Постійна палата міжнародного правосуддя

У

кладення в 1920 р. угоди про Статут Постійної Па­лати міжнародного правосуддя фактично стало початком нової, сучасної історії судового розгляду міжнародних спорів на постійній основі. Дискусії, які розгорнулися в рамках Ліги Націй щодо характеру міжнародної юстиції навколо трьох проектів (проект Герста—Міллера, поданий президентом США В. Вільсоном; проект французької ко­місії 1918 p., поданий Буржуа; італійський проект, пода­ний Орландо), в основному торкалися питань вибору суд­дів, юрисдикції Палати (загальнообов'язкової чи факуль­тативної).

Ідею обов'язкової юрисдикції обстоювали Аргентина, Бразилія, Панама і Португалія. Перемогу здобув компро­місний варіант, викладений у ст. 36 у «факультативній клаузулі». Суть його полягала в тому, що держави — чле­ни Ліги Націй, а також ті, що згадані в додатку до пакту Ліги Націй, можуть у будь-який час заявити про свою зго­ду на визнання обов'язковості рішень Палати з переліче­них у статті спорів. З такими деклараціями-зобов'язання-ми виступили згодом 45 держав, але висловили в них суттєві застереження та обумовили термін дії зобов'язань. На основі ст. 30 Статуту Палата виробила свій Регла­мент судочинства, який прийняла 24 березня 1922 р. Рег­ламент двічі переглядався: в 1926 і 1936 pp. З часом зав­дяки постановам різних міжнародних договорів юрисдик­ція Палати розширилася. Було укладено більш як 175 до­говорів і понад 500 документів, які торкалися юрисдикції Постійної Палати міжнародного правосуддя. Лише три держави не визнали юрисдикції Палати (Ємен, Непал, Саудівська Аравія).

Перша сесія Палати відбулася в Гаазі 1922 р. Робота Палати тривала до того, як Німеччина вдерлася в Ні­дерланди 1940 р. Щорічно скликалося декілька сесій. Із 65 спорів, переданих на розгляд Палати, було прийнято 32 рішення, дано 27 консультативних висновків і понад 200 розпоряджень. Палата врегулювала численні міжна­родні спори, які державам не вдалося врегулювати само­стійно. Рішення і консультативні висновки Палати стали цінним внеском у розвиток міжнародного права.

Однозначно негативну оцінку діяльності Палати да­вав Радянський Союз. Головним закидом було те, що Палата розглянула лише 0,01% усіх спорів, які виникали у світі за час її існування. Але, по-перше, Палата повно­важна розглядати лише ті спори, щодо яких до неї було звернення, а не які об'єктивно існували. По-друге, по­казники ефективності роботи судової інституції ви­пливають не стільки з кількості, скільки з якості, рівня вирішення справи. Навіть радянські вчені і практики змушені часто посилатися на рішення Палати на підтвер­дження тієї чи іншої думки, позиції. Отже, таку нега­тивну оцінку можна однозначно оцінити як ідеологічно

упереджену.

Під впливом рішень Палати багато держав самостійно з більшим успіхом долали свої проблеми. Серед відомих рішень Постійної Палати міжнародного правосуддя слід назвати: рішення у справі пароплавства Вімбледон, кон­сультативний висновок стосовно спору Греції та Албанії щодо грецьких національних меншин; консультативний висновок щодо правомірності закриття приватних шкіл в Албанії, Мосульський спір та ін.

Позитивна діяльність Постійної Палати міжнародного правосуддя викликала в держав довіру до судової форми вирішення проблем, і вони почали додатково створювати судові установи на постійній або тимчасовій основі. Так, зважаючи на значну кількість проблем, які виникли між Німеччиною і Польщею після Першої світової війни, були збережені Верхньосилезький арбітражний суд і Верхньо-силезька змішана Комісія. Разом вони розглянули близь­ко 3,5 тисячі консультативних висновків.

У 1927 р. Асамблея Ліги Націй створює Адміністратив­ний суд Ліги Націй для розгляду претензій посадових осіб і службовців секретаріату й Міжнародного бюро праці.

Ї1

Глава XVII Міжнародна юстиція

Міжнародний Суд ООН

 

Процес, започаткований Постійною палатою міжна­родного правосуддя, попри опір окремих держав, посту­пово розвивався. Своє логічне завершення він знайшов у створенні Міжнародного Суду ООН.

Міжнародний Суд ООН

П

равовою основою діяль­ності Міжнародного Суду ООН є розділ XIV Статуту ООН, Статут Міжнародного Суду ООН (як складова Статуту ООН), Регламент Суду. Члени ООН є ipso facto стороною Статуту Міжнарод­ного суду ООН. Крім того, держави, які не є членами ООН, можуть узяти на себе зобов'язання за Статутом Між­народного суду (такими сьогодні є Ліхтенштейн, Сан-Ма­ріно і Швейцарія).

Міжнародний Суд складається з п'ятнадцяти суддів, обраних Генеральною Асамблеєю ООН і Радою Безпеки терміном на дев'ять років. Судді повинні бути представ­никами різних правових систем, виступати в особистій якості (не будучи представниками держав, не більше од­ного громадянина від держави) і відповідати високим мо­ральним якостям, які дають підстави в їхніх країнах обій­мати вищі судові посади, бути юристами з визнаним ав­торитетом у галузі міжнародного права. Рішення прийма­ються більшістю голосів при кворумі засідання у складі дев'яти суддів. Місце засідання — місто Гаага. Відповідно до ст. 19 Статуту Суду його члени при здійсненні судових обов'язків користуються дипломатичними привілеями та імунітетом.

Міжнародний Суд ООН є постійнодіючим органом, який засідає, як правило, в повному складі, а в разі необ­хідності може створювати камери (у складі трьох і більше суддів) для вирішення певної категорії справ. За свої пер­ші 50 років існування (перше засідання відбулося 1 квітня 1946 р.) Суд розглянув 97 справ щодо 75 спорів, прийняв 22 консультативні висновки, виніс 61 рішення. Сторона­ми у справах, які розглядає Суд, є тільки держави. Вони (сторони) виступають у Суді через представників, можуть користуватися послугами адвокатів, довірених осіб.

Судочинство письмове і усне. Слухання є публічним, якщо сторони не попросили і Суд не прийняв рішення про закрите слухання. Офіційні мови: англійська і фран­цузька — ними готуються матеріали, ведеться судочин­ство, приймаються рішення. На прохання сторони їй до­зволяється користуватися неофіційною мовою.

Компетенція Міжнародного суду детально розкрива­ється у главі II (ст. 34-38) і главі IV (ст. 65-68) Статуту Суду. Суд може розглядати всі справи, передані сторона­ми, і питання, спеціально передбачені Статутом ООН або чинними міжнародними договорами. Держави — учасниці Статуту можуть заявити про своє визнання юрисдикції Суду з питань: тлумачення договору; міжнародного пра­ва; наявності факту, який у разі свого встановлення явля­тиме собою порушення міжнародного зобов'язання; ха­рактеру і розмірів відшкодування, належних за порушен­ня міжнародного зобов'язання.

Такі заяви держав можуть бути безумовними, на умо­вах взаємності або на певний час. Вони здаються Гене­ральному секретареві, який забезпечує їхніми копіями всіх учасників Статуту Суду і секретаря Суду. Суд своїм виз­наченням вирішує спір про підсудність справ Суду. Суд повноважний розглядати справи, які повинен був розгля­дати Суд, заснований Лігою Націй або Постійною Пала­тою міжнародного правосуддя.

У процесі вирішення справ Суд застосовує міжнародні договори (загальні і спеціальні); міжнародні звичаї; за­гальні принципи права; судові рішення і доктрини най­більш кваліфікованих фахівців з публічного права різних держав як допоміжний засіб для визначення правових норм; вирішує справи ex aequo et bono (виходячи з засад справедливості), якщо сторони згодні.

Суд може давати консультативні висновки з будь-яко­го юридичного питання на запит установи, яка уповнова­жена це робити за Статутом ООН. Прохання про консуль­тативний висновок має бути письмовим, з усіма докумен­тами, що стосуються питання й допоможуть його роз'яс­ненню.

Секретар Суду повідомляє про заяву (прохання) всі держави, які мають доступ до Суду, робить запити щодо відомостей з питання, що надійшло на консультативний висновок. Він висловлює готовність Суду прийняти в тер-

Глава XVII Міжнародна юстиція

Регіональні та спеціалізовані міжнародні судові установи

 

мін, визначений Головою, письмові доповіді щодо спра­ви, заслухати усні доповіді на відкритих засіданнях.

Консультативні висновки приймаються на відкритих засіданнях.

Рішення Суду обов'язкові для учасників спору. В разі невиконання однією зі сторін рішення Суду Рада Безпе­ки ООН на прохання другої сторони може зробити ре­комендацію або вжити заходи для приведення рішення до виконання. Але Рада Безпеки не здійснює функцій судового виконавця. Вона вдається до таких дій, коли вважає, що невиконання судових рішень може загрожу­вати міжнародному миру та безпеці. Консультативні вис­новки Суду мають характер правової поради, правового роз'яснення.

Міжнародний Суд ООН розглянув більш як 50 між­народних спорів в основному з територіальних питань: про розмежування морського простору і континенталь­ного шельфу Північного моря (Данія — ФРН, ФРН— Нідерланди, 1967—1969 pp.); рішення про анклави (Ні­дерланди проти Бельгії, 1959 p.); спір між Грецією і Ту­реччиною (1976—1987 pp.); індо-португальський спір про право переходу через територію Індії (1960); спір між Тунісом і Лівією (1978-1982 pp., 1984-1985 pp.); спір про дійсність арбітражу з прикордонного питання між Гондурасом і Нікарагуа (1960); спір між США та Іра­ном (1979—1981) у зв'язку із захопленням американ­ського дипломатичного і консульського персоналу в Те­герані; спір про належність храму Преах Віхеар (Кам­боджа проти Таїланду (1962); справа Південно-Західної Африки (1966); справа про Барселонську компанію (Бель­гія проти Іспанії, 1970 р.) та ін.

Важливими в діяльності Суду є його рішення щодо власної компетенції в конкретних справах. Крім уже зга­даних, можна назвати рішення у справах: франко-нор-везький спір про позики (1957); «Інтерхандель» (1959); ізраїльсько-болгарський спір (1959) та ін.

Цікаві консультативні висновки Суд прийняв щодо статуту Південно-Західної Африки (1956); про юридичну силу рішень міжнародних адміністративних трибуналів (1954 і 1956 pp.), про склад Комітету з питань безпеки на морі (1960), про розуміння і тлумачення п. 2 ст. 17 Стату­ту ООН (1962) та ін.