Нові індустріальні країни: їхнє становлення і економічний розвиток 6 страница

Селяни платили визначені гетьманською владою податки
і виконували повинності на утримання війська і адміністра-
тивного апарату. Обов'язки селян, що жили на приватних і
рангових землях, визначалися у формі "звиклеє послушен-
ство". Власники землі намагалися отримати річний чинш,
данину медом, поступово притягували селян до обов'язко-
вих робіт. Монастирі за допомогою уряду першими заста-
вили селян "роботизну віддавати". Б. Хмельницький праг-
нув полегшити становище селян, зменшити гостроту со-
ціальних суперечностей. В універсалах не вимагалося ви-
конувати панщину, не визначалися характер і тривалість
робіт. Відробіткова рента замінялася грошовим чиншом.

В історико-економічній літературі немає єдиної точки
зору щодо селянських земель. Існує думка, що земля нале-
жала селянам вільних військових сіл і містечок на правах
власності. Інші вчені вважають, що селяни лише користу-
валися землею і сплачували державі як власнику землі
феодальну ренту. Отже, права на користування землею та
угіддями свідчили лише про значний крок до селянської
власності. Продовжувало існувати громадське (спільне) і
сябринне (групове) землеволодіння. Значні земельні воло-
діння дістали міста і міщани. Після смерті Б. Хмельниць-
кого в Українській державі посилилася тенденція зростан-
ня привілейованого становища старшинсько-шляхетної зем-
левласності. Так, Гадяцький трактат (1658 p.), який було
укладено елітарним старшинським угрупованням на чолі
з гетьманом Виговським, повертав польським шляхтичам
маєтки, забезпечував українській старшині та шляхті пра-
ва на землю і феодальні привілеї. Щороку 100 козаків по-
винні були нобілітуватися.

Магнатсько-шляхетське землеволодіння збереглося на
території західноукраїнських земель (Волзьке, Волинське,
Руське воєводства). Проте і тут під впливом подій Виз-
вольної війни посилився процес занепаду фільварково-пан-
щинної системи, відробіткова рента зменшувалася або за-
мінювалася грошовою, окремі села і міста отримали статус
слобід, мешканці яких звільнялися від виконання примусів
і сплати податків.

Отже, на території Української козацької держави було
знищено велике і середнє феодальне землеволодіння, моно-
полію магнатів, шляхти і церкви на землю, яку почали вільно
продавати і купувати. Панівними стали такі форми земель-
ної власності, як державна і козацька. Поступово формува-
лася старшинська власність, хоча і в незначних розмірах
— будинки, хутори, млини, слободи, окремі села. Відстояла
свої давні права на землю дрібна і середня православна
українська шляхта. Збереглася і зросла земельна власність
православних монастирів і духовенства. Ці традиції при-
вілейованого землеволодіння мали значний вплив на відро-
дження феодальних відносин.

Важливим досягненням стало визнання селянської
власності. І хоча селянське землеволодіння на відміну від
козацького грунтувалося не на юридичній основі, а на зви-
чаєвому праві, однак селяни фактично стали вільними ви-
робниками.

Аграрна політика Б. Хмельницького мала прогресив-
ний характер. Незважаючи на її суперечливість і непослі-
довність, були створені умови, за яких козаки і селяни змогли
забезпечити свої інтереси. Зміцнився інститут приватної
земельної власності. Основною формою господарства стало
дрібне землеволодіння козаків, селян і міщан.

Зміни в поземельних відносинах були затверджені в
"Березневих статтях" 1654 p. і стали юридичною основою
для аграрного розвитку України в складі Московської,
пізніше Російської держави.

Результати змін у поземельних відносинах Української

держави оцінюються в історико-економічній літературі по-
різному. Одні вчені вважають, що всі перетворення не ви-
ходили за межі феодального господарства, яке на той час не
вичерпало потенційних економічних можливостей. Феодаль-
на земельна власність була обмежена козацько-селянським
землеволодінням, але продовжувала існувати в таких фор-
мах, як монастирська і шляхетська. Почала формуватися
феодально-державна власність на землю, а українське се-
лянство перейшло в категорію феодальне залежних селян.
Вони виступали не власниками землі, а як ті, що користу-
валися нею, добилися особистої свободи, але позаекономіч-
ний примус залишався. Відробіткову ренту було замінено
грошовою і натуральною. Держава здійснювала феодальну
експлуатацію шляхом збирання державних податків.

Інші дослідники доводять, що Визвольна війна почала-
ся в умовах, коли на території, на якій утворилася козацька
держава, почався процес генези індустріального суспільства,
більшість населення була особисто вільною і не було кріпос-
ного права. Під час війни відбувся переворот в аграрних
відносинах, знищено феодальну власність, крім монастир-
ської та незначної частини шляхетської, права на які прак-
тично не були реалізовані. Ліквідовано панщинну систему.
Сформувалася і стала панівною індивідуально-приватна
козацько-селянська власність на землю. Козацтво і селян-
ство вступали в товарно-грошові земельні відносини у ви-
гляді купівлі-продажу землі, її застави та ін. Це створюва-
ло умови для інтенсивного розвитку аграрних відносин,
швидкого перетворення козацько-селянських маєтків на гос-
подарства фермерського типу. Проте в складі феодально-
кріпосницької Російської імперії економічний розвиток
Української держави був позбавлений цих перспектив.

Після Визвольної війни українського народу в середині
XVII ст. Лівобережна Україна, за якою закріпилася назва
Гетьманщина, і Слобідська Україна залишилися в складі
Московської (з початку XVIII ст. Російської) держави. Геть-
манщина, що займала територію сучасних Чернігівської,

Полтавської, західних районів Сумської, лівобережної час-
тини Черкаської та Київської областей, в адміністративно-
територіальному устрої поділялася на полки (Стародубський,
Ніжинський, Чернігівський, Прилуцький, Київський, Перея-
славський, Лубенський, Гадяцький, Полтавський, Мирго-
родський). Полки, в свою чергу, поділялися на сотні. Тери-
торія Слобідської України охоплювала сучасні Харківську,
східну частину Сумської, північ Донецької та Луганської
областей, а також деякі райони Воронезької, Курської та
Бєлгородської областей Росії і поділялася на 5 козацьких
полків (Острозький, Сумський, Охтирський, Харківський,
Ізюмський).

На кінець XVIII ст. було остаточно скасовано автоно-
мію Української гетьманської держави в складі Російської
імперії і в 1783 p. запроваджено поділ на намісництва —
Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське. Було ліквідо-
вано козацьке самоврядування у Слобідській Україні, утво-
рено в 1765 p. Слобідське-Українську губернію, з 1780 p. —
Харківське намісництво. На землях Запорозької Січі ви-
никла Новоросійська губернія (1764 p.). У 1775 p. Запо-
розьку Січ остаточно було зруйновано. Внаслідок російсько-
турецьких війн (1768—1774 pp., 1789—1791 pp.) Південне
Причорномор'я і Крим були приєднані до Російської дер-
жави. На українських землях запанували загальноросійські
порядки.

Згідно з другим (1793 p.) і третім (1795 p.) поділами
Речі Посполитої до Російської держави відійшли Правобе-
режна Україна і Волинь.

XVI—XVIII ст. були періодом активних міграційних
процесів та освоєння нових земель. Основний рух спрямову-
вався з Правобережної та Західної України на Лівобереж-
ну і Слобідську. Особливо масового характеру він набув у
70—90-х роках XVIII ст. після війни між Росією і Туреч-
чиною, а також у 60 — на початку 70-х років XVIII ст.

На територію Лівобережної і Слобідської України спря-
мовувався потік утікачів із Росії. Переселялись також біло-

руси, молдавани, болгари, серби, грузини, німці. У Києві,
Ніжині, Переяславі існували колонії вірменів і греків. Спо-
стерігалися й зворотні процеси. Населення Лівобережної
України переселялося на правий берег Дніпра. Освоювалися
землі басейнів річок Оскол, Красна, Деркул, Коломак, Мож і
Донець. Простори від р. Синюхи до Дніпра і далі до берегів
Чорного і Азовського морів заселялися і освоювалися по-
вільно. Цей процес активізувався в 40—50-х роках XVIII ст.
з поверненням запорожців і політикою російського уряду.
Міграція і заснування нових населених пунктів мали стихій-
ний (народний) та спеціально організований характер, що
визначався царським урядом і місцевою владою,

Отже, на кінець XVIII ст. в основному завершилося фор-
мування національної території України.

Для розвитку аграрних відносин у другій половині XVII
—XVIII ст. визначальними були зростання й зміцнення
земельної власності православних монастирів, української
шляхти і козацької старшини, їхня боротьба за права і при-
вілеї російського дворянства на землю і працю селянства.
Втрачаючи політичні права у сфері автономії, старшина і
шляхта намагалися забезпечити економічну незалежність
і зосередити увагу на наґромадженні земельних володінь і
організації господарства. Економічною основою її панів-
ного становища в суспільстві була земельна власність.
Шляхта мала ті самі економічні й політичні права, що й
старшина. Вона поступово розчинилася в її середовищі, зай-
маючи посади в гетьманській адміністрації. Деякі старши-
ни отримали шляхетські привілеї. Істотної відмінності у
розвитку старшинської і шляхетської землевласності не
існувало.

Загальна чисельність старшинських дворів у 20-х ро-
ках XVIII ст. становила майже 0,5 % загальної кількості
дворів населення Гетьманщини, а в кінці XVIII ст. — до
1 %. У середині XVIII ст. старшина Гетьманщини станови-
ла майже 21 тис. осіб.

Гетьманський уряд свою політику спрямовував на зміц-

нення старшинського землеволодіння, в якому вбачав опору
автономії України.

Царський уряд підтримував панівне становище козаць-
кої старшини, сприяв зростанню її земельних володінь і
привілеїв, але одночасно обмежував практику роздавання
маєтностей гетьманами, запроваджував порядок наділення
і затвердження придбаних земель лише за царськими ука-
зами та одноосібне.

Головним розпорядником земель, що стали власністю
Війська Запорозького, вважався гетьман, який надавав і
забирав, затверджував і скасовував надання полковників і
сотників, давав дозвіл на будівництво різних підприємств,
пільги на користування ними, дозволяв засновувати слобо-
ди і поселяти переселенців. Старшинські права на землю
підтверджувалися чи змінювалися на Генеральній вій-
ськовій раді при обранні кожного нового гетьмана, а потім
розсилалися установам у вигляді статей, що регламентува-
ли аграрні відносини.

Верховним власником і розпорядником усієї землі був
царський уряд, який втручався в аграрні відносини в Украї-
ні. За "Коломацькими статтями" (1687 р.) гетьмана І. Ма-
зепи, цар мав право затверджувати гетьманські універсали
на землі, гетьман не міг розпоряджатися маєтками, визна-
ченими царськими грамотами. Протягом XVIII ст. царські
грамоти, постанови Малоросійського приказу (1662—
1722рр.), Сенату, Малоросійської першої (1722—1727 pp.)
і другої (1764—1786 pp.) колегій набули першорядного зна-
чення. Затверджені або надані ними землі не могла відібрати
місцева адміністрація.

Старшинське володіння землею існувало у двох формах:

приватноспадковій та тимчасово-умовній. Спадкове ("зу-
польне", "вічне", "спокійне") володіння не залежало від служ-
бового становища, воно було об'єктом купівлі-продажу, об-
міну, дарування, застави при торгових операціях, що фіксу-
валися у відповідних актах.
^\ Тимчасово-умовне володіння формувалося з царських

та гетьманських надань на "ринг", "до ласки військової",
"на підпертя дому". Строк, на який воно давалося, визна-
чався формулюваннями "до ласки нашої рейментарської і
військової" або "до смерті". Рангові володіння формально
вважалися власністю Війська Запорозького і перебували у
володінні Генеральної військової канцелярії.

Джерелами зростання старшинського землеволодіння
були: займанщина вільних земель; придбання, часто при-
мусове, або загарбання козацьких і селянських земель; геть-
манські надання і пожалування царського уряду "за служ-
бу великому государю" з фонду вільних військових маєт-
ностей.

Про зростання старшинського землеволодіння в другій
половині XVII — на початку XVIII ст. свідчать дані "Гене-
рального слідства про маєтності", проведеного в 1729—
1730 pp. з метою впорядкування земельних відносин. Лише
у Чернігівському, Стародубському, Ніжинському, Переяслав-
ському, Лубенському полках до 1708 p. у власність стар-
шини перейшло 518 населених пунктів.

У 30-х роках XVIII ст. понад 35 % оброблюваних земель
Гетьманщини були приватною власністю старшини.

Земельна власність зростала за рахунок надань гетьманів
і полковників. Гетьман Мазепа (1687—1709 pp.) видав по-
над 1000 земельних універсалів, гетьман Скоропадський
(1708—1722 pp.) роздав 22 села з 370 селянськими по-
двір'ями, гетьман Д. Апостол (1727—1734 pp.) — 10 сіл з
151 подвір'ям. За матеріалами ревізії 1741 p. тільки за
період 1728—1741 pp. роздано царем» Сенатом, Малоросій-
ською колегією, гетьманами 13 544 двори посполитих у вічну
і спадкову власність.

Старшина збільшувала землеволодіння за рахунок ко-
зацьких і селянських земель. Продаж землі мав примусо-
вий характер. Землі відбиралися за несплату боргів.
Збільшення примусів змушувало селян залишати землі.

У другій чверті XVIII ст. царський уряд спробував уза-
конити кількість подвір'їв за рангами. Указом від 1 люто-

го 1732 p. було приписано до рангів генерального обозного
400 подвір'їв, генеральних суддів — по 300, підскарбіїв —
300, осавула, бунчужного і хорунжого — по 200, генерально-
го писаря — 140, судового писаря — ЗО, канцелярії війська
і судової — 100, полковника — 150—300, сотенна старшина
отримувала від 5 до ЗО подвір'їв.

Старшина намагалася перетворити рангові маєтності на
спадкові. Одним із шляхів досягнення цього було збере-
ження полкових і сотенних посад у сім'ях. Так, Апостоли
були миргородськими полковниками, Лизогуби — чернігів-
ськими, Горленки — прилуцькими. Забіли — сотниками
Борзнянської сотні Ніжинського полку. Великими земле-
власниками стали родини Кочубеїв, Золотаренків, Радичів,
Миклашевських, Свічок, Гамаліїв, Маркевичів і багато інших.
За гетьмана Д. Апостола основний земельний фонд було
роздано. Відмінність між спадковим і тимчасово умовним
володінням практично зникла.

У Слобідській Україні наприкінці XVIII ст. половиною
земельного фонду володіли 250 родин Слобідської україн-
ської старшини: Кондратьєви, Квітки, Донець-Захаржевські,
Шидловські, Перехрести та ін. Багато маєтків мала харків-
ська поміщиця велика княгиня Єлизавета Петрівна, пізніше
російська імператриця.

Власниками великих латифундій були гетьмани. Про
розміри їх володінь свідчить "Табель", складений в 1764 p.
після скасування гетьманату в Україні. І. Мазепа мав по-
двір'їв посполитих 1965, І. Скоропадський — 19 882,
Д. Апостол — 9103, К. Розумовський — 9628, полковник,
наказний гетьман П. Полуботок — 3200. У російських губер-
ніях І. Мазепа мав 20 тис. кріпосних селян, К. Розумов-
ський — понад 45 тис.

Петро І наділяв маєтками сербських, чорногорських, воло-
ських дворян, які під час Прутського походу 1711 p. пере-
йшли на бік Росії (Д. Кантемір та ін.). Великими земле-
власниками в Гадяцькому полку стали серби М. і Г. Мило-
рад овичі.

У 1742 p. для управління маєтностями царської сім'ї,
російських землевласників, іноземців була створена "комі-
сія", що безпосередньо підпорядковувалася Малоросійській
канцелярії. Після скасування гетьманату рангові землі
дісталися російським вельможам.

У Слобідській Україні російські дворяни, духовенство,
службові люди володіли землями з другої половини XVII
ст. (Абрамови, Тев'яшови, Морозови, Алферови). Російським
членам гетьманського уряду (1734—1750 pp.) належало 832
подвір'я. З'явилася група власників прибалтійського по-
ходження (Девіц, Сасов, Гондриков). У 1767 p. у Слобід-
ській Україні власників українського походження було 298,
російського — 32, іноземного — 29.

Царський уряд у 50-х роках XVIII ст. почав захоплюва-
ти запорозькі землі та заселяти їх сербськими і німецьки-
ми колоністами. Аграрну політику місцевої влади визна-
чав "План про роздачу в Новоросійській губернії казенних
земель для їх заселення" (1764 p.). Після зруйнування Січі
(1775 p.) частина запорозьких земель була подарована цар-
ським вельможам. Кожен дворянин міг отримати 1500 де-
сятин, якщо за кілька років заселить на ній не менше 13
подвір'їв селян.

У 80-х роках XVIII ст. розпочалася колонізація причор-
номорських і приазовських степів та Криму переселенця-
ми з України, Росії, Туреччини. Землеволодіння беїв, мурз
залишалися на правах спадщини, а населення прирівнюва-
лося до державних селян. Дворяни, чиновники отримували
в дар наділи по 1,1 тис. десятин за умови заселення їх
селянами, які отримували по 58 десятин і відробляли по
два дні панщини. В 1797 p. в Криму та Північній Таврії
було роздано не менше ніж 625 тис. десятин землі.

Протягом другої половини XVII — першої чверті XVIII ст.
значно зросло монастирське і церковне землеволодіння за
рахунок придбання й захоплення козацько-селянських та
громадських земель. За даними "Генерального слідства про
маєтності", в 1729—1730 pp. у 9 полках (крім Стародуб-

ського) монастирям належало 305 маєтків ill 073 подвір'їв
посполитих, що становило понад 20 % загальної кількості
подвір'їв.

Гетьмансько-старшинська адміністрація намагалась об-
межити монастирське землеволодіння. З подання гетьмана
Д. Апостола царський уряд указом 1728 p. заборонив ду-
ховним землевласникам купувати землю, лише приватним
особам дозволив заповідати її монастирям. Монастирі мали
монопольне право на винокуріння і торгівлю горілкою в
своїх маєтках. Церква домоглася права на безплатне воло-
діння частиною громадських земель у вигляді дарувань.
Общини виділяли священикам подвір'я, поля, сіножаті для
ведення господарства.

Певна частина маєтностей належала містам, членам
міських управ. За гетьманськими універсалами, вони мог-
ли на юридичній основі експлуатувати селян, користувати-
ся сіножатями, риболовними угіддями, млинами, лісами. У
містах ділянки належали цехам. У випадку купівлі-прода-
жу власником цих земель було "цехове товариство від стар-
шого до меншого". Багаті міщани скуповували землю у
міщан, селян, козаків. Випадки надання гетьманами земель-
них наділів купцям були нечастими. Один з перших уні-
версалів видав І. Мазепа в 1688 p. стародубському купцеві
Спиридонову (Шараю). Проте протягом XVIII ст. міське
землеволодіння зменшилося внаслідок загарбання старши-
ною, особливо коли права міст не підтверджувалися цар-
ськими жалуваними грамотами.

Козацтво, як і в роки Хмельниччини, було привілейова-
ним станом Лівобережної та Слобідської України. Чи-
сельність козацтва не була постійною, вона то зростала, то
зменшувалася. За статтями Б. Хмельницького, реєстрових
козаків було 60 тис., І. Брюховецького, Д. Многогрішного,
І. Мазепи — по ЗО тис. Після Мазепи пункт "чисельність
козаків" у гетьманських статтях був усунений. За ревізією
1723 p., в компутах десяти полків (131 сотня) Лівобереж-
ної України було 55 240 козаків. У 1735 p. під час росій-

сько-турецької війни головнокомандувач російської армії
фельдмаршал Мініх скаржився, що чисельність боєздатних
козаків дорівнювала лише 20 тис. У 1764 p. в зверненні до
Катерини II при вступі на престол старшина вказувала, що
знайдеться лише 10 тис. козаків, які можуть служити у
війську.

У Слобідській Україні в 1700 p. в п'ятьох полках було
3500 козаків, у 1723 p. в чотирьох полках, крім Острозько-
го, — 75 898 козаків. Козаки зберігали земельні наділи, що
мали до Визвольної війни, вони купували, освоювали шля-
хом займанщини нові землі. Цим правом користувалися
переселенці з Правобережної України. В Слобідській Украї-
ні козацька власність формувалася за рахунок урядових
дарувань. Так, у 1659 p. новоприбулим надавалося: отама-
нові — 15 десятин землі, осавулам — 13,5, простим коза-
кам — 12. Чугуївські козаки отримали по ЗО десятин землі,
крім цього ліси і сіножаті.

До початку XVIII ст. суд Гетьманщини визнавав право
займанщини при виникненні земельних суперечок. У Сло-
божанщині займане право було скасоване рішенням князя
Шаховського, затверджене царським указом (1735 p.). Ко-
зацькі заїмки були визнані, хоч на них і не було документів.
Необхідно було лише записати їх у полкових канцеляріях
протягом року.

Після Визвольної війни почався процес поступового об-
меження прав козаків на землю та їх знеземлювання. Ко-
зацькі та селянські землеволодіння розмежовувалися. Стар-
шина, використовуючи місцеву та царську адміністрацію,
відмовлялася визнавати право козаків і селян вільно роз-
поряджатися землею, скуповувала її, відбирала за борги.

Одночасно старшина змушувала козаків безплатно пра-
цювати в своїх маєтках: орати землю, косити траву, заго-
товляти сіно і дрова, доглядати за худобою, брати участь у
будівельних роботах, забороняла їм торгувати горілкою,
замість своїх рангових селян віддавала козаків на військо-
ву службу, записувала в посполиті. Козаки давали стар-

шині так звані ральці-подарунки, часто на Великдень, Різдво,
спочатку натурою, з кінця XVII ст. — грішми.

Згідно з ордером гетьмана К. Розумовського про прове-
дення в 1753 p. ревізії в Лівобережній Україні, козацько-
селянське населення за майновою ознакою поділялося на:

1) можногрунтових і знатного промислу, які мали не менш
як 50 десятин землі, хутори з сіножатями та луками, кінські,
овечі заводи, пасіки або товару на суму до 1 000 крб.;

2) середньогрунтових і середнього промислу, які мали не
менш як 20 десятин землі, заводи або до 500 крб. товару в
крамницях; 3) малогрунтових і малого промислу, які не
мали до 20 десятин землі, а доходу з промислів і торгівлі —
200 крб.; 4) ніщетних, які мали від 2 до 4 десятин землі;

5) крайньоніщетних, які землі не мали, жили в подвір'ях
з городів або у безподвірних хатах без городів, займалися
заробітками.

Козаки поділилися на виборних і під помічників. Це було
закріплено універсалом І. Мазепи (1701 p.) та підтвердже-
но спеціальним розпорядженням "Правління гетьманського
уряду", який затвердив царський указ (1735 p.).

Виборні, в свою чергу, поділялися на виборних козаків
"без всякой подмоги" і виборних "с подмогой", яких част-
ково або повністю мали забезпечувати підпомічники. До
виборних без підмоги належали козаки, що мали орне поле,
сіножаті, ліс, худобу, млини, пасіки, винокурні або "знатні"
та "середні" промисли. Виборними з підмогою вважалися
козаки, що мали орне поле не більше ніж 5 четвертей по-
сіву (2,5 десятини). До підпомічників належали ті козаки,
|^ які не мали грунтів, промислів, а мали лише свої хати, а
також ті, хто мав дозвіл від влади виставляти за свій кошт
іншу особу. Кількість підпомічників поступово зростала.

Господарське становище козаків погіршувалось у зв'яз-
ку з тим, що крім військової служби, вони брали участь у
всіх війнах Російської держави, охороняли південні кордони
від татар. У статтях гетьманів І. Скоропадського (1722 p.),
Д. Апостола (1728 p.) поряд з підтвердженням прав і при-

вілеїв козаків зазначалося про постої офіцерів і солдатів
російської армії в дворах простих козаків, виконання ними
гужового примусу. Козаки брали участь у так званих ко-
мандираціях — будівництві та ремонті каналів, фортець.
На будівництві Ладозького каналу працювало 20 тис. ко-
заків, половина з яких не повернулася додому. Щороку в
спорудженні Української оборонної лінії (1731—1733 pp.)
брало участь 25 тис. лівобережних козаків, слобожани да-
вали по одному козаку з 10 дворів. Тяжкою була служба на
цій лінії. Гетьман К. Розумовський просив у 1751 p. звільни-
ти лівобережне козацтво від неї. В 1759 p. майже 13 тис.
козаків були у від'їзді у зв'язку з військовою службою, в
1778 p. — 10 тис. Це призводило до запустіння господарств,
в яких козаки жили та утримували сім'ї. Вони були зму-
шені залишати військову службу, виходити з козацького
стану (виписники), займатися промислами, торгівлею, йти
на заробітки.

Необхідність збереження козаків як дарової військової
та робочої сили змушувала уряд обмежити скуповування
земель у козаків. "Решительньїе пунктьі" (1728 p.) гетьма-
на Д. Апостола забороняли відбирати у козаків і селян
успадковані та куплені землі. Царські укази 1739—1741 pp.
забороняли в Гетьманщині купувати землі рядових козаків.
У 30-х роках XVIII ст. було заборонено скуповувати землі
козаків у Слобожанщині. Проте на практиці нічого не зміни-
лося. В 1754, 1760, 1761 pp. гетьман К. Розумовський видав
спеціальні ордери, за якими старшині дозволялося зали-
шити у себе куплені у козаків землі. Сенат був змушений в
1764 p. спеціальною грамотою наказати гетьманові Розу-
мовському оформити купчі документи на всі придбані у
козаків землі. В середині 60-х років видавалися розпоря-
дження для покарання покупців козацьких земель "отня-
тиєм грунта, лишениєм денег, за оний заплачений". Землі
козакам поверталися безплатно.

Царський уряд 16 квітня 1728 p. видав указ, який забо-
роняв переводити козаків у посполиті. Указ 1735 p. нака-

зував Генеральній військовій канцелярії визволити "закрі-
пачених козаків" (козак, що був посполитим 15 років, міг
ним залишатися назавжди). Гетьман К. Розумовський був
змушений видати універсал (1754 p.), що обмежував на-
сильства та зловживання старшини щодо козаків. У 1783 p.
після юридичного оформлення кріпосного права царський
уряд перевів підпомічників у категорію державних селян:

козаки зберегли особисту свободу та право на володіння
землями, але сплачували податки та відбували відповідні
примуси. Заможні виборні козаки або перейшли до стану
козацької старшини, або записувались у міщани, займалися
ремеслом, торгівлею, що вела до капіталізації їхніх госпо-
дарств.

Селяни Української держави поділялися на приватних,
рангових, вільних військових сіл і містечок, ратушних, або
магістратських. У перші десятиліття після Визвольної війни
більшість селян (до 80 % залежно від полку) становили
жителі вільних військових маєтностей. Селяни могли вільно
переходити до козацького стану. Проте вже за гетьману-
вання І. Самойловича (1672—1687 pp.) російський уряд у
1674 p. заборонив вписувати селян у козацькі реєстри. Геть-
ман І. Мазепа також не дозволяв козацькій адміністрації
"в козацтво приймати" посполитих. У 1764 p. на Лівобереж-
жі було 65 401 козацьких дворів, а селянських — 114 943.
У Слобожанщині більшість населення становили посполиті.

Змінилось майнове становище селян. За переписом 1666р.
селян за господарською ознакою поділили на три групи:

орних, які обробляли землю власною худобою; ремісників;

бобилів, які не мали робочої худоби або мали вола чи коня.

Основою господарювання, одиницею при ревізіях, сплаті
податків було подвір'я, в якому часто мешкало кілька сімей.

Селяни вільних військових сіл вважали землю, яку об-
робляли, своєю власністю. В другій половині XVII — на
початку XVIII ст. її вільно передавали у спадок, дарували,
продавали, купували. В приватновласницьких, тимчасово-
умовних володіннях право селян на користування землею

було обмежене, а при купівлі-продажу землі передавалося
лише право на її володіння з наявними примусами на ко-
ристь власників землі.

Зростання земельної власності старшини та монастирів
призводило до знеземлювання селян. Вільно військові маєт-
ності передавалися в приватні руки. Проте старшина отри-
мувала права не тільки на особистість селянина і його зем-
лю, а й на частку селянської праці, що виражалася в пев-
них примусах і платежах. Ствердити право власності мож-
на було шляхом придбання або прямого загарбання землі,
про що свідчать документи того часу.

З кінця XVII ст. суд не визнавав звичаєвого права се-
лян на землю й посилався на Литовський статут, який зали-
шався основою чинного права в Гетьманщині та феодаль-
но-кріпосницькі принципи якого задовольняли українську
старшину. Вона неодноразово просила царський уряд за-
твердити Литовський статут як основний юридичний ко-
декс Української держави. В універсалі 1708 p. гетьмана
І. Мазепи зазначалося, що селяни, які покинули маєток, втра-
чали всі права на землю. В офіційних документах заборо-
нялося купувати та брати під заставу землі посполитих без
дозволу володільців землі. В 1727 p. Генеральна військова
канцелярія постановила, що землі селян після їх відходу
залишаються у власника маєтку.