Визнання в міжнародному праві

Поняття визнання

І

сторія і сучасний розвиток міжнародного співтоварист­ва свідчать про те, що це не остаточно встановлене, не­змінне утворення; воно постійно змінюється, склад учас­ників міжнародних стосунків залежить від процесів, які відбуваються в їхньому суспільному та політичному житті. Внаслідок таких змін виникають нові, припиняють або продовжують своє існування у зміненому вигляді попе­редні суб'єкти міжнародного права, або з'являються утво­рення, що претендують на такий статус у майбутньому. Загальновідомими прикладами таких нових суб'єктів між­народного права є держави, які створюються шляхом об'єднання однієї держави з іншою або відокремленням від держави якоїсь частини або частин, що утворюють нові держави, а також поділом держави на декілька само­стійних держав, з припиненням існування колишньої. Практика також засвідчує, що в сучасних державах трап­ляються випадки утворення урядів не тільки мирним, конституційним шляхом, але й насильницьким, всупереч їхнім конституціям. Внаслідок громадянських воєн і на­ціонально-визвольних збройних повстань на частинах те-

1

Поняття визнання

риторій, до того контрольованих законним урядом, ви­никають опозиційні до нього військові та політичні ор­ганізації, режими й адміністрації. Такі ситуації порушу­ють питання про правову реакцію на них існуючих су­б'єктів міжнародного права, про міжнародно-правовий статус таких утворень та їхнє міжнародно-правове визнан­ня. Набуло актуальності також питання про визнання но­вих держав у рамках міжнародних організацій та ін.

Міжнародне визнання має двоякий характер: як по­літичний, так і правовий. У минулому за такої ситуації пе­реважало політичне розуміння, яке засвідчувало схвалення чи несхвалення нової держави, або уряду, або територіаль­них змін, аніж визнання юридичних фактів таких змін. Акт визнання є передусім політичним актом, бо здебільшого виступає заявою або постановою вищих органів держав про бажання встановлення з державою, яка визнається ними, дипломатичних відносин у повному обсязі*, або встанов­лення певних міжнародних стосунків у інших формах. Проте в кожному випадку визнання, утримання або відмо­ви у визнанні виникають певні взаємні правові відносини та юридичні наслідки, що і є цариною права.

Відсутність універсального міжнародного документа, який би регулював процес визнання нових утворень або зобов'язував міжнародне співтовариство в цілому чи ок­ремо його членів визнавати те чи інше новітнє утворен­ня, зумовлює те, що кожна держава або група держав ма­ють право самостійно для себе вирішувати питання мож­ливості, засобу, форми, типу та різновиду визнання, тоб­то така їх практика далеко не одноманітна. Проте з даних питань у міжнародному праві існують узвичаєні доктри-нальні положення, загальні принципи та звичаєві норми, які практикуються більшістю держав і складають так зва­ний інститут визнання в міжнародному праві.

До загальноприйнятих положень інституту міжнарод­ного визнання належать такі. Юридичного обов'язку виз­нання не існує, але загальновизнаним є право усталеного

* Йдеться про бажання, бо дата визнання може збігатися або не збігатися з датою встановлення дипломатичних відносин. Наприклад, Республіка Коста-Ріка визнала Україну 23 грудня 1991 p., а диплома­тичні стосунки встановила 9 червня 1996 р. Одним з останніх в один і той самий день, 19 січня 1999 p., визнав Україну і встановив з нею дипломатичні відносини Союз М'янмар.

Глава IX Визнання в міжнародному праві

Визнання держав

 

суб'єкта на визнання або мотивовану відмову від визнан­ня новітніх утворень. Узвичаєними формами визнання є: визнання dejure (де-юре), de facto (де-факто) і ad hoc (ад хок). За засобами їхнього здійснення розрізняють: наоч­но засвідчене визнання і визнання, що припускається (мовчазне визнання). Типи визнання залежно від різно­виду утворення, що визнається, а також певних умов та­кого визнання поділяються на: визнання (в традиційному його розумінні), попереднє визнання, зумовлене визнан­ня, колективне визнання, невизнання.

Визнання здійснюється органом, компетентним, згід­но з конституційним правом даної держави, репрезенту­вати її в зовнішніх зносинах. Надане визнання, як прави­ло, не відкликається і не скасовується, а в разі докорінної зміни обставин його вилучення є автоматичним.

Визнання може бути визначене як наочно засвідчена заява або така, що припускається, або інші дії чинного суб'єкта міжнародного права, які констатують факт по­літичного і правового існування нового утворення з ме­тою встановлення з ним міжнародних відносин. Практи­ка засвідчує, що такими утвореннями можуть бути: нова держава, новий уряд, що здобув владу неконституційним шляхом, національно-визвольний рух та органи його ке­рівництва, міжнародна організація. В минулому держави вдавалися до визнання озброєних угруповань, які вели бо­ротьбу з діючим урядом як «повстала» або «воююча» сто­рона. Відповідно до сторони, що визнається, визнання поділяють на певні види. Найпоширенішим і юридично усталеним серед них є визнання нових держав та урядів.

Визнання держав

Ш

одо правової сутності та юридичного значення ви­праві тривалий час існу­ють дві конкуруючі теорії: конститутивна і декларативна. Відповідно до конститутивної теорії політичний акт виз­нання є попередньою умовою існування юридичних прав нової держави. Теорія доводить, що саме акт визнання

іншими державами створює нову державу, породжує і за­безпечує її міжнародну правосуб'єктність. Тобто нові дер­жави як повноправні суб'єкти міжнародного співтовари­ства створюються на підставі бажання і згоди вже існую­чих держав. До визнання нова держава нібито не існує. Прихильниками конститутивної теорії є такі відомі тео­ретики міжнародного права, як Д. Анцилотті, Л. Оппен-гейм, Г. Кельзен.

Г. Лаутерпахт, один із прихильників конститутивної теорії, на засадах дослідження практики держав дійшов дещо інших висновків. Засуджуючи численні відмови ре­ально існуючим державам у визнанні за політичними мо­тивами, він зазначає, що визнання нової держави, яка додержує умови державності, має бути правовим обов'яз­ком, а не питанням політичних міркувань¹. Вчений наго­лошує не на політичному, а на правовому характері кон­ститутивного визнання.

Ця теорія часто піддається критиці. Без відповіді за­лишаються традиційні питання її супротивників про на­явність міжнародної правосуб'єктності новітньої держави, якщо вона визнана не більшістю, а лише кількома держа­вами. Якщо вона є суб'єктом міжнародного права для цих держав, то як же визначається її дійсний правовий статус стосовно всіх інших країн? Відповідно постає питання про необхідну кількість визнань для надання державі такого міжнародно-правового статусу та ін. Теоретично невизна­на держава, не будучи суб'єктом міжнародного права, не обтяжена його нормами і вільна, зокрема, від виконання настанов Статуту ООН та інших універсальних міжнарод­но-правових актів і загальновизнаних міжнародних звичає­вих норм, які є гарантом підтримання сучасного міжнарод­ного правопорядку, міжнародного миру та безпеки.

Існують також інші слушні критичні зауваження сто­совно цієї теорії. Так, С В. Черниченко вказує на те, що держави можуть існувати і вступати в будь-які контакти з іншими державами, а уряди, які здобули владу неконсти­туційним шляхом, ефективно представляти суб'єкт міжна­родного права і без офіційного визнання². І. 1. Лукашук

¹ Lauterpacht H. Recognition in International Law. Cambridge, 1947. P. 55.

² Черниченко С. В. Международно-правовое признание // Между­
народное право / Отв. ред. Ю. М. Колосов, В. И. Кузнецов. М., 1998.
С. 65.

Глава IX Визнання в міжнародному праві

Визнання держав

 

зазначає, що визнання держави є одностороннім актом, яким держава визнає факт утворення нової держави і тим самим — її міжнародно-правову суб'єктність, але щойно-створена держава стає суб'єктом міжнародного права че­рез обставини власне факту створення суверенного фор­мування¹.

Можна стверджувати, що визнання конститутивне в політичному сенсі. Це означає, що існуючі держави виз­нають нове утворення як державу, що є свідченням виз­нання з їхнього боку її політичного статусу і згоди на встановлення міжнародних стосунків. Це не означає, що акт визнання юридично конститутивний, бо юридичні права та обов'язки держави виникають не в результаті її визнання іншими державами, а в результаті набуття нею необхідних елементів державності, передбачених міжна­родним правом для будь-якої країни. Про це йдеться в декларативній теорії визнання.

На відміну від конститутивної теорії, декларативна те­орія виходить з того, що визнання є лише декларацією, що констатує факт виникнення нового суб'єкта міжнарод­ного права. Держава стає суб'єктом міжнародного права в результаті самого факту свого утворення, незалежно від визнання будь-ким. Тобто нова держава набуває міжна­родно-правової суб'єктності не на підставі схвалення чи згоди інших держав, а на підставі юридичного факту сво­го утворення.

Наукове обгрунтування і значення мають обидві докт­рини, проте на підтримку останньої схиляються все біль­ше авторитетних учених-практиків. Наприклад, цей прин­цип до вирішення питання було зафіксовано ще в резо­люції 40-ї сесії Інституту міжнародного права (Бельгія) від 23 квітня 1936 р. «Про визнання нових держав та урядів»: «На існування нової держави і всі правові наслідки, по­в'язані з таким існуванням, не впливає відмова у визнанні з боку однієї або більше держав»². У Статуті Американсь­ких держав, ухваленому в Боготі 1948 р., у ст. 9, присвя­ченій фундаментальним правам та обов'язкам держав, за­писано, що «політичне існування держави не залежить від

¹ Лукашук И. И. Международное право. Общая часть. М., 1996. С. 316.

²Annuaire de L'lnstitut de Droit International. Paris, 1936. Vol. 39. P. 300; Международное право в избранных документах: В 5 т. М., 1957. Т. 1. С. 106.

визнання її іншими державами. Навіть до визнання дер­жава має право на захист своєї цілісності і незалежно­сті...»¹. Югославська арбітражна комісія, створена Міжна­родною конференцією 1991 p., у своєму висновку № 1 проголосила, що «існування або зникнення держави є питанням факту» і що «результати визнання іншими дер­жавами є суто декларативними»².

Практика держав, які відмовлялися протягом певного часу визнавати інші держави, наприклад ФРН та НДР, Арабські держави та Ізраїль, США і СРСР, також свідчить про те, що держави, які не визнають інших держав, не за­являли про те, що невизнані держави позбавлені міжна­родного статусу, їхня позиція полягала в тому, що визнан­ня не було надане насамперед із політичних міркувань.

Аналізуючи декларативну та конститутивну теорії виз­нання, слід зазначити, що коли на сьогодні перша з них має вирішальне значення в разі настання юридичних на­слідків у міжнародно-правовому плані, то друга — в між­державному і внутрішньодержавному. Так, політичне та юридичне існування держави, наявність у неї прав та обо­в'язків відповідно до міжнародного права не залежить від її визнання іншими суб'єктами міжнародного права, й у цьому разі об'єктивність декларативної доктрини очевид­на. Проте для правових стосунків конкретних держав що­до певних питань, наприклад розгляду в національних су­дах держав важливих матеріальних та фінансових позовів іноземних держав та урядів, винятково важливе значення матимуть рішення компетентної влади про визнання та­ких позивачів. Національні суди не компетентні визнава­ти держави або уряди, і для них у даному плані висновок про таке визнання компетентної державної влади матиме конститутивний характер.

Узвичаєно, що визнання — це право держав, проте сучасні міркування вчених-міжнародників і практика дер­жав свідчать про те, що надання визнання новим держа­вам дедалі частіше пов'язують із тим, чи задовольняють вони необхідні міжнародні вимоги державності та низку інших специфічних вимог. Характерними елементами державності, як засвідчують міжнародна теорія і практи-

¹ 119 United Nations Treaty Series. P. 49.

² 92 International Law Reports. P. 162.

Глава IX Визнання в міжнародному праві

Визнання держав

 

ка, є: населення, територія і політична організація влади. Наприклад, у ст. 1 Міжамериканської конвенції про пра­ва та обов'язки держав 1933 p., підписаної Сполученими Штатами й 19 латиноамериканськими державами, так ви­значено критерії державності в міжнародному праві: «Дер­жава як суб'єкт міжнародного права повинна мати на­ступні ознаки: а) постійне населення; б) певну територію; в) уряд і г) здатність вступати у стосунки з іншими дер­жавами»¹.

Вимога наявності в нових державах зазначених ознак характерна, наприклад, для практики надання визнання Великою Британією і США. Позиція США в цьому пи­танні полягала ось у чому: «З точки зору Сполучених Штатів, міжнародне право не вимагає від держави визна­вати інше утворення як державу... Ухвалюючи таку наста­нову, США традиційно регламентували наявність певних чинників. Ці чинники складають: ефективний контроль над певною територією і населенням; організовану уря­дову адміністрацію на цій території та спроможність до ефективних дій для провадження зовнішніх зносин і ви­конання міжнародних зобов'язань»².

Новітня практика засвідчує, що в процесі визнання держав можуть висуватися й інші міжнародні вимоги. 16 грудня 1991 р. Європейське Співтовариство ухвалило Декларацію, озаглавлену «Керівні принципи визнання но­вих держав у Східній Європі і Радянському Союзі», в якій було затверджено загальну позицію стосовно цього про­цесу. В документі зазначено, що визнання нових держав потребує виконання ними таких умов: поваги до наста­нов Статуту Організації Об'єднаних Націй і зобов'язань, підписаних у Заключному акті Гельсінкі і в Паризькій Хартії, особливо щодо норм права, демократії і прав лю­дини; гарантії прав етнічних і національних груп та мен­шин відповідно до зобов'язань, ухвалених у межах ОБСЄ; поваги недоторканності всіх кордонів, які можуть бути змінені лише мирними засобами та відповідно до загаль­ної угоди; ухвалення всіх відповідних зобов'язань стосов­но роззброєння і нерозповсюдження ядерної зброї, а та­кож безпеки і регіональної стабільності; зобов'язання ви­рішувати всі питання щодо правонаступництва держав і

¹ Международное право в избранных документах. Т. 1. С 34.

² Digest of US Practice in International Law. 1976. P. 19—20.

регіональних суперечок відповідно до угод, включаючи, якщо це необхідно, звернення до арбітражу. 31 грудня 1991 р. Європейське Співтовариство зробило заяву, в якій зазначалося, що Вірменія, Азербайджан, Білорусь, Казах­стан, Молдова, Туркменістан, Україна та Узбекистан за­певнили, що вимоги Керівних принципів будуть ними виконуватися. Відповідно держави-члени Співтовариства оголосили, що вони готові приступити до процесу виз­нання цих держав.

Такий тип визнання можна визначити як колективне, обумовлене визнання держав. Заслуговує на увагу факт поєднання країнами-членами Європейського Співтовари­ства у вирішенні питання визнання нових держав прин­ципів конститутивної і декларативної теорій. Без визнан­ня неможливе партнерство та співробітництво між ЄС і новими країнами, які зацікавлені в розвитку демократич­них та економічних реформ, торговельної та економічної співпраці, регіональному співробітництві, зміцненні дого­вірних відносин тощо. А таке визнання держави ЄС га­рантують новим державам Східної та Західної Європи за умов виконання ними основних принципів і норм між­народного права, певних універсальних, регіональних та інших зобов'язань. Держави погодилися і висловили оче­видну згоду з таким засобом визнання, і тому наведений приклад свідчить про подальший розвиток міжнародних звичаєвих норм у цьому інституті міжнародного права. Він також є доказом існування сучасної практики ви­знання новоутворених держав у межах міжнародних ор­ганізацій.

Для визнаних держав простий факт визнання є недо­статнім, їхня мета — ефективне використання правових і політичних результатів цього акту. Визнання забезпечує стабільні політичні та економічні стосунки і реальне здій­снення прав, які випливають із прав та обов'язків міжна­родної правосуб'єктності.

Питання міжнародно-правового визнання актуальне для України як держави, що вийшла з федеративного ут­ворення. Після проголошення Декларації про державний суверенітет України 1990 р. та припинення існування СРСР у 1991 р. Україна не мала перешкод на шляху до свого визнання. За останніми даними її визнали більш як 160 країн світового співтовариства.

І

Глава IX Визнання в міжнародному праві

Визнання урядів

 

Відповідно до п. 4 ст. 106 Конституції України рішен­ня про визнання іноземних держав приймає Президент України.

Визнання урядів

З

начення і правові наслідки визнання нового уряду значно відрізняються від визнання нової держави. Якщо останнє стосується питання міжнародної правосуб'єкт-ності, то у визнанні уряду йдеться не про визнання ново­го суб'єкта міжнародного права, а про здатність уряду репрезентувати державу як суб'єкт міжнародного права у міждержавних зносинах. Міжнародна правосуб'єктність належить державі, і на неї не впливає зміна урядів на її території. Позаяк саме уряд є тим органом, що засвідчує волю держави, відмова в його визнанні позбавила б дер­жаву можливості ефективно здійснювати свої міжнародні права. Визнання уряду може дорівнювати визнанню дер­жави, але не навпаки. Визнання уряду означає, що дер­жава, яка визнає, розглядає зазначений уряд законним і єдиним представником держави у міжнародних стосунках. Так, у резолюції Інституту міжнародного права «Про виз­нання нових держав та їхніх урядів» від 1936 р. зазначаєть­ся, що визнання нового уряду вже визнаної держави є вільним актом, яким одна або кілька держав констатують, що певна особа чи група осіб здатні керувати державою, яку бажають представляти, і заявляють про свої наміри підтримувати з нею або з ними відносини.

Узвичаєно, що питання визнання уряду виникає лише в тому разі, коли уряд здобуває владу іншим, аніж визна­чено в національному законодавстві, шляхом. При вирі­шенні даної проблеми існує певна доктринальна супе­речність. Однією з найвідоміших є так звана доктрина за­конності. Згідно з цією доктриною кожний уряд, що при­ходить до влади в країні, є законним не у зв'язку з керу­ванням у країні де-факто, а у зв'язку з тим, чи відповідає його поява встановленому в такій державі правопорядку та конституційним нормам. Ранні автори, в тому числі Г. Гроцій, були послідовними прихильниками цієї до-

ктрини. Міністр закордонних справ Еквадору Карлос То-бар висунув трансформовану версію цієї доктрини, яку було затверджено Конвенцією держав Центральної Аме­рики 20 грудня 1907 р. (відтоді називається «доктриною Тобара»). Відповідно до ст. 1 цієї Конвенції уряди сторін, що домовляються, не визнають уряд, який може прийти до влади в одній з п'яти республік унаслідок державного заколоту чи революції, спрямованих проти вже визнаного уряду, поки вільно обраний уряд не реорганізує країну в конституційних формах. Ця доктрина мала на меті пере­шкодити численним військовим заколотам і революцій­ним ситуаціям у латиноамериканських країнах, допускає відмову визнати де-факто будь-який уряд, створений та­ким чином. Означена доктрина застосовувалася до 1933 р. США стосовно уряду колишнього Радянського Союзу. Значного поширення ця доктрина не набула.

Протилежна точка зору міститься в іншій доктрині, що передбачає автоматичне визнання урядів за будь-яких обставин. Вона була сформульована в «Комюніке міні­стерства закордонних справ Мексики про визнання дер­жав» від 27 вересня 1930 р. Автором доктрини вважають тогочасного міністра закордонних справ Мексики, чиїм ім'ям її й названо — «доктрина Естрада». В Комюніке за­значалося, що Мексика не коментує з приводу надання визнання новим режимам у країнах, де відбулися заколо­ти. Вона на власний розсуд, незалежно від перебігу подій, зберігає свої представництва, продовжує приймати дип­ломатичних представників цих держав та підтримує з ними стосунки. Це мотивується тим, що внаслідок заяв про визнання складається практика, яка зазіхає на суве­ренітет інших націй і зумовлює те, що внутрішні справи держави стають предметом для оцінки іншими країнами. Останні позитивно чи негативно оцінюють питання за­конності або незаконності режиму. Хоча доктрина зазна­вала критики за те, що не враховує політичних міркувань держав і ліквідує різницю між визнанням та підтримкою дипломатичних стосунків, ряд держав, наприклад Бельгія і Франція з 1965 p., Велика Британія з 1980 p., Австралія, Канада, Нідерланди, Нова Зеландія наприкінці 1980-х ро­ків і деякі інші країни запровадили практику, відповідно до якої вони не розглядають питання про визнання урядів окремо від визнання держав або взагалі відмовляються від

Глава IX Визнання в міжнародному праві

______ 4 _____

Інші види визнання

 

визнання урядів. У такий спосіб держави прагнуть утри­муватися від схвалення або заохочення того чи іншого уряду, але підтримують з ними дипломатичні або інші міжнародні стосунки.

Сучасна практика визнання урядів керується також доктриною «ефективного контролю», яка полягає в тому, що ефективний контроль нового уряду над територією держави є основною вимогою у вирішенні проблеми його визнання. Такий контроль має бути наочно запровадже­ним з передумовами стабільності та тривалості.

У світовій практиці неодноразово порушувалося пи­тання про визнання урядів у вигнанні. Таке питання ви­рішувалось у двох випадках: по-перше, за обставин, коли уряди, чиї керівники або кабінети в повному складі тим­часово залишали національну територію внаслідок кризо­вих ситуацій. Це траплялося, наприклад, під час Другої світової війни, коли уряди Нідерландів, Греції, Бельгії, Люксембургу, Норвегії, Польщі та Югославії переїхали до Лондона. В даному випадку не було потреби в якомусь формальному акті визнання, бо ті уряди були утворені конституційним шляхом, і їхня законна діяльність не пе­реривалася.

Інша ситуація складалася, коли одночасно з існуючим законним урядом держави формувалися нові уряди на тій самій державній території або за кордоном. За приклад править тимчасовий уряд Алжиру, встановлений у Каїрі до здобуття країною незалежності, та тимчасовий уряд Анголи Роберто Холдена в Леопольдвіллі. За таких ситу­ацій виникала проблема визнання. З огляду на політич­ний аспект подібного виду визнань практика держав не­однозначна. Проте під міжнародно-правовим кутом зору такі уряди не мають отримувати визнання де-юре або де-факто, а також набувати будь-який правовий статус. Оз­начені новоутворення, за певних обставин можуть бути визнані як уряди в майбутньому, але під час існування законного уряду, який здійснює ефективний контроль на всій території або більшій її частині, такі дії є передчас­ними і повинні розглядатися як акти втручання у вну­трішні справи держави. Прикладом такого втручання є визнання де-юре, надане Німеччиною та Італією режи­мові Франко на початку громадянської війни в Іспанії 1937 р. (за два з половиною роки до її закінчення), тоді

як законний республіканський уряд усе ще контролював значну частину території країни.

Як уже зазначалося, визнання держав та урядів спри­чинює юридичні наслідки не тільки в міжнародному, а й у внутрішньодержавному аспекті. Відповідно до внутріш­нього законодавства багатьох держав, наприклад США, Великої Британії, за звернення до їхніх національних су­дів іноземних держав та урядів із позовами щодо їхнього майна та іншої власності, визнання їхніх певних прав та обов'язків або рішень таких судів стосовно певних вико­навчих дій нового уряду на їх території такі питання бу­дуть вирішуватися судовою владою у разі наявності факту визнання таких держав та урядів компетентним націо­нальним органом, затвердженим, як правило, установою закордонних справ. Практика держав у цьому питанні до­сить різноманітна, проте найпоширенішим є правило, згідно з яким невизнані держави та уряди не мають будь-яких прав перед національними судами держав, які їх не визнали.

Інші види визнання

ТТо інших видів визнання, J І які практикувалися держа­вами, належать: визнання органів національного опору; органів національно-визвольних рухів; «повсталої сторо­ни»; «воюючої сторони». Відповідно до новітнього міжна­родного права його норми поширюються і на «організо­вані озброєні угруповання» та «антиурядові озброєні си­ли» на території держави, де діє законний уряд.

Якщо під час боротьби за свою державну незалежність або під час іноземної окупації нація створює органи на­ціонально-визвольного руху або національного опору, то такі органи або організації можуть бути визнані іншими державами. Таке визнання забезпечує для них певні юри­дичні наслідки, обсяг яких залежить від конкретного виду визнання. Подібне визнання застосовувалося під час Дру­гої світової війни, наприклад при визнанні окремими дер­жавами Антифашистського Віча Югославії, Польського

Глава IX Визнання в міжнародному праві

Інші види визнання

 

комітету національного визволення, Французького комі­тету національного визволення.

Особливого поширення практика такого визнання на­була в період ліквідації колоніальної системи 60—70-х років XX ст. Національно-визвольні рухи визнавалися як окремими державами, так і міжурядовими організаціями, насамперед ООН та Організацією африканської єдності, котрі надавали їм статусу спостерігачів. Як справедливо зазначалося в правовій літературі, своєрідність цього виду визнання полягала в тому, що воно надавалося не нації чи, власне, народу, а національно-визвольним рухам, причому цей термін використовувався для позначення не самого руху, а організації, що його очолює і провадить боротьбу¹. Таким визнанням користувалися, наприклад, Народна організація Південно-Західної Африки, Народ­ний рух за визволення Анголи, сьогодні таке визнання має Організація визволення Палестини.

Головним юридичним наслідком цього визнання було те, що за таким військово-політичним керівництвом або організацією опору, які виборювали незалежність народів, визнавався статус їхнього законного представника з пев­ним обсягом міжнародної правосуб'єктності. Як суб'єкти міжнародного права вони можуть вступати у відносини з іншими державами та міжнародними організаціями, ук­ладати або приєднуватися до певних міжнародних угод, брати участь у роботі міжнародних організацій і конфе­ренцій. Концепція правосуб'єктності та визнання народів, які виборюють своє звільнення і державну незалежність, під кутом зору сучасних міжнародних стосунків втратила актуальність, але не втратила свого значення.

В літературі зазначалося, що такі види визнання, як визнання «воюючої сторони» і «сторони, яка повстала», є цікавими лише з історичного погляду громадянських воєн минулого. Проте збройні конфлікти наприкінці XX ст., наприклад на території колишніх СФРЮ та СРСР, Афга­ністану, Анголи, інших держав, привертають увагу до між­народної практики вирішення конфліктних ситуацій, у яких стикаються інтереси законного уряду, повсталої або воюючої сторони, третіх держав.

¹ Черниченко С. В. Международно-правовое признание // Между­народное право. С. 68.

Зазвичай визнання «воюючої сторони» є можливим у тому разі, якщо вона відповідає чотирьом умовам: у ме­жах території однієї держави починаються явні та чітко визначені військові зіткнення між її збройними силами та іншими озброєними групами; воююча сторона контро­лює істотну частину території; воюючу сторону складають організовані групи, що здійснюють військові дії під керів­ництвом командування відповідно до норм міжнародного гуманітарного права, яке застосовується у збройних кон­фліктах; наявність об'єктивних обставин, які змушують державу, що визнає такі формування, визначити своє ставлення до учасників конфлікту. Останнє засвідчує: якщо конфлікт аж ніяк не торкається інтересів третьої держави, то визнання нею такого утворення може розгля­датися як дія, що заохочує повстанців, а також втручання у внутрішні справи держави. Правові наслідки такого ви­знання полягають, по-перше, в поширенні на воюючі сто­рони законів та звичаїв війни, а по-друге, в тому, що за­конний уряд не несе відповідальності за дії визнаної «во­юючої сторони» перед державами, що її визнали. Відо­мим історичним прикладом є визнання повстанців пів­денних штатів як воюючої сторони Великобританією, Францією та іншими країнами під час громадянської вій­ни в США 1861 p.

У разі коли іноземні держави внаслідок будь-яких мір­кувань не визнавали на території держави збройних груп, які протидіють урядові як «воююча сторона», наприклад у зв'язку з відсутністю необхідних визначальних чинників, проте не розглядають таких утворень, як бандитські угру­повання озброєних злочинців або порушників закону, в минулому для їхнього визначення іноді вживався термін «повстала сторона». Складно з'ясувати якісь загальноприй­няті узвичаєні юридичні наслідки такого визнання. Йдеть­ся здебільшого про індивідуальне бажання держав здійсню­вати з повстанцями хоч якісь тимчасові відносини, наприк­лад одержання ними гуманітарної допомоги, надання пра­ва притулку або політичної підтримки.

Як у випадку визнання іноземною державою «воюю­чої сторони», так і в разі визнання «повсталої сторони» йдеться не про надання їм будь-якого юридичного стату­су, а про визначення об'єкта дії певних міжнародно-пра­вових договірних або звичаєвих норм.

Глава IX Визнання в міжнародному праві

Форми визнання

 

Сучасне міжнародне право не передбачає таких ви­дів визнання, розглядає їх як втручання у внутрішні справи країни, але конвенційно закріпило інститут між­народного гуманітарного права захисту жертв неміжна-родних збройних конфліктів, у якому вирізняє такі утво­рення, як «організовані озброєні угруповання» та «ан­тиурядові збройні сили». Міжнародно-правові норми визначили ці утворення та вимоги, яким вони повинні відповідати на території держави, де діє законний уряд. Так, ст. З, спільна для чотирьох Женевських конвенцій 1949 р. і Додаткового протоколу II, передбачає, що зброй­ний конфлікт неміжнародного характеру постає тоді, коли в межах території однієї держави починаються яв­ні й чітко визначені військові зіткнення між її зброй­ними силами та іншими організованими озброєними угрупованнями, а також коли антиурядові збройні сили, організовані під керівництвом відповідального коман­дування, здійснюють такий контроль над частиною те­риторії, що дає їм можливість провадити безупинні та узгоджені воєнні дії. В цих ситуаціях держави-учасниці вказаних конвенцій повинні застосовувати настанови конвенцій до осіб, які входять до складу таких озброє­них угруповань, щодо їхніх прав та основних свобод. Проте зазначена стаття проголошує, що застосування цих положень не буде торкатися юридичного статусу сторін, які перебувають у конфлікті.

Форми визнання

Ш

одо існування різноманіт­
них форм визнання в
____ _t...... их різняться. Деякі напо­
лягають на тому, що це політичне питання і не зумовлює
будь-яких правових наслідків. Проте більшість авторів на
підставі сучасної теорії і практики вважають, що тради­
ційними формами міжнародно-правового визнання є виз­
нання де-юре, де-факто і ад хок. У резолюції Інституту
міжнародного права «Про визнання нових держав та "їхніх
урядів» також зазначається, що визнання є або остаточ-

ним і повним (де-юре), або тимчасовим чи обмеженим лише деякими юридичними відносинами (де-факто). Вка­зані форми визнання мають різні юридичні наслідки. Такі наслідки не впливають на правосуб'єктність нової держа­ви чи дієздатність нового уряду, створених відповідно до вимог міжнародного права. Вони залежать від обсягу реа­лізації такої правосуб'єктності та дієздатності в міжнарод­них контактах, які здійснюються виключно на умовах вза­ємності.

Найпоширенішою формою визнання державами нової держави або нового уряду вже існуючої держави є форма де-юре. Визнання де-юре є офіційним, остаточним і пов­ним. Воно випливає з певної заяви, що формується в офі­ційних актах, або з факту, який наочно означає намір визнати, яким є, наприклад, встановлення офіційних між­народних відносин. У науковій літературі стверджується, що таке юридичне визнання, відповідно до сучасного міжнародного права, має надаватися новим утворенням у разі їх повної відповідності його вимогам (наявність те­риторії, населення, влади, здійснення тривалого та ефек­тивного контролю, можливість здійснювати міжнародні права та обов'язки). Таке визнання зумовлює стабіліза­цію політичних та економічних стосунків, обмін дипло­матичними представництвами вищого класу, визнання компетенції адміністративної і судової влади визнаної держави, визнання її імунітету від юрисдикції держави, що визнає.

У разі коли виникають сумніви про повну відповід­ність нових держав та урядів основним вимогам міжна­родного права або коли процес остаточного визнання зволікається внаслідок громадянської війни, політичних чи інших обставин, держави використовували форму визнання де-факто. Наприклад, Велика Британія виз­нала радянський уряд де-факто 1921 р. і де-юре — 1924 р. Та сама Велика Британія, визнаючи республіканський уряд Іспанії під час громадянської війни 1936—1939 pp. де-юре, в той же час визнала де-факто збройні сили під командуванням генерала Франко, щойно вони захопи­ли країну.

Досліджуючи це питання, Г. Лаутерпахт, зокрема, за­значав, що дійсною метою визнання де-факто є заява про те, що орган, затверджений як уряд існуючої або

Глава IX Визнання в міжнародному праві

Засоби та типи визнання

 

нової держави, фактично має ефективну владу, проте за відсутності інших умов, відповідних до вимог повного визнання де-юре. За виконання їх у майбутньому обо­в'язково постане питання про повне визнання де-юре. Якщо вони надалі не реалізуються, то визнання може бути автоматично припинене або остаточно і фактично скасоване'.

Таким чином, беручи до уваги різницю в намірах та їхні юридичні наслідки, визнання де-факто держав і — частіше — урядів можна визначити за визнання офіцій­не, але неостаточне, тимчасове та іноді зумовлене (тоб­то обмежене певними умовами). Правові наслідки виз­нання де-факто зазвичай полягають у тому, що воно не містить зобов'язання щодо встановлення дипломатич­них стосунків, проте воно може привести до встанов­лення консульських відносин. Визнання де-факто но­вого уряду формується в певних заявах компетентних державних органів, у підписанні угод, що мають обме­жене значення або тимчасовий характер, підтриманні стосунків з новим урядом у поточних торговельних, фі­нансових та інших питаннях. Визнання уряду де-факто не означає визнання компетенції його судової та адмі­ністративної влади за кордоном. Визнаний у такий спо­сіб уряд не має права висувати вимоги про власність, розташовану в державі, яка визнає, наприклад щодо державних коштів у її банках, будинків місій і представ­ництв, державних архівів уряду, визнаного перед тим де-юре. Конкретний обсяг міждержавних відносин у рамках визнання де-факто встановлюється індивідуаль­но в кожному окремому випадку.

В тому разі, коли суб'єкти міжнародного права не визнають один одного офіційно, але змушені проводити переговори або здійснювати між собою інші контакти, може поставати питання про визнання ад хок (винятко­во для цього випадку). Ад хок — це неофіційне однора­зове визнання для здійснення конкретних необхідних дій, налагодження контактів між дипломатами чи полі­тиками, проведення мирних переговорів, підготування мирних угод. Прикладом можуть бути неодноразові пе­реговори в Женеві щодо врегулювання територіальних

¹ Lauterpacht H. Recognition in International Law. Cambridge, 1947. P. 340.

проблем між Організацією визволення Палестини та Із­раїлем, переговори про укладення мирної угоди між Ар­мією визволення Косово та урядом Сербії в Рамбуйє (лютий—березень 1999 p.).

Засоби та типи визнання

В

теорії і практиці міжнарод­ного права розрізняють та­кі засоби визнання, як наочно засвідчене і таке, що при­пускається. До різних типів визнання належать: зумовле­не, колективне, передчасне, спізніле і скасоване визнання.

Ст. 7 Конвенції Монтевідео про права та обов'язки держав 1933 p., зокрема, зазначає, що «визнання держав може бути наочно засвідченим або мовчазним. Останнє є результатом будь-якої дії, що допускає визнання нової держави». Наочно засвідченим визнанням є офіційна зая­ва, або нота про визнання нового утворення де-юре, або повідомлення про бажання налагодити дипломатичні сто­сунки з іншою державою.

До найпоширеніших засобів визнання, що припус­кається (мовчазне визнання є однією з його форм), на­лежать: формальне налагодження дипломатичних сто­сунків; офіційні привітання новій державі з приводу здо­буття нею незалежності і державного суверенітету; дек­ларація про нейтралітет у разі визнання стану війни між державами; в деяких випадках надання екзекватури кон­сульському представникові для виконання ним своїх функ­цій; укладання двосторонньої довгострокової міжнарод­ної угоди.

Не означає визнання участь держав в одній багатосто­ронній угоді або у міжнародній організації*, так само як і участь у міжнародній конференції. Проте якщо держава голосує за інше утворення під час прийому його, наприк­лад, до членів ООН, це фактично розглядається як виз­нання, яке припускається. Наприклад, Велика Британія вважала своє голосування під час прийому колишньої

* Див.: ст. 82 Віденської конвенції про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р.

Глава IX Визнання в міжнародному праві

_______ 6

Засоби та типи визнання

 

Республіки Югославії Македонії до членів ООН за виз­нання цього утворення як держави.

Термін «зумовлене визнання» радше використовуєть­ся тоді, коли надання визнання підпорядковане виконан­ню певних умов, наприклад надання державі або уряду, який визнає, режиму найбільшого сприяння, поваги і за­хисту прав релігійних і національних меншин у межах визнаної держави, повернення боргів попередника та ін­ших умов, зазначених певними сторонами в договорах. 1933 р. США визнали радянський уряд, який, у свою чер­гу, в угоді із США взяв на себе зобов'язання уникати дій, які завдають збитків внутрішній безпеці США, а також зобов'язався врегулювати різноманітні фінансові вимоги. Така практика не знаходить підтвердження в позитивно­му міжнародному праві, бо суперечить державному суве­ренітету і критеріям міжнародної правосуб'єктності неза­лежних держав. Проте ухвалений у 1991 р. Європейським Співтовариством документ «Керівні принципи визнання нових держав у Східній Європі і в Радянському Союзі», про який згадувалося раніше, повертається до вимог ви­конання певних умов з метою визнання таких держав.

Передчасні та спізнілі визнання є результатом вик­лючно політичних міркувань особистого характеру в кож­ному окремому випадку і не мають юридичного підґрун­тя, але нерідко трапляються в практиці держав. Перед­часним можна вважати визнання, здійснене до виконан­ня певних міжнародно-правових вимог, наявність яких означає виникнення держави, уряду або іншого утворен­ня, що потребує визнання. Найчастіше такі дії можуть розглядатися як втручання у внутрішні справи держави-попередниці. Напевно, передчасним можна розцінювати визнання від 15 січня 1992 р. Європейським Співтова­риством і його державами-членами Хорватії та її уряду. Протягом декількох років уряд Хорватії не мав ефектив­ного контролю навіть над третиною власної території¹.

З іншого боку, визнання може відбуватися набагато пізніше, ніж здійснилися фактичні наслідки таких міжна­родно-правових вимог, наприклад визнання Пакистаном Бангладеш лише в 1974 р. або визнання Ізраїлю Йорда-

¹ Rich R. Recognition of States: The Collapse of Yugoslavia and the Soviet Union // European Journal of International Law. 1993. № 4. P. 36.

нією в 1995 р. Такі визнання реально можна визначити як запізнілі під кутом зору міжнародного права, але їм за цих обставин передували політичні міркування.

Ідея колективного визнання держав та урядів за допо­могою рішення або прийому до членів міжнародної ор­ганізації обговорювалася з моменту створення Ліги Націй аж до встановлення ООН. Незважаючи на той факт, що членство в ООН є наявним засвідченням державності, держави у своїй більшості не бажають делегувати власне право визнання будь-якому міжнародному утворенню, на­віть ООН. 8 березня 1950 р. Генеральний Секретар ООН поширив між членами Ради Безпеки меморандум, який містив юридичні аспекти представництва держав в ООН. У ньому пропонувалося вважати хибним правило, за яким представництво в ООН пов'язується з визнанням нових урядів і держав її членами. Йшлося про революційні і конкуруючі режими, ефективність яких могла б визнача­ти ця організація. Тоді надання права таким утворенням представляти державу в ООН було б результатом колек­тивного прийняття рішення про це¹. Обговорення цього питання на Генеральній Асамблеї ООН підтвердило не­бажання більшості держав відмовитися від інституту виз­нання як визначення їхньої власної позиції стосовно представництва нових утворень в ООН та інших міжна­родних організаціях. Тобто ООН відмовилася від застосу­вання інституту колективного визнання.

Відкликання міжнародного визнання є найбільш су­перечливим питанням цього інституту. Узвичаєним, не­зважаючи на одиничні його порушення, є положення про те, що повне та остаточне визнання держави де-юре не може бути умовним і не може бути скасоване або відкли­кане. Резолюція Інституту міжнародного права «Про виз­нання держав та їхніх урядів» стосовно нових держав ви­рішує це питання таким чином: визначення де-юре не може бути відкликане. Воно припиняє свою чинність ли­ше у випадку остаточного зникнення одного із суттєвих елементів для визнання, сукупність яких було констато­вано в момент визнання.

У тому разі, коли визнаний де-юре уряд фактично усу­нуто або замінено на інший ефективний уряд і він більше

¹ United Nations Documents Ser. / 1466.

Глава IX Визнання в міжнародному праві

Засоби та типи визнання

 

не здійснює ефективного контролю над власною терито­рією, зникають причини колишнього визнання; отже, по­стає питання про визнання новітнього утворення. Деякі вчені гадають, що в таких ситуаціях скасування визнання має бути автоматичним процесом, який полягає у виз­нанні спадкоємця. Практика Великої Британії і Франції стосовно Камбоджі в 1979 р. показує, що можлива відмо­ва від визнання одного уряду без визнання його спадко­ємця. Визнання США в 1979 р. уряду Китайської Народ­ної Республіки як єдино законного зумовило скасування визнання Республіки Китай (Тайвань).

Тут є важливими також юридичні наслідки для виз­нання у разі розірвання дипломатичних відносин між дво­ма державами, або остаточного, або тимчасового відкли­кання дипломатичного представництва, або припинення дипломатичних відносин. Зміст настанов ст. 45 Віденсь­кої конвенції про дипломатичні відносини 1961 р. при­пускає, що такі дії не означають скасування визнання. Так, розрив дипломатичних відносин між Великою Бри­танією та СРСР 1927 р., США і деякими Арабськими країнами 1967 p., відкликання послів окремих західних держав із Республіки Білорусь 1998 р. не ставили юри­дичної мети і не спричиняли наслідків скасування виз­нання або невизнання.

Насамкінець зазначимо, що інститут визнання нових держав та урядів, будучи одним із найважливіших інсти­тутів міжнародного права протягом усього XX століття, досі не кодифікований. Основним міжнародно-правовим матеріалом для користування є норми міжнародного зви­чаєвого права і загальновизнані принципи міжнародного права, що регулюють загальні, але не спеціальні питання визнання. Існування різних, іноді протилежних за змістом теорій і доктрин визнання, різноманітних видів, форм, засобів і типів визнання з їхніми різними юридичними наслідками свідчить про те, що практика держав у цьому питанні далека від одноманітності. Це ускладнює пошук і класифікацію окремих виявів її як доказ існування міжна­родного звичаю, тобто «загальної практики, визнаної за правову норму». Наведені тут приклади засвідчують те, що певні питання з визнання врегульовуються у двосторонніх і багатосторонніх угодах, є об'єктом обговорень та поста­нов універсальних і регіональних міжнародних органі-

зацій, містяться в політичних і дипломатичних актах окре­мих держав. Історичний досвід і сучасна практика врегу­лювання питань визнання нових держав та урядів нагаль­но потребує її систематизації та кодифікації в універсаль­ному міжнародному договірному праві, що відповідало б його сучасному рівневі розвитку в інших галузях та інсти­тутах міжнародного права.

РЕКОМЕНДОВАНА.,.„ ЛІТЕРАТУРА,.„„

Бекяшев К. А.

Международно-правовое признание // Международное публичное

право / Под ред. К. А. Бекяшева. М., 1999. С. 114-120.

Кольяр К.

Институт признания // Международные организации и учреждения.

М., 1972. Гл. 5.

Лукашук И. И.

Международное признание // Международное право. Общая часть.

М„ 1999. Гл. IX, § 7.

Международное право в избранных документах: В 5 т. М., 1957. Т. 1.

Признание в современном международном праве (Признание новых государств и правительств) / Под ред. Д. И. Фельдмана. М., 1975.

Фельдман Д. И.

Современные теории международно-правового признания.

Казань, 1963.

Черниченко С. В.

Международно-правовое признание // Международное право

/ Под ред. Ю. М. Колосова, В. И. Кузнецова. М., 1998. С. 64-68.

Lauterpacht H. Recognition in International Law. Cambridge, 1947.

Malcolm N. Shaw.

Recognition / International Law. Cambridge University Press. 1997.

P. 295-330.

Nkambo Mugerwa.

Recognition / Manual of Public International Law. Ed. by Max Sorensen.

N.Y., 1968. P. 266-290.

ПРАВОНАСТУПНИЦТВО ДЕРЖАВ

Поняття правонаступництва

П

ротягом усієї історії роз­витку земної цивілізації по­літичні, соціальні, економічні та інші зміни в суспільстві, війни та мирні об'єднання народів впливали на процес виникнення, становлення і розвиток держав, їхні терито­ріальні зміни, а іноді навіть на припинення їх існування. Лише новітня історія розвитку цих процесів після Другої світової війни внаслідок деколонізації, об'єднання і по­ділу держав, відокремлення від них частин територій або входження однієї держави в іншу свідчать про виникнен­ня понад ста нових держав на сучасній карті світу.

Так, у результаті деколонізації 60—70-х років XX ст. на теренах колишніх західних колоніальних володінь в Африці, Азії і Латинській Америці утворилося близько 80 нових незалежних держав. Внаслідок відокремлення від Союзу РСР у 1991 р. Литовської, Латвійської та Естонсь­кої республік, а також наступного повного припинення його існування на території колишнього СРСР виникли 15 незалежних держав, включаючи Україну. 1992 р. де­кілька республік, які входили до складу Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії, оголосили про свою

і _______

Поняття правонаступництва

незалежність і відокремилися від неї. Водночас на час­тині її території в межах двох республік, які залишили­ся, збереглася держава з новою назвою. Таким чином, на території колишньої СФРЮ утворилося п'ять само­стійних нових держав — Боснія і Герцеговина, колишня республіка Югославії Македонія, Республіка Словенія, Республіка Хорватія, а також Союзна Республіка Юго­славія, в якій залишилися Сербія і Чорногорія. Внаслі­док поділу 1992 р. єдиної держави — Чехословацької Соціалістичної Республіки — утворилися дві самостійні держави: Словацька Республіка та Чеська Республіка. А після об'єднання 1990 р. двох самостійних держав Ємен­ської Арабської Республіки і Народно-демократичної Ре­спубліки Ємен на їхніх територіях утворилася нова дер­жава — Республіка Ємен.

Відповідно до двох угод про об'єднання між Федера­тивною Республікою Німеччини та Німецькою Демокра­тичною Республікою від 18 травня і 31 серпня 1990 p., a також Договору про остаточне врегулювання щодо Німеч­чини, підписаного ФРН та НДР і чотирма союзницькими державами — Великою Британією, СРСР, США і Фран­цією, НДР припинила своє існування, а її територія ввій­шла до складу ФРН. У результаті таких державних пере­творень перед їхніми учасниками обов'язково постають важливі і принципові питання щодо наступного існуван­ня та відповідальності за їхні попередні договірні, май­нові та інші права і обов'язки. Перехід таких прав та обо­в'язків від держав-попередниць до новоутворених держав визначається як «правонаступництво» держав у міжнарод­ному праві.

Питання правонаступництва або відмови від нього ви­никають також у результаті соціальних змін, соціальних революцій, фундаментальних перетворень у політичній системі держави. Наприклад, як це відбулося в Росії після Жовтневої революції 1917 р., у результаті якої радянський уряд Декретом про мир від 26 жовтня 1917 р. анулював усі «таємні злочинні угоди» царської Росії, а відтак Дек­ретом від 28 січня 1918 р. анулював борги царського і Тимчасового урядів.

Такі державні зміни зумовлюють значні політично-правові та економічні наслідки як для держав, які беруть участь у них, так і для третіх держав, які в будь-який

Глава X Правонаступництво держав

_____ І _____

Поняття правонаступництва

 

спосіб співпрацюють і/або межують з ними, а найчастіше для світового співтовариства у цілому. Це полягає в необ­хідності вирішення таких важливих і суперечливих пи­тань, як дійсність або обов'язковість, недійсність або не-суттєвість договірних стосунків між новою або видозмі­неною суверенною державою, встановлених щодо цієї те­риторії її попередницею з іншими суб'єктами права; зміна статусу або розподіл державної власності держави-попе-редниці; повернення боргу держави-попередниці закор­донним країнам і повернення державі-наступниці вида­них попередницею таким країнам кредитів; підтверджен­ня і встановлення нових кордонів; правонаступництво щодо державних архівів держави-попередниці та багато інших питань, які в міжнародному праві урегульовуються договірними та звичаєвими нормами інституту правонас-тупництва.

У вітчизняній і зарубіжній міжнародно-правовій літе­ратурі науковці використовують різноманітну терміноло­гію для аналізу цього правового явища: правонаступниц­тво, міжнародне правонаступництво, державне правонас­тупництво, міждержавне правонаступництво, правонас­тупництво суб'єктів міжнародного права та ін. Проте най­поширенішим у вітчизняній доктрині є термін «правона­ступництво держав», що відповідає міжнародній терміно­логії, наприклад англійському «succession of states» (на­ступництво держав) або російському «правопреемство го­сударств» (правонаступництво держав).

Стислим, узвичаєним, нормативним визначенням по­няття «правонаступництво держав» є таке: «Правонаступ­ництво держав означає заміну однієї держави іншою при несенні відповідальності за міжнародні стосунки будь-якої території»¹.¹ Аналізуючи це визначення, слід зауважити, що конвенційні норми мають прикладний характер, є стислим результатом широкого компромісу між різнома­нітними доктринальними поглядами з договірних питань і у зв'язку з цим потребують наукового визначення та уточнення їхньої правової суті.

¹ Див., наприклад, ст. 2, п. lb Віденської конвенції про правонаступ­ництво держав щодо договорів 1978 р.; ст. 2, п. lb Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р. // Действующее международное право: В 3 т. М., 1999. Т. 1. С 433-474; 476-482.

Визначаючи поняття «правонаступництво держав», фа­хівці-міжнародники зазначають такий важливий його ас­пект, як перехід прав та обов'язків однієї держави до ін­шої, і конкретизують твердження про «будь-яку терито­рію», що є надто широким і не досить чітким щодо пи­тання, яке аналізується'.

З урахуванням викладеного правонаступництво держав означає перехід прав та обов'язків однієї держави до іншої внаслідок виникнення або припинення існування держа­ви чи її територіальних змін, а також зміну однієї держа­ви іншою при несенні міжнародної відповідальності за міжнародні стосунки між такими територіями.

- У здійсненні правонаступництва беруть участь дві сто­рони: держава-попередниця, яку було змінено іншою дер­жавою у випадку правонаступництва держав, і держава-наступниця, яка замінила іншу державу у випадку право­наступництва держав. Правонаступництво держав не по­винне порушувати права третіх країн, які перебували з ними в договірних стосунках.

Підставами правонаступництва держав є: соціальні ре­волюції, деколонізація, об'єднання держав, переділ дер­жави, відокремлення від держави частини території та пе­редача частини території однієї держави іншій.

Об'єктами дії норм правонаступництва можуть бути: державна територія, державна власність у країні і за кор­доном, міжнародні угоди, учасником яких був суб'єкт міжнародного права, що припинив існування або змінив статус, державні борги, державні архіви, державні кордо­ни, членство держав у міжнародних організаціях.

Питання про правонаступництво держави не виникає за умови зміни уряду незалежно від того, відбулася ця зміна конституційним або неконституційним шляхом. І в тому, і в іншому випадку держава продовжує бути пов'язаною

¹ Див.: Аваков М. М. Правопреемство освободившихся государств. М., 1983. С. 26; Бекяшев К. А. Международное правопреемство госу­дарств // Международное публичное право / Под ред. К. А. Бекяшева. М., 1999. С. 120; Талалаев А. Н. Правопреемство государств // Между­народное право / Под ред. Г. И. Тункина. М., 1994. С. 98; Лукашук И. И. Международное право. Общая часть. М., 1999. С. 322; Романов В. А. Правопреемство государств // Международное право / Отв. ред. Ю. М. Колосов, В. И. Кузнецов. М., 1999. С. 69; Словарь междуна­родного права. М., 1986. С. 298; O'Connel D.P. The Law of State Suc­cession. Cambridge, 1956. P. 3.

Глава X Правонаступництво держав

своїми правами та обов'язками відповідно до міжнародного права. Така зміна не порушує неперервності існування дер­жави, з чого й постає принцип неперервності держави.

Раніше питання правонаступництва, насамперед тери­торіальної належності, боргів, вирішувалися за допомогою багатосторонніх мирних угод.; Наприклад, Сен-Жермен-ська угода від 1919 р. передбачала розв'язання територі­альних проблем держав-наступниць унаслідок розпаду Австро-Угорської монархії, а також їхню відповідальність за державні борги держави-попередниці. Існувала прак­тика укладання двосторонніх угод про передачу прав і зо­бов'язань між колоніальними державами, які залишають територію колонії, і новими незалежними державами, під чиїм впливом вони перебували. Подібна практика була властива таким державам, як Франція, Нідерланди, Англія. Наприклад, Велика Британія уклала аналогічні угоди більш ніж із десятьма такими державами, серед яких були Гана, Кіпр, Нігерійська федерація, Сьєрра-Леоне, Маль­та¹. Такі угоди містили перехідні, тимчасові настанови про обов'язкове виконання цими державами попередніх прав і зобов'язань метрополії та положення про наступні до­говірні стосунки між ними. Проте багато держав розгля­дали таку договірну систему як примусову й незадовіль­ну, і подальшого розвитку вона не набула.

Тривалий час чинні міжнародно-правові норми інсти­туту правонаступництва складалися з норм звичаєвого права, що пояснювалося небажанням держав пов'язувати себе чіткими договірними нормами з питань правонаступ­ництва. Більшість держав діє таким чином і понині.

На сьогодні основні питання правонаступництва дер­жав урегульовані у двох універсальних міжнародних уго­дах, прийнятих під егідою ООН: Віденській конвенції про правонаступництво держав щодо договорів 1978 p., яка, згідно зі ст. 49 п. 1, має необхідне число ратифікацій (15) і набрала чинності 6 листопада 1996 р.*, та Віденській конвенції про правонаступництво держав щодо державної

'Див.: Броунли Я. Международное право: В 2 кн. М., 1977. Кн. 2. С 375.

* Конвенцію 1978 р. підписали 20 країн, ратифікували 15: Боснія і Герцеговина, Хорватія, Домініканська Республіка, Єгипет, Естонія, Ефіопія, Ірак, Марокко, Сейшели, Словаччина, Словенія, колишня Республіка Югославії Македонія, Туніс, Україна (26 жовтня 1992 p.), Югославія.

___________ Правонаступництво держав щодо міжнародних договорів _____________

власності, державних архівів і державних боргів 1983 p., яка ще на початок 2002 р. не набрала чинності*. Проте вона є досить відомим актом, і її положення можуть застосову­ватися як кодифіковані міжнародні звичаєві норми. Ук­раїна ратифікувала обидві конвенції і є їхнім учасником/ Існування універсальних договірних норм в інституті пра­вонаступництва держав забезпечує надійні правові підста­ви сучасних міжнародних відносин.