Основні школи (напрями) в сучасній психології

В другій половині ХХ століття продовжується конкретизація і уточнення предмета наукової психології:

 

Біхевіоризм – (з англ. - поведінка) напрям, який предметом психологічного дослідження вважає тільки те, що відповідає методам об’єктивного вивчення. Насамперед це поведінка – сукупність зовнішніх дій людини і тварини, ланцюг реакцій на зовнішні стимули. Засновник напряму Дж. Уотсон започаткував дослідження навичок – автоматизованих дій, сформованих шляхом багаторазових повторень. Законами дослідження навичок (наприклад, закон спроб, помилок і закріплення випадкового успіху) пояснювалось утворення різноманітних психічних явищ. Було виявлено спільні для людини та тварини закономірності научіння – засвоєння набутого досвіду.

Еволюція цього напрямку зумовила появу необіхевіоризму, який також спирається на поведінковий принцип, але вже по-іншому визначає характер відношень між стимулом і реакцією і допускає наявність «проміжних змінних» між ними у вигляді очікувань, гіпотез, пізнавальних схем тощо (Міллер та ін., Скіннер, Халл, Толмен). Наприклад, за Б.Ф. Скіннером, научіння полягає у збагаченні досвіду організму за рахунок відповідей, що підкріплюються. Основою підкріплення є оцінка ймовірності повторення цієї відповіді у майбутньому.

Гештальтпсихологія – (з нім. – цілісна форма, образ) напрям в західній психології першої третини ХХ ст., що висунув програму вивчення психіки як цілісної внутрішньої структури – гештальта. Це первинна індивідуальна властивість психіки, що потребує у відповідності з фізіологічними процесами мозку і зовнішнім світом. Головним положенням цієї школи є положення, що гештальти, як первинні дані психіки, не можуть бути виведені з їхніх компонентів. Навпаки, властивості частин визначаються саме структурою (гештальтом). Такий підхід дозволив показати зумовленість сприймання співвідношенням предмета («фігури») і його оточення («фону»), з’ясувати роль інсайту (збагнення, прозріння) та переструктурування чуттєвих даних у мисленні (Вертгеймер; Келер, Левін).

Ідеї гештальтпсихології збагатили дослідження пізнавальних процесів і знайшли своє відображення у когнітивній психології.

Когнітивна психологія (з англ. – знання, пізнання) – напрям, представники якого досліджують внутрішню організацію психічних процесів:сприймання, пам’яті, уваги, мислення. Часто вдаються до аналогій між обробкою інформації технічними пристроями (комп’ютерами) і людиною і на цій підставі створюють численні моделі психічних процесів.

Представники когнітивної психології твердять про вирішальну роль знань у поведінці людини як результатів пізнавальної діяльності (У. Найсер, Р. Аткінсон, Г. Бауер, А. Ліндсей, Д. Норман, Дж. Брунер). Сучасним розвитком когнітивізму є прагнення об’єднання класичних теорій з іншими новітніми напрямами, наприклад, біхевіоризму та генетичної психології. Так, сучасними представниками є Л. Фестингер, Келлі, Ж. Піаже.

Глибинна психологія (психоаналіз) –напрям, засновником якого був З.Фрейд. Ця школа розглядає психічне життя людини як багаторівневе явище, глибинним рівнем якого є несвідоме, щой визначає в цілому зміст нашої поведінки та має сексуальну та агресивну складові. Перша є джерелом психічної енергії (лібідо) і перебуває в конфлікті зі свідомістю. Внаслідок цього конфлікту особистість – це багаторівневе явище, інстанціями якого є: Ід – (лат. it - Воно), Его – (ego - Я) і супер-Его (Над-Я).

Ід – носій інстинктів, що підкоряється принципу задоволення. Его – підкоряється принципу реальності ( задоволення через пристосування до вимог оточуючтого світу). Супер-Его – носій моральних норм, виконує функцію критики, витоки якої сягають до дитячих вражень.

Принцип реальності і принцип задоволення несумісні між собою, тому завжди перебуває у стані напруги, від якої людина рятується за допомогою механізмів психологічного захисту: витіснення, проекція, регресія, сублімація і ін.

Несвідоме проявляється у свідомості опосередковано – у вигляді обмовок, описок, помилок пам’яті, сновидінь. Воно часто є причиною неврозів – нестійких розладів нервової діяльності. З. Фрейд розробив метод аналізу несвідомого (метод психоаналізу як надання психологічної допомоги) – застосовується при лікуванні неврозів, поясненні сновидінь, творчості, у виявленні сексуального значення симптомів та звільнення від них.

Теорія класичного психоаналізу З. Фрейда зазнала численних модифікацій у теоріях А. Адлера, Е. Фромма, К. Юнга, К. Хорні, Г. Саллівана.

А такожз’явилися та відділилися нові напрямки та різновиди психоаналізу – теорія его-психології Е. Еріксона – здійснюється аналіз розвитку та становлення «Его» – свідомості у процесі життєвого становлення та досягнення самоідентичності.

Гуманістична психологія(з лат. - людяний)–напрям психології, який визначає своїм предметом унікальність особистості, вбачаючи в ній активну свідому істоту, що відповідає за своє життя і прагне до втілення моральних ідеалів. Активність особистості, на думку представників гуманістичної психології, визначається її потребою до зв’язків з іншими людьми, відчуттям необхідності постійного самовдосконалення, пошуку сенсу життя (А. Маслоу, К. Роджерс, В. Франкл, В. Штерн, Слободчиков, Ісаєв, В.А. Роменець).

Так, А. Маслоу джерелом психічного розвитку особистості вважає її прагнення до самоактуалізації – якомога повного вияву своїх можливостей. Це прагнення ґрунтується на потребі у самоактуалізації – «вершині» вієрархії потреб людини, яку складають п’ять рівнів потреб. З ними пов’язані пізнавальні (знати і розуміти) та естетичні (сприймати прекрасне) потреби, але вони не входять до ієрархії, оскільки є вторинними стосовно її складових. Потреба у самоактуалізації виявляється лише тоді, коли задоволені потреби, що перебувають на нижчих щаблях ієрархії. З позицій цього напряму, людина може звернутися до психолога за психологічною допомогою з тим, щоб досягти свого ідеального Я.

Саме гуманістична психологія заявила про себе на теренах колишнього СРСР, була позитивно сприйнята радянськими психологами та отримали розвиток певні ідеї. Напевно, це стало реакцією на переважно природничо-наукову орієнтацію радянської психології попереднього періоду.

Діяльнісна психологія – напрям психології, в якому, по-перше, стверджується, що психіка виникає тільки завдяки діяльності, а, по-друге, що вона є функцією мозку, який в свою чергу теж розвивається в процесі діяльності.

Цей підхід виник на ґрунті філософії марксизму – офіційної ідеології колишнього СРСР і був відмітною ознакою радянської психології. Представниками є Л.С. Виготський, С.Л. Рубінштейн, О.М. Леонтьєв.

Л.С. Виготському належить культурно-історична теорія, яка реалізувала історичний підхід до вищих психічних функцій. За теорією Виготського, вищі (культурні) функції виникають на базі нижчих (натуральних), спільних для людини і тварини, але підпорядковуються законам суспільного життя людини. Вищі психічні функції – це прижиттєво сформовані, соціальні за походженням, психічні процеси, які спочатку існують як форма взаємодії між людьми, а пізніше – як інтеріоризований процес, що соціально характеризує індивідуальну психіку людини. У своєму розвитку вони проходять соціальну і власне психологічну стадії. На останній стадії вищі психічні функції набувають вигляду внутрішніх операцій. Процес формування вищих функцій проходить через зону найближчого розвитку – здатність дитини разом з дорослим виконувати те, чого вона не спроможна зробити самостійно. Вищі психічні функції локалізуються в головному мозку як цілісно функціонуючі нервові структури.

С.Л. Рубінштейн здійснив аналіз природи психіки, виділивши два плани – онтологічний (який розкриває сутність буття психіки)і гносеологічний (що пояснює закономірності її пізнання). З онтологічної точки зору психіка є матеріальним явищем, тоді як з гносеологічної – ідеальним, похідним від матеріального. Діяльність – є спосіб існування людини як суспільної істоти.

У діяльності суб’єкта відбувається психічне відображення об’єкта у вигляді образу - ідеальної форми його існування. Як і психіка загалом. Цей образ є детермінованим – причинно зумовленим явищем (зовнішні причини діють через внутрішні умови). Так, особистість є цілісною системою внутрішніх умов, через які переломлюються всі зовнішні впливи. Він має рефлекторну природу, а тому охоплює і відображальні процеси мозку, і їх зовнішні вияви. Обґрунтовується думка, що головною «клітинкою», з якої має сформуватися система наукової психології є дія. Перед психологією ставиться завдання вивчати життєвий шлях людини.

О.М. Леонтьєв розробив психологічну теорію діяльності, до основи якої покладено проведений ним аналіз розвитку психіки у філогенезі і соціогенезі. За О.М. Леонтьєвим, кожна стадія такого розвитку є результатом ускладнення будови діяльності як форми зв’язку живої істоти з довколишнім середовищем. Психіка формується в діяльності, посідає у ній певне місце, виявляє через неї свої особливості. На відміну від тварин, людина у процесі діяльності наділяє значеннями предметний світ, унаслідок чого він постає перед нею у об’єктивному, незалежному від потреб існуванні – як образ свідомості. Значення, в свою чергу, стають формою існування свідомості, і вони, засвоюючись дитиною під час комунікативної діяльності (спілкування) з дорослими, зумовлюють усвідомлення нею дійсності. При цьому діяльність дитини має форму освоєння – присвоєння здобутків попередніх поколінь,об’єктивованих у продуктах матеріальної і духовної культури.

Для О.М. Леонтьєва був принципово важливим шлях психологічного аналізу: від діяльності до психіки. Це відмінна ознака діяльнісного підходу в психології.

В рамки діяльнісного підходу вписується і теорія психічного розвитку в онтогенезі українського психолога Г.С. Костюка.

Очевидно, психологію майбутнього очікує поява нових теорій – ланок безперервного процесу пізнання людиною самої себе.

Отже, наукове пояснення психіки базується на таких положеннях: