Інтелектуальна діяльність була властива розумним істотам від моменту їх появи. Проте в економічному обігу результати інтелектуальної діяльності взяли участь тільки в кінці XVIII ст.
Перше згадування про інтелектуальну власність сягає часів Великої французької революції XVIII ст., коли поширення набула теорія природного права. Відповідно до останньої все зроблене людиною, чи то матеріальні об’єкти, чи то результати творчої праці, визнається її власністю. А сама людина має виключне право розпоряджатися результатами власної творчої праці [4, 9].
Відповідно до ст. 2 Стокгольмської конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності 1967 р. інтелектуальна власність містить права, які стосуються:
Ø літературних, художніх та наукових творів;
Ø виконавчої діяльності артистів, звукозаписів, радіо- і телевізійних передач;
Ø винаходів у всіх сферах людської діяльності;
Ø наукових відкриттів;
Ø промислових зразків;
Ø товарних знаків, знаків обслуговування, фірмових найменувань і комерційних позначень;
Ø захист від недобросовісної конкуренції, а також всі інші права, що стосуються інтелектуальної діяльності у промисловій, науковій, літературній або художній сферах [5].
Відповідно до ч. 2 ст. 1 «Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності» 1993 р., під терміном «інтелектуальна власність» розуміється:
Ø авторське право і суміжні права;
Ø товарні знаки;
Ø географічні зазначення;
Ø промислові зразки;
Ø патенти;
Ø компонування (топографії) інтегральних мікросхем;
Ø захист нерозголошуваної інформації;
Ø контроль за практикою антиконкурентних дій у договірних ліцензіях [6].
Погоджуючись з думкою В. Базилевича вважаємо, що «інтелектуальна власність як результат розумової творчої діяльності є багатоаспектною, складною категорією, яка привертає все більшу увагу науковців за умов гуманізації та соціалізації економічного розвитку провідних держав світу» [7, 113]. Тому на сучасному етапі розвитку правових знань є розходження в трактуванні науковцями поняття інтелектуальної власності.
Так, колишній Генеральний директор Всесвітньої організації інтелектуальної власності і Генеральний секретар Міжнародного союзу з охорони нових сортів рослин Каміл Ідріс стверджує, що «інтелектуальна власність – це термін, що описує ідеї, винаходи, технології, твори мистецтва й музики, а також літератури, які є нематеріальними при їхньому створенні, але потім стають цінностями в матеріальній формі, як і кожний інший продукт... Інтелектуальна власність є комерційним застосуванням творчої думки для вирішення технічного або художнього завдання. Вона не є продуктом сама по собі, а являє собою особливу ідею, що стоїть за цим продуктом, або спосіб, яким ця ідея виражена, або ж відмітний характер того, як цей продукт названий або описаний» [8, 8-9].
В юридичній енциклопедії за ред. Ю. Шемшученка дається таке визначення поняття «інтелектуальна власність», – це ідеї і духовні цінності, належність яких авторові закріплена у правовому порядку [9, 705].
А. Кубах, П. Бубенко під інтелектуальною власністю розуміють формалізований результат творчої інтелектуальної діяльності, що надає його автору або особі, яка визначена чинним законодавством, право власності на цей результат, яке набувається, здійснюється і захищається відповідно до законодавчо встановлених норм і правил [1, 9; 10, 10].
В. Дроб’язко та Р. Дроб’язко, П. Цибульов, С. Махнуша, у своїх працях визначають поняття інтелектуальної власності в широкому розумінні, «як закріплені законом права на результати інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній сферах» [4, 9; 11, 4; 12, 4]. С. Гордієнко, проаналізувавши значну кількість наукової літератури та першоджерел, під інтелектуальною власністю пропонує розуміти «матеріалізовані чи нематеріальні нові знання, які належать юридичній чи фізичній особі» [13, 5].
Узагальнюючи вищевикладене, є всі підстави погодитися з В. Базилевичем стосовно того, що більшість дослідників інтелектуальну власність визначають як:
Ø власність на результати інтелектуальної / розумової діяльності, які відповідають критеріям чинного законодавства і мають правову охорону;
Ø систему відносин щодо привласнення ідеальних об’єктів, виражених в об’єктивованих інтелектуальних продуктах, утілених у науково-технічній та літературно-мистецькій творчості індивідуалізуючих її суб’єктів;
Ø права на результати розумової діяльності людини в науковій, художній, виробничій інших галузях, які є об’єктами цивільно- правових відносин у частині права кожного громадянина володіти, користуватись і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної творчої діяльності, що як блага зберігаються за своїм творцем і можуть використовуватися іншими особами лише за погодженням із ним, окрім випадків, передбачених законом;
Ø результат інтелектуальної творчої діяльності, певним чином об’єктивований, «сумісний» із матеріальним носієм, який може бути відтворений, вільно розмножений і відчужений від творця;
Ø відносини належності, володіння, розпорядження та використання продуктів інтелектуальної діяльності;
Ø сукупність виключних прав стосовно нематеріальних об’єктів, які мають економічну цінність і здатність вільно відчужуватися з урахуванням обмежень, установлених із метою захисту особистих прав творців відповідних об’єктів та суспільства в цілому [7, 123].
Отже, узагальнюючи, погоджуючись із думкою Ю. Кононенка, С. Корновенка, констатуємо, що в документах, якими регламентуються різноманітні аспекти, що стосуються інтелектуальної власності, та в науковій літературі, остання розуміється як збірне/узагальнене, можна сказати, абстрактне поняття. Позитивним є те, що цей підхід є певною мірою універсальним, оскільки дає змогу охопити всю сукупність прав, які можуть бути віднесені до інтелектуальної власності. Проте така універсальність є свідченням також аморфності, відсутності чіткого визначення сутності поняття «інтелектуальна власність». Це ускладнює застосування терміна на практиці [14, 12-13].
