Постійна палата міжнародного правосуддя

кладення в 1920 р. угоди про Статут Постійної Палати міжнародного правосуддя фактично стало початком нової, сучасної історії судового розгляду міжнародних спорів на постійній основі. Дискусії, які розгорнулися в рамках Ліги Націй щодо характеру міжнародної юстиції навколо трьох проектів (проект Герста—Міллера, поданий президентом США В. Вільсоном; проект французької комісії 1918 p., поданий Буржуа; італійський проект, поданий Орландо), в основному торкалися питань вибору суддів, юрисдикції Палати (загальнообов'язкової чи факультативної).

Ідею обов'язкової юрисдикції обстоювали Аргентина, Бразилія, Панама і Португалія. Перемогу здобув компромісний варіант, викладений у ст. 36 у «факультативній клаузулі». Суть його полягала в тому, що держави — члени Ліги Націй, а також ті, що згадані в додатку до пакту Ліги Націй, можуть у будь-який час заявити про свою згоду на визнання обов'язковості рішень Палати з перелічених у статті спорів. З такими деклараціями-зобов'язання-ми виступили згодом 45 держав, але висловили в них суттєві застереження та обумовили термін дії зобов'язань. На основі ст. 30 Статуту Палата виробила свій Регламент судочинства, який прийняла 24 березня 1922 р. Регламент двічі переглядався: в 1926 і 1936 pp. З часом завдяки постановам різних міжнародних договорів юрисдикція Палати розширилася. Було укладено більш як 175 договорів і понад 500 документів, які торкалися юрисдикції Постійної Палати міжнародного правосуддя. Лише три держави не визнали юрисдикції Палати (Ємен, Непал, Саудівська Аравія).

Перша сесія Палати відбулася в Гаазі 1922 р. Робота Палати тривала до того, як Німеччина вдерлася в Нідерланди 1940 р. Щорічно скликалося декілька сесій. Із 65 спорів, переданих на розгляд Палати, було прийнято 32 рішення, дано 27 консультативних висновків і понад 200 розпоряджень. Палата врегулювала численні міжнародні спори, які державам не вдалося врегулювати самостійно. Рішення і консультативні висновки Палати стали цінним внеском у розвиток міжнародного права.

Однозначно негативну оцінку діяльності Палати давав Радянський Союз. Головним закидом було те, що Палата розглянула лише 0,01% усіх спорів, які виникали у світі за час її існування. Але, по-перше, Палата повноважна розглядати лише ті спори, щодо яких до неї було звернення, а не які об'єктивно існували. По-друге, показники ефективності роботи судової інституції випливають не стільки з кількості, скільки з якості, рівня вирішення справи. Навіть радянські вчені і практики змушені часто посилатися на рішення Палати на підтвердження тієї чи іншої думки, позиції. Отже, таку негативну оцінку можна однозначно оцінити як ідеологічно

упереджену.

Під впливом рішень Палати багато держав самостійно з більшим успіхом долали свої проблеми. Серед відомих рішень Постійної Палати міжнародного правосуддя слід назвати: рішення у справі пароплавства Вімбледон, консультативний висновок стосовно спору Греції та Албанії щодо грецьких національних меншин; консультативний висновок щодо правомірності закриття приватних шкіл в Албанії, Мосульський спір та ін.

Позитивна діяльність Постійної Палати міжнародного правосуддя викликала в держав довіру до судової форми вирішення проблем, і вони почали додатково створювати судові установи на постійній або тимчасовій основі. Так, зважаючи на значну кількість проблем, які виникли між Німеччиною і Польщею після Першої світової війни, були збережені Верхньосилезький арбітражний суд і Верхньо-силезька змішана Комісія. Разом вони розглянули близько 3,5 тисячі консультативних висновків.

У 1927 р. Асамблея Ліги Націй створює Адміністративний суд Ліги Націй для розгляду претензій посадових осіб і службовців секретаріату й Міжнародного бюро праці.

Ї1

Глава XVII Міжнародна юстиція

Міжнародний Суд ООН

Процес, започаткований Постійною палатою міжнародного правосуддя, попри опір окремих держав, поступово розвивався. Своє логічне завершення він знайшов у створенні Міжнародного Суду ООН.

Міжнародний Суд ООН

равовою основою діяльності Міжнародного Суду ООН є розділ XIV Статуту ООН, Статут Міжнародного Суду ООН (як складова Статуту ООН), Регламент Суду. Члени ООН є ipso facto стороною Статуту Міжнародного суду ООН. Крім того, держави, які не є членами ООН, можуть узяти на себе зобов'язання за Статутом Міжнародного суду (такими сьогодні є Ліхтенштейн, Сан-Маріно і Швейцарія).

Міжнародний Суд складається з п'ятнадцяти суддів, обраних Генеральною Асамблеєю ООН і Радою Безпеки терміном на дев'ять років. Судді повинні бути представниками різних правових систем, виступати в особистій якості (не будучи представниками держав, не більше одного громадянина від держави) і відповідати високим моральним якостям, які дають підстави в їхніх країнах обіймати вищі судові посади, бути юристами з визнаним авторитетом у галузі міжнародного права. Рішення приймаються більшістю голосів при кворумі засідання у складі дев'яти суддів. Місце засідання — місто Гаага. Відповідно до ст. 19 Статуту Суду його члени при здійсненні судових обов'язків користуються дипломатичними привілеями та імунітетом.

Міжнародний Суд ООН є постійнодіючим органом, який засідає, як правило, в повному складі, а в разі необхідності може створювати камери (у складі трьох і більше суддів) для вирішення певної категорії справ. За свої перші 50 років існування (перше засідання відбулося 1 квітня 1946 р.) Суд розглянув 97 справ щодо 75 спорів, прийняв 22 консультативні висновки, виніс 61 рішення. Сторонами у справах, які розглядає Суд, є тільки держави. Вони (сторони) виступають у Суді через представників, можуть користуватися послугами адвокатів, довірених осіб.

Судочинство письмове і усне. Слухання є публічним, якщо сторони не попросили і Суд не прийняв рішення про закрите слухання. Офіційні мови: англійська і французька — ними готуються матеріали, ведеться судочинство, приймаються рішення. На прохання сторони їй дозволяється користуватися неофіційною мовою.

Компетенція Міжнародного суду детально розкривається у главі II (ст. 34-38) і главі IV (ст. 65-68) Статуту Суду. Суд може розглядати всі справи, передані сторонами, і питання, спеціально передбачені Статутом ООН або чинними міжнародними договорами. Держави — учасниці Статуту можуть заявити про своє визнання юрисдикції Суду з питань: тлумачення договору; міжнародного права; наявності факту, який у разі свого встановлення являтиме собою порушення міжнародного зобов'язання; характеру і розмірів відшкодування, належних за порушення міжнародного зобов'язання.

Такі заяви держав можуть бути безумовними, на умовах взаємності або на певний час. Вони здаються Генеральному секретареві, який забезпечує їхніми копіями всіх учасників Статуту Суду і секретаря Суду. Суд своїм визначенням вирішує спір про підсудність справ Суду. Суд повноважний розглядати справи, які повинен був розглядати Суд, заснований Лігою Націй або Постійною Палатою міжнародного правосуддя.

У процесі вирішення справ Суд застосовує міжнародні договори (загальні і спеціальні); міжнародні звичаї; загальні принципи права; судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих фахівців з публічного права різних держав як допоміжний засіб для визначення правових норм; вирішує справи ex aequo et bono (виходячи з засад справедливості), якщо сторони згодні.

Суд може давати консультативні висновки з будь-якого юридичного питання на запит установи, яка уповноважена це робити за Статутом ООН. Прохання про консультативний висновок має бути письмовим, з усіма документами, що стосуються питання й допоможуть його роз'ясненню.

Секретар Суду повідомляє про заяву (прохання) всі держави, які мають доступ до Суду, робить запити щодо відомостей з питання, що надійшло на консультативний висновок. Він висловлює готовність Суду прийняти в тер-

Глава XVII Міжнародна юстиція

Регіональні та спеціалізовані міжнародні судові установи

мін, визначений Головою, письмові доповіді щодо справи, заслухати усні доповіді на відкритих засіданнях.

Консультативні висновки приймаються на відкритих засіданнях.

Рішення Суду обов'язкові для учасників спору. В разі невиконання однією зі сторін рішення Суду Рада Безпеки ООН на прохання другої сторони може зробити рекомендацію або вжити заходи для приведення рішення до виконання. Але Рада Безпеки не здійснює функцій судового виконавця. Вона вдається до таких дій, коли вважає, що невиконання судових рішень може загрожувати міжнародному миру та безпеці. Консультативні висновки Суду мають характер правової поради, правового роз'яснення.

Міжнародний Суд ООН розглянув більш як 50 міжнародних спорів в основному з територіальних питань: про розмежування морського простору і континентального шельфу Північного моря (Данія — ФРН, ФРН— Нідерланди, 1967—1969 pp.); рішення про анклави (Нідерланди проти Бельгії, 1959 p.); спір між Грецією і Туреччиною (1976—1987 pp.); індо-португальський спір про право переходу через територію Індії (1960); спір між Тунісом і Лівією (1978-1982 pp., 1984-1985 pp.); спір про дійсність арбітражу з прикордонного питання між Гондурасом і Нікарагуа (1960); спір між США та Іраном (1979—1981) у зв'язку із захопленням американського дипломатичного і консульського персоналу в Тегерані; спір про належність храму Преах Віхеар (Камбоджа проти Таїланду (1962); справа Південно-Західної Африки (1966); справа про Барселонську компанію (Бельгія проти Іспанії, 1970 р.) та ін.

Важливими в діяльності Суду є його рішення щодо власної компетенції в конкретних справах. Крім уже згаданих, можна назвати рішення у справах: франко-нор-везький спір про позики (1957); «Інтерхандель» (1959); ізраїльсько-болгарський спір (1959) та ін.

Цікаві консультативні висновки Суд прийняв щодо статуту Південно-Західної Африки (1956); про юридичну силу рішень міжнародних адміністративних трибуналів (1954 і 1956 pp.), про склад Комітету з питань безпеки на морі (1960), про розуміння і тлумачення п. 2 ст. 17 Статуту ООН (1962) та ін.