Функції, значення, види наочності у навчання історії.

Чуттєве пізнання дає людині первинну інформацію про об'єкти у вигляді їх наочних уявлень. Мислення переробляє ці уявлення, виділяє істотні властивості і відносини між різними об'єктами і тим самим допомагає створювати більш узагальнені, більш глибокі за змістом психічні образи пізнаваних об'єктів.

Наочність у навчанні ‒ дидактичний принцип, згідно з яким навчання будується на конкретних образах, безпосередньо сприйнятих учнями.

Принцип наочності сформулював і в XVII столітті обгрунтував Я.А. Коменський. В основі його вчення наочності лежить сенсуалістично-матеріалістична гносеологія. Педагог наводить відому емпіричну тезу:,,Нічого не було у свідомості, що наперед не було б дано у відчутті”. Він говорив:,,... все, що тільки можна представляти почуттями, а саме: видиме ‒ для сприйняття зором, чутне ‒ слухом, запахи ‒ нюхом, смак ‒ смаком, доступне дотику ‒ шляхом дотику. Якщо будь-які предмети відразу можна сприйняти кількома почуттями, нехай вони відразу схоплюються кількома почуттями”.

Наочність навчання випливає з того, що вона виступає для учнів як засіб пізнання навколишнього світу, і тому процес цей відбувається більш успішно, якщо заснований на безпосередньому спостереженні та вивченні предметів, явищ або подій.

Наочність у навчанні заснована на такий закономірності процесу пізнання, як його рух від чуттєвого до логічного, від конкретного до абстрактного. На ранніх етапах розвитку дитина більше мислить образами, ніж поняттями. Коли в учнів є необхідні образні уявлення, слід використовувати їх для формування понять. Наукові поняття і закономірності легше засвоюються учнями, якщо вони підкріплюються конкретними фактами в процесі порівняння, проведенням аналогій. Однак і на більш високих щаблях розвитку мислення не може відриватися від конкретних фактів і образів.

Наочність підвищує інтерес учнів до знань і робить процес навчання більш легким. Складні теоретичні положення при вмілому використанні наочності стають доступними і зрозумілими для учнів. У зв'язку з цим К.Д. Ушинський зазначав таке:,,Вчіть дитину яким-небудь п'яти невідомим йому словами, і він буде довго і марно мучитися над ними; але зв'яжіть з малюнками двадцять таких слів ‒ і дитина засвоїть їх на льоту”.

Застосування наочних і технічних засобів навчання сприяє не тільки ефективному засвоєнню відповідної інформації, але й активізує пізнавальну діяльність учнів; розвиває в них здатність пов'язувати теорію з практикою, з життям; формує навички технічної культури; виховує увагу і акуратність; підвищує інтерес до навчання, а робить його більш доступним.

Навчально-наочні посібники та технічні засоби навчання можуть виконувати подвійну роль: з одного боку, вони служать джерелом нових знань, а з іншого ‒ як засобу вироблення практичних умінь і навичок в учнів. Тому їх слід використовувати на всіх етапах навчального процесу: при поясненні нового матеріалу, при його закріпленні, при організації тренувальних вправ щодо застосування знань на практиці, а також при перевірці та оцінці засвоєння програмного матеріалу учнями.

Наочність у навчанні забезпечується застосуванням різноманітних ілюстрацій, демонстрацій, лабораторно-практичних робіт, використанням яскравих прикладів і життєвих фактів. Особливе місце у здійсненні принципу наочності має застосування наочних посібників, слайдів, карт, схем і т.п. Наочність може застосовуватися на всіх етапах процесу навчання. Її роль тим вище, чим менш знайомі учні з досліджуваними явищами і процесами.

Дуже важливо використовувати наочні засоби цілеспрямовано, не захаращувати уроки великою кількістю наочних посібників, бо це заважає учням зосередитися і обміркувати найбільш суттєві питання. Таке застосування наочності в навчанні не приносить користі, а швидше шкодить і засвоєнню знань, і розвитку учнів.

Реалізація принципу наочності багато в чому залежить від якості дидактичних матеріалів і технічних засобів, володіння вчителем навичками їх використання, від створених в освітніх установах умов для виготовлення посібників, схем, слайдів, використання телебачення та інших засобів наочності.

Наочним називається таке навчання, при якому уявлення та поняття формуються в учнів на основі безпосереднього сприймання явищ, що вивчаються, чи за допомогою зображення.

Наочне навчання на уроках історії відіграє особливу роль. Наочний метод навчаня охплює не тільки сферу почуттів при сприйманні минулого, сферу мислення і виконує ряд завдань.

1) Передовсім за допомогою наочних засобів навчаня учнів виникають достовірні зорові образи історичного минулого.

2). Наочний метод конкретизує історичні факти, долає модернізацію минулого в уявленні учнів.

3). Наочність є основою для розкриття суті історичних явищ, формування основних історичних понять, закономірностей, забезпечує більш глибоке засвоєння їх учнями.

4). Наочний метод навчання емоційно впливає на учнів.

5). Наочне навчання формує спостережливість, уяву, пам'ять і мову учнів, підтримує постійний інтерес до історичного минулого.

В психолого-педагогічній літературі та традиційній дидактиці науковці, методисти по-різному визначали функції наочності у процесі навчання історії. Так, М. Шардаков виділив дві основні функції наочності: 1) дати школярам якомога більше конкретних знань, різноманітних та яскравих уявлень про предмети та явища, що вивчаються;

2) виконувати роль додаткового засобу під час засвоєння узагальнених понятійних знань.

Такими ж функціями наділяють наочність під час навчання історії методисти С. Єжова, І. Лебедєва, О. Дружкова. На їхню думку, потрібно перш за все враховувати роль конкретних уявлень та типових зразків у навчанні історії. Методисти впевнені, що поєднання конкретності та типовості дозволяє співвіднести емоційний та логічний фактори в навчальному процесі.

На думку П. Гори, функції наочності під час навчання історії залежать від освітньо-виховних завдань і особливостей змісту історичного матеріалу, який вивчається на уроці. Методика використання наочності, розроблена дослідником, базується на поєднанні окремих методичних прийомів із завданням уроку. Одні з прийомів і засобів обираються з метою вивчення зовнішніх сторін фактичного матеріалу і формування наочних уявлень, інші – для вивчення сутності фактів і формування історичних понять, що базуються на уявленнях.

Функції наочності в методиці І. Лернера визначаються метою навчання історії в школі, а саме: розвитком історичного мислення. Саме ж навчання історичному мисленню, на думку вченого, завжди відбувається на конкретному матеріалі, яким є історичні уявлення та поняття. Отож, хибні історичні уявлення та поняття ведуть обов’язково до помилок в процесі мислення.

У методиці Н. Запорожець наочність відіграє функцію матеріалу, на основі якого здійснюється формування умінь та навичок учнів, а саме – вміння здійснювати аналіз та синтез історичного матеріалу, давати визначення історичному поняттю, робити порівняння та висновки тощо.

Н. Аппарович пропонує використовувати наочність, щоб створювати вірні уявлення учнів про ту чи іншу історичну епоху, про розвиток господарства та матеріальну культуру. Дослідниця вважає, що функціями наочності, під час її використанні на уроках історії, є розкриття горизонтальних (цивілізаційних) та вертикальних (формаційних) зв’язків між історичними явищами. В першому випадку ілюструється конкретно-історичний матеріал, у другому – виявляються та встановлюються певні закономірності.

Д. Полторак, Н. Аппарович, С. Думін, включаючи наочність до більш широкого поняття засобів навчання, визначають, що у цьому випадку її функціями будуть:

1) забезпечення навчання історії джерелами знань;

2) виступати засобом управління пізнавальною діяльністю учнів;

3) пробуджувати інтерес та стимулювати пізнавальну активність учнів;

4) служити засобом виховання.

Отже, в психолого-педагогічній літературі та традиційній дидактиці функції наочності визначаються трьома позиціями:

1) наочність як джерело інформації (знань). Ця функція пов’язана головним чином із узагальненням фактів та індуктивним методом пізнання;

2) наочність як засіб ілюстрації (підтвердження) дедуктивних висновків;

3) наочність як основа чуттєвого сприйняття та опора пізнання.

Ще однією важливою функцією у навчанні, яка не отримала поширення у педагогічній практиці, пропонували наділити наочність М. Махмутов, В. Євдокімов, О. Зільберштейн,
І. Федоренко. На їхнє переконання застосування принципу проблемності дозволяє використовувати наочність як основу для постановки проблеми, надавати учням фактичний матеріал для аналізу, порівняння та розкриття сутності явищ. При цьому учні зможуть засвоювати загальні закономірності розвитку цілого класу явищ. Методисти вважали, що функції наочності під час проблемного навчання зводяться до:

1) актуалізації раніше набутих знань, на основі яких будуть формуватися нові поняття, навички та вміння; 2) формування в учнів потреби в нових знаннях; 3) створення в учнів стійкої уваги у процесі вивчення нового навчального матеріалу.

Отже, застосування наочного методу покликане підвищити конкретність, емоційність, стійкість засвоєння учнями знань, стимулювати їх осмислення. Наочні засоби використовуються і для формування вмінь (наприклад, хронологічних, картографічних тощо).

Застосування наочного методу необхідно при:

1) вивченні нових для учнів матеріальних об'єктів (знарядь праці, творів мистецтва і т.д.) при відсутності або недостатності в пам'яті учнів образів, необхідних для створення цілісного уявлення про факти, які викладаються;

2) характеристиці видатних історичи діячів або типових представників суспільних прошарків;

3) необхідності підкреслити, виділити історичний факт, підвищити емоційно-виховну дію, особливо стійко закріпити його в пам'яті учнів;

4) з метою створення умов для аналізу суспільних явищ, що вивчаються, їх порівняння, простеження їх розвитку.

Отже, наочні методи частково конкретизують, частково замінюють описовий матеріал, відтворюють обставини, в яких розгорталися події, кількість діючих осіб, а почасти і самі події. Наочність підвищує змістовність викладу, зменшуючи час на пояснення. Демонструються як окремі фрагменти історичних обставин, так і картини й фотографії, які відтворюють цілісні історичні сцени.

Особливо велике значення наочного методу навчання у 5-8 класах, передусім тому, що в учнів цієї вікової категорії переважає образне мислення і ще не сформоване абстрактно-логічне. По-друге, тут вивчаються епохи, в яких матеріальне і духовне життя суспільства відрізняється від сучасного, у школярів цих класів бідний запас уявлень і понять про природу і суспільство, а сформованим уявленням не вистачає чіткості і змістовності. По-третє, учні середніх класів з великою цікавістю ставляться до наочності і переносять це ставлення на пов'язаний з нею усний виклад матеріалу.

Однак при всіх своїх позитивних аспектах наочний метод формування знань і вмінь у вивченні історії має обмежені можливості. Розкриття сутності історичних явищ спирається у більшості випадків на пізнання більш широкого і різностороннього матеріалу, ніж зміст наочного засобу. На основі навчальної картини можуть бути розкриті лише ознаки, достатні для початкового формування одиничних понять на емпіричному рівні. Формування загальних історичних понять спирається на уявлення та одиничні поняття, які є в учнів. Перевантаження викладання історії наочністю може мати більше негативних, ніж позитивних наслідків.

На практиці наочні методи грунтуються на використанні тих чи інших наочних засобів.

У сучасній дидактиці прийнято розрізняти наочність внутрішню, або словесно-образну (літературні образи, приклади з життя і т.п.) і зовнішню, або предметну (графічні засоби наочності, натуральні предмети і їх зображення тощо).

До класифікація за зовнішніми ознаками включають: друковані (картини, ілюстрації, карти, схеми, таблиці); екранні і екранно-звукові (діафільми, кінофільми, відеозаписи, звукозаписи); комп'ютерні (графічні зображення: картини, малюнки, графіки, таблиці) засоби навчання. Найчастіше звертаються до класифікації за змістом і характером історичного образу, виділяючи наочність предметну, зображальну, умовно-графічну.

Під предметною наочністю у вивченні історії розуміється безпосереднє сприйняття не самого історичного минулого, а речових пам'яток минулого, його матеріальних слідів, не саме життя первісних людей, а сліди їх життя і діяльності у вигляді знарядь кам'яного віку, систематизованих у музейній експозиції, не феодальні усобиці і лицарські турніри, а речові залишки цієї,,благородної” діяльності ‒ зброя та обладунки. До предметної наочності, таким чином, відносяться речові пам'ятки минулого, пам'ятні місця історичних подій, твори мистецтва і предмети побуту минулих часів, справжні речі давнини, складові музейної експозиції.

Також виділяється спеціально виготовлена предметна наочність ‒ різні макети та моделі, наприклад макет феодального замку, макет стародавнього Кремля, модель ручного ткацького верстата, катапульти тощо І зрозуміло, особливо ефективні діючі моделі ‒ водяного млина, рудопідйомної машини.

Значно більш широке застосування має образотворча наочність, тобто зображення історичних подій, діячів, історичних пам'яток. До образотворчої наочності належать твори історичного живопису, навчальні карти з історії, ілюстрації, фотографії, портрети, карикатури, художні, навчальні та документальні кінофільми, а також макети, моделі. Серед використовуваних в школі засобів образотворчої наочності різняться:

а) зображення документального характеру ‒ документальні фотознімки, документальні кінофільми, зображення речових пам'яток, знарядь праці, пам'яток культури в тому вигляді, в якому вони дійшли до нас;

б) науково обгрунтовані реконструкції архітектурних та інших пам'яток, знарядь праці, предметів побуту чи їх комплексів;

в) художні композиції, створені творчою уявою художника або ілюстратора, зрозуміло, на підставі історичних даних; сюди відносяться твори історичного живопису, навчальні картини та ілюстрації в підручниках, що зображують події та сцени минулого;

г) технічні засоби навчання: діафільми, діапозитиви, аудіозаписи, компакт-диски.

Особливий вид наочності представляє умовно-графічна наочність, тобто вираз історичних явищ мовою умовних знаків. Сюди відносяться карти, схематичні плани, схеми, діаграми, графіки.

У сучасних умовах в шкільній практиці найбільш часто використовуються зображальні та графічні засоби наочності.