Розвиток конфліктології в рамках соціологічної науки

Тема: СТАНОВЛЕННЯ КОНФЛІКТОЛОГІЇ ЯК ГАЛУЗІ

НАУКОВОГО ЗНАННЯ

План.

1. Передумови формування конфліктологічних ідей.
2. Розвиток конфліктології в рамках соціологічної науки.
3. Розвиток конфліктології в рамках психологічної науки

1. Передумови формування конфліктологічних ідей

Виникненню конфліктології як відносно самостійної теорії і практики в кінці 50 - х років XX ст. передував тривалий період формування, накопичення і розвитку конфліктологічних ідей і погля­дів, спочатку в рамках філософії, а пізніше — соціології, психології та інших наук. У зв'язку з цим важливо проаналізувати еволюцію наукових поглядів на конфлікт, виділивши декілька періодів.

Давні часи.В цьому періоді заслуговують на увагу погляди давньокитайських мислителів. Особливе місце серед них посідає Конфуцій (551-479 рр.до н. є.) — один з перших китайських філософів. Його філософські, в тому числі і конфліктологічні ідеї розвивалися іншими китайськими мислителями протягом багатьох століть. Погляди на проблему конфлікту ми знаходимо у численних моральних заповідях Конфуція, одна з яких мовить: «Не роби іншим того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі і в сім'ї до тебе не будуть відчувати ворожості». Джерело конфлікту мислитель бачив у поділі людей на «благородних мужів» (освічених, грамотних, вихованих) і простолюдинів («малих людей»). Неосвіченість і невихованість простолюдинів веде до порушення норм людських взаємовідносин, до порушення справедливості. Для благородних людей основу вза­ємостосунків складає порядок,а для «малих людей» — вигода.

Китайські мислителі того часу вважали, що джерело роз­витку всього сущого — у взаємовідносинах властивих матерії позитивних (янь) і негативних (інь) сторін, які перебувають у постійному протиборстві і приводять до конфронтації їх носіїв. На думку Лао-цзи, головні першоначала гтлпу янь та інь не стільки борються між собою, скільки, доповнюючи один одного, утворюють гармонію Єдиного.

Для вияснення передісторії конфліктології суттєве значення має звернення до античної філософії, в рамках якої вперше була зроблена спроба раціонального осягнення світу. Античні погля­ди на конфлікт будувалися на основі філософського вчення про протилежності. Зіткнення та єдність протилежностей, згідно з Гераклітом (520-460 рр. до н. е.), є загальним та універсальним способом розвитку. Але разом з тим він розумів, що, крім протиріч і ворожості, в світі є місце і для гармонії", і згоди. «Війна — бать­ко всіх речей, а світ — їх мати... Все суще складено в гармонію через протизверненість... Уиіверсум поперемінно то єдиний і пов'язаний дружбою, то множинний і сам собі ворожий в силу якоїсь ненависті».

Саме в світлі категорій протиріч і боротьби, вперше представле­них давніми філософами в якості всезагальних характеристик буття, може бути глибоко зрозумілою і сутність конфлікту, його універсаль­ний характер. Категорія протиріччя пов'язана з вивченням джерела всякого руху, зміни її розвитку який сучасна діалектика бачить в сутності самих предметів. Категорія боротьби доповнює поняття протиріччя, конкретизує характер взаємовідносин його протилеж­них сторін. Його зміст включає в себе не тільки сам сенс боротьби протилежних сил, а й момент їх співіснування, яким і забезпечується цілісність процесу. За словами Геракліта, «протилежне погоджуєть­ся, а із незгідного з'являється найпрекрасніша гармонія».

Цікаві конфліктологічні ідеї можна знайти, наприклад, у Арістотеля (384-322 рр. до н.е.), який стверджував, що держава є інструментом примирення людей. Людина поза державою, на його думку, агресивна і небезпечна. Не менший інтерес викликають соціально-етичні і правові ідеї Демокріта (V ст. до н. е.), який вказував, що «закони не забороняли б кожному жити на свій смак, якщо б кожний не шкодив один одному, тому що заздрість сприяє початку ворожості».

Мислителі минулого, усвідомлюючи неминучість конфронта­ції у суспільному житті, уже тоді спробували визначити критерії «справедливого» і «несправедливого» насилля. Зокрема, Августин Блаженний (345-430 рр.) висунув тезу про «справедливість намі­рів» тих, хто веде війну. Його міркування про війну і мир звучать досить сучасно: «Ті, хто порушує мир, не ненавидять його як такий, а хочуть тільки іншого миру, який відповідав би їх бажанням».

Середні віки. Одну з перших спроб системного аналізу соці­альних конфліктів зробив флорентійський теоретик і державний діяч Ніколо Маккіавеллі (1469-1527). Великий теоретик середньовіччя вважав конфлікт універсальним і безперервним станом суспільства внаслідок порочної природи людини, прагнення різних груп людей до постійного і необмеженого збагачення. Саме Маккіавеллі нале­жить така фраза: «Людина простить вам все, навіть вбивство близь­ких, але тільки не втрату власності». Маккіавеллі пов'язує діяльність індивіда із зіткненням суспільних угрупувань. Той, хто хоче творити тільки одне лише добро, неминуче загине серед людей, далеких від добра. Люди схильні до зла, і тільки необхідність приводить їх до доброчесності. Ця необхідність розкриває себе як влада, що базується на силі. Одним з джерел соціального конфлікту він вважав знать, яка зосередила в своїх руках всю повноту державної влади. Він негативно ставився до дворянства. Тим не менше Маккіавеллі бачив у конфлікті не тільки руйнівну, але й творчу функцію. Щоб зменшити негативну роль конфлікту, потрібно уміти правильно впли­вати на нього. Виконувати цю місію покликана держава. На думку Маккіавеллі, гармонія між індивідом і суспільством неможлива, індивід завжди приноситься в жертву суспільству.

Еразм Роттердамський (1469-1536) відзначав, що «війна со­лодка для тих, хто її не знає», і вказував на наявність власної логіки у конфлікті, що розпочався. Він розростається подібно до ланцю­гової реакції, втягуючи в орбіту свого впливу все нові прошарки населення і держави. Аналізуючи причини війн, Е. Роттердамський підкреслював, що часто незмінні і корисливі якості правителів втя­гують народи у війну. «Вони відчувають і бачать свою могутність, лише руйнуючи злагоду в народі, а коли ця злагода порушена, вони втягують народ у війну, щоб вільніше і легше грабувати й мучити нещасних людей».

Томас Гобс (1588-1679) рушійні сили поведінки людини вба­чав у її прагненні до влади. Він розробив і розвинув положення Ф.Бекона про природжений егоїзм людини і корисливість як визначальний моральний принцип. У книзі «Левіафан» він описав людину як істоту егоїстичну, заздрісну і ліниву. Тому початковий стан людського суспільства він оцінював як війну всіх проти всіх і вважав це цілком природнім, нормальним. Він вважав головною причиною конфлікту прагнення до рівноправ'я, яке приводить до виникнення у людей однакових надій, бажань заволодіти тими ж об'єктами, необхідними для самозбе-реження або отримання за­доволення, а це перетворює людей у ворогів, породжує суперництво, недовіру та честолюбство, Коли ж стан війни всіх проти всіх став для людей нестерпним, вони уклали між собою угоду про створен­ня держави, яка б, опираючись на величезну свою силу, допомогла позбутися безкінечної ворожості. Тільки насилля з боку держави здатне подолати порочність людей, і держава кладе край цій війні всіх проти всіх і доморальному стану людства. За умов втручання держави джерелом моралі стає право, а її критерієм виступає закон. Суперництво і ворожість, породжені рівноправ'ям, пом'якшуються силою закону і виступають у вигляді конкуренції і змагання. В цьому протистоянні, на думку Гобса, перемагає сильніший — той, хто здатний користуватися власними чеснотами і чужими вадами.

Оптимістичний підхід до розуміння природи соціального конфлікту запропонував французький філософ Жан-Жак Руссо (1712-1778), який на відміну від Гобса вважав, що людина за сво­єю природою добра, миролюбна, створена для щастя. Джерелом конфліктів у сучасному суспільстві, на його думку, були недоліки в його організації, упередження і помилки людей і, перш за все, їх схильність до приватної власності. Найважливішим інструментом відновлення природних для людей стосунків миру і злагоди повин­на стати демократична держава, яка створюється на взаємній згоді й опирається переважно на ненасильницькі, виховні заходи, які в найбільшій мірі відповідають сутності людини. На думку Руссо, суспільний договір можливий під жорстким контролем народу, оскільки міністрам війни потрібні і добру волю вони не проявляють. Тому справа вже не в переконанні, а в примусі.

Вперше конфлікт як багаторівневе соціальне явище був ви­вчений Адамом Смітом (1723-1790). В основі конфлікту лежить поділ суспільства на класи (капіталісти, земельні власники, наймані робітники) та економічне суперництво, протиборство між класами. А. Сміт розглядав конфлікт як джерело поступального розвитку суспільства, а соціальний конфлікт — як певне благо людства.

Німецький філософ Імануіл Кант (1727-1804) вважав, що «стан миру між людьми, які живуть по сусідству, не є природний стан... останній, навпаки, є стан війни, тобто якщо і не безперервні ворожі дії, то постійна загроза. Значить, стан миру повинен бути встановлений». Тут спостерігається зв'язок з ідеями Ж.-Ж. Руссо про суспільний договір.

Пруський військовий теоретик Карл Клаузевіц (1780-1831) визначив природу міжнародного воєнного конфлікту, запропонував­ши знамениту формулу: «Війна є продовженням політики іншими засобами. Протягом усієї історії міжнародні воєнні конфлікти були не біологічною неминучістю, не відхиленням від норми в курсі тієї чи іншої держави чи проявом норовливості монарха, а закономірним розвитком тих процесів, які відбувалися всередині держав і на світовій арені до їх переростання в конфлікт».

Австрійський фельдмаршал Густав Ратценгофер (1842-1904) розглядав конфлікт в якості основного фактора історичного процесу. Соціальний конфлікт, на його думку, це, перш за все, зіткнення супе­речливих людських інтересів, суто особистих бажань і волі людей. Г. Ратценгофер робить спробу довести абсолютну непримиренність і ворожість людини людині, що є специфікою суспільного життя. Американський дослідник Уільям Самнер (1840-1910) звички і звичаї, суспільно корисні моральні і правові норми поведінки про­бував вивести із практики людських конфліктів, боротьби людей за своє існування. Корінною причиною всієї людської діяльності він вважав потяг до задоволення потреб в їжі, сексі, суспільному ви­знанні, а також прагнення позбутися страху перед божествами.

Проблема боротьби за існування займала центральне місце у вченні англійського біолога Чарльза Дарвіна (1809-1902). Головна ідея теорії Дарвіна — розвиток живої природи здійснюється в умовах постійної боротьби за виживання, що і складає природний механізм відбору найбільш пристосованих видів.

У своєму подальшому розвитку теорія конфлікту постійно опира­ється на вихідні ідеї про природу конфлікту, висловлені видатними мислителями древності. Середньовіччя, Нового часу. Так, сучасна конфліктологія, використовуючи ідеї класичної філософії, так чи інакше дотримується двох основних концепцій людської природи.

Деякі вчені, керуючись ідеями Руссо, стверджують, що лю­дина — істота раціональна, а спалахи агресії і жорстокості ви­никають як вимушена реакція на життєві обставини. На їх думку, людська свідомість і психіка формуються прижиттєво під впливом конкретних соціальних умов. Вони вважають, що реформи та удо­сконалення соціальних інститутів неминуче приведуть до знищення конфліктів і війн.

Інші стверджують одвічну ірраціональну природу людини, для якої насилля і агресія є природними. Виходячи з установок Гобса, розвинутих у працях Фрідріха Ніцше (Ї844-І900) і Зігмунда Фрейда (1856-1939), прибічники цієї концепції розглядають агре­сивні прояви в поведінці людини не як патологію і відхилення в її природі, а як звичний стан, який диктується її природою. На їх думку, саме тому, прагнучи до вічного миру, людство неминуче повертається до війни.

На думку деяких вчених [15, с 13], незважаючи на плідні ідеї про природу конфлікту, висловлені класичною філософією, у вивчен­ні сутності конфлікту аж до кінця XIX ст. були суттєві недоліки:

• конфлікти розглядалися лише в загальному плані, у зв'язку з філософськими категоріями протиріч і боротьби, добра і зла як загальна властивість не тільки соціального, а і при­родного буття;

• досліджувалися переважно тільки конфлікти макрорівня — між класами, державами, націями, а конфлікти в малих групах, внутрішньоособистісні конфлікти залишалися поза увагою вчених;

• загальні риси конфлікту як феномена соціального життя не досліджувалися, у зв'язку з чим не було і самостійної теорії конфлікту, а, відповідно, і конфлтктології як науки.

В якості самостійної дисципліни конфліктологія склалася лише близько середини XX ст., виділившись із двох фундаментальних наук: соціології ї психології.

Розвиток конфліктології в рамках соціологічної науки

У соціології загальна концепція соціального конфлікту стала скла­датися в кінці XIX — на початку XX ст. в роботах німецьких вчених Макса Вебера (1864-1920) і Георга Зіммеля (1858-1918). Згідно із Зіммелем, конфлікт — універсальне явище і більше того, повністю єдина і гармонійна група або суспільство взагалі немислимі. Навіть якщо б вони існували, то, не володіючи механізмом саморозвитку і не піддаючись впливу імпульсів, які стимулюють зміни, вони б виявилися нежиттєздатними.

Центральною ідеєю цього вчення є положення про конфлікт як форму соціалізації, тобто про фактор, який сприяє зближенню і об'єднанню людей. «Сам по собі конфлікт є вирішенням напруження між протилежностями» — пише Зіммель. Під час взаємної бороть­би відбувається порівняння, зіставлення. В кінцевому результаті виникають ідентифікації (розпізнавання) людьми своїх особистих інтересів та усвідомлення ними протилежності інтересів — це обу­мовлює протиборство.

Важливе значення мають висновки Зіммеля про вплив конфлік­ту на внутрішню структуру групи. В екстремальних ситуаціях (у випадку війни) посилюється тенденція до централізації аж до вста­новлення деспотичного режиму. Після виникнення централізована структура прагне до самозбереження і з цією метою схильна шукати ворога для створення нових зовнішніх конфліктів. Внеском Зіммеля в теорію конфлікту є включення третьої сторони. З появою «третьо­го» відкривається можливість для багатопланових відносин, усві­домлення відмінностей, формування коаліцій, становлення групової солідарності, тобто можливість складної соціальної взаємодії.

Незважаючи на «соціальне походження» ідей Зіммеля, кон­флікт він розуміє не просто як зіткнення інтересів, а більш психо­логізовано — як вираження притаманної людям та їх стосункам ворожості. Потяг до ворожості Зіммель розглядає, в свою чергу, як парну протилежність потреби в симпатії. Він говорить про при­родну ворожість між людиною і людиною, котра є основою людсь­ких стосунків, поряд з іншою — симпатією між людьми. Зіммель приписує інстинкту боротьби апріорний характер, посилаючись на ту легкість, з якою, на його думку, між людьми виникає ворожість один до одного, яка переростає в боротьбу в її найбільш руйнівних проявах. Під час розгляду історичних фактів і етнографічних спо­стережень у Зіммеля складається враження, що «люди ніколи так не любили за речі настільки малі і нікчемні, як за ті, через які один одного ненавидять».

На думку іншого представника соціологічного підходу до ви­вчення конфліктів М. Вебера, суспільство — сукупність груп, які відрізняються своїм статусом. Тому їх інтереси розходяться, що і породжує соціальні конфлікти. Будь-які надії на можливість їх усу­нення із життя суспільства ілюзорні. Потрібно визнати неминучість існування на цій землі вічної боротьби одних людей проти інших. Однак інтереси людей не тільки розходяться, а в якійсь мірі і збіга­ються, що створює основу для балансу сил, досягнення соціального консенсусу (злагоди). І хоч конфлікти не можуть бути повністю усунені із соціального життя, це не означає, що воно характери­зується постійною нестабільністю. Той же Зіммель в деяких своїх роботах писав про те, що, хоча в суспільстві існує велика кількість егоїстичних груп, тим не менше вони не ізольовані одна від одної, а навпаки, тісно пов'язані між собою тисячами невидимих ниток. Саме ці перехрещення групових інтересів пом'якшують конфлікти і служать підґрунтям стійкості демократичних суспільств.

Такі висхідні положення і послужили основою для створення всередині XX ст. теорії конфлікту в якості самостійної сфери соціо­логії. Це завдання було вирішено головним чином зусиллями двох видатних вчених — німецького соціолога Ральфа Дарендорфа (нар. 1929) і американського соціолога Льюіса Козера (нар. 1913).

Ральф Дарендорф обґрунтував нову теорію соціального кон­флікту, яка отримала назву «конфліктна модель суспільства». В ній відчувається вплив ідей К. Маркса про класову поляризацію, боротьбу і вирішення класового конфлікту революційним шляхом.

На думку Дарендорфа, марксистська теорія класової боротьби не може пояснити конфлікти сучасного капіталізму. Дарендорф ствер­джує, що суспільство в будь-який момент підпорядковане змінам і пі зміни всепронмкаючі. Тому будь-яке суспільство опирається на примус одних його членів над іншими, а класовий конфлікт ви­значається характером влади. Дарендорф вважає марними спроби ліквідувати глибинні причини соціальних антагонізмів і водночас допускає можливість впливати на зміну специфічного перебігу конфлікту. Це відкриває перед сучасним суспільством перспективу не революційних, а еволюційних змін.

Основні положення розробленої Дарендорфом теорії можна звести до таких моментів:

• оскільки відмінна риса будь-якого суспільства — відношення домінування і підкорення, його атрибутом є конфлікт — саме він є запорукою безперервних змін у суспільстві, якщо тільки яка-небудь сила їх не затримує;

• основою суспільного життя, його конфліктності є владні сто­сунки, домінування одних над іншими;

• суспільство — це система конфліктуючих груп, конфліктів не­можливо уникнути, вони універсальні; в такому разі правиль­ніше буде говорити не про вирішення конфлікту, а про його урегулювання:

• спільність інтересів людей, які утворюють групу, і відмінності інтересів груп в міру їх усвідомлення ведуть до створення різ­них організаційних структур профспілок, партій, лобістських об'єднань;

• саме ці структури сприяють загостренню конфліктів, особливо в умовах надмірної концентрації влади в руках небагатьох і від­сутності в інших груп не тільки самої влади, а й можливості її отримати.

Класичним твором сучасної конфліктології стала робота Л. Козера «Функції соціального конфлікту» (1950). В концепції «позитивного функціонального конфлікту» Л. Козер обґрунтував позитивну роль конфліктів у забезпеченні стійкості соціальних систем на основі динамічної рівноваги. Розвиваючи ідеї Зіммеля, Козер стверджував, що немає і не може бути соціальних груп без конфліктних відносин. В даній теорії конфлікт розглядається як боротьба за цінності, соціальний статус, владу і матеріальні та духовні багатства. Це боротьба, в якій цілями сторін є нейтралі­зація, заподіяння шкоди або знищення супротивника. Поки існує суспільство, буде існувати в ньому певна напруженість, яка час від часу переростатиме в конфлікт. Особливу роль в постійній бо­ротьбі за ці дефіцитні ресурси відіграє прагнення людей до влади і престижу, і ця боротьба виконує позитивні функції. По-перше, розряджає напружені стосунки між учасниками і, надаючи вихід негативним емоціям, конфлікт, який завершився, дозволяє зберегти взаємовідносини між конфліктуючими сторонами, тобто повернути їх до висхідного стану. По-друге, під час конфліктної взаємодії люди більше пізнають один одного, тобто конфлікт виконує тестувальну функцію. Взаємопізнання сприяє трансформуванню ворожих від­носин у відносини співробітництва. Конструктивні і руйнівні резуль­тати конфлікту глибоко відрізняються між собою. Головне завдання конфліктології якраз і полягає в розробці рекомендацій з обмеження негативних і використання позитивних функцій конфліктів. По-третє, хоча конфлікти існують в будь-якому суспільстві, їх роль в недемократичному, «закритому», і демократичному, «відкритому», суспільствах різна. В закритому, яке розколоте на два ворожих табори, конфлікти носять революційно-насильницький, руйнівний характер. У «відкритому» суспільстві, хоч і виникає велика кількість конфліктів, вони вирішуються конструктивним шляхом.

Слід зазначити, що теорія конфлікту, розроблена Р. Дарендорфом і Л. Козером, мала і критичну спрямованість. Вона протиставляється її авторами як марксистській теорії класової боротьби, яка доміну­вала всередині XX ст. в соціалістичних країнах, так і концепціям соціальної злагоди і «людських стосунків», які користувалися впливом на Заході. Ці концепції найбільш повно були представлені американськими соціологами Толкотом Парсонсом (1902-1979) і Елтоном Мейо (1880-1949).

Парсонс розглядає конфлікт як причину дестабілізації і дезор­ганізації суспільного життя. Визначивши конфлікт як соціальну аномалію, головне завдання він бачив у підтримці безконфліктних стосунків між різними елементами суспільства, що забезпечило б соціальну рівновагу, взаєморозуміння і співробітництво. На рівні соціальної системи інтегративну функцію виконують правові інститути, релігія, звичаї. В міру розвитку суспільство підвищує «узагальнену адаптивну здатність» і стає менш конфліктним.

Засновник теорії «людських стосунків» Мейо стверджував, що головна проблема сучасності — встановлення миру в промисловості. На його думку, соціальне здоров'я — це соціальна рівновага, стан співробітництва. До нього треба прагнути, використовуючи не тільки економічні методи, а й психологічні, зокрема, формування сприятливого психологічного клімату у виробничих колективах, відчуття задоволення працею, демократичного стилю керівництва. Ідеї Мейо знайшли повну підтримку у менеджерів-практиків. Од­нак з часом надії, пов'язані з теорією соціального співробітництва, суспільної злагоди, стали слабнути, оскільки подолати конфлікти як на виробництві, так і в суспільстві в цілому не вдалося. Тому довелося знову повернутися до конфліктної моделі суспільства, яка була представлена в найбільш розгорнутому вигляді в роботах Дарендорфа і Козера.

Суттєвий внесок у завершення формування конфліктології в якості самостійної наукової дисципліни зробив американський соціо­лог Кеннет Боулдінг, який спробував створити універсальне вчення про конфлікт — «загальну теорію конфлікту». У відповідності з нею конфлікт — всезагальна категорія, яка притаманна живому і неживому світу. Висхідною посилкою його концепції було визнання того, що конфліктна поведінка людей, їх постійна ворожнеча зі схожими на себе є природною для них поведінкою. Однак він ви­ражав надію на те, що, опираючись на людський розум, моральні норми, людину все ж можна удосконалювати, пом'якшуючи форми конфліктної взаємодії. Для цього необхідно перш за все уяснити за­гальні елементи і загальні взірці розвитку, властиві всім конфліктам. Саме ці загальні знання допоможуть залагодити конфлікт в будь-якому його специфічному прояві. Основою цих загальних уявлень про конфлікти, які відбуваються в суспільстві і природі, є опис двох моделей конфліктів: статичної і динамічної.

У статичній моделі Боулдінг аналізує сторони конфлікту і систему відносин між ними. Ці відносини будуються на принципі конкуренції; в такій ситуації сторони прагнуть знайти позицію, несумісну з бажаннями іншої сторони. В динамічній моделі Боул­дінг розглядає інтереси сторін як спонукальні сили в конфліктній поведінці людей. Він розглядає динаміку конфлікту як процес, який складається із реакції прогиборних сторін на зовнішні стимули. Якщо можливості тварин у конфліктній ситуації обмежені деяким мінімальним числом стереотипів «боротьби за виживання» (їжа, територія, місце в ієрархії), то природа людини настільки пластична, що передбачає велику кількість варіантів конфліктних дій.

Специфіка суспільних конфліктів пов'язана з оперуванням вели­кими обсягами інформації, знань про себе й інших людей. Навіть ті конфлікти, які, на перший погляд, пов'язані тільки з матеріальними причинами, насправді мають багато інших аспектів, будучи пов'язані також з утвердженням статусу, ролі, престижу. Цим визначається складний характер мотивів, наявність у них не тільки явних, а й прихованих моментів. Ключ до природи будь-якої ситуації якраз і знаходиться в самосвідомості сторін — чи то окремі особистості, чи соціальні організації. Тим не менше існує єдине універсальне джерело конфліктів — несумісність потреб сторін при обмежених можливостях їх задоволення.

1.3. Розвиток конфліктології в рамках психологічної науки

Психологічна традиція вивчення конфліктів є найбільш розвине­ною і багатою зі всіх наукових дисциплін, які цікавляться проблемою конфлікту. Про це свідчить як стійкий і тривалий інтерес психологів до конфліктів, так і різноманітність теоретичних і практичних робіт на цю тему.

Конфлікт як одне зі значимих явищ психічного життя людини безпосередньо пов'язаний з проблемою психологічного благо­получчя — фундаментальною проблемою всієї психологічної науки, яка по-різному вирішується її окремими дисциплінами. На­приклад, соціальна психологія, будучи наукою про закономірності спілкування людей, в тій чи іншій формі вирішує фундаментальні питання про відносини індивіда і суспільства, про місце людини в світі, про пошук злагоди й гармонії. Починаючи з перших робіт, в яких людина наділяється або соціальними інстинктами, що за­безпечують прагнення до співробітництва і солідарності з іншими людьми, або, навпаки, асоціальними, пов'язаними з потребою у владі й егоїстичними нахилами, психологи займаються пошуком основ злагоди й ворожнечі, співробітництва і боротьби між людьми. Історія розвитку психологічних уявлень про конфлікти фактично збігається з історією самої психології, в ході якої одне одного змінювали різні, протилежні уявлення про природу людини, про її взаємовідносини з навколишнім світом.

Якщо соціологія орієнтована на аналіз міжгрупових конфліктів, то психологія зосереджується переважно на дослідженні внутрішньо-особистісних і міжособистісних протиріч, хоча одночасно вона бере участь у вивченні психологічних аспектів міжгрупових зіткнень.

Психолог бачить у конфліктній взаємодії зіткнення протилежно спрямованих мотивів, поглядів, інтересів, цінностей, установок, які не можуть бути задоволені одночасно. Почуття дискомфорту і тривоги, які переживає людина в конфліктних ситуаціях, можуть бути настільки сильними, що перетворюються в джерело неврозу або стресу.

Досліджуючи причини різноманітних психічних розладів, австрійський психолог Зігмунд Фрейд дійшов висновку, що їх головним джерелом є одвічно властивий людській психіці конфлікт між свідомим і несвідомим: психіку людини він охарактеризував як поле бою між непримиренними силами інстинкту (підсвідомі потяги, бажання), розуму і свідомості (правові й моральні норми). За Фрейдом, людина перебуває в стані постійного внутрішнього і зовнішнього конфлікту з оточенням і світом в цілому. Керуючись принципом задоволення, людина в силу зовнішніх обмежень — мо­ральних і соціальних норм вимушена відмовлятися від задоволення (принаймні, негайного) своїх бажань. Це приводить до виникнення психічного конфлікту, який може знаходити нормальне вирішення: існують способи досягти задоволення морально прийнятними шля­хами, треба тільки навчитися знаходити їх. Якщо цього не відбува­ється, людина прагне сублімувати (трансформувати) свої сексуальні бажання, прикладами чого є художня і наукова творчість. Згідно з Фрейдом, конфлікт, викликаний неусвідомленими, неприйнятними імпульсами лібідо (сексуальне бажання) та агресивними імпуль­сами, складає внутрішню сторону життя індивідуума. У відповід­ності з психоаналітичною теорією, поведінка людини детермінована (зумовлена) скоріше її власними внутрішніми особливостями, аніж зовнішньою ситуацією.

Неусвідомлені психологічні конфлікти контролюють поведін­ку людини. Відповідно метою терапевтичного впливу є виявлення джерел конфліктів, які витіснені з свідомості, сприяння людині в усвідомленні нею причин її внутрішніх конфліктів та їх вирішення на новому рівні свідомого відношення до своїх потягів неусвідом-леного характеру.

Принципово відмінною від позиції Фрейда стосовно конфліктів є концепція Еріка Еріксона. Песимістично забарвленому психоа­налітичному уявленню про людину, яку роздирають протиріччя і конфлікти, Еріксон протиставляє ідею, що кожна особиста і соціаль­на криза — це свого роду виклик, який приводить індивідуума до особистісного зростання і подолання життєвих перепон; а знання того, як людина справляється із значними життєвими проблемами, складає єдиний ключ до розуміння її життя.

Еріксон виділяє в загальному життєвому циклі вісім психо-соціальних стадій розвитку. Кожна з цих стадій розвитку супрово­джується кризою, яку Еріксон розглядає як поворотний момент, що виникає внаслідок досягнення певного рівня психологічної зрілості і висунутих перед індивідом соціальних вимог. Це означає, що на кожному віковому етапі виникає своя специфічна проблема, що потребує свого вирішення. Вияснення шляхів подолання кризи є запорукою подальшого розвитку здорової особистості і необхідним фактором ефективного проживання подальших стадій. Конфлікти, на думку Еріксона, означають не катастрофу, а поворотний пункт і тим самим джерело як сили, так і недостатньої адаптації. Питання полягає не в уникненні конфліктів, а в адекватному, конструктив­ному їх вирішенні; вони повинні нести позитивний заряд і стати важливим моментом розвитку.

Опозицією щодо розуміння конфліктів як явища інтрапсихічно-го (внутріпсихічного) походження став перенос акценту на зовнішні чинники їх виникнення. Безпосереднє дослідження конфліктів як реакції на ті чи інші особливості зовнішньої ситуації пов'язане з експериментальними роботами Марка Дойча у вивченні між-особистісних конфліктів. Дослідження Дойча було присвячене впливу кооперації і конкуренції на групові процеси. Результатом його численних досліджень стала теорія кооперації і конкуренції. Дойч вважає, що його теорія будується навколо двох основних по­ложень: одне з них пов'язане з типом взаємозалежності між цілями людей, втягнутих в дану ситуацію, інше — з типом дій цих людей. Він розрізняє два типи взаємозалежності цілей: взаємозалежність, яка сприяє, — коли цілі співвідносяться так, що вірогідність або ступінь досягнення цілі однією людиною позитивно пов'язані з ві­рогідністю її досягнення іншими; і протилежна взаємозалежність, де цілі співвідносяться так, що вірогідність або ступінь досягнення цілі одним негативно корелюють з вірогідністю або ступенем до­сягнення цілі іншими. Ключовим моментом теорії Дойча є його «закон соціальних відносин», у відповідності з яким кооперація викликає і викликається подібністю в уявленнях і установках, готовністю допомогти, відкритістю в комунікації, довірливими і дружніми установками, схильністю та уважністю до спільних ін­тересів і не підкреслюванням протилежних інтересів, орієнтацією скоріше на взаємну владу, ніж на відмінності у владі. Аналогічним чином конкуренція викликає і викликається використанням тактики примусу, погрози або хитрощів; спробами збільшити відмінності в силі між собою та іншими; обмеженою комунікацією; мінімізацією усвідомлення схожості в цінностях і збільшенням чутливості до про­тилежних інтересів; підозрілими та ворожими установками і т. д.

З початком становлення когнітивістських (від лат. со£піііо — пізнаю) підходів у психології став проявлятися все більший інтерес до ролі когнітивних (пізнавальних) процесів у регуляції взаємодії людей до тих суб'єктивних образів навколишньої дійсності, які складаються в індивіда та організовуються в зв'язані і по можливості несуперечливі інтерпретації (тлумачення) світу. Когнітивісти відсто­юють думку, що поведінку людини визначає не ситуація, яка може бути описана «об'єктивно» або за узгодженою позицією декількох спостерігачів, а ситуація, яка дана суб'єкту в його переживанні, яка існує для нього. Полемізуючи з Дойчем, Уільям Клар і його співавтори підкреслюють, що конфлікт не виникає від несумісних дій, оскільки останні зовсім необов'язково повинні сприйматися як конфлікт. Конфлікт — це не просто властивість ситуації, а скоріше висновки, які робляться на основі цієї ситуації. Автори інтер­претують конфлікт як специфічний зміст знань або як специфічну когнітивну схему. Під когнітивною схемою треба розуміти ор­ганізовану структуру знань про певний об'єкт, концепцію або послідовність подій (те, що мається на увазі), які витікають із одного центрального переконання. В даному випадку централь­ним переконанням є несумісність цілей різних сторін. Якщо ця несумісність визначається індивідом або групою, конфліктна схема активізується і ситуація буде розглядатися як випадок конфлікту.

Колись сформована схема, на думку авторів, починає в значній мірі керувати кодуванням, організацією і пошуком інформації. Якщо ситуація визначається як конфліктна, для її характеристики будуть вибиратися ознаки, які підтримують цю схему (детально див. «Оцін­ка ситуації», розд. «Стратегії поведінки в конфлікті»).

Оскільки конфлікт пов'язаний з певною інтерпретацією си­туації, неминуча поява відмінностей між індивідами і групами в тому, як вони оцінюють ті чи інші особливості ситуацій. Зміст уявлень про те, що вважати конфліктом, може бути різним. Окрім того, можуть спостерігатися відмінності, пов'язані із загальним багатством когнітивного репертуару і схильністю до використання тих чи інших схем.

Великий внесок у вивчення психологічного аспекту конфліктів зробили представники постфрейдистського напрямку — К. Хорні, А. Адлер, Е. Фром; їхні концепції ми розглянемо більш детально в розд. «Внутрішньо-особистісний конфлікт».