Правові, організаційні, матеріальні та соціальні умови реалізації права на службу в органах місцевого самоврядування визначаються Законом України "Про службу в органах місцевого самоврядування" 2001 р.
Служба в органах місцевого самоврядування— це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом.
Посадовою особою місцевого самоврядування визнається особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету
Посади в органах місцевого самоврядування класифікуються таким чином:
• виборні посади, на які особи обираються територіальною громадою;
• виборні посади, на які особи обираються чи затверджуються радою;
• посади, на які особи призначаються сільським, селищним, міським головою, головою районної, районної у місті, обласної ради на конкурсній основі чи за іншою процедурою, передбаченою законодавством України.
До принципів служби в органах місцевого самоврядування можна віднести: 1) служіння територіальній громаді; 2) поєднання місцевих і державних інтересів; 3) верховенства права, демократизму і законності; 4) гуманізму і соціальної справедливості; 5) гласності; 6) пріоритету прав та свобод людини І громадянина; 7) рівних можливостей доступу до служби в органах місцевого самоврядування з урахуванням їх ділових якостей та професійної підготовки; 8) професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі; 9) підконтрольності, підзвітності, персональної відповідальності за порушення дисципліни і неналежне виконання службових обов'язків; 10) дотримання прав місцевого самоврядування; 11) правової і соціальної захищеності посадових осіб місцевого самоврядування; 12) захисту інтересів відповідної територіальної громади; 13) фінансового та матеріально-технічного забезпечення служби за рахунок коштів місцевого бюджету; 14) самостійності кадрової політики в територіальній громаді242.
Закон передбачає, що право на службу в органах місцевого самоврядування мають громадяни України незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних й ін. переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, строку проживання на відповідній території. На посаду можуть бути призначені особи, які мають відповідну освіту і професійну підготовку, володіють державною мовою в обсязі, достатньому для виконання службових обов'язків.
Посадова особа місцевого самоврядування має право на:- повагу особистої гідності;- оплату праці, соціальний і правовий захист; - просування по службі, безпечній необхідні для роботи умови праці; - отримувати від органів державної влади, АР Крим та місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян, окремих осіб матеріали та інформацію, необхідні для виконання службових обов'язків; - отримувати інформацію про матеріали своєї особової справи й ознайомлюватися з іншими документами, що стосуються проходження нею служби, пояснення від керівників органу місцевого самоврядування; - вимагати проведення службового розслідування з метою спростування безпідставних, на її думку, звинувачень або підозри щодо неї; - захищати свої законні права та інтереси в органах державної влади, органах влади АР Крим, органах місцевого самоврядування та в судовому порядку.
До основних обов'язків посадових осіб місцевого самоврядування належать:
1) дотримання Конституції і законів України, інших нормативно-правових актів, актів органів місцевого самоврядування; забезпечення відповідно до їх повноважень ефективної діяльності органів місцевого самоврядування;
2) дотримання прав та свобод людини і громадянина;
3) збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома у зв'язку з виконанням службових обов'язків, Іншої інформації, яка за законом не піддягає розголошенню;
4) удосконалення організації своєї роботи, підвищення професійної кваліфікації; сумлінне ставлення до виконання службових обов'язків;
5) шанобливе ставлення до громадян та їх звернень до органів місцевого самоврядування, турбота про авторитет цих органів та посадових осіб;
7) недопущення дій чи бездіяльності, які можуть зашкодити інтересам місцевого самоврядування та держави. Прийняття на таку службу здійснюється на посади:
• сільського, селищного, міського голови в порядку, встановленому Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні";
• голови та заступників голови районної, районної у місті, обласної рада, заступника міського голови — секретарів
Київської міської ради, сільської, селищної, міської ради, голови постійної комісії з питань бюджету обласної. Київської та Севастопольської міських рад шляхом обрання відповідною радою;
• заступників місцевого голови з питань діяльності виконавчих органів ради, керуючого справами (секретаря) виконавчого комітету сільської, селищної, міської, районної у місті ради — затвердженням відповідною радою;
• керівника секретаріату (керуючого справами) районної, обласної ради, керуючого справами виконавчого апарату обласних і районних рад, керівників відділів, управлінь та ін. працівників органів місцевого самоврядування — призначенням місцевим головою, головою районної, районної у місті, обласної ради на конкурсній основі чи за Ін. процедурою, передбаченою законом.
Громадяни України, які вперше приймаються (обираються) на службу в органи місцевого самоврядування, складають Присягу. На таку службу не можуть бути прийняті особи, визнані судом недієздатними; мають судимість, якщо вона не погашена і не знята у встановленому порядку; за законом позбавлені права займати посади в органах державної влади та місцевого самоврядування; підпорядковані або підлеглі особам, що є близькими родичами чи свояками.
26. Історичні етапи становлення державної служби. Паростки державної служби можна розпізнати у найперших державних утвореннях на території України. Протягом своєї історії український народ створив декілька великих державних утворень, визнаних у тогочасному світі. Це — середньовічна феодальна держава Київська Русь (ІХ—ХІІ ст.), Галицько-Волинська держава (XII—XIV ст.), Українська козацька республіка (середина XVII — XVIII ст.), Українська народна республіка і Українська держава (1917—1920 pp.).
Ще в Київській Русі відбулося формування службовців, які слугували державі в особі правлячої влади. У Київській Русі це був великий князь. Великий князь мав законодавчу, судову владу, контролював роботу службовців, керував військом, організовував міжнародні зв’язки. Виконання цих повноважень забезпечували княжі та земські службовці. княжі урядовці знаходилися в Києві і були залежні від князя у виконанні завдань державної влади. Вони наглядали за княжим двором, його слугами та господарством. В їх підпорядкуванні були фінансові урядовці, через яких здійснювалася ще одна функція князя — здобуття коштів для утримання родини князя, його двору, війська, судів, адміністрації. Земські урядовці обиралися народом, пізніше їх призначав князь. Поступово вони перетворилися в княжих урядовців.
У період феодальної роздробленості Русі Галицько-Волинська держава, політика й життя князівсько-дружинного режиму. Князь уособлював законодавчу, виконавчу та судову владу. Маючи вищу виконавчу владу, князь доручав адміністративні справи «своїм урядовцям, посади яких мали різне походження: одні брали свій початок від попередніх часів... решта створені для виконання певних управлінських функцій княжої влади».
У XIV ст. значна частина українських земель потрапила під владу сусідніх могутніх держав. Польща захопила Галичину і утримувала її під своєю владою протягом чотирьох століть. Більшість українських земель була захоплена Великим Князівством Литовським. верховна влада була представлена трьома складовими частинами. Найвища влада належала великому князеві, який мав законодавчу, військову та судову владу. Великий князь розділяв верховну владу з княжим родом, з панами — радою, потім — із сеймом. При федеративному устрої Великого Князівства Литовського не було центрального виконавчого апарату, крім тих, хто контролював виконання землями своїх обов’язків перед князем. Після Люблінської унії 1569 p. українські землі в межах єдиної Речі Посполитої стали власністю головної її частини — Польщі. Вища державна влада в Речі Посполитій належала королю і великому сейму, куди входили магнати і шляхта, верхівка католицького духовенства.
Особливе місце в історії державотворення України належить Українській козацькій республіці. Українська козацька держава була першою «демократичною республікою тогочасного світу. Вона мала всі характерні ознаки держави: територію, чіткий адміністративно-полковий устрій, інститут державної влади на чолі з гетьманом, який обирався на козацькій раді і разом з військовою радою уособлював вищий законодавчий орган; поділ на судову та виконавчу владу: генеральний суд та судочинство; генеральну (козацьку) старшину; фінансову систему, військо, міжнародне визнання». Державний апарат управління створювався під безпосереднім керівництвом Б. Хмельницького за допомогою сильної старшинської групи, вихідців з української шляхти і заможних козаків. Після ліквідації польсько-шляхетського державного апарату саме старшина взяла у свої руки адміністративні функції. З часом це військово-старшинське управління охопило всю цивільну адміністрацію, суддівство, земельну власність, фінанси. Вищим органом влади Запорізької Січі була січова рада. Виконавча влада на Січі належала кошовому отаману, який залежав від січової ради, але мав необмежену владу і зосереджував у своїх руках вищу адміністративну, військову і судову владу. Кошовий отаман був найголовнішим у складі військової старшини, яка вела документацію, забезпечувала охорону кордонів, організацію війська, чинила суд, збирала податки, вела фінансові книги тощо. «після Зборівського (серпень 1649 p.), а потім Білоцерківського (вересень 1651 p.) договорів, які Б. Хмельницький уклав з Річчю Посполитою, система органів управління складалася з трьох урядів: генерального, полкового, сотенного. Вищий орган влади — генеральний уряд, який очолював гетьман з його найближчими прибічниками. Гетьман був правителем, главою України, він наділявся широкими державними повноваженнями для виконання політичних, військових, фінансових функцій. Генеральна старшина керувала окремими галузями державного життя». «корисним у плані повернення до власних традицій державотворення є приклад роботи урядових службовців періоду Гетьманщини (XVII—XVIII ст.), зокрема військових канцеляристів», які входили до складу Генеральної військової канцелярії — центрального органу виконавчої влади. Військові канцеляристи того часу були високоосвіченою елітою України, вони складали присягу та брали участь у розгляді важливих державних справ.
Козацька держава проіснувала до початку 80-х pp. XVIII ст. «Наприкінці XVIII ст. зусиллями імперської, антинаціональної політики російського уряду було ліквідовано національну державність українського народу. По всій Україні насильницьким шляхом встановлювалися органи управління Росії». Розбудова державності України в кінці XVII ст. в силу різних подій була призупинена до початку XX ст.
Після розпаду Російської імперії український народ знову зробив спробу створити свою незалежну державу. Події 1917—1921 pp. увійшли в нашу історію як період визвольної боротьби українського народу за свою незалежність. Однак однією з причин невдач Української народної республіки (1917—1920 рp.) у цій боротьбі були саме кадрові проблеми. З елементів, які протягом усього життя перебували в опозиції уряду й зовсім не були виховані владою, важко було її конструювати: вони вносили лише розлад і роздратування, дискредитуючи саму владу як таку. Нові представники влади не вміли, часто з найкращими намірами, впритул й авторитетно підійти до нової для них справи. Старі ж діячі, часто знову залучені до влади, застосовували старі й ненависні прийоми управління».
Наступні 70 років Україна була у складі СРСР. За тих часів в Україні не було самостійної державно-правової організації, а державний апарат був складовою партійного керівництва. Діяльність державного апарату спрямовувалася партійними організаціями, а правової регламентації цієї діяльності не було. Не було навіть визначення державної служби та правової основи її функціонування.
З часу проголошення незалежності в 1991 р. Україна наслідувала державну службу, структура якої, склад та управлінські системи були створені відповідно за підтримки уряду в державі колишнього Радянського Союзу. Головною функцією державного апарату було забезпечення розповсюдження рішень комуністичної партії стосовно виробництва та розподілу ресурсів у всіх галузях економіки та забезпечення виконання цих рішень відповідно до офіційної лінії уряду. від державних службовців не вимагалося аналізувати політичні процеси, розпоряджатися ресурсами або керувати процесом виконання урядових рішень у незалежному правовому полі. Їм не потрібні були знання з економіки, права, менеджменту та фінансів. Замість цього більшість державних службовців мали технічну освіту та деякі знання виробництва. Більше того, були важливими такі персональні якості, як дисципліна, відданість, слухняність та здатність виконувати накази. Державних службовців призначали на посади або висували на вищі посади на підставі цих якостей та знання виробництва. Державна служба Радянського Союзу була високо дисциплінованою бюрократією. Призначення на вищі посади контролювалося політичними керівниками. Це сприяло розвиткові прислужливості та дисципліни, а не ініціативи та відповідальності. Державні службовці слугували більше своєму керівникові, ніж загальному громадському інтересові.
Сьогодні для України важливим та складним завданням є розвиток професійної державної служби. Указом Президента України від 10 листопада 1995 р. № 1035 затверджено Програму кадрового забезпечення державної служби. Програма та заходи на її виконання розроблені відповідно до Закону України «Про державну службу» та прийнятих Урядом нормативних документів із запровадження механізму добору працівників на державну службу на конкурсній основі, формування кадрового резерву, стажування, підготовки, перепідготовки кадрів та підвищення їх кваліфікації. значне вдосконалення загальнодержавної системи підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації державних службовців і посадових осіб органів місцевого самоврядування; принципи взаємодії органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб із громадськістю та громадянами; завдання щодо поліпшення іміджу державної служби та запровадження нового типу взаємовідносин між громадянами і державними службовцями;
терміни введення щорічного підбиття підсумків виконання державними службовцями своїх обов’язків і завдань, а також проведення періодичної, один раз на 5 роки, атестації державних службовців тощо.
