращених кімнат, герой бічить не берег річки, де скидає з себе одяг — важкий тягар умовностей і незмінних правил — і дихає легко й вільно. Розчинившись у природі, він відчуває себе щасливим.
У суцільному потоці образів нероздільні «пари подиху» героя і «дух земного сухого листя, звуки слів і пориви вітру». Природа — це головне, відносно чого ліричний герой поеми визначає; себе. Він відчуває прагнення до гармонії навіть у найменший часточці живого.
Людина показана у поемі як законне і кохане дитя природи. Вона досконала й прекрасна. Кому і навіщо вона має підкорятися, запитує поет. Чим пожежник, який бореться з вогнем, гірший за грецьких богів? А дружина машиніста з немовлям біля грудей,— хіба вона не Богородиця?
У ліричного героя поеми багато облич. Він і загнаний раб, і старий артилерист, і заплакана вдова, і солдат, який спить. «Ці люди, я відчуваю що, вони мої,— говорить поет.—У мене є один центральний образ — спільна людська особистість, типізована через мене самого. Але моя книга змушує кожного читача стати головною дійовою особою, яка переживає кожен рядок».
У поемі розкриваються поняття кохання, щастя, життя і смерті. Взаємодіючи з природою, людина краще пізнає їх. Голос природи, герой вважає, досконалим і мудрим і, слухаючи його, зливаючись з ним, відкриває для себе світ:
Уночі герой іде на побачення із Всесвітом. Він чує, як «шепочуться зорі на небосхилі про каламутний ставок в осінньому лісі, про місяць, і до спускається по крутосхилах шелесткого смеркання. Він освідчується у коханні землі, звертається до моря.
Заради втілення своїх творчих задумів Вітмен докорінно перебудовує поетичну систему романтизму, вводить вільний і ритм, які передають рух самого життя.
У багатьох поезіях збірки звучить антирабовласницька тема. На аболіціоністській літературі творчість Вітмена вирізняється своєрідним і новим трактуванням теми свободи. Виникає образ безстрашного звинувача деспотизму, образ бунтівника, вірного великій ідеї прогресу і свободи народу. Ліричний герой "Пісні про себе" роздумує про волю, про знищення рабства, він прагне злити свій голос з голосами незліченних поколінь рабів.
Ідеї братерства поет висловив у новій віршованій формі. Прагнучи охопити "різноманітні, океанічні властивості Народу", велич його сил і талантів, могутність його душі, Вітмен виробив нові поетичні принципи. Він звернувся до вільного вірша, збагатив строфу довгими словесними періодами, ритмами та інтонаціями сучасної мови. Його вірші — поетична мова оратора, що звертається до великої аудиторії. Одним із улюблених художніх прийомів поета є прийом "каталогізації" — перелік явищ, предметів, подій, що допомагає створити враження велетенських масштабів, грандіозності зображуваного.
Вільний вірш, чи верлібр, стоїть на межі вірша й прози, йому не зберігається більшість особливостей, притаманних віршованій мові. Відсутні рима та постійний розмір, рядки різняться кількістю складів, а строфи — кількістю рядків. В. Вітмен вважається одним із основоположників верлібру. Його твори іноді називають «словесними ораторіями». Кожен рядок вірша становить смислову одиницю, а складний ритмічний малюнок органічно пов'язаний з ідейним змістом твору.
У художній літературі верлібр поширюється в добу середньовіччя (літургійна поезія), у творчості німецьких передромантиків, французьких символістів та інших. Особливого значення верлібру надавав В. Уітмен, а надто — авангардисти 20 ст. Це одна з провідних форм сучасної поезії, сприйнята як виокремлена система віршування
Натомість вільний вірш (його ще називають вольним віршем) – це вірш, який, на відміну від канонічних нормативів силабо-тоніки, має довільну кількість стоп при збереженні традиційного римування та закономірного розподілу наголосів. Спочатку вільний вірш з'явився у байках, що використовували невимушену бесіду, живі інтонації, а значить – різну довжину фраз, рядків. Згодом вільний вірш поширився на інші віршовані твори.
