Нові індустріальні країни: їхнє становлення і економічний розвиток 4 страница

25 кунам, або 50 резанам, з XII ст. — 50 кунам, або 100
векшам. Однак для значних торгових операцій була по-
трібна певніша і твердіша валюта, ніж "кунна". Так з'явля-
ються срібні зливки — гривні. Вони мали різну форму і
масу: київська гривня важила 160—196 г срібла, чернігів-
ська — близько 196 г. Золота гривня не мала такого поши-
рення, як срібна. Наприкінці XIII ст. з'явився срібний зли-
ток — карбованець, що дорівнював половині срібної гривні.

Застосовувались у ті часи й карбовані монети, їх почали
виготовляти в часи князювання Володимира Великого. Це
були золотники і срібляники. Пізніше Святополк Окаян-
ний та Ярослав Мудрий випускали лише срібну монету
довільної маси. Карбували монети місцеві майстри.

Поряд з вітчизняними монетами в обігу до середини XI ст.
були куфічні дирхеми, візантійські монети. Західноєвро-
пейські динарії не відігравали значної ролі в торгівлі Киї-
вської держави, хоча вони тут зустрічалися. Основна маса
монет була арабського походження.

У XII—XIII ст. головною грошовою одиницею була срібна
гривня. Ця форма грошей свідчить про високий рівень кон-
центрації багатства в руках панівної верхівки і виникнен-
ня особливих форм виробничих відносин і обміну.

Карбування власних монет тривало і за синів Володи-
мира Великого — Ярослава і Мстислава. При них вийшли
перші вітчизняні золоті та срібні гроші. На одному боці
монети був викарбуваний герб України — тризуб. Вони
випустили в обіг і розмінні монети — ногати та резани.
Ходовими грішми були також гривні — срібні зливки ма-
сою 160—500 г. Археологи виявили невелику кількість цих
грошей. Основною причиною цього було те, що на Русі в
XI—XII ст. купці збували товар в кредит. За ці послуги
кредитори-купці сплачували суму, яка іноді дорівнювала
50 % боргу. В цих кредитних операціях безпосередню участь
брали князі. Якщо купець ставав банкрутом, право перед-
усім захищало інтереси князя, потім іноземних інвесторів
і лише потім торговців. Поява у 1113 p. "Статуту про рези

338

(проценти)" є свідченням того, що товарно-грошові відноси-
ни в Київській Русі досягли найвищого ступеня в своєму
розвитку.

Торгівля зазнала менших втрат від монголе-татарської
навали, ніж ремесло. Уже в XIII ст. розпочалося піднесен-
ня торгівлі, зумовлене зростанням міст і розвитком реме-
сел. В містах з'явилися крамниці, в яких продавалися най-
різноманітніші товари, у тому числі продукція сільського
господарства.

Вигідне географічне положення Галицько-волинської
держави сприяло розвитку зовнішньої торгівлі. Українські
купці активно торгували з Польщею, Угорщиною, Візантією,
генуезькими і венеціанськими факторіями Причорномор'я,
Литвою, країнами Західної Європи. Центрами торгівлі були
Львів, Перемишль, Володимир, Луцьк, Київ, Галич. Найінтен-
сивніше проходила торгівля з Волині і Галичини на Київ.
Багато століть Прикарпаття забезпечувало всю Україну
сіллю.

Купці вивозили за кордон шкіри, хутро, мед, віск, сіль,
хліб, ремісничі вироби. З країн Західної Європи та Півдня
вони везли дорогі тканини, золото, срібло, породистих коней,
рибу, вино, прянощі. Князі, тобто держава, від торгівлі мали
значні прибутки, з кожного купця стягувалося мито. Одна
з таких митниць згадується літописцем 1287 p. в Городлі.
Збирали його спеціальні службовці з окремих караванів,
коней, від маси, кількості товарів. Умови міждержавної
торгівлі вирішували керівники держави спеціальними уго-
дами. Андрій Юрійович знизив мито до одного гроша від
коня, у 1320 p. він скасував повністю мита для торунських
купців. Митниці були також в Холмі, Володимирі, Крешові,
Любачеві, Городку і Львові. Внутрішня торгівля внаслідок
панування натурального господарства розвивалася слабко.

Широкомасштабна торгівля потребувала нормального
функціонування грошової системи. Грошова одиниця Га-
лицько-Волинського князівства була адекватною періоду
Київської держави. У літописах зустрічаються назва грив-

ня-кун і відомості, що грошові знаки виготовлялися на Во-
лині. Описуючи багатства Володимира Васильковича, літо-
писець зазначає: князь "тарелі великі срібні і кубки золоті
та срібні сам перед своїми очима побив і вилив у гривні, і
намиста великі баби і матері своєї вилив і розіслав милос-
тиню по всій землі". В Галицько-волинській державі в обі-
гу були й інші грошові знаки. В грамоті Андрія Юрійовича
називалися такі одиниці: монета, гроші й денарій — розмінні
частини гривні. У XIV ст. гривня дорівнювала 48 грошам
або 240 денаріям. Ці дрібні монети карбувалися у сусідніх
державах — Чехії, Польщі і Угорщині. Як свідчать княжі
грамоти, вони були у вільному обігу в Галицько-волинській
державі. Можливо, що галицько-волинські князі чи королі
карбували такі самі монети, як західноєвропейські, але досі
їх не знайдено у скарбах.

Отже, навіть у складних умовах залежності від Золотої
Орди Галицько-волинська держава зуміла налагодити
торгівлю.

У другій половині XIV—XV ст. розширилася внутріш-
ня торгівля, основними формами якої були торжки, ярмарки.

Торжки обслуговували місцеві ринки. Вони відбували-
ся один-два рази на тиждень, перетворюючись на елементи
постійної торгівлі. Шляхта і купці, козаки і селяни звози-
ли хліб, крупи, рибу, віск, мед, прядиво, худобу, шкіри, сіно,
вироби сільських промислів і хатнього ремесла. Основни-
ми споживачами цих товарів були міщани. Однак і купці
скуповували великі партії хліба, худоби тощо, щоб перепро-
дати в інших містах з більшою вигодою. Крім того, купці,
багаті міщани і цехові ремісники на ринкових площах влаш-
товували постійні крамниці, де продавали вироби ремісників
— взуття, одяг, прянощі, прикраси тощо. Великим попи-
том користувалася зброя.

Важливим предметом торгівлі була сіль. Вона постав-
лялася з Галичини і Північного Причорномор'я в усі землі
України і за кордон. З'явилась окрема категорія торговців
сіллю, їх називали солениками, а пізніше — чумаками і

коломийцями. Багатші з них в окремих містах монополі-
зували торгівлю сіллю.

У XV ст. набули поширення ярмарки, що було першою
ознакою складання внутрішнього ринку. Ярмарки органі-
зовувались один-два рази на рік і тривали кілька днів, а то
й тижнів. На них з'їжджалися купці з різних земель. Значно
розширюється оптова торгівля. Укладаються контракти на
поставку товарів у великих розмірах.

Міста для проведення ярмарків визначались велико-
князівськими і королівськими грамотами (постановами).
Постійні ярмарки були у Львові, Києві, Перемишлі, Галичі,
Луцьку, Ярославлі. Купці приганяли сюди зі сходу Украї-
ни великі стада худоби, привозили хутро, мед, віск, шкіри,
рибу, ремісничі вироби. Активними учасниками ярмарків
були міщани і селяни, які купували сукно, полотно, вироби
ужиткового призначення, зброю тощо.

Торгівля так само, як і ремесло, регламентувалася числен-
ними правилами, які захищали інтереси невеликих торговців.
Торгувати дозволялося лише місцевим купцям у відведено-
му місці, у визначені дні та години. Міська адміністрація була
зацікавлена в збереженні таких порядків, тому що це полег-
шувало збирання торгових мит. У великих містах було два і
більше торгових майданів, де розміщувались склади товарів
для вивезення за кордон або в інші міста.

Важливим фактором розвитку господарства України
залишалася зовнішня торгівля. Зі Сходу і з Півдня приво-
зили переважно предмети розкоші — шовкові, парчеві тка-
нини, оксамит, килими, саф'ян, вина, коней; із Заходу — сукна,
полотно, залізо, сталь, зброю, скло, папір. З України вивози-
ли продукти сільського господарства та промислів — мед,
віск, хутро, деревину, худобу, шкіри, а з XV ст. — також
збіжжя. Значне місце займав вивіз рабів. Важливими цен-
трами зовнішньої торгівлі були Київ, Львів, Кам'янець-По-
дільський, Луцьк.

Найважливіше значення у торгівлі зі Сходом мав Львів,
через який йїпли сухопутні шляхи левантійської торгівлі.

В XIV ст. до Чорного моря вів "татарський" шлях — через
Кам'янець-Подільський степами до італійських поселень
Кафи (Феодосії) і Сурожа (Судака) в Криму та Азовського
узбережжя. В XV ст. цей шлях втратив своє значення і
торгівля велася "молдавським" шляхом через Галич, Коло-
мию, Чернівці ^Сучаву (столиця Молдавії), з відгалуженням
через Теребовлю і Кам'янець-Подільський, через Ясси до
італійських колоній Кілії (в гирлі Дунаю) і Білгорода (в
гирлі Дністра), а звідти Чорним морем до Константинополя.
Після взяття турками-османами Константинополя у 1453 p.
через Львів проходив єдиний європейський шлях східної
торгівлі.

Львів з'єднував українські землі з Західною Європою —
Вроцлавом і Гданськом, а також з Молдавією, Угорщиною.
В 1379 p. він одержав широке складське право (протягом
14 днів), що поширювалося на всі товари, крім солі. Склад-
ське право зобов'язувало всіх купців, що проїжджали через
місто, 'зупинитися і продавати свої товари певний час. У
1460 p. привілей короля Казимира забезпечив Львову ви-
ключне право оптової торгівлі та дорожнього примусу.
Львівські купці мали пільги у сплаті мита на території
Польського королівства.

Важливим транзитним пунктом був Київ, з якого йшли
шляхи на Кавказ, в Середню Азію, Крим, Московську дер-
жаву. На Волині першість у торгівлі перейшла від Володи-
мира до Луцька, що підтримував зв'язки з балтійським
Помор'ям, білоруськими землями. Конкурентом Львова в
південній торгівлі був Кам'янець-Подільський. Однак ці
міста не здобули монопольного права на торгівлю, як Львів.

Розвиток торгівлі стримували феодальні відносини. На
відміну від країн Західної Європи великокнязівська і ко-
ролівська влада проводила митну політику на користь маг-
натів і шляхти. Великі феодали домагалися від держави
звільнення від мита, отримання права збирати його самим.
Вони були заінтересовані у зниженні митних зборів з іно-
земних купців, які купували імпортні товари за пільгови-

342

ми цінами. Така політика потурання магнатам і шляхті
позбавляла державну скарбницю одного з найважливіших
джерел надходжень. Разом з тим купці змушені були де-
сятки разів сплачувати мито за перевезення товарів. Так,
на короткій відстані від Турки до Яворова та від Дрогобича
до Ярослава мито брали 174 рази. Система збирання мита
була дуже розгалуженою. Збирали прикордонне, шляхове,
мостове, перевізне, гребельне, ярмаркове, торгове, ринкове
мито тощо.

Польський уряд прагнув монополізувати зовнішню тор-
гівлю України. Так, німецькі купці могли купувати україн-
ські товари тільки через посередництво польських купців.
Лише після приєднання Східної Прусії з Кролевцем (Кенігс-
бергом) до Польщі стала можливою вільна торгівля Украї-
ни з пруськими містами. Українським купцям, особливо в
західноукраїнських землях, заборонялося займатися торгів-
лею. Вони часто зазнавали грабежів з боку шляхти, міські
жителі часто громили українські крамниці.

Дискримінації з боку держави зазнавали також вірмен-
ські, єврейські та московські купці. Іноземних купців при-
мушували продавати товари за зниженими цінами ве-
ликими партіями. Королівська адміністрація на місцях
практично була необмеженою в своїх діях щодо іноземних
І, купців. З них брали непомірне високі мита, під різними
приводами арештовували і вимагали викупу.

Розвиток торгівлі в XIV—XV ст. сприяв упорядкуван-
ню грошової системи. З 50-х років XIV ст. до другого деся-
тиріччя XV ст. у Львові випускалися місцеві монети —
великі срібні руські півгроші з гербом Галицької Русі —
левом та мідні денарії. В 60—90-х роках XIV ст. карбував
монети у Києві князь Володимир Ольгердович.

Проте український ринок у XIV—XV ст. обслуговували
' не лише вітчизняні монети. Вони посідали скромне місце
на українському грошовому ринку. Тут курсували чеські,
татарські, литовські, польські, угорські, італійські, молдавські,
генуезько-кримські монети. Така різноманітність грошей

343

пояснювалася феодальною роздробленістю, слабкістю цент-
ральної влади, відсутністю єдиного ринку, утрудненістю
зв'язків між окремими українськими землями. Існування
локальних ринків призводило до формування місцевих гро-
шових систем.

Панівне становище в грошовому обігу в українських
землях посідав празький гріш. Випущені при чеському
королі Вацлаві (1278—1305 pp.), ці великі та повновагові
монети, виготовлені з високопробного срібла, витіснили з
ринків Східної Європи інші монети. Досить поширеними
були польська гривня, що дорівнювала 48 грошам, а також
лічильна одиниця — копа, на яку йшло 60 грошей. Значне
місце на українських ринках посіли польський півгрош
(срібна монета вартістю 1/2 гроша) і литовський динарій.
Багато було в обігу золото-ординських дирхемів.

У XV ст. поширився продаж товарів у кредит, під заставу,
з'явилися векселі, почали укладатися торгові контракти,
зародилася іпотечна система (земля приймалася в заста-
ву). Окремі купці вели торгівлю через своїх агентів. Розви-
ток лихварства привів до появи перших "банківсько-торго-
вих домів". Відсоткові ставки були високими (50—100 %).
Державне законодавство намагалося регулювати кредит. У
1347 p. було заборонено брати більше одного гроша з гривні
на тиждень.

Отже, розвиток торгівлі в Україні гальмувався політи-
кою феодальних держав, до складу яких входили українські
землі. Проте з розвитком торгівля розширювалася і набу-
вала нових форм.

Утворення Київської держави зумовило появу нових
податків з населення. Найдавнішою формою оподаткуван-
ня була данина. Залежно від історичних умов вона висту-
пала як воєнна контрибуція, прямий державний податок,
феодальна рента. Вперше згадується данина в "Повісті
временних літ" як воєнна контрибуція, накладена на підко-
рені племена. Князі Олег і Ігор збирали данину як дер-
жавний податок з окремих слов'янських земель, виїжд-

344

жаючи разом з дружиною на "полюддя". Княгиня Ольга,
встановивши в 947 p. постійні пункти — "погости" для
збирання данини, дні та строки, започаткувала стабільне
її стягування. Одиницею оподаткування були "дим", "дво-
рище" або "плуг". Платили натурою (хутром, шкірами,
медом, худобою, збіжжям) і грішми. З розвитком феодаль-
них відносин відбувалася еволюція данини. Вона пере-
творювалася частково на державні податки або феодаль-
ну ренту на користь феодала. Князі одержували також
доходи у вигляді торгових мит, плати за судочинство і
штрафів. Населення Київської Русі відбувало різні дер-
жавні примуси: "повоз" (перевезення), будівництво міст і
укріплень, утримання князівських чиновників, відбуван-
ня військової повинності.

У період монголо-татарського панування населення фео-
дальних князівств, крім церкви і духовенства, платило де-
сятину, пізніше — поголовну подать, виконувало різні
примуси. Данина, або татарщина, збиралася хутром, збіжжям,
грішми, спочатку — ханськими баскаками, а пізніше —
українськими князями.

У Великому князівстві Литовському головним загаль-
нодержавним щорічним податком селян була серебщина,
яку на Київщині називали подимщиною, на Волині — во-
ловщиною, на Чернігівщині — поголовщиною. Оподатку-
вання здійснювалось на земельній одиниці — дворищі.
Селяни виконували найрізноманітніші державні примуси
— будували і ремонтували замки, шляхи, косили сіно, дава-
ли підводи і стацію — продовольство для великого князя
при переїздах. Поступово стація стала постійним подат-
ком і збиралася грішми. На користь церкви селяни спла-
чували десятину.

Польський король і великий литовський князь Кази-
мир привілеєм 1447 p. звільнив шляхетських і міщанських
підданих від сплати серебщини, гужової повинності, косін-
ня сіна. Серебщина стала тимчасовим податком, розмір
якого встановлювався великим князем за радою феодалів.

345

Цей привілей значно зменшив доходи великого князя і
посилив його залежність від феодалів.

У Польській державі галицьке боярство до 30-х pp. XV ст.
платило податки з кожного лану по 4 гроші, 2 міри вівса,
2 міри пшениці, виконувало примуси з ремонту королів-
ських замків, відбувало військову повинність (оборонні війни,
закордонні походи) певною кількістю озброєних людей без
винагороди від короля. З другої половини XV ст. знову
почав стягуватися податок з лану в розмірі 12 грошів, який
поступово став постійним. Селяни платили десятину на
користь церкви. Тяжким тягарем була стація — натураль-
на повинність для утримання польського війська. Справ-
лялися податки на млини, корчми, рудники, з людей, які
займалися вівчарством, працювали за наймом. Міське на-
селення платило податок з рухомого і нерухомого майна —
шос — у розмірі 4 % суми, в яку було оцінено майно. Не-
прямий податок — акциз — з'явився в 1459 p., ним обкла-
далися лише алкогольні напої.

Розвиток господарства в українських землях у V—XV ст.
порівняно із західноєвропейським мав свої особливості.
Дискусійним є питання генези феодалізму. Традиційно вва-
жалося, що феодальна власність у Київській Русі та за-
лежність селянства сформувалися в процесі розпаду общи-
ни-громади, її феодалізації; "окняжіння" земель і перерос-
тання полюддя, данини в ренту, приватно-господарської
ініціативи феодалів. Васальні стосунки виникли значно
пізніше, ніж на Заході, — в XI—XIII ст. Вони не були чітко
виражені та оформлені юридичне. На відміну від Заходу
залежне селянство складалося з патріархальних рабів та
вільних членів громади. Таких явищ, як прекарії та ко-
мендації, на Русі не було.

Деякі сучасні дослідники стверджують, що на Русі не
було великого землеволодіння, незалежного від князівської
влади. Воно, на їхню думку, було результатом княжого дару-
вання.

Процес феодалізації в XI — на початку XIII ст. не за-

346

вершився. Умовне землеволодіння не набуло поширення.
Панівною формою його була спадкова вотчина, селяни вва-
жалися особисто вільними, їхня залежність виявлялася у
сплаті данини, податків, ренти. Феодалізація уповільнюва-
лася безперервною колонізацією вільних територій. Уніфі-
кація різних груп залежного селянства відбувалася по-
вільно.

З втратою державності господарський, соціально-еконо-
мічний розвиток українських земель визначався русько-
литовським й польським правом. Одночасно українські
землі колонізувалися польськими, литовськими, угорськими,
молдавськими феодалами. З кінця XV ст. в Україні, як і в
європейських країнах на схід від Ельби, розпочалося юри-
дичне оформлення кріпосного права, фільваркової системи.

Ремесла на українських землях за рівнем розвитку не
поступалися західноєвропейським. Однак на відміну від
Заходу в українських містах крім вільного міського ре-
месла розвивалося вотчинне, монастирське, державне. Ос-
таннє організувала князівська влада. На будівництві міст,
оборонних споруд, храмів, кораблів працювали переважно
залежні ремісники.

У період зрілості феодального господарства в містах по-
чало переважати вільне міське ремесло. Цеховий лад ре-
месла виник пізніше, ніж в Західній Європі, — в кінці XIV ст.
Його створення і розвиток гальмувалися феодальним ха-
рактером давньоруських міст. Цехи в Україні ніколи не
досягали такої самостійності та політичної могутності, як
| на Заході.

і В Європі і в Україні міста ставали економічними, полі-
тичними та культурними центрами своїх аграрних облас-
їтеи. Такого протиборства, як на Заході, між міським насе-
І'ленням і феодалами в Україні не було. У містах крім реміс-
Іників і купців проживали феодали, священнослужителі,
|люди вільних професій. Міста мали аграрний характер.
Цїіодібні були міста в Італії, Візантії.

У Західній Європі і в Київській Русі провідну роль

347

в економічному житті відігравала зовнішня торгівля. У краї-
нах Західної Європи формувались національні ринки, в
Україні ярмарки виникли наприкінці XV ст.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. Охарактеризуйте відносини власності в українських
землях в IX — першій половині XIV ст.

2. Які категорії залежних селян були в Київській Русі
княжої доби?

3. Розкрийте особливості господарського розвитку україн-
ських земель в другій половині XIV—XV ст. в складі
Польського королівства і Великого князівства Литов-
ського.

4. Наведіть факти, що свідчать про високий рівень реміс-
ництва. Чим відрізнявся розвиток ремесла в україн-
ських землях від західноєвропейського?

5. Проаналізуйте характер, форми внутрішньої та зов-
нішньої торгівлі Київської Русі. Яку роль відігравали
українські землі в зовнішньоекономічних зв'язках Поль-
ського королівства і Великого князівства Литовського?

348

Розділ 2. ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНИ
в XVI—XVIII ст.

2.1. Аграрні відносини в Україні у XVI — першій
половині XVII ст.

Господарство України на відміну від країн Західної Євро-
пи на початку XVI ст. розвивалося в умовах недержавності.
Українські землі належали Великому князівству Литов-
ському, Польському і Угорському королівствам, Молдав-
ському князівству.

Внаслідок об'єднання Великого князівства Литовського
і Польського королівства (Люблінська унія 1569 p.) утво-
рилася держава — Річ Посполита. Чернігово-Сіверські землі,
що в 1503 p. належали Московській державі, в 1618 p. були
приєднані до Речі Посполитої. Адміністративний поділ,
площа і населення українських земель в складі Речі По-
сполитої в першій половині XVII ст. характеризувалися
такими даними:

У середині XVI ст. на Нижньому Подніпров'ї українські
козаки заснували Запорозьку Січ, що стала зародком віднов-
леної Української держави.

Протягом XVI — першої половини XVII ст. в госпо-
дарстві Галичини та Правобережжя України відбулися
значні зміни. Інтенсивно зростало велике феодальне земле-
володіння, утвердилося та зміцніло фільварково-панщинне
господарство.

Земельна власність зосереджувалася переважно в руках
королів, магнатів, шляхти, церкви. З середини XVI ст. поча-
ло формуватися козацьке землеволодіння.

Державні маєтки "королівщини" об'єднувалися в ста-
роства — великі господарські комплекси, що складалися з
фільварків і згрупованих навколо них "ключів" — окремих
груп поселень, об'єднаних адміністративне. У Руському і
Волзькому воєводствах державні помістя становили 1/5
поселень. Загалом у Речі Посполитій у першій половині
XVII ст. на королівські маєтки припадало близько 10 %
усіх поселень. Проте високий рівень концентрації земель-
ного фонду в державних маєтках не свідчив про економіч-
ну могутність короля. Ця власність часто була формаль-
ною, оскільки фактичними власниками землі були магнати

та шляхта, орендарі цих земель. Як форма землекористу-
вання існувала власне оренда, коли маєток і селяни з їхніми
примусами віддавалися на певний, як правило, трирічний
строк за визначену плату, і як застава, коли маєток давався
в заклад кредитору за позичену суму. Строк застави три-
вав до повернення боргу, доход йшов на сплату процентів.
Застави оформлялися актами, вони були зумовлені як зрос-
лою потребою держави в грошах, так і втягуванням фео-
дальних маєтків у товарно-грошові відносини, що приводи-
ло до нагромадження значних коштів у великих землевлас-
ників. Наприклад, Я. Острозький на початку XVII ст. три-
мав Канівське і Богуславське староства за 9500 золотих
кожне, Переяславське— за 2000. Застави збагачували маг-
натів, посилювали їхнє політичне значення. Разом з тим
скорочувався фонд державних земель.

Більша частина земель в Україні була зосереджена у
магнатів. У 70—80-х роках XVI ст. у Руському і Волзькому
воєводствах двом десяткам магнатів (Замойським, Потоць-
ким, Жолкевським та ін.), які володіли 10 і більше посе-
леннями, належало майже 1/3 приватних шляхетських сіл
і міст. Близько 40 великих шляхтичів, які володіли 5—9
селами, мали 1/5 приватних поселень.

У Великому князівстві Литовському найбільше магнатів
було на Волині. Про розмір їх маєтностей свідчить чи-
сельність кінних воїнів, що виставлялися під час війни (з
розрахунку один вершник від 8 селянських господарств).
У 1528 p. виставили: князь Слуцький — 433 "коні",
Радзівілл — 260, Ходкевич — 187, Вишневецький — 98.
Одним з наймогутніших магнатів був Василь-Костянтин
Острозький, якому на початку XVI ст. належало на Волині
59 міст і містечок, 857 сіл, 111 фільварків. Він володів зем-
лями на Київщині, Брацлавщині, Поділлі.

Особливо швидко магнатське землеволодіння зросло
після Люблінської унії 1569 p., коли почалася колонізація
наддніпрянських і задніпрянських земель. У цьому само-
му році була проведена ревізія "пустопорожніх" земель

у нових воєводствах. Сеймова постанова 1590 p. дала коро-
леві повне й необмежене право роздавати "пустині, що ле-
жали за Білою Церквою". Фактично ці землі були заселені
козаками і селянами. Проте силою зброї польські пани за-
хоплювали землі, а населення перетворювали на підданих.
В Україні з'явилися латифундії "королев'ят" — україн-
ських і польських магнатів. Так, Калиновські володіли
Уманщиною, Конєцпольські — землями на річці Тасмині,
Замойські — від Тернополя до Паволочі, Потоцькі захопи-
ли Кременчук і Бориспільську волость. У басейні річки
Сули виникла латифундія князів Вишневецьких з цент-
ром у Лубнах. У 30-х роках XVII ст. у володіннях Я. Виш-
невенького було 50 міст і містечок, 40 тис. селянських дворів,
близько 230 тис. селян. Крім земель на території України,
ці магнати мали великі маєтки в Польщі.

Земельні багатства магнатів зростали за рахунок успад-
кування, шлюбів, пожалувань короля, купівлі та захоплен-
ня земель. Права на придбані або загарбані землі затвер-
джувалися королівськими грамотами.

В аграрному господарстві значного розвитку набуло
шляхетське землеволодіння. У Великому князівстві Ли-
товському оформлення шляхти як привілейованого стану
та його остаточне відокремлення від "поспільства" (селян-
ства) було завершено у середині XVII ст. У 1522 p. за сей-
мовою ухвалою "про вивід шляхетства" до шляхетського
стану включалися лише нащадки тих землевласників, які
належали до бояр з часів перших великих князів (Вітовта,
Сигізмунда, Казимира). У 1528 p. було проведено перепис
шляхти.

Оформленню шляхетського стану сприяла аграрна ре-
форма (волочна поміра) 1557 p., під час якої перевірялися
права на шляхетство. За Люблінською унією шляхта звіль-
нялася від військової служби і державних повинностей.
Вона в основному була польського походження або споль-
щена. Українські роди (Кульчицькі, Яворські, Чайківські,
Витвицькі, Попелі, Ярмолинські, Сагайдачні та ін.) були

дрібними власниками. Деякі з них володіли одним селом
або його частиною. Зростанню шляхетського землеволодін-
ня, так само як і магнатського, сприяли великокняжі й ко-
ролівські дарування, придбання і продаж маєтків, насильне
захоплення селянських земель. Часто шляхта орендувала
землю у магнатів.

На початок XVII ст. в Україні налічувалося близько
1 тис. шляхетських і 250 магнатських маєтків.

Зростання феодального землеволодіння в Україні супро-
воджувалося перерозподілом земель на користь магнатів
внаслідок скорочення землеволодіння середньої та дрібної
шляхти. Поширене було захоплення магнатами шляхетсь-
ких маєтків або примусовий їх продаж. Безземельна шляхта
наймалася на службу до магнатів, отримуючи невеликі во-
лодіння за умови виконання різних обов'язків, в основному
військової служби. У Руському і Волзькому воєводствах
шляхті належало 1/5 поселень.

Неухильно зростала велика феодальна власність у За-
карпатті та Північній Буковині. Після входження Сівер-
щини до складу Речі Посполитої (остаточно за Полянським
договором 1634 p.) було проведено ревізію земельних во-
лодінь. Землі, права на які не було доведено, роздавали
польським магнатам і шляхтичам. О. Песочинський за-
володів Стародубщиною, канцлер Оссолінський — Батури-
ном і Конотопом, Р. Потоцький — Ніжинським староством.