У Слобожанщині царський уряд здійснював політику
так званих заказних городів, згідно з якою російським фео-
далам заборонялося купувати землі у південних повітах
країни. Це сприяло зростанню землеволодіння служилих
українських людей.
Протягом XVI ст. у Великому князівстві Литовському
відбулося законодавче закріплення прав магнатів і шлях-
ти на землю. За привілеями 1506 і 1522 pp. великого кня-
зя Сигізмунда І землі закріплювалися в довічне володіння
("до живота"). У ЗО—50-х роках землі роздавалися до трьох
"животів", тобто до смерті онука бенефіція землі. Литов-
ський статут 1529 p. (кодекс прав Литовської держави)
встановлював, що шляхтич мав право лише на рухоме май-
но, якщо володів маєтком на основі військової служби
магнатові. Привілей 1529 p. великого князя Сигізмунда II
Августа гарантував недоторканість шляхетських володінь
лише на державних землях за умови, що ними користува-
лися тільки магнати і шляхтичі, землеволодіння яких не
було пов'язане з феодально-службовою залежністю від ве-
ликого князя або магнатів. Литовський статут 1566 p. оста-
точно скасував усі обмеження шляхетської земельної влас-
ності. Для відчуження вотчини вже не потрібно було доз-
волу великого князя, маєтками розпоряджалися на влас-
ний розсуд. Проте вислужені маєтки і землі відчужували-
ся лише з дозволу князя, вони роздавалися або до "живота",
або з правом передання спадкоємцям чоловічої статі.
Люблінська унія 1569 p. підтвердила звільнення шля-
хетського землеволодіння від усіх обмежень. Шляхта мог-
ла володіти землею в обох частинах держави.
У цей час продовжувало зростати володіння православ-
ної, уніатської та католицької церков. Великокнязівський
і королівський уряди підтримували церкву, визначаючи її
важливу роль у захисті інтересів феодалів. Церкви багаті-
ли за рахунок захоплення селянських земель, відписувань,
дарувань місцевих воєвод, магнатів і шляхти, які намагали-
ся схилити її на свій бік.
Великокнязівський уряд надавав землі монастирям. У
XVI — першій половині XVII ст. найбільшим землевлас-
ником був Києво-Печерський монастир. Маєтки київсько-
го митрополита були на Київщині, Переяславщині, Чернігів-
щині. Великими землевласниками були також Видубиць-
кий, Межигірський монастирі. Не поступався перед най-
більшими магнатами митрополит П. Могила, якому лише
на Київщині належало 2305 сіл і міщанських дворів.
Становище православної церкви різко погіршилося після
Брестської унії 1596 p. Під тиском польсько-литевських
феодалів, які вбачали у православній церкві опір своїм на-
мірам покатоличення і ополячення українського народу,
вона була змушена поступитися частиною своїх володінь
на користь уніатської та католицької церков.
Напередодні 1648 p. на Волині, Брацлавщині та Київ-
щині близько 50 маєтків належало католицьким монасти-
рям і костьолам. Багато маєтків католицька церква мала
на Чернігівщині та Полтавщині.
Протягом XVI — першої половини XVII ст. у структурі
феодального землеволодіння відбулися зміни, пов'язані з
розвитком козацького землеволодіння. Основною формою
землеволодіння середнього козака був хутір. При козаках
були "всякі пожитки" — луки, сіножаті, ниви, ставки, пасі-
ки, гаї, ліси. Хутір часто перетворювався на велике земле-
володіння. Заможні козаки, крім землеробства і тварин-
ництва, займалися ще різними сільськогосподарськими
промислами, зокрема будували млини, заготовляли мед, ку-
рили горілку, торгували продуктами.
Зростання магнатсько-шляхетської земельної власності
привело до еволюції права землеволодіння селян. На по-
чатку XVI ст. у західних українських землях селяни кори-
стувалися наділами як спадковими оволодіннями на основі
локаційних грамот. У Великому князівстві Литовському
волосні селяни вільно розпоряджалися землею, могли її
продавати, закладати, дарувати. Селяни приватних володінь
не мали права переходу і поступово підпадали в особисту
залежність.
Протягом XVI ст. з розвитком внутрішнього і зовніш-
нього ринків, зростанням в Західній Європі попиту на про-
дукцію сільського господарства, насамперед на збіжжя, відбу-
лося обезземелювання селян та їх остаточне закріпачення.
Литовський статут 1529 p. заборонив селянам без дозволу
панів купувати або брати у заставу землю.
Обмежували права селян на землю фільварки. На відміну
від Польщі, де вони були значно поширені, в Україні цей
процес відбувався повільно.
Для існування фільваркових господарств суттєво необ-
хідними були доступ до ринків та значна робоча сила. Ці
умови існували в Галичині, на Волині та Поділлі, де і ви-
никли перші фільварки. У середині XVI ст. в Руському і
Волзькому воєводствах нараховувалось кілька сотень
фільварків. На Волині фільварки поширились пізніше, ніж
в Галичині.
З розвитком фільваркового господарства безпосередньо
була пов'язана волочна реформа польського короля і князя
литовського Сигізмунда II Августа, проведена в 1557 p. в
його маєтках у Литві, Західній Білорусії та в Україні — у
Кременецькому повіті, Ратенському й Ковелівському ста-
роствах на Волині. Метою її було збільшення доходності
великокнязівських маєтків розширенням господарської
ріллі й посиленням селянських повинностей.
Згідно з "Уставами на волоки" руйнувалося громадське
землеволодіння. Всі землі (дворові та селянські) перемірю-
вали і поділяли на волоки. Кожне селянське тяглове госпо-
дарство за точно встановлену ренту отримало волоку землі
і втратило право розпоряджатися нею. Кількість тяглових
селян залежала від розмірів фільварку, оскільки площа землі
його відносилася до площі, переданої в користування селян
як 1: 7. Волочна реформа збільшила кількість тяглових
селян, в категорію яких були переведені селяни-денники,
службові, челядь. Господарства, що не могли обробляти во-
локу і відбувати примуси, наділялися меншими наділами
— півланом, "загородами" (приблизно 1/2 волоки). Наділ
селян вважався спадковим, його можна було ділити, але не
збільшувати. Купівля-продаж землі заборонялася. У вели-
кокнязівських маєтках дозволялося переселення селян, але
без будь-яких прав на землю.
Основою господарства став фільварок, під який відводи-
лися кращі землі, зведені в одну велику площу. Селянам
діставалися окраїнні та гірші землі. І хоча площа фільвар-
кових земель була меншою, ніж селянських, забезпеченість
селян землею погіршала.
Волочна поміра зруйнувала також громадські порядки.
Дворище було замінено "димом" — селянським господар-
ством з індивідуальною відповідальністю за примуси. Се-
лянська влада за німецько-польським зразком поділялась
на війтів і лавників. Війт призначався на 100 і більше се-
лян з метою контролю селянських примусів і отримував
дві волоки землі. Лавники допомагали війтові і не звільня-
лися від примусів.
Литовський статут 1566 p. визнавав за селянами лише
обмежене право на рухому власність, а продаж землі допус-
кав лише між селянами одного маєтку.
У другій половині XVI — на початку XVII ст. фільварки
створювалися у тих воєводствах, де їх до того ще не було. В
низинних районах Закарпатської України вони з'явилися
в останній третині XVI ст. У Буковині така система не скла-
лася. Повільно організовувалися фільварки в Центральній
і Лівобережній Україні, де насамперед потрібно було освої-
ти колонізовані землі. Шляхта заохочувала селян займати
ці землі, запропонувавши їм слободи (поселення, звільнені
від сплати примусів та оброків протягом 15—ЗО років).
Найбільші фільварки мали по 400—600, середні — по
100—250 га ріллі.
Розвиток фільваркової системи зміцнив феодальну
власність на землю. На всі українські землі поширився
принцип абсолютної неподільної спадкової станової влас-
ності, що діяла у Польщі. Шляхта домоглася виключного
права на землю і на працю виробників. Нешляхетської зе-
мельної власності не могло існувати. Селян було позбавле-
но права на спадкове користування землею. Вони поділя-
лися на групи залежно від майнового стану і господарських
функцій у фільварках. Селяни-кмети мали наділ землі і
виконували примуси з тяглом. Загородники "сиділи" на
городах і мали садиби. Халупники мали тільки садибу і
хату. Коморники володіли лише худобою. Гультяї працю-
вали як тимчасові наймані робітники.
До середини XVI ст. переважали селяни-кмети з повним
наділом (ланом), які мали змогу широко розгорнути госпо-
дарство. Найбільша кількість таких повноланових госпо-
дарів зустрічалась на Лівобережжі, де феодальне гноблення
не набуло таких розмірів, як на інших українських зем-
лях. Завдяки невеликій густоті населення там залишало-
ся багато вільної землі. До заможної групи належали та-
кож селяни, що займалися сільськими промислами, — мель-
ники, корчмарі, рудники, а також сільські старшини — ота-
мани і "вибранці" (селяни, що належали до королівського
війська і мали привілеї, такі як звільнення від данини і
примусів). Заможні селяни іноді відкуплялися грішми від
робіт на пана, а траплялося, що й купували собі волю.
Аграрна реформа 1557 p. і розвиток фільварків приско-
рили зменшення селянських наділів та зростання кількості
малоземельних і безземельних селян. Про це свідчать дані
люстриції 1564—1565 pp. усіх сіл державних маєтків Русь-
кого і Волзького воєводств про співвідношення кметських
наділів і загальної кількості дворів:
На початку XVII ст. на українських землях 15 % кметів
мали наділ більше півлану, близько 33 % — півлану, до 20 %
— менше чверті лану. Третину селянства становили мало-
земельні й безземельні. У 40-х роках XVII ст. найпошире-
нішими були господарства на чверть лану (5—7 га), це був
той мінімум, який, на погляд панів, забезпечував прожиток
селянської сім'ї і створював сприятливі умови для від-
творення робочої сили — селянина і його реманенту як
основи існування і розвитку фільварку.
Розгортання панщинно-фільваркової системи не тільки
позбавило права селян на землю, а й призвело до збільшен-
ня їх панщини, примусів і втрати права переходу. На україн-
ських землях у складі шляхетської Польщі основна маса
селян була закріпачена протягом перших десятиліть XVI
ст. Польські сейми (1505 і 1520 pp.) заборонили селянам
покидати свій наділ без згоди пана й узаконили дводенну
панщину. Королівський асесорний суд в 1518 p. позбавив
селян права подавати скарги на пана і, як правило, був на
боці останніх, якщо скаржилися селяни королівських
маєтків.
На українських землях Литовської держави відбували-
ся ті самі процеси. Селянам було заборонено скаржитися
на своїх панів, які використовували право вотчинного суду.
Литовські статути 1529 і 1566 pp. дозволяли купувати се-
лян без землі. "Устави на волоки" 1557 p. юридичне за-
кріпляли належність селян феодалові: "Кметь і все його
майно є наше". Для тяглових селян встановлювалася пан-
щина в розмірі двох днів на тиждень з волоки, для городни-
ків — один день пішої панщини (без робочої худоби) і додат-
ково шість днів під час жнив, прополювання городів. Тяг-
лові селяни повинні були виконувати "шарварки" (роботи
з будівництва), "толоки", "ґвалти", жати сіно, платити чинш
і натуральні податки. У кінці XVI ст. на Поділлі панщина
доходила до двох-трьох днів на тиждень з господарства. У
північній Київщині селяни платили данину медом і грошову
ренту, панщина становила кілька днів на рік. У південній
Київщині, південно-східній Брацлавщині, де землеробство
ускладнювалося татарськими набігами, панщини не було.
"Артикули" польського короля Генріха Валуа 1573 p. і
третій Литовський статут 1588 p. остаточно закріпачили
селян, їм заборонялося самостійно виступати на суді, свідчи-
ти як проти, так і за своїх панів. Практично неможливим
стало право переходу. "Похожі" селяни, які вважалися
вільними, проживши десять років в маєтку пана, повинні
були при переході сплатити 10 кіп грошів, що дорівнювало
половині вартості селянського господарства із землею, а
також повернути позику, отриману при поселенні. Шлях-
тич мав право протягом десяти років розшукати селян-
утікачів, а спіймавши їх, зробити "отчичем", тобто селяни-
ном, який втратив право переходу. Всі селяни вважалися
кріпосними, позбавлялися права розпоряджатися своїм
майном, заповідати, відчужувати його без дозволу поміщи-
ка, повинні були коритися і щодо віросповідання. Запро-
ваджувалася необмежена панщина "з волі пана". Шляхтич
міг позбавити селянина життя на свій розсуд.
У першій половині XVII ст. у Галичині, на Волині, Поділлі
нормою для волочних і підволочних селянських господарств
стала щоденна панщина. У північно-західній частині Київ-
щини вона зросла до двох-трьох днів. Поряд з регулярною
щотижневою панщиною поширилася нерегулярна, що
здійснювалася на вимогу землевласника чи управляючого
маєтком. Почала запроваджуватися урочна панщина, коли
селянин повинен був виконати певну роботу в точно зазна-
чений строк.
Надзвичайно обтяжливими були примуси: забезпечен-
ня квартирами, харчами й фуражем військових загонів,
вартування при панському дворі, лагодження шляхів, будів-
ництво при млинах, ремонтування будинків, випасання ху-
доби тощо. Тягарем для селян було кілька разів на рік
їздити своїми кіньми або волами з панським хлібом чи
іншими продуктами у далеку дорогу — на ярмарки або до
портів. У 40-х роках XVII ст. селянські підводи долали
шлях з Київщини до Вісли. Існували так звані дарові дні,
коли селяни повинні були гатити греблі, ловити рибу, стригти
овець, чесати льон і коноплі, працювати на городі.
Магнати та шляхта намагалися закріпачити селян на
Лівобережжі. Ці землі освоювалися і заселялися завдяки
широкій народній колонізації. Селяни "сиділи" в слободах
і мали пільги на 25—ЗО років, сплачуючи натуральну та
грошову ренти. Строки "волі" минали в кінці 20—30-х років
XVII ст. і саме в цей час почалося посилення кріпосництва.
У відповідь зросла і набула масового характеру боротьба
селян і козаків за землю, знищення кріпацтва, перетворен-
ня їх на вільних землевласників.
У Закарпатській Україні феодальні повинності регла-
ментувалися угорським загальнодержавним законодав-
ством. У XVI ст. максимальна величина панщини станови-
ла 52 дні із селянського господарства на рік. В основному
це були будівельні роботи, охоронно-поштова служба, з дру-
гої половини століття — праця у сільському господарстві.
З поширенням фільварків у середині XVII ст. панщина
досягла двох-трьох днів на тиждень.
На Буковині основою господарства залишалися селянські
землі. За користування ними селяни платили натуральну
та грошову ренти, державні податки на користь молдав-
ського господаря і турецького султана.
Отже, протягом XVI — першої половини XVII ст. на
українських землях відбулися істотні зміни в аграрних
відносинах. Розширення внутрішнього та зовнішнього
ринків призвело до формування й утвердження фільварко-
во-панщинної системи господарства. Зросло магнатсько-
шляхетське землеволодіння. Завершилося юридичне за-
кріпачення селян, які підпали в поземельну, особисту і су-
дово-адміністративну залежність від феодалів. Найінтен-
сивніше ці процеси відбувалися в Галичині, Волині, Поділлі,
північно-західних районах Київщини. В Наддніпрянській
і Задніпрянській Україні, де вирувала народна колонізація,
селяни були вільними, жили в слободах, залежність їх від
феодала виявлялася у сплаті йому натуральної і грошової
ренти. На цих землях формувалося козацьке землеволодіння
як зародок землеволодіння фермерського типу. Наступ фео-
далів на права селян, прагнення покріпачити все населення
України зумовили зростання чисельності козацтва і поси-
лення національно-визвольної боротьби українського на-
роду, найвищою точкою якої стала Визвольна війна сере-
дини XVII ст.
2.2. Аграрна еволюція українських земель
у другій половині XVII — XVIII ст.
Під час Визвольної війни українського народу проти
польсько-шляхетського панування (1648—1667 pp.) утво-
рилася Українська козацька держава, що вела боротьбу за
об'єднання всіх українських земель під гетьманською бу-
лавою. Із ліквідацією в Україні польсько-шляхетського
державного апарату старшина Війська Запорозького поча-
ла управляти країною.
Економічна політика Б. Хмельницького та уряду Україн-
ської держави визначалася воєнними і політичними досяг-
неннями, відносинами з Річчю Посполитою, розмахом се-
лянської антифеодальної боротьби і змінювалася на різних
етапах Визвольної війни.
Внаслідок визволення України від польсько-шляхет-
ського панування почалося формування Української дер-
жави, при цьому відбулися зміни у поземельних відноси-
нах. Було вигнано магнатів, шляхту, орендарів, а їхні землі,
робоча худоба, реманент шляхом займанщини перейшли у
користування козаків, селян, міщан, державної адміністрації.
Законодавство Речі Посполитої втратило силу і селяни стали
вільними.
Істотно вплинули на характер аграрних відносин умови
Зборівського (1649 p.) і Білоцерківського (1651 p.) дого-
ворів. Відновлювалося феодальне землеволодіння і старі
форми експлуатації. Шляхта подавала заяви до актових
книг на завдану шкоду, збирала чинші, оренди грошима, зер-
ном, худобою і все це відсилала до Польщі. Зросла кількість
універсалів Б. Хмельницького, що підтверджували права
шляхти на маєтки, заборонялося козацькій старшині при-
власнювати їх, захищати й приймати до війська шляхет-
ських підданих, перешкоджати урядникам і шляхті збира-
ти податки.
Одночасно Б. Хмельницький намагався не допустити
відновлення великого феодального землеволодіння і відмо-
вився пускати в Україну магнатів, за винятком канцлера
Оссолінського та київського воєводи А. Киселя. Феодали-
католики не мали права приїздити до маєтків, а лише відря-
джати православних урядників.
Відновлення старих поземельних відносин і форм екс-
плуатації селян привело до посилення антифеодальної бо-
ротьби. Селяни хотіли бути вільними і не мати над собою
"дідичних панів", не визнавали розпорядження централь-
них і місцевих органів влади, не допускали шляхту в маєтки.
Остаточно на території Української держави фільвар-
ково-панщинна система господарювання, земельна власність
королівщини, польських та українських магнатів і шляхти,
католицької церкви були ліквідовані після перемоги в Ба-
тозькій битві (1652 p.). Основна частина звільнених тери-
торій (а це був значний земельний фонд: королівщині на-
лежало близько 150 міст і містечок, магнати і шляхта воло-
діли приблизно 1500, а католицька церква — 50 маєтками),
а також незаселені землі перейшли до загальнодержавного
фонду, що був у володінні Скарбу Війська Запорозького —
складової частини апарату гетьмансько-старшинської ад-
міністрації. Верховним розпорядником землі був гетьман,
на місцях розпоряджалися нею полковники і сотники. У
приватному володінні залишалися землі православних мо-
настирів і вищого духовенства, дрібної шляхти, козаків і
міщан.
Б. Хмельницький вважав законними права української
православної шляхти, яка визнала владу Української дер-
жави, на довоєнні королівські надання і взяв їх під захист.
Це була в основному покозачена дрібна шляхта, яка і до
революції 1648 p. вела боротьбу з магнатами-землевласни-
ками проти обмеження своїх шляхетських прав на землю.
За відомостями російського посла Г. Кунакова, в україн-
ському війську в 1649 p. було 6000 шляхтичів, які зайняли
посади в гетьманській адміністрації.
За 1648—1654 pp. шляхта отримала до 50 гетьманських
універсалів на землеволодіння. Кількість їх зросла після
узаконення в "Березневих статтях" і "Жалуваній грамоті
шляхті" (1654 p.) привілейованого становища української
шляхти: "... шляхта... чтоб при своих шляхетських воль-
ностях пребьівали". З 1654 по 1657 p. більше 90 гетьман-
ських універсалів захищали права шляхти — звільняли
від військової служби, постоїв війська, забороняли кривди-
ти та ін.
Права шляхти на земельну власність були підтверджені
універсалами Б. Хмельницького від червня 1657 p. і зали-
шили їм право володіти спадковими маєтками, користува-
тися ленними довічними наданнями тим, хто "виконав при-
сягу вірності" Війську Запорозькому. Під захистом геть-
манської влади, яка у боротьбі проти Речі Посполитої праг-
нула заручитися підтримкою православної церкви і духо-
венства, перебувало монастирське землеволодіння. Воно не
тільки було збережене, а помітно зросло. За Б. Хмельниць-
кого (1648—1657 pp.) 17 монастирів підтвердили свої пра-
ва на 34 маєтки, що їм належали до війни, і на 48 нових
земельних володінь. Протягом 1654—1657 pp. 11 монас-
тирів отримали 10 універсалів на нові маєтки, 4 — на угід-
дя, 8 — на млини. У 1653 p. деякі монастирі добилися пра-
ва на доменіальний суд. Отже, монастирське землеволодін-
ня продовжувало існувати на феодальній основі, викорис-
товуючи працю залежних селян. Це був прецедент для
відновлення феодальної земельної власності.
У ході національно-визвольної війни завершився про-
цес утворення козацької власності на землю. Це було юри-
дичне затверджено під час Переяславської ради 1654 p.:
"Именний казатцких, чтоб нихто не отбирал: которие земли
имеют й что к ним належит, что с теми йменнями вольньї
били".
Важливим наслідком Визвольної війни було зростання
чисельності козацтва і перетворення його на привілейова-
ний окремий стан, юридичне вільний. Козацтво фіксувало-
ся поіменно в урядових реєстрах і підлягало виключно юрис-
дикції гетьмана і старшини. Козаки дістали право на вільне
проживання в містах і селах, заняття ремеслом, торгівлею,
промислами, на утворення місцевого громадського самовря-
дування, зберегли традиційний козацький суд, були звільнені
від податків. Основним їх обов'язком була військова служ-
ба. Проте фактично в козачий "компут" можна було вільно
вписатися і виписатися, перейти в інший стан. Більшість
населення (за окремими даними — до 80 %) вважали себе
козаками.
В історико-економічній літературі підкреслюється су-
перечливий характер козацької власності. Вона визначаєть-
ся як корпоративна, оскільки носієм власності виступав не
окремий індивід, а корпорація козаків в особі Війська За-
порозького. Тільки вступивши до лав війська, козак отри-
мував право козацької власності на землю, якою володів до
цього. Козаки могли вільно продавати і купувати землі,
засновувати слободи, економічно реалізувати монополію на
земельну власність. Ні уряд, ні місцева адміністрація не
могли втручатися в козацьке землеволодіння, проводити
конфіскацію, навіть тоді, коли за малолітством дітей по-
рядкувала вдова. Одночасно право земельної власності мало
умовно службовий характер, було обмежене відбуванням
власним коштом військового примусу на користь Війська
Запорозького. Деякі дослідники вважають, що повна необ-
межена спадкова земельна власність козаків мала приват-
ний характер і юридичне не відрізнялася від шляхетського
землеволодіння.
Почало утворюватися старшинське землеволодіння, що
існувало в двох формах: приватній (спадковій) і ранговій
(тимчасовій). Воно охоплювало Чернігівщину і середню
частину Київщини, землі Київського, Черкаського, Чигирин-
ського полків і рідко траплялося в Брацлавщині, на Полтав-
щині. Намагання старшини заволодіти маєтками вигнаних
польських та українських панів не знаходили підтримки у
Б. Хмельницького, який у своїй політиці враховував інтереси
спадкового козацтва, непримиренність селян і простих коза-
ків до відновлення феодального землеволодіння. За 1648—
1657 pp. відомо лише 20 гетьманських дарувань старшині
власності невеликої вартості (млини, будинки).
Старшина збільшувала землеволодіння за рахунок зай-
манщини, купівлі землі у козаків, селян. Як винагороду за
несення служби у козацькому війську старшина отримува-
ла на "ранг" (посаду) землі, села і містечка з державного
земельного фонду. Це були тимчасові володіння, подібні до
західноєвропейського бенефіція.
Зросло землеволодіння Б. Хмельницького, який мав у
спадковій власності хутір Суботів. Від польського короля
він отримав міста Медведівку і Жаботин, села Кам'янку,
Новосільці, землі за Чигирином, від російського царя —
м. Гадяч з селами. Як гетьман мав рангове володіння —
Чигиринське староство.
За Московсько-переяславським договором 1654 p. лише
гетьману надавалося право спадкового володіння. Військова
старшина "для прокормленія" отримувала млини. Поступо-
во право надання земель у власність поширилося і на неї.
Взагалі в роки Хмельниччини (1648—1657 pp.) стар-
шина у землеволодінні поступалася духовенству і шляхті.
Аграрна політика Б. Хмельницького, який не допускав
відродження великого землеволодіння і не підтримував
прагнення старшини і шляхти перетворитися на привіле-
йованих землевласників у дусі польської шляхти, викли-
кала їх незадоволення і змушувала звертатися без відома
гетьмана до російського царя з проханням пожалування
земель. У Московській державі існували феодально-кріпос-
ницькі порядки ("Соборне Уложення" 1649 p.), і всі звер-
нення української старшини знаходили підтримку. Пер-
шими отримали царські грамоти посли Війська Запоро-
зького до Москви в 1654 p. — переяславський полковник
П. Тетеря на місто Смілу і геніальний суддя С. Богданович-
Зарудний на місто Старий /Мліїв з селами і всіма угіддя-
ми". Генеральний писар Виговський, пізніше гетьман, отри-
мав грамоти на міста Остер і Ромни з селами, 5 містечок і
З села з усіма доходами і угіддями. Родина Золотаренків
випросила грамоти на місто Батурин, пізніше на місто Борз-
ну, Глухів, Мену, Нові Млини із селами, угіддями, млинами.
Право власності на землю ще не означало його фактичної
реалізації. Селяни і міщани відмовлялися виконувати при-
муси на користь монастирів, шляхти. Старшина не могла
відкрито володіти своїми маєтностями. Прості козаки, се-
ляни негативно ставилися до зазіхань старшини на землю,
що призводило до загострення соціальних суперечностей.
Визвольна війна змінила становище селян. Вони доби-
лися особистої свободи, права змінювати місце проживан-
ня, вільно вступати до козацького стану. На перешкоді сто-
яло лише майнове становище, бо військова служба здійсню-
валася за власний кошт. Незаможні селяни записувалися
у міщани. В ході війни уряд, в основному з фіскальних і
господарських міркувань, намагався зупинити процес по-
козачення селян. Гетьманським універсалом від 2 липня
1648 p. заборонялося записуватися в козаки монастирським
селянам. Певний час існувала тенденція відокремлення
реєстрового козацтва від селян і міщан (літо 1650 p.). Про-
те в цілому в роки Хмельниччини не було проведено розме-
жування козаків і покозачених селян. Козацькі права се-
лян у козацьких полках були визнані урядом як рівно-
правні із спадковими козаками.
Місце селянства в соціальній структурі Української дер-
жави визначалося в "Березневих статтях" так: "Кто паше-
ной крестьянин, тот будет должность бьілую его царскому
величеству отдавать, как й прежде всего".
Селяни, що жили на землях загальнодержавного фонду,
у так званих вільних військових селах і містечках, перебу-
вали "під правлінням сотенним, в ведомстве полковом й в
диспозиции гетьманской". За переписом 1666 p., який про-
водився царським урядом з метою запровадження нової
системи оподаткування, в Ніжинському, Переяславському
полках вільні військові села становили більше половини
загальної кількості населених пунктів. Селяни вважали зем-
лю своєю з повним правом розпоряджатися і передавати
у спадок, купувати, продавати. Вони самовільно користува-
лися полями, лісами, луками, сіножатями, річками, озерами,
обробляли землю без регламентації держави і вільно кори-
стувалися результатами праці. Селянські наділи значно
зросли за рахунок займанщини і перевищували існуючу
норму, що становила до 1648 p. четвертину лану.
