ПЕДАГОГІЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ ПРИ ПОРУШЕННЯХ ПОВЕДІНКИ
План
1. Первинні і вторинні причини порушень поведінки у школярів.
2. Типи порушень поведінки у дітей та реабілітаційна робота з ними.
3. Прийоми педагогічної реабілітації при порушеннях поведінки.
Первинні і вторинні причини порушень поведінки у школярів.
Причини виникнення відхилень у поведінці дітей можуть бути різноманітними. Г. Кумаріна класифікує їх на дві групи – первинні і вторинні.
Відхилення первинного характеру визначаються особливостями індивідуальних, у тому числі нейродинамічних властивостей дитини: нестабільністю психічних процесів, психомоторним збудженням або, навпаки, гальмуванням. Найчастіше подібні відхилення виявляються у надмірному збудженні на фоні емоційної нестабільності, легкого переходу від підвищеної активності до пасивності і навпаки.
При переважанні вторинних причин відхилення поведінки виникають унаслідок неадекватного (захисного) реагування дитини на утруднення шкільного життя, на деформацію взаємовідносин з однолітками, що не задовольняють дитину. У цьому випадку маємо справу з нерішучою, пасивною або навпаки – впертою, агресивною дитиною. Складається помилкове враження, що вона навмисне порушує норми поведінки. Проте дитина дійсно не в змозі впоратися зі своїми переживаннями, що неодмінно призводить до нових конфліктів з оточуючими. Інколи погана поведінка виникає не тому, що дитина навмисне цього прагнула, а від бездіяльності, нудьги, у недостатньо насиченому різними видами діяльності виховному середовищі. Причини порушень поведінки можуть критися також у незнанні загальноприйнятих норм і правил, кризових періодах розвитку, стані здоров’я, педагогічній занедбаності.
Опір виховному впливу – протидія дітей виховним впливам батьків, що зумовлена, з одного боку, одноманітністю та формалізмом у застосуванні батьками прийомів виховання, а з іншого – низкою психологічних чинників: психологічною неготовністю дітей до сприймання виховних впливів, їхньою низькою сенситивністю, істотною розбіжністю ціннісних орієнтацій вихованців і вихователів, зневажливе ставлення до дорослих, їхнім недостатнім авторитетом, згубними звичками та пристрастями дітей.
Не останню роль у порушеннях поведінки і розвитку відіграє депривація, що, як вважають І. Ярославцева, а також чеські вчені Й. Лангмейер та З. Матейчек, буває материнською (емоційною), руховою, сенсорною, когнітивною, соціальною і соматичною.
Так, унаслідок материнської (емоційної) депривації дитина втрачає необхідний для неї емоційний зв’язок із матір’ю, залишає нереалізованою одну з найбільш сильних і яскраво виражених людських потреб. Це призводить до порушення психічного та інтелектуального розвитку, інфантильності, невпевненості у власних силах, аутизму, що супроводжуються відсутністю базової довіри до оточуючого світу.
Результатом комунікативної депривації виступає зниження комунікативної та пізнавальної активності, несформованість мотиваційної сфери, емоційно-особистісні порушення та афективні розлади поведінки.
Рухова депривація виникає при надмірному обмеженні рухів дитини, тому сповивання немовляти містить у собі небезпеку розвитку в майбутньому хронічної гіподинамії, що призводить до емоційної в’ялості, виникнення компенсаторної рухової активності. Остання проявляється як погойдування тіла з боку в бік, смоктання пальців та інші стереотипні рухи дитини. Тривале рухове обмеження неодмінно викликає стан депресії, що може порушуватися нападами агресивності, підвищеною тривожністю, вразливістю.
Сенсорна депривація є наслідком дії середовища з недостатньою кількістю або одноманітністю сенсорних подразників – кінестетичних, тактильних, візуальних, акустичних. Це впливає на потребу дитини у певних стимулах, дефіцит яких призводить до фізіологічних і неврологічних порушень, а отже – до затримки психічного розвитку.
Результатом когнітивної депривації виступає зниження пізнавальних інтересів, дисгармонійний інтелектуальний розвиток та порушення поведінкової регуляції.
Соціальна депривація впливає на соціальну адаптацію та професійне самовизначення особистості в майбутньому. Вона характеризується тим, що в дитини поступово формується потреба в особистій автономії, яка супроводжуватиме її упродовж усього життя. Починається цей процес у дошкільному дитинстві з усвідомлення нею соціальних ролей. Відсутність можливості спостерігати і диференціювати різні соціальні ролі ускладнює формування образу власного „я” дитини. Згодом, коли усвідомлення себе відбудеться, виникне потреба визнання власної гідності, значущості дитини з боку оточуючих. Незадоволення такої потреби стає головною причиною дитячих неврозів, виникнення різноманітних форм порушення поведінки.
Дослідження останніх років дозволяють говорити про соматичну депривацію, що пов’язана з недостатнім доглядом і байдужим ставленням дорослих до психосоматичного здоров’я дитини. Шкідливий вплив ряду патогенних факторів упродовж перинатального періоду і раннього дитинства неодмінно призводить до психофізіологічної слабкості або патології органів і систем організму.
Отже, якщо вчасно не діагностувати порушення поведінки і не вжити адекватних реабілітаційно-педагогічних засобів впливу, відхилення у подальшому розвитку особистості набувають стійкості, поглиблюються, перетворюються на риси характеру.
