Галицько-Волинська держава.

Черкаси

 

 

ЗМІСТ

Модуль 1.

1. Витоки українського народу та його державності. Київська Русь, її суспільно-політичний розвиток.

2. Українські землі у складі Литви та Польщі. Виникнення українського козацтва (кін. XIV – сер.XVII ст.)

3. Українська національна революція сер. XVII ст.

4. „Велика Руїна”. Ліквідація української державності (кін. XVII – XVIII ст.)

5. Українські землі в складі Російської та Австро-Угорської імперій в XIX ст. Україна на початку XX ст.

Модуль 2.

6. Українська національна демократична революція. Україна в складі СРСР (1922 – 1939 рр.)

7. Україна в роки Другої світової війни (1939 – 1945 рр.). Повоєнна відбудова України.

8. Україна в умовах десталінізації (1956 – 1964 рр.). Наростання застійних явищ (1965 – 1985 рр.) та перебудова (1985 – 1991 рр.)

9. Україна в умовах незалежності.

 

 

Тема 1. Витоки українського народу та його державності

Мета заняття. Ознайомити студентів із життям та найдавнішими поселеннями людей на території України періоду кам'яного віку, заняттями та віруваннями племен трипільської культури і кочових та землеробських племен раннього залізного віку. Показати особливості формування перших держав та античних міст-полісів. Удосконалювати вміння логічно мислити, навички усних виступів, підготовки рефератів та повідомлень, роботи з картою, аргументованого діалогу, уміння сприймати чужу думку, безболісно відмовлятися від свого хибного погляду. Формувати моральні пріоритети, які визнають людину найвищою цінністю, особистісні вольові риси. Сприяти вихованню доброзичливості, людяності, тактовності. Виховувати інтерес до знань, почуття гідності, відповідальності та обов’язку, громадянськості, поваги до прав інших людей, спрямовувати пізнавальну активність студентів на самовдосконалення.

План лекції і семінару

1. Вступ до курсу „Історія України”.

2. Найдавніші поселення людей на території України періоду кам'яного віку.

3. Трипільська культура.

4. Кочові і землеробські племена України в ранньому залізному віці. Перші держави.

5. Античні міста-держави Північного Причорномор‘я.

6. Ранні слов'яни та їх сусіди.

 

 

Рекомендована література

1. Бойко О. Історія України: Навч. Посібник. – К.: Академвидав, 2003. - с. 9-32.

2. Борисенко В. Курс української історії. К.: Либідь, 1998. – с. 5-22.

3. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Донецьк: БАО, 2003. – с. 5-42.

4. Довідник з історії України: в 3 томах. – К.: Генеза, 1995.

5. Історія міст і сіл Української РСР. Черкаська обл.. – К.: Українська Радянська Енциклопедія, 1972. – с. 10-16.

6. Кормич Л. І. Історія України. – Харків: Одіссей, 2001. – с. 28-53.

7. Крип'якевич І., Історія України — Лв, 1991. — с. 11—27.

8. Мельник Л. Історія України: в ІІ книгах. – К.: Либідь, 1991. т. 1. – с. 5-23

9. Наумко В. Культура і побут населення України. – К.: Либідь, 1999. –
с. 14-30.

10. Полонська-Василенко Н. Історія України (у 2-х томах).— К., 1992. — с. 41—69

11. Субтельний О. Україна. Історія. – К.: Либідь., 1993. – с. 21-33.

 

1. Найдавніші поселення людей на території України періоду кам'яного віку.

Заселення території України первісною людиною відбулося близько 1 млн. років тому. На той час тут панував досить теплий, вологий клімат. На рівнинах, узгір'ях, вкритих рослинністю помірних широт, паслися стада бізонів, гігантських оленів, антилоп, мамонтів, носорогів. У лісах, горах водилися хижаки - леви, ведмеді, вовки.

Знання про спосіб життя, знаряддя праці і досягнення первісної людини ми одержуємо з археологічних розкопок. Писемні ж джерела про життя в нашій країні з′являться набагато пізніше.

Дописемну (іноді її навивають доісторичну) історію людства умовно поділено на доби залежно від матеріалу, з якого виготовлялася більшість знарядь праці: кам'яну, мідно-кам'яну (енеоліт), бронзову та залізну. Кам'яна доба, у свою чергу, поділяється на палеоліт («палайос» - давній і «літос» - камінь), мезоліт («мезос» - середній), неоліт («нео» - новий). Кожен період відповідає певним змінам у господарстві, суспільному устрої, ідеологічних уявленнях, зовнішності давньої людини:

- стародавній камʹяний вік (палеоліт): від появи людини на Землі (близько 3 млн. років тому) до IХ тис. до н. е. В період палеоліту люди брали від природи все. В якості їжі у готовому вигляді збирали плоди, ягоди, молюсків, комах, яйця птахів, вбивали дрібну звірину, ловили рибу, полювали на тварин, часто досить великих. Користувалися при цьому підручними матеріалами: уламками каміння, палицями. Тому перших людей умовно називають умілими людьми. Люди займалися збиральництвом, часто переходили з місця на місце; виробляли примітивні знаряддя праці з каменю (розколюванням, оббивкою, пізніше використовували пластини); жили в печерах або житлах-наметах з дерева та кісток мамонта. У первісної людини формувалися певні знання про навколишній світ, природу, зароджувалися релігійні уявлення. З′являється мистецтво (наскельні розписи, скульптура з глини);

Умілі люди вже знали вогонь і використовували його для обігрівання, приготування їжі та відлякування хижаків. Люди були озброєні найпростішими знаряддями праці - загостреними палицями, рогатинами, дрючками й масивними крем'яними рубилами. Рубило виготовлялося шляхом оббивання каменя з двох боків. Воно мало довгасту, плескату форму, загострену з країв і на кінці, важило до 1,5 кг. Пізніше ручне рубило дещо зменшилося. Поряд із ним виникли кам'яні гостроконечники, які правили за вістря до списів, а також скребла, що виконували роль ножів.

Поселення. Необхідність спільно захищатися від хижаків і ворожих племен, полювати на великі табуни могутніх тварин згуртувала первісних людей у великі колективи. Вони змушені були зводити поселення - місця перебування людського колективу, - обрані на тривалий час. Поселення мали житлові та робочі споруди. Найчастіше первісні люди селилися на узгір'ях біля води: на берегах річок, озер.

Для захисту від негоди первісна людина будувала тимчасові літні житла. Найчастіше це були наземні конічні споруди, схожі на курені. Будували їх із дерев'яних жердин і вкривали шкурами тварин. Зовні для міцності стіни обставлялись кістками мамонтів і присипалися землею. Людські колективи освоювали печери як сховища та житла. У разі потреби будували заслони й огорожі від вітру, намети зі шкур. Печерні поселення людина займала восени або взимку.

Близько 35-40 тис. років тому настало останнє, значне за масштабами, зледеніння. Земля покрилася льодовиком, що був до двох кілометрів завтовшки. Окремі язики його сягали рівня сучасного Києва. Зледеніння позначилося й на природі. Територія Південно-Східної Європи перетворилася на холодну рівнину, подекуди набуваючи вигляду тундри. Збільшилася питома вага хвойних дерев. Холодні степи заселили тварини помірних та північних широт - шерстистий носоріг, північний олень, вівцебик, вовк, песець та інші. У пізньому палеоліті людські колективи просунулися далеко на північ, аж до арктичної зони, сягаючи Льодовитого океану.

Наприкінці палеоліту значно вдосконалилися знаряддя праці для обробки шкур, кісток і дерева, мисливська зброя. Значно змінився фізичний вигляд людини: саме тоді сформувалася сучасна людина, цілком схожа на нас. Наприкінці палеоліту з'явилася людина розумна (Ноmо sapiens), яку за першою знахідкою її кісток у печері Ла Кроманьйон (Франція) назвали кроманьйонцем. Її зовнішність майже нічим не відрізнялася від зовнішності сучасної людини. Кроманьйонець тримався вертикально, руки його рухалися вільно, він уже володів мовою.

Кроманьйонці жили сім'ями, але самодостатньою соціально-економічною структурою була певна сукупність сімей — родова община. Розподіл праці всередині сім'ї та роду був природним — за статтю і віком. Заборона на шлюби в родовій общині започаткувала формування більш широкої суспільної структури — племені.

В цей період люди навчилися виготовляти нові знаряддя праці - різці, наконечники дротиків, списів, які вимагали складнішої обробки. Разом із кам'яними виробами почали вживати кістяні й рогові знаряддя - гарпуни, наконечники списів, голки. Основним заняттям було полювання, переважно на мамонта. Забійна вага його становила 1,5-2т. Туша впольованого мамонта протягом тривалого часу забезпечувала людей м'ясом, жиром, кістками, шкурами. Збиральництво через загальне похолодання скоротилося. Виникла нова галузь господарювання – рибальство. Господарство найдавніших людей було привласнювальним, тобто все необхідне для життя бралося в природі у готовому вигляді.

Поселення кроманьйонців були порівняно невеликими. Вони розташовувалися поблизу річок, деякі мали огорожу з гілок та кісток диких тварин. Житла були двох типів — зимові й літні. Каркас зимових складався з кісток та бивнів мамонта, верхівку його складали зі сплетених рогів північних оленів. Каркас укривали шкурами тварин. У купольній покрівлі залишали отвір для виходу диму. Всередині житла палало вогнище. Світло давали каганці з кістки чи каменю, в яких горів жир впольованих тварин. Вхід до житла прикривали шкурами. Такі житла мали округлі форми і нагадували яранги. Літні будівлі являли собою навіси з легким покриттям, що захищали людей у негоду. Біля кожного житла були спеціальні ями, призначені для зберігання кісток та бивнів, а також для різних побутових потреб. Прикладом такого житла є залишки будівель, виявлені поблизу сіл Мізин на Чернігівщині та Межиріч на Канівщині.

Ядром суспільства «людей розумних» була родова громада. Рід об'єднував кровноспоріднених членів колективу і складався з парних родин. Кожна родина вела своє господарство, готувала їжу, виготовляла знаряддя праці, дбала про виховання дітей. Але її діяльність підпорядковувалась інтересам усієї родової громади. Умови життя людей склалися так, що родина не могла існувати самостійно. Добування великого звіра, організація загонного полювання, будівництво житла та інші види трудомістких робіт вимагали об'єднаних зусиль значної кількості людей, тобто всієї родової громади. Спорідненість у роді визначалася за материнською лінією. Жінка виступала хранителькою сімейного вогнища, вона відала харчовими запасами. Все це зумовило виникнення матріархату. На важливу роль жінки в суспільстві вказують численні знахідки статуеток, що символізували образ матері - прародительки роду.

У ході трудової діяльності розвивалося мислення первісної людини. Вона майже цілком залежала від природного оточення й була безсилою в боротьбі зі стихійними силами, боялась їх і одухотворювала. Так сформувалася первісна релігія, що існувала у формі магії, тотемізму, фетишизму.

Магія - обряди і дії, засновані на вірі в здатність людини надприродним шляхом впливати на інших людей, тварин, явища природи, а також богів і духів.

Тотемізм - одна із первісних форм релігійних вірувань, відповідно до якої поклонялися певному виду тварин чи рослин, що вважалися охоронцями роду.

Фетишизм - поклоніння предметам неживої природи, які нібито наділені силою.

Широко відомі зразки прикладного та образотворчого мистецтва періоду палео­літу. Так, розкопки в Мізині виявили чудові браслети, вирізані з бивня мамонта. Один із них - суцільний, другий складається з п'яти окремих пластин. Обидва прикрашені різьбленим орнаментом. Мізинські браслети належать до унікальних зразків прикладного декоративного мистецтва стародавньої Європи, аналоги яких поки що невідомі. До творів мистецтва слід також віднести розфарбовані кістки мамонтів із мізинського та межиріцького жител. Найпоширенішим видом образотворчого мистецтва були вже згадувані жіночі статуетки, знайдені на багатьох стоянках палеоліту. Набули певного розвитку музика, обрядові танці. Це підтверджують знайдені на поселенні Молодова на Дністрі кістяні музичні інструменти типу флейт або сопілок з кількома боковими отворами, що визначали висоту звука. Відкриті в Мізині кістки мамонта, розписані червоною фарбою, складали разом із кістяними молоткоподібними виробами ансамбль ударних музичних інструментів

Палеоліт почався з виникнення найдавнішої людини та найдавніших знарядь праці, а закінчився з поширенням культур із мікроінвентарем, що включає в себе мікроліти. Протягом раннього палеоліту людина пройшла шлях від зародження її як біологічного виду до сучасного фізичного типу.

МЕЗОЛІТ. Близько 10-11 тис. років тому (ІХ-VІIІ тис. до н.е.) палеоліт змінився мезолітом. Тоді в природі сталися значні зрушення: остаточно відступив льодовик і встановилися природні умови, близькі до сучасних. Змінився рослинний та тваринний світ. У лісах з'явилася велика кількість невеликих тварин. У річках було багато риби. На той час зросла кількість населення на території України.

Відбулися зміни в господарстві. Людина винайшла лук та стрілу - найскладніший на той час механічний пристрій, за допомогою якого забезпечувала себе постійними запасами їжі, внаслідок чого колективне полювання на великого звіра здебільшого змінилося на індивідуальне. Відповідно змінився і характер кам'яних знарядь.Їх робили дуже дрібними - «мікролітами» - наконечники стріл, списів, гарпунів.

Мисливство стало провідною галуззю господарства. Із появою лука й масовим винищенням дичини її кількість швидко зменшувалася. Це спонукало до приручення диких тварин. Почалося одомашнення тварин, з'явилися перші ознаки культивування злакових культур. Але привласнюючі форми господарювання (мисливство, рибальство, збирання рослинної їжі) залишалися пануючими. Плем'я утвердилося як головна форма суспільної організації.

Першими свійськими тваринами стали собака й свиня. На півночі сучасної України розвивалося рибальство з використанням човнів, сіток, кістяних гарпунів і гачків. Значного розвитку набуло ускладнене збиральництво - заготівля продуктів про запас.

Первісна людина дуже раціонально використовувала мисливські трофеї. В хід ішло все - м'ясо, шкура, кістки, роги вбитих тварин. Зі шкур шили одяг, вкривали ними житло, з кісток великих тварин (мамонтів, шаблезубих тигрів, печерних ведмедів) будували житло, в безлісих місцевостях кістки заміняли дрова. Первісні умільці виготовляли з рогу чаші, гребінці, ножі, з кісток - голки, гачки, гарпуни для риболовлі.

Пам'ятками образотворчого мистецтва періоду мезоліту є пофарбовані й вкриті орнаментом гальки, що мали магічний зміст; просвердлені зуби тварин, з яких робили намисто.

Поява надійніших засобів існування, значне пом'якшення клімату сприяли збільшенню кількості населення.

Палеоліт та мезоліт були найдовшими та дуже важливими періодами в історії людства. В цей час відбулося становлення сучасного фізичного типу людини, господарської діяльності, елементів ідеології, виникли перші людські об'єднання.

 

- новокам'яний вік (неоліт): від VI тис. до й. е. до IV тис. до н. е. В південних районах України розселялися общини, що займалися хліборобством і годівлею домашньої худоби. Ці люди ведуть осілий спосіб життя, будують хати, займаються ткацтвом, плетенням сіток для лову риби, виготовляють більш досконалі знаряддя з каменю (сокири, ножі, серпи, зернотерки) і кості (гачки, гарпуни, мотики). На півночі України їх сусіди - общини мисливців і збирачів. В цей час панує матріархат (мати - голова родини), з′являються нові вірування: у загробне життя. Окремі родові общини об′єднуються в племена;

У другій половині VI тисячоліття до н.е. в житті первісної людини, а саме в господарській діяльності, відбулися великі зміни, що дало підстави вченим вирізнити добу неоліту («неос» - новий, «літос» - камінь). Глибокі зрушення в господарстві умовно назвали «неолітичною революцією». Її зміст полягав у переході людини від привласнювального господарства (збиральництва, мисливства) до відтворюючого (землеробства, скотарства). В цю добу на території України простежуються дві великі зони: землеробсько-скотарська і мисливсько-рибальська. Перша зона охоплювала Лісостепове Правобережжя, Західну Волинь, Подністров'я, Закарпаття; друга - Подніпров'я, Лівобережжя і Полісся.

Збільшення кількості населення на півдні Східної Європи зумовило швидкий перехід племен до скотарства й землеробства. Цьому сприяла близькість центрів ранніх високорозвинених культур Середземномор'я та Близького Сходу. Землеробство виникло зі збиральництва, яким займалися переважно жінки. Поступово вони перейшли від збирання корисних рослин до їх вирощування. Початок землеробства на території України припадає на VI-V тис. до н.е. Під час розкопок виявлено керамічні вироби з відбитками зерна. Давнє населення вирощувало пшеницю, ячмінь, просо, жито, овес. Ці культурні злаки, як і сама ідея сільськогосподарських занять, були занесені зі Стародавнього Сходу. На наші землі землеробство проникло двома шляхами: через Балкани й Нижнє Подунав'я та з Центральної Європи з півночі, в обхід Карпат. Про становлення землеробства свідчать залишки специфічних знарядь праці - зернотерок, серпів, мотик.

Скотарство виникло з мисливства й було справою чоловіків. Першими свійськими тваринами стали собака, свиня й бик. Пізніше були одомашнені вівця, коза, кінь.

Археологічна культура - спільні риси матеріальної культури, виявлені при археологічних розкопках, дозволяють говорити про належність первісного населення до єдиного культурного типу й одного етносу.

Перші землероби представлені на території України буго-дністровською та дунайською археологічними культурами. Перша охоплювала середню течію Південного Бугу та долину Дністра, друга займала територію сучасних західних областей України. Водночас на території Подніпров'я, Лівобережжя, Полісся мешкали племена, основними заняттями яких залишалися мисливство й рибальство. Вони представлені дніпро-донецькою культурою та культурою ямково-гребінцевої кераміки.

Населення зазначених господарських зон різнилося, насамперед, способом ведення господарства, а також особливими знаряддями праці, керамікою, типами поселень, житла, виявами духовної культури, навіть антропологічними особливостями. Серед землеробсько-скотарського населення були поширені сокири, тесла, плоскодонний посуд. Поселення, великі за розмірами, були довготривалі. Люди в цьому регіоні мали низький зріст, вузьке обличчя, темніший, ніж у північного населення, колір волосся й шкіри.

У мисливсько-рибальських племен сокири й тесла виготовлялися здебільшого з кременю. Глиняний посуд був гостродонним, що свідчить про відсутність печей з плескатим черенем та столу. Поселення мали невеликі розміри. В цілому культура племен північно-східних районів була набагато примітивнішою за культуру населення Причорномор'я, Придністров'я, Побужжя. Люди мисливсько-рибальських племен були високорослі та кремезні: середній зріст чоловіка перевищував 170 см, його пересічна вага сягала 75,5 кг; вони мали відносно світлий колір волосся й шкіри.

Термін «неоліт» запропонував у 1865р. французький археолог Д. Леббок для епохи, протягом якої людина перейшла до добування їжі шляхом вирощування рослин і одомашнення тварин.

У добу неоліту удосконалювався процес виготовлення знарядь праці. Камінь свердлили, шліфували, розпилювали. З'явилися нові інструменти - сокири, кам'яні ножі, тесла. Сокири й тесла виготовлялися з кременю та використовувалися при будівництві житлових споруд, плотів, човнів тощо. Важливим досягненням людини стало винайдення керамічного посуду. Це дало можливість робити великі запаси продуктів харчування, вживати варену їжу. Перший керамічний посуд ліпили руками та випалювали на відкритому вогнищі. До глини домішували траву, товчені черепашки, пісок. Зовнішня поверхня посуду орнаментувалася лініями, ямками, наколами.

Господарським осередком цих племен був рід. Власністю родів були житлові споруди, свійські тварини тощо. Окремі знаряддя праці перебували в особистій власності людини. У тогочасного населення була відсутня майнова нерівність. На зміну матріархату прийшов патріархат, за якого панівна роль у суспільстві належала чоловікові.

Для розуміння вірувань неолітичного населення на території сучасної України велике значення мають археологічні розкопки могильників. Наявність у похованнях знарядь праці, зброї, кераміки свідчить про віру в потойбічне життя. Під час культових обрядів використовувалася червона вохра, якою засипали небіжчиків. Велика Її кількість в уяві первісної людини символізувала вогонь, тепло, домашнє вогнище померлого.

Незважаючи на складні умови життя, неолітичне населення не лишало поза увагою мистецтво. Свій одяг люди прикрашали нашивними пластинами, вирізаними з ікол вепра. Жінки прикрашали себе намистом, виготовленим з кісток, черепашок, каменю. Білі блискучі пластини, перламутрові пронизки, зуби тварин, нашиті на шкіряний одяг, робили його ошатним та святковим, дещо схожим на національне вбрання сучасних північних народів. Мистецькі задуми первісних майстрів втілювалися і в глиняному посуді. Орнамент складався з відбитків гребінця, насічок тощо. У такий спосіб створювалися ряди, смуги, рідше - геометричні фігури. Орнаментом вкрито й кістяні знаряддя, кам'яні вироби. Виявлено також зразки образотворчого мистецтва: зображення людини, тварин, вирізані з кості чи дерева.

 

- мідний вік (енеоліт); від середини IV тис. до н. е. до ІІ тис. до н. е. з'являються вироби з міді, розвивається землеробство, удосконалюється гончарство та інші виробництва, винайдено колісний транспорт. Формуються великі об'єднання племен з племінними центрами. Панує культ матері-прародительниці.

 

2. Трипільська культура.

1. В енеоліті (доба міді) на Україні жило населення - носії т. зв. „трипільської” культури. Назва походить від перших пам′яток, що були відкриті на початкуХХст. біля с. Трипілля (на Київщині) відомим археологом Вікентієм Хвойкою.

2. Трипільська культура відома по всій Україні і за її межами (Молдова).

3. «Трипільці» залишили невеликі села, великі села, а також великі поселення („міста”). Останні займали великі площі і нараховували до 2-х тис. житлових будинків, майстерень. „Трипільці” будували хати з глини, в селах - одноповерхові, в містах - дво - і триповерхові. Під час розкопок археологами були знайдені глиняні модельки таких жител.

4. „Трипільці” займалися хліборобством та скотарством, мали розвинені ремесла, особливо гончарне.

5. Особливо цікавим явищем в їх культурі є мальована кераміка - глиняний посуд, який випалювався в спеціальних печах: горщики, миски, великі посудини для зберігання збіжжя розмальовувалися чорною, білою та темно-червоною фарбами. Гончарні вироби мали орнаменти, що складалися з символічних малюнків у вигляді: спіралей, трикутників, кіл, фігурок людей та тварин. Вчені гадають, що ці розписи є піктографією (початками писемності в малюнках).

6. На поселеннях знаходять жіночі статуетки з глини - зображення богині-матері; у „трипільців” певний час ще панує матріархат.

7. „Трипільці” - перше автохтонне населення на території сучасної України.

8. Ця культура проіснувала до початку бронзового віку і занепала внаслідок загибелі „трипільського суспільства” під натиском племен, що просувалися на Україну зі Сходу.

 

На початку IV тис. до н.е. в південно-західній частині України виникла одна з найрозвиненіших хліборобських культур енеолітичної доби - трипільська (IV-III тис. до н.е.). Вперше селище такого типу було розкопане наприкінці XIX ст. археологом В. Хвойкою поблизу с.Трипілля на Київщині. За назвою цього села давніх жителів стали називати трипільцями. На сьогодні в межах України та Молдови відомі сотні колишніх трипільських поселень.

Трипільська культура виникла на Покутті (область України, обмежена річками Дністер, Черемош та Карпатами (утворюється кут), східна частина сучасної Івано-Франківської області), Наддністрянщині, Буковині, звідки поширилася на величезній території: від Дністра до Дніпра й Чорного моря, займаючи близько 200 тис. кв. км. Проіснувавши протягом двох тисячоліть, вона досягла високого рівня розвитку. Утворилася ця культура на основі поєднання місцевого етносу з народом, що прийшов сюди з Близького Сходу та Південної Європи. Носії трипільської культури належали до середземноморської раси (велика група людей, що має спільні фізичні ознаки: зріст, колір волосся, очей, шкіри, форму носа, губ тощо), поширеної в Південно-Східній Європі. То були невисокі, вузьколиці люди з гарно профільованими тонкими рисами обличчя.

Головним заняттям трипільців було землеробство. Земельні угіддя знаходилися поблизу їхніх поселень. Землю обробляли кістяними й роговими мотиками. За допомогою цих знарядь троє людей за годину могли обробити ділянку площею 150-200 кв. м. Пізніше стали застосовувати дерев'яне рало, використовуючи тяглову силу волів, яких, подібно до тодішіх Єгипту й Месопотамії, запрягали в ярмо. Найрозповсюдженішими сільськогосподарськими культурами були пшениця, ячмінь, просо, бобові. Врожай збирали дерев'яними серпами з крем'яними, а згодом мідними чи бронзовими вкладками. Зерно перетирали на борошно на кам'яних зернотерках ( камінь для розтирання зерна); у центрі вигнутий з однонаправленими рівчачками. Для виготовлення зернотерок використовувались граніт та пісковик.

Трипільці, які мешкали в межиріччі Дністра й Пруту, займалися також садівництвом (вирощували яблука, груші, абрикоси), виноградарством.

Із землеробством було тісно пов'язане тваринництво. Розводили корів, коней, овець, кіз, свиней. Для випасу худоби використовували пасовиська на луках у заплавах річок. Продукти тваринництва задовольняли потреби трипільців у м'ясі, молоці, шкірі. Вівчарство забезпечувало населення вовною. Велика рогата худоба використовувалась як тяглова сила на оранці, для перевезення врожаю, будівельних матеріалів тощо. Важливу роль, особливо на ранніх етапах існування трипільської культури, продовжувало відігравати мисливство. Полювали на оленя, козулю, кабана, лося, різних хижаків, гризунів. У річках на кістяні й мідні гачки ловили щуку, судака, сома (його довжина інколи сягала двох метрів). У лісах збирали ягоди, горіхи, мед, дикі фрукти.

 

Трипільський розписний посуд.

Головна прикмета трипільської культури - гончарство. Археологи розкопали багато різноманітного посуду, який вражає багатством форм, орнаменту. Щодо техніки, то в трипільському посуді чітко виділяються дві: вироби з товстими грубими стінками і вироби з прекрасно виробленої глини, з тонкими стінками, добре випалені, високої досконалості. Асортимент посуду надзвичайно багатий: від велетенських глечиків до маленьких глечиків-іграшок. Найтиповіші для цієї культури глечики формою нагадують грушу, зустрічаються глечики з вузеньким горлом і дном, гострими боками. Типовий посуд у формі шоломів. Переважає розписний орнамент.

Трипільці були майстрами гончарного ремесла. Невипадково їхню культуру науковці називають культурою мальованої кераміки. Виготовлення посуду було справою фахівців. Робився він без допомоги гончарного круга, руками, потім його випалювали в спеціальних печах. Посуд поділявся на кухонний, столовий та культовий. Це - гігантські півтораметрові горщики, амфори, миски, вази, кухлі, фігурки, амулети. Більшість посуду розписано червоною, чорною, білою, жовтою фарбами. В основі орнаменту - спіралі, геометричні фігури, зображення людей, тварин. Традиції трипільських малярів через покоління передалися українським народним майстрам. Варіанти декоративних мотивів тієї далекої епохи і сьогодні знаходимо в українських вишивках, килимах, народній кераміці.

Одними з перших на території України трипільці почали використовувати мідь, яку привозили з Карпат та Балкан, де існували родовища міді і де металургія міді набула значного розвитку. Вони застосовували мідні шила, рибальські гачки, браслети, кинджали, сокири. Трипільці знали холодне й гаряче кування та зварювання міді. Незважаючи на це, більшу частину знарядь праці, зброї продовжували виробляти з кременю. Трипільські каменярі виготовляли різноманітні крем'яні вироби, що застосовувалися в різних галузях господарства й у побуті. Ускладнилася обробка кременю. Застосовувався перший механічний пристрій - ручний дриль для свердління. Розвивалися також домашні промисли. Зокрема, в пізній період існування трипільців ними було освоєно ткацтво.

 

ІІОСЕЛЕННЯ І ЖИТЛО

На сьогодні відомо понад три тисячі поселень трипільської культури. Як правило, розташовувалися вони на берегах річок, схилах долин. На ранніх етапах вони були невеликими, займали один-два гектари, мали сім-чотирнадцять садиб. Згодом з'явилися протоміста площею 100-450 га, які налічували тисячі жител, а число мешканців сягало до 10-14 тисяч чоловік. Трипільські селища розташовувалися на високих рівних місцях поблизу річок чи потоків, там, де була вода. В одному селищі нараховувалося від десятка до сотні жител та господарських споруд. Такі селища мали чітке планування. Всі будо­ви стояли кількома рядами або концентричними колами навколо великого майдану, на якому розміщувалися громадські споруди - святилища. Від майдану радіально розходилися вулиці, обабіч яких розташовувалися садиби. Житла трипільців були переважно наземними, різними за розмірами (їхня площа становила від 20 до 150 кв. м). Конструкція жител була досить складною. Підлогу настилали на дерев'яному помості з глиняних обпалених вальків, а зверху замазували глиною. Така підлога добре захищала житло від вологи. Стіни споруджувалися на дерев'яному каркасі і теж обмазувалися глиною. Двосхилий дах перекривали соломою або очеретом. Вікна були невеликі, округлої форми. Всередині житла було від однієї до трьох кімнат. У кожній з них стояла піч, лежанка, сімейний вівтар - жертовник. Останній мав вигляд невеликого хрестоподібного підвищення, розписаного різнокольоровими фарбами. На ньому зберігався культовий посуд та глиняні жіночі фігурки. Біля печі, під стінами на полицях стояли різноманітні горщики та миски. Зовні стіни, а також карнизи вікон і дверей розмальовувалися вертикальними смугами червоного, білого, жовтого кольорів.

На Уманщині, по середній течії Південного Бугу, а також в межиріччі Дністра й Пруту виявлено великі поселення площею до 400 гектарів, які налічували понад тисячу жител. Багато будинків мали два поверхи. На той час то були найбільші в Європі протоміста (попередники сучасних міст), в яких проживало до 25 тис. мешканців. У трипільців був унікальний звичай періодично спалювати свої поселення. Робилося це через кожні 50 років, коли виснажувалися навколишні поля. Освоївши нові грунти, збудувавши нове селище, старе спалювали.

Пам'яткою світоглядних уявлень людей трипільського часу є типові глиняні статуетки, які зустрічаються при розкопках кожного поселення трипільської культури і являють собою культові предмети, а разом з тим пам'ятки стародавнього образотворчого мистецтва. Найчастіше – фігура жінки - символ родючості.

Суспільний устрій трипільців будувався на матріархальних, а згодом патріархальних родових відносинах. Основною ланкою суспільства була сім'я, кілька сімей об'єднувалися в рід, кілька родів становили плем'я, група племен утворювала міжплемінний союз. Трипільське суспільство являло собою конфедерацію (спілка, створена для певних цілей, наприклад, військових). У кожному трипільському поселенні жили члени одного роду. На чолі стояв старійшина, який керував господарським та суспільним життям родової громади. Кожне плем'я мало свою територію. Мова кожного з них була діалектом загальної міжплемінної мови.

РЕЛІГІЙНІ УЯВЛЕННЯ Й МИСТЕЦТВО

Розвиток виробництва, накопичення життєвого досвіду знайшли відображення в мисленні та релігійних уявленнях трипільців. Вирішальною умовою виробництва була родючість землі. Саме тому центральне місце в уявленнях трипільців займала богиня родючості - Велика Матір. Під час розкопок на місцях їхніх поселень археологи знаходять численні глиняні жіночі фігурки - зображення богині. Магічне значення мали домішки борошна злаків до глини, з якої їх виготовляли. З культом родючості у скотарстві пов'язані скульптурні зображення свійських тварин - бика, корови, барана, свині. Ліпні голови їх нерідко прикрашають глиняні горщики, що використовувалися для зберігання їжі. Ідеї збереження сім'ї, продовження роду підпорядковувався обряд поховання людей під долівкою жител. Трипільці володіли культурою, яка мало в чому поступалася раннім цивілізаціям того ж періоду на Стародавньому Сході. Трипільські племена не були прямими предками українського народу. Ще багато племен і народів протягом наступних чотирьох століть прилучалися до нашого етногенезу. Але за часів трипільської культури закладалися основи українського родоводу.

Чи не найзагадковішою проблемою в історії трипільської культури є її зникнення. З цього приводу існують такі гіпотези: похолодання клімату; спроба перебудувати землеробське господарство на скотарське; внутрішнє протистояння племен та агресія степовиків тощо. Мабуть, усі ці аспекти мали місце. Водночас слід зауважити, що трипільці не зникли безслідно, а, очевидно, розчинилися в масі представників інших культур. Справа в тому, що трипільці жили в оточенні представників інших культур і вступали з ними часом у мирні, часом у ворожі стосунки та зазнавали впливу з боку своїх сусідів. Трипільські племена Верхнього Подністров'я не мали безпосередніх контактів з чужинцями, тому їм найдовше вдалося зберегти традиції своїх предків. Трипільці Середнього Подністров'я змушені були переселитися в степові райони Північного Причорномор'я. Місцеві природні умови виявилися непридатними для землеробства, отож провідною галуззю стало тваринництво. Це, у свою чергу, привело до змін у побуті, суспільному устрої, ідеологічних уявленнях. Трипільці Середнього Подніпров'я, зіткнувшись з проблемою перенаселення, щоб урятуватися від голоду, змушені були йти на нові землі на північ та північний схід. Там вони зіткнулися з племенами, які перебували на нижчому ступені розвитку. Поступово трипільці розчинилися в новому оточенні.

 

За бронзового віку (ІІ тис. до н. е.) поглиблюється розподіл праці між землеробськими і скотарськими племенами. Скотарі освоювали степові простори, а землероби селилися вздовж річок у лісостеповій частині України. Для захисту від ворогів вони будували укріплені місця — городища. Найтиповішими для бронзового віку є племена ранньоямної, пізньоямної, катакомбної та зрубної культур. Племена зрубної культури на останньому етапі розвитку (кінець II тис. до н.е.) ототожнюються з історичними кіммерійцями. Відбувається перехід до батьківської (патріархальної) общини; зростає майнова і соціальна нерівність; ведуться війни; виникають укріплені поселення - фортеці. Над знатними померлими споруджуються кургани, що свідчить про вірування людей в загробне життя.

Доба бронзи - останній великий період первісного суспільства. Він тривав понад тисячу років (від початку II до початку І тис. до н.е.) і дістав назву від нового матеріалу — бронзи, з якої почали виробляти знаряддя праці й зброю. Бронза - це перший штучно створений людиною сплав (міді й олова). Бронзові знаряддя швидко витіснили мідні, оскільки були твердішими за них, мали нижчу температуру плавлення, отже, виплавляти бронзу можна було в простих печах і навіть на відкритих вогнищах. Витіснивши з ужитку мідні знаряддя, бронза не замінила повністю кам′яні та крем′яні вироби. Люди і надалі користувалися цими доступними, дешевими і простими в обробці матеріалами. На території теперішньої України за доби бронзи існували два «світи», що відрізнялися за походженням населення, господарством, віруваннями - Степ та Лісостеп.

У господарстві переважало тваринництво, певне місце займало землеробство. На той час виник колісний транспорт - вози. Як тяглову силу використовували волів. У племен ямної культури були розвинуті різноманітні галузі домашнього виробництва: гончарство, ткацтво, виготовлення кам'яних знарядь праці й зброї, будівельна справа. Ці племена знали і метал. Однак власноруч виготовляли його мало, тому основним джерелом постачання металевих виробів був Північний Кавказ. Вони мали зв'язки із Середземномор'ям та Кавказом. В Україні виробництво бронзи та ливарна техніка мали досить високий рівень, про що свідчать археологічні знахідки.

У першій половині II тис. до н.е. у Степове Подніпров'я з Сіверського Дінця прийшли катакомбні племена, які змішалися з населенням ямної культури. Вони вели кочовий спосіб життя. Основною причиною кочування була потреба забезпечити стадо пасовиськами. З розвитком тваринництва виникали домашні промисли: обробка шкіри й хутра, ткацтво, виготовлення посуду.

Пізню пору бронзового віку пов'язують з племенами зрубної культури. Назва походить від звичаю ховати померлих у дерев'яних зрубах. Це було наймогутніше племінне об'єднання того часу. Воно займало величезні простори: від Уралу до Дністра, від Ками й Десни до північнокавказьких степів. На територію Лівобережної України переселилося в середині II тис. до н.е. з Поволжя.

У пізній період бронзової доби збільшилася кількість і густота населення.

Розвиток виробництва в добу бронзи зумовив суттєві зміни в суспільстві. Вдосконалення способів господарювання привело до зростання продуктивності праці, що, у свою чергу, спричинило появу надлишків продуктів, які зосереджувалися в руках окремих груп населення, зокрема, племінної верхівки. Внаслідок цього поглибилася майнова нерівність.

Підноситься роль чоловіка в суспільстві, встановлюються патріархальні відносини. У деяких племен того часу існував звичай разом із померлим чоловіком ховати і його дружину, попередньо її вбивши. Матеріальні багатства стають власністю окремих сімей, через що розкладається колективне господарство, на зміну йому приходить господарювання окремих сімей.

В ідеологічних уявленнях людей доби бронзи помітне місце посідав культ предків. Померлих ховали під курганами, спорудження яких вимагало зусиль великої кількості людей. Звичай споруджувати кургани виник ще в період неоліту. Кургани насипались у відкритому степу, але завжди поблизу джерел води. Кургани служили також місцем святилища. Померлого густо засипали вохрою. Червоний колір - колір сонця, вогню й крові - символізував життя.

Провідна роль скотарства в господарстві цілого ряду племен зумовила виникнення відповідних культів: бика, сонця, вогню тощо. Це відбилося в орнаментах на посуді, в невеличких скульптурних фігурках. У ході господарської діяльності розширювалися знання людей про світ, розвивалася духовна культура. Виникла кам'яна монументальна скульптура, з'явилися зародки майбутнього письма (піктографія - мальоване письмо). Спосіб передачі повідомлення за допомогою послідовності малюнків).

Отже, в добу бронзи населення території України зробило значний крок вперед. Перш за все це було зумовлено появою й розповсюдженням ефективніших металевих знарядь праці. Позитивні зрушення в господарстві привели до суттєвих змін у суспільному житті, ідеологічних уявленнях, культурі.

 

3. Кочові і землеробські племена України в ранньому залізному віці. Перші держави.

1. На І тис. до н.е. припадає початок нової доби в історії людства — залізної (від рубежу II - І тис. до н. е. і до початку середньовіччя - V ст. н. е.

Початок I тис. до н.е. ознаменувався освоєнням технології виготовлення заліза, що зумовило переворот у продуктивних силах. Досягнутий рівень продуктивності праці зробив економічно вигідною експлуатацію людини людиною. Через те полонені оберталися на рабів, тобто на джерело матеріального багатства. Визначилася соціальна диференціація суспільства. Політична влада племінних вождів і воєначальників була підсилена їхньою економічною могутністю. Від землеробства почало відділятися ремесло. Племена, які займалися скотарством, перейшли до кочового способу життя. Це давало змогу ефективніше використовувати ресурси степу.

 

Територія України в цей час заселена різними за походженням і мовою племенами: тут мешкають автохтонні землеробські племена - пращури слов′ян, іраномовні скотарські кочові племена; сюди переселяються греки-колоністи.

2. В ІХ - VII ст. до н. е. в степовій зоні України живуть кіммерійці (згадки про них є у грецького поета Гомера в творі „Одіссея”); це перша назва народу, що жив на території сучасної України, кіммерійці належали за походженням до індоєвропейців, вели кочовий спосіб життя, утворили великі союзи племен на чолі з царями. Під час навали скіфів вони зазнали поразки і залишили свою країну.

3. В Криму в цей же час жили таври, які мали своє племінне об'єднання.

4. На початку VII ст. до н. е. в степи України просуваються скіфи: вони, після перемоги над кіммерійцями, встановили тут своє панування до II ст. до н. е.

5. Скіфи були войовничими племенами, вели кочовий спосіб життя, належали до іраномовних народів. Грецький історик Геродот описав Скіфію - країну скіфів, яку населяли багато племен: царські скіфи, скіфи-кочівники, скіфи-хлібороби, скіфи-орачі та інші. Панівне становище займали царські скіфи; вони стояли на чолі церкви; їх влада поширювалася і на слов'янські племена.

6. Скіфи залишили багату скіфську культуру; особливо цікаві скіфські пам'ятки-кургани - поховання скіфської знаті. В с. Кам'янці на Дніпрі археологи розкрили столицю скіфів. Найбільш відомою пам'яткою скіфської культури є царська діадема: „пектораль”.

7. В II ст. до н. е. скіфська держава занепала; скіфи були вигнані сарматами і заснували свою нову державу в Північному Криму з центром в Неаполі (сучасний Сімферополь).

8. За сарматів (II ст. до н. е. - II ст. н. е.) частина слов'янських племен підкорялася сарматським царям, а країна, в якій вони панували, одержала назву Сарматія (про що сповіщає грецький географ Птоломей).

 

КІММЕРІЙЦІ

Залізо доступніше за бронзу. Його легше добувати й обробляти, залізні знаряддя міцніші й гостріші. Застосування залізних знарядь праці спричинило прогрес у всіх видах виробництва. Поступово залізо витіснило з ужитку бронзу. У період залізної доби розгорнулося так зване велике переселення народів, коли цілі групи племен знімалися з насиджених місць і вирушали на пошуки кращих умов для життя. Рухалися вони переважно зі сходу, де кількість жителів збільшувалася швидше за виробництво харчів. У пошуках пасовиськ для худоби вони пересувалися на захід, у разі необхідності силою пробиваючись через зайняті іншими племенами території. Рухалися вони з табунами худоби, везли із собою сім'ї, домашній скарб. Кибитки, юрти кочових племен на багато століть стали невід'ємною частиною степового пейзажу. Тут на арену світової історії вийшли народи, які відіграли значну роль у етногенезі українського народу.

Кіммерійці - перший народ на території України, справжнє ім'я якого дійшло до нашого часу. Найдавніші відомості про них подають легенди. Земель кіммерійців нібито досяг Одіссей, який, за Гомером, це - віддалена країна десь поблизу крайніх меж океану, біля входу в потойбічне царство Аїда: «Зайшло сонце, і покрилися тьмою всі шляхи, а судно наше досягло меж океану. Там народ і місто людей кіммерійських, окутані імлою і хмарами; ніколи сяюче сонце не заглядає до них своїми променями...».

Кіммерійці походять від племен зрубної культури, з якими змішалися вихідці зі східних земель.

Доба кіммерійців охоплює ІХ-VІІ ст. до н.е. Вони займали все Степове Причорномор'я від Дону до Дністра, їхнє ім'я збереглося в географічних назвах: Боспор Кіммерійський (Керченська протока), гора Кіммерік, Кіммерійський вал, м. Кіммерік та інші.

Кіммерійці були численним і сильним народом. Основу їхнього господарства становило кочове тваринництво (форма господарства і побуту, в основі якої лежить екстенсивне скотарство із сезонними переміщеннями населення і стад). Провідну роль відігравало розведення коней.

Кіммерійці вели безперервні війни з іншими степовиками та північними сусідами - попередниками слов'ян. Основу кіммерійського війська становила кіннота, озброєна далекобійним луком і стрілами, а також мечами, довжина яких сягала одного метра, булавами, бойовими молотами. Деякі елементи бойового мистецтва, а також спорядження (панцирі, щити) вони запозичили в інших народів під час воєнних походів. У VIII ст. до н.е. кіммерійці завдали поразки царю Урарту і з'явилися на кордонах Ассирії. В VII ст. до н.е. вони знищили розташоване в азіатській частині сучасної Туреччини Фрігійське царство. Потім вони з'явилися в Малій Азії. Спустошлива навала грізних північних кочовиків справила жахливе враження на місцеве населення.

Постійних поселень кіммерійці не мали, оскільки весь час кочували, зупиняючись лише на нетривалий час.

Кочовий спосіб життя кіммерійців позначився і на їхньому суспільному житті. Головною цінністю у них була худоба, череди якої досить легко переходили з рук у руки під час збройних сутичок, епідемій, посух і зосереджувались у наймогутніших одноплемінників. Вони забирали також левову частку воєнної здобичі, що сприяло майновому розшаруванню суспільства. В деяких писемних пам'ятках, зокрема, в праці Геродота «Історія», згадуються кіммерійські вожді, які йменуються «царями». Отож, цей народ перебував на етапі розкладу первісного суспільства.

Кіммерійське мистецтво мало прикладний характер - орнаментами прикрашали руків'я кинджалів, деталі вуздечок, посуд. Орнамент складався зі спіралей, ромбів, квадратів. Над похованнями знатних кіммерійців встановлювалися статуї. Вони мали вигляд кам'яних стовпів заввишки до 15 метрів, на яких зображені деталі військового спорядження й одягу.

На початку VII ст. до н.е. кіммерійці зникають, асимільовані новою хвилею кочовиків зі Сходу - скіфами.

СКІФИ

Наприкінці VIII ст. до н.е. кіммерійців з причорноморських степів витіснили племена скіфів, які переважали чисельністю, військовою організацією, політичною єдністю. За однією з легенд, прабатьками скіфів були Геракл і змієнога діва-єхидна, що жила в заплавах Нижнього Дніпра. З їхніх трьох синів лише молодший - Скіф - зумів натягнути Гераклів лук і підперезатися його поясом із підвішеною на ньому золотою чашею і став скіфським царем. Як бачите, в обох легендах походження скіфів пов'язане з Подніпров'ям.

Науковці доводять, що скіфи прийшли з Північного Ірану і на певний час розселилися в південній та південно-східній частині нинішньої України, зайнявши величезну смугу степів Північного Причорномор'я: від Дунаю (Істру) до Дону (Танаісу) і приблизно на 600—700 км у глиб краю. Скіфи не становили єдиного народу. Грецький історик Геродот, який присвятив Скіфії одну з дев'яти книг своєї «Історії», вирізняв царських скіфів, скіфів-кочови­ків, які займали причорноморсько-приазовські степи, та скіфів-орачів, що мешкали в лісостеповій зоні. Перші дві групи й були безпосередньо скіфами, решта ж, очевидно, - місцеві жителі, які потрапили під владу скіфів.

Основним заняттям скіфів було кочове тваринництво. Воно давало бойових коней, м'ясо, молоко, сир, повсть для одягу та покриття кибиток. Кількість худоби визначала майновий стан скіфів.

У скіфів існували майстерні: збройні, ливарні, ковальські, деревообробні. Їхні вироби задовольняли потреби громади. В окремий вид ремесла виділилася найважливіша його галузь - обробка заліза.

Скіфи були завзятими воїнами. Чоловіки охороняли череди та займалися військовою справою. Основу скіфського війська становила легкоозброєна кіннота. Лук зі стрілами, короткий меч, спис супроводжували скіфів протягом усього життя. Головною ударною силою були загони важкоозброєних вершників, захищених панцирями, шоломами й щитами. Залежно від кількості вбитих ворогів скіф отримував частку воєнної здобичі й почесний келих вина.

У скіфів найбільше цінувалися військова звитяга, хоробрість, мужність. Скіфські воїни були відданими в дружбі. Зустрівши відважного й вірного товариша, вони справляли обряд побратимства: до чаші з вином додавали кілька крапель своєї крові, занурювали туди свою зброю й випивали «чашу дружби».

Скіфи вели постійні війни. Вони були досить грізним противником, про що свідчать події скіфсько-перської війни 513 р. до н.е. Перський цар Дарій І виступив проти скіфів з кількома сотнями тисяч воїнів. Над скіфами нависла величезна небезпека. Це змусило степовиків об'єднатися й звернутись за допомогою до сусідів. Але досягти реальної чисельної переваги над ворогом скіфам так і не вдалося. Тому вони вирішили уникати відкритого бою й поступово відходити, знищуючи на своєму шляху криниці, джерела й пасовища. Перси, переслідуючи супротивника, дійшли до приазовських степів.

скіфський вісник із дивними дарами для царя: птахом, мишею, жабою та п'ятьма стрілами.

Найбільшої могутності Скіфія набула за царя Атея в IV ст. до н.е. То був суворий і загартований у боях воїн. За його плечима був багатий досвід воєначальника, що допомагало знаходити вихід в найскрутніших обставинах. Коли довелося вступити в бій з великими силами, розповідає один із римських авторів, скіфський цар наказав жінкам і дітям підігнати до ворожого тилу віслюків і волів та нести попереду здійняті списи і поширив чутку, що до нього нібито йдуть підкріплення від віддалених скіфів. Ворог повірив і відступив.

Яскравим свідченням могутності Атея стало карбування власної монети. Атею довелося зіткнутися з македонським царем Філіппом II (батьком Александра Македонського). Певний час вони були союзниками, але згодом їхні стосунки погіршилися. Розпочалася війна. У вирішальній битві 339р. до н.е. скіфи зазнали поразки. В жорстокій січі загинув й Атей, якому на той час виповнилося майже 100 років. Ця поразка стала початком кінця могутності скіфів.

Експансія скіфів спрямовувалась не лише на захід. Вздовж лівого берега Дніпра вони заходили далеко на північ, до широти Києва. Скіфам сплачували данину античні міста-держави.

Панівне становище в Скіфії належало царським скіфам, які вважали інших скіфів своїми рабами. Царських скіфів очолював цар. Його влада була спадковою. Він керував військом, був верховним суддею. Невиконання наказу царя каралося смертю. Царство поділялося на округи - номи, на чолі яких стояли вихідці з царської родини. Вищим органом влади були народні збори - «рада скіфів», яка мала право усувати царів і призначати нових із числа царської родини. Об'єднання скіфів являло собою перші паростки державності на території сучасної України.

Серед скіфів зростала майнова нерівність. Грабунок підкорених племен, стягнення з них данини забезпечували кочовиків усім необхідним для життя й надзвичайно збагачували скіфську верхівку. Накопичені багатства володарі перетворювали на коштовності. В античних містах-державах Північного Причорномор'я існували ювелірні майстерні, що працювали на замовлення багатих скіфів. Згодом більшість цих речей зосереджувалася в усипальницях знаті, які за своїми розмірами й багатством не мають рівних серед інших старожитностей Східної Європи. На жаль, більшість з них в різні часи було пограбовано. Серед найвідоміших скіфських курганів - Солоха, Чортомлик, Гайманова Могила, Передеріева Могила та інші.

Серед скіфів була й біднота, яка працювала в господарстві багатих. Полонених скіфи перетворювали на рабів. Їх використовували як доглядачів за худобою або в домашньому господарстві.

Скіфи вели родовід за чоловічою лінією. Старші сини одержували частку майна ще за життя батька. У скіфів існувало багатоженство, старша дружина займала привілейоване становище. Скіф'янки заохочувалися до участі у військових тренуваннях, володіли зброєю.

Оскільки скіфи вели кочовий спосіб життя, вони не мали постійних поселень. Своєрідними житлами на колесах були кибитки на чотирьох або шести колесах, якими вони повільно пересувалися в пошуках пасовиськ. Кибитки призначалися для жінок і дітей. У них також зберігалося майно. Життя чоловіків з дитинства було пов'язане з конем.

Самобутністю відзначалося скіфське мистецтво, основою якого був так званий звіриний стиль.

Звіриний стиль - художній напрям у мистецтві племен раннього залізного віку, основні сюжети якого зводяться до зображення звірів, у скіфів мав характерні особливості. Найчастіше це фігурки оленя, лося, лосихи, «котячого» хижака, голови коня, барана, грифобарана. Деталі на фігурках пророблені тисненням, гравіруванням. Це вплив грецького мистецтва.

Скіфи вірили в існування різних божеств. Верховним божеством вони вважали бога Папая. Богинею домашнього вогнища була Табіті, богом війни - Арес. Останнього символізував старовинний залізний меч. У скіфів існував ряд жорстоких звичаїв, спрямованих на виховання нещадності до ворогів: вони пили кров першого вбитого ними ворога, знімали скальпи з ворогів. Скіфи вірили, що після фізичної смерті життя людини триває. А тому померлого царя бальзамували. Протягом сорока днів возили його між племенами для прощання. Траурний кортеж прямував до найвіддаленішої місцевості скіфської землі Герри, де знаходився цвинтар скіфських царів, знаті, воїнів. Поховання здійснювались у великих ямах. Поруч із померлим клали посуд, зброю, коней, кількість яких іноді сягала кількох десятків і навіть сотень, ховали поряд дружин і слуг. Зверху могилу накривали дерев'яним настилом і насипали курган, намагаючись зробити його яком­ога вищим.

Скіфи ревно дотримувалися своїх звичаїв. Показовою є розповідь Геродота про їхнього царя Скіла. Він не любив звичаїв свого народу, а більше схилявся до грецьких традицій. Мав палац в одній з грецьких колоній на північному узбережжі Чорного моря - Ольвії. Залишивши свій почет за брамою, він входив у місто, змінював скіфське вбрання на грецьке і деякий час жив, як багатий грек. Згодом цар замислив прийняти посвячення в містерії Вакхічного Діоніса. Про це дізналися скіфи. Після повернення Скіла додому скіфи підняли проти нього повстання і проголосили іншого царя. Новий цар наказав відрубати голову Скілу за його відступництво від свого народу та його звичаїв.

Скіфська держава досягла найвищого розвитку в IV ст. до н.е.Кінець пануванню скіфів у Північному Причорномор'ї поклали в III ст. до н.е. племена сарматів. Ослаблена війнами та внутрішніми суперечками «Велика Скіфія» розпалася. Скіфи були витіснені в Крим, невеличка частина їх залишилася на нижньому Дніпрі.

Скіфи вірили в життя після смерті. Своїх мертвих вони ховали в могилах, при бідних клали горщик з їжею, злиденний інвентар, кам'яні речі. Багатих ховали у глибоких могилах у формі будинку та насипали над ними високі кургани.

САРМАТИ

У III ст. до н.е. колись могутня Скіфія занепала й поступилася своїм місцем новим пришельцям зі Сходу - войовничим сарматам. Сарматами цей народ називали римляни, що означає «оперезаний мечем». Геродот наводить легенду про походження сарматів, називаючи їх по-своєму - савромати.

Дослідження вчених показали, що сарматські племена сформувалися в поволзько-приуральських степах, звідки розселилися на захід аж до Дунаю. Сармати не становили єдиного народу, а складалися з кількох племен.

Сарматія ще не була власне державою, поскільки не знайшлося завойовника, який зміг би об'єднати численні племінні союзи роксоланів, язигів, аланів тощо. Але західний кордон контрольованої ними території у І ст. пройшов по берегах Дніпра, а у II ст. сягнув Вісли. Володіння сарматських племінних союзів на чолі з аланськими вождями доходили до Аральського моря. Навала готів (середина III ст.) і гунів (кінець IV ст.) поклала край присутності сарматів у Північному Причорномор'ї.

Дослідникам невідоме жодне сарматське поселення. Їхня відсутність свідчить, що сармати були кочовими скотарями.

У сарматів існував культ коня. Йому приносили жертву і його приносили в жертву. Додатковим промислом було полювання, в якому разом із чоловіками брали участь і жінки. Існували різні домашні ремесла: ковальське, бронзоливарне, шкіряне, деревообробне та інші. Сарматські жінки займалися прядінням, ткацтвом, виготовленням посуду.

За житло правили кибитки. Основною їжею були м'ясо, сир, молоко, вживали також просяну кашу. Одяг мало чим відрізнявся від скіфського. Найпоширенішим був плащ грецького типу, скріплений на плечі фібулою, і гостроконечний башлик. Жінки носили довгий одяг, підперезаний поясом, обшитий на комірі, рукавах і подолі бісером. Вбрання доповнювалося прикрасами: намистом, сережк­ами, підвісками, браслетами, каблучк­ами, перснями.

У сарматів існувала приватна власність на худобу. Значну роль у господарстві відігравала праця рабів, яких вони захоплювали під час воєнних походів. Головним об'єктом поклоніння був меч, що втілював бога війни. Великою пошаною користувалася богиня родючості, яка во­дночас була й покровителькою коней. Сармати майстерно оздоблювали речі різнокольоровим склом, напівкоштовним камінням та емаллю.

Сармати перебували в тісних зв'язках з грецькими містами-державами Північ­ного Причорномор'я, підтримували відносини з Китаєм, Індією, Іраном, Єгиптом. Вони справили великий вплив на економіку, суспільне життя античних міст, зв'язки сарматів із землеробським населенням Лісостепу позначились і на його культурі.

На початку І ст. до н. е. сармати розселилися на кордонах Римської імперії. Перше їхнє зіткнення з Римом відбулося в 15 р. до н.е., коли сармати зазнали поразки на захід від Дніпра. В 68-69 рр.. н.е., скориставшись самогубством імператора Нерона, вони протягом двох років грабували одну з римських провінцій – Мезію. У середині II ст. н.е. нова хвиля сарматських набігів прокотилася при­чорноморськими степами й зупинилася на Дунаї. Майже півстоліття тут точилися війни варварських племен з Римом. Другу з них названо Сарматською.

Близько 600 років сармати наводили жах на античний світ, але в III ст. їхньому володарюванню в українських степах настав кінець. Спершу нищівного удару їм завдали готи, що просунулися з Північного Заходу, а в другій половині IV ст. їх добили гуни, названі середньовічними авторами «карою божою». Сармати зійшли з історичної арени. Лише степові кургани зберігають пам'ять про народ, «оперезаний мечем».

 

4. Античні міста-держави Північного Причорномор'я.

VIIIст. - кінець VI ст. до н. е - це період Великої грецької колонізації, одним з напрямів якої було освоєння Північного Причорномор'я. Деякі фахівці (Н. Кравченко, І. Черняков) вважають, що «колонізація» - не зовсім вдалий термін, оскільки він не точно відображає суть і характер процесу проникнення еллінів на узбережжя Чорного моря. На їхню думку, доцільніше називати це явище «переселенням», а «колонії» - грецьким словом «опойкій», що означає «переселене поселення».

«Велика грецька колонізація» була грандіозною акцією, яка суттєво вплинула на світовий розвиток. Якщо в XI-IX ст.. до н. е. міграції греків відбувалися в межах Егейського моря, то в наступні три сторіччя елліни розселилися на гігантській території, освоївши все Середземноморське узбережжя від Піренейського півострова аж до Єгипту та Сирії, та побудувавши свої міста на берегах Чорного моря.

Дошукуючись причин еллінської міграції, вчені сформулювали кілька теорій, які умовно можна поділити на:

1) демографічну - демографічний вибух, що відбувся в цей час, зумовив перенаселення в материковій Греції, і тому надлишок населення змушений був мігрувати;

2) аграрну - нестача землі в метрополії штовхала до освоєння нових територій;

3) торговельну - колонізація - це побічний продукт торгової експансії;

4) сировинну - в нових землях греки шукали не ринки збуту, а, насамперед, продукти і джерела сировини, яких не вистачало в Греції: зерно, метали, будівельний ліс тощо;

5) воєнну - до міграції греків змушувала агресія лідійців та персів;

6) соціальну - невщухаюча соціальна боротьба між окремими верствами грецького населення примушувала тих, хто зазнав поразки, мігрувати;

7) етнічну - етноплемінний склад полісів материкової Греції не був однорідним, міжетнічні тертя штовхали багатьох до пошуків нових земель.

Родоначальниками грецьких міст-держав у Північному Причорномор'ї були, насамперед, вихідці з Мілета та Гераклеї Понтійської, хоча певну роль відіграли й переселенці Ефеса, Колофона, Теоса та інших міст. У другій половині VII ст. до н. е. на острові Березань греки заснували місто Борисфеніду - перше еллінське поселення в цьому регіоні. За ним з'явилися Ольвія, Тіра, Пантікапей, Херсонес, Феодосія, Фанагорія та інші міста, що дало підставу сучаснику «Великої грецької колонізації» Платону стверджувати, що греки обсіли Чорне море, «неначе жаби ставок». Основними осередками античної цивілізації в Причорномор'ї стали райони Дніпро-Бузького та Дністровського лиманів, Південно-Західний Крим, Керченський і Таманський півострови.

Елліни-колоністи привезли з собою на нові землі традиційну для Стародавньої Греції форму соціально-економічної та політичної організації суспільства - поліс. Полісна модель суспільного устрою органічно поєднувала місто (як центр політичного життя, ремесла, торгівлі та культури) і хору (прилеглу сільськогосподарську округу). Така структура давала змогу місту-державі бути самостійною, самодостатньою, життєздатною одиницею. Грецькі поліси за своїм політичним устроєм були, як правило, рабовласницькими республіками, які мали свою законодавчу (народні збори), виконавчу (колегії та магістрати) і судову владу. «Повноправні громадяни» полісів, за винятком рабів, іноземців та жінок, користувалися широкими правами. Залежно від домінуючої політичної сили рабовласницькі республіки були до І ст. до н.е. аристократичними, як Ольвія, чи демократичними, як Херсонес. Проте, колонізаційна хвиля принесла в Північне Причорномор'я не тільки республіканську форму правління. У 480 р. до н. е. на Керченському та Таманському півостровах під впливом монархічних традицій Персії виникає Боспорське царство. Правляча династія Археанактидів об'єднала в одну велику античну рабовласницьку державу міста Пантікапей, Фанагорію, Гермонассу та ін.

Майже тисячолітню історію осередків античної цивілізації в Північному Причорномор'ї поділяють на два періоди.

І. Грецький період (друга половина VII – середина І ст. до н. е.). Характерними рисами цієї доби були виникнення й становлення міст-держав та Боспорського царства; тісні зв'язки з материковою Грецією, переважання в житті колоністів елліністичних традицій та звичаїв; стабільність розвитку колоній; активна урбанізація (регулярне планування міських кварталів, побудова монументальних споруд, оборонних мурів, підвищення ролі міст); започаткування карбування монет; перетворення колоній у центри посередницької торгівлі, що пов'язували Елладу з варварським світом; відносний мир та співіснування (особливо на початковій стадії цього періоду) з населенням приморської зони.

Греки займалися хліборобством, городництвом, вирощуванням винограду, вели торгівлю з Грецією і місцевими племенами, останні продавали їм збіжжя і купували в них художню кераміку, прикраси, вино, тощо.

Місцеві племена, їх ранні держави і грецькі поліси довгий час жили в мирі та злагоді, але на кінець І тис. до н. е. починається наступ місцевих племен на античні міста. Ольвія була розгромлена готами, потім там запанували скіфи; сарматські царі правили в Боспорі, загроза з боку варварів примусила античні міста запросити до себе римські легіони. У І ст. н. е. римські гарнізони з′являються в Ольвії, Тірі та інших містах, а самі міста входять до складу римських провінцій. Цим розпочинається час, який одержав назву римської доби.

 

II. Римський період (середина І ст. до н. е. — IV ст. н. е.). Війни п