Проблемно-трансдисциплінарна модель (Mode-1 и Mode-2) еволюції наукового знання Х.Новотни і Майкла Гіббонса. Загальна характеристика статики сучасної (постакадемічної) науки

Першою з соціолого-епістемологічних концепцій еволюції науки даного періоду являєтся дослідження двох альтернативних способів виникнення нового наукового знання Хельги Новотни і її співробітників [^{^[25]}, p. 8-17; ^{^[26]}].

Зрозуміти сутність концептуальних змін у трактуванні еволюції науки, здійснених цією групою дослідників, можно, если вернуться к концепции Томаса Куна [, c. 326-328].

Дисциплінарно-парадигмальна модель передбачає: двохфазний характер процесу росту наукового знання («нормальна» наука – наукова революція), при чому обидві фази циклічно змінюють одна одну.

Як нормальна наука, так і перехід до наукової революції переформується змістом та логічно структурою самої парадигми, внутрішніми трансформаціями і колізіями наукової дисципліни. Саме парадигма обумовлює як предмет, так і методи дослідження, ідеальну форму пояснювальної моделі, отриманої в результаті.

«Природний» перебіг науково-технологічного розвитку передбачає жорстку дисциплінарну організацію з чіткими межами між дискретними парадигмами, навколо кожної з яких формуєтся відповідна дисципліна з адекватною інструментально-методологічною базою.

Якщо слідувати деяким дослідникам [^{^[27]},c.45], дисциплінарна матриця в розумінні Т.Куна, характерня для так званої класичної науки і відповідна «Модусу-1 [Mode-1]» має наступні відмінні риси своїх метафїзичних предиспозицій (вихідних принципів) та пріоритетів:

1. Уявлення про універсуме (наукова картина миру) – природа єдина, неповторна, собі тотожна.

2. Переважна цінність – усунення всього суб'єктивного,

довільного, випадкового.

3. Правила, закони, теорії стійкі та очевидні.

4. Дія по зразки у рішенні «головоломок».

Парадигмально-дисциплінарний модус («Mode», може бути перекладений також як «Режим», «спосіб») виробництва наукового знання (Модус-1 по термінології Х.Новотні та її співаторів),

● по-перше, концентрується на дослідженні специфічного предмету;

● по-друге, саме дослідження, його тема і задачі ініціюются і визначаться змістом і структурою відповідної наукової парадигми (дисціплінарної матриці).

Тут, образно висловлюючись, Томас Кун поставив заключну крапку в своїй концепції.

Відповідно до проблемно-трансдисциплінарної моделі («Модус-2») в сучасній науці дослідження,

· по-перше, концентрується на вирішенні соціально-значущої проблеми;

· по-друге, ініціюється соціальним контекстом - наявністю відповідного соціального замовлення.

Перша особливість актуалізується в новій структурі наукової теорії, в якій дисциплінарно-парадігмальна організація теорії змінюється інтерпретаційним, або «кентавровим» (принаймні - як історична перспектива) знанням, що поєднує в собі об'єктивний опис дійсності («Мир Сущого») з суб'єктивною оцінкою тієї ж самої дійсності («Мир Належного») [Чешко В. Ф., Косова Ю. В, 2010].

Друга особливість Модус-2 має настільки ж істотні наслідки, до найважливіших з яких автори моделі відносять такі [Nowotny H., Scott P., Gibbons M., 2003] (зі змінами та уточненнями)

· ідеологізація (управління пріоритетними дослідницькими завданнями) - безпосередня і, найчастіше, вирішальна участь політичних і бізнес-структур в ініціації дослідницьких проектів;

· комерціалізація досліджень, тобто придбання науковими концептами атрибутів ринкового товару, і

· політизація (звітність) науки - помітний контроль з боку поза - наукових соціальних структур і інститутів всіх аспектів течії і, тимбільше, результатів всіх стадій наукового дослідження (теми, концепції, методології) - вже безпосередньо і відкрито (de jure), а неопосередковано і неявно (de facto).

Нарешті, змінюється і сама організація науково-дослідницької діяльності. Її несучим елементом стають не наукові школи і не стабільні дослідницькі колективи, а команди, склад яких формується за принципом мультидисциплінарності, що виникають для роботи над специфічними проблемами, що існують і співпрацюють протягом коротких періодів часу, і після досягнення поставленої мети розпадаються або переформуються для вирішення наступної соціально -затребуваної наукової проблеми.

Дисциплінарна матриця в «Модусі-2» характеризується метафізичними предіспозіуіями, в корені відмінними від уявлень про наукову парадигму Т. Куна і «Модус-1» [, c.51]:

1. Представление про універсум як про єдність сполучених, множинних і світів, які зазнають становлення.

2. співвіднесення внутрішньонаукових цінностей з цілями і цінностями універсуму, так само необхідно для статусу природничо-наукового і гуманітарного знань.

3. Закони мінливі, незворотні, діють принципи «спілкування без узагальнення», що виходять за рамки дисциплінарного знання.

4. Дія за зразком загальних закономірностей і принципів, що лежать в основі процесів самоорганізації у відкритих системах різної природи: фізичних, хімічних, біологічних, соціальних і т.д.

Самі автори, очевидно, розглядали «Модус-1» і «Модус-2» як послідовні еволюційні фази, а не альтернативні варіанти механізмів генерації наукових теоретичних концептів.

Але тоді перехід від «Модус-1» до «Модус-2» означає суттєвий відхід від принципів соціальної автономії науки, перегляд критеріїв обґрунтованості та достовірності, радикальний перегляд методології та й нормативної бази діяльності вченого (наукової етосу, про який буде сказано нижче), відображаються в семантичному коді, що забезпечує комунікацію членів наукового співтовариства, дозволяють діагностувати тенденцію до інтеграції науки в політичні і бізнес-інститути і структури як їх функціонального елемента.

У термінах еволюційної епістемології зміна соціального ландшафту, в якому відбувається селекція дослідних колективів, шкіл, напрямків, зводиться до їх можливості виконувати деяке соціально-політичне замовлення. Перевага не тільки в сфері прикладних розробок, але і теоретичної науки отримує дослідницька група, яка здатна якомога швидше перейти від об'єктивного змісту

теоретичного конструкту до його суб’єктивного сенсу, увійти до сфери соціополітичної коректності і / або соціальної корисності. Саме корисність (не обгрунтованість и достовірность) стає основним крітерієм оцінки науково-теоретичних концептів.

8.3.2.Нелінійна коеволюційна модель інноваційного розвитку («потрійна спіраль») Г. Іцковіча та Л.Ледейдорфа. Загальна характеристика динаміки розвитку сучасної (постакадемічної) науки

Формально ця модель відносіться до сфери соціоекономічних інновацій, проте за своєю методологією і «метафізіці» (в інтерпретації Т. Куна і стосовно наукової парадигми) вона безумовно є розвитком еволюційно-епістемологічної концепції Карла Поппера. Як и попередня модель, вона найбільш адекватна до сфери соціоекономічної науки.

«Потрійная спіраль» опиаєтся на відзначену Поппером аналогію еволюційного процесу и наукового пізнання, а в найбільш загальній та абстрактній формі - на сукупність механізмів еволюції у всіх сферах реальності, включаючи культурну, соціоекономічну та когнітівну (пізнавальну). Проте лише в результате робіт франко-руминського математика Б. Ніколеску [Nicolescu B., 2010] ідея «потрійної спіралі» інтегрувалась в соціогуманітарне знання и констітуіровалась як світоглядне ядро сучасної теорії і практичної політики.

Модель потрійної спіралі передбачає, що самоорганізуються і здатні до того, що ми називаємо прогресивним еволюційним розвитком системи, обов'язково включають в себе структуру з трьох автономних, але взаємозалежних елементів, що коеволюціонують і перекриваються.

Саме в цих гібридних зонах, де відбувається взаємопроникнення і автономних соціальних інститутів з утворенням гібридних структур і відбувається генерація нової адаптивної (сприяє зростанню стійкості і пластичності) інформації. Ідейна спадкоємність з діалекутіческою теорією розвитку Гегеля-Маркса є очевидною. Однак, на відміну від гегелівської схеми концепція потрійної спіралі констатує, що бінарні зв'язки цих елементів коливаються навколо точок рівноваги і тільки в результаті суперпозиції трьох окремих пов’язаних, але автономних об'єктів в єдину зв'язку, де кожна її частина асоційована з будь-якої іншої циклом прямих і зворотних зв'язків, генерується інша динамічна структура.

У цьому випадку в фазовому просторі параметрів системна складність - Адаптивність виникає еволюційна крива («потрійна

спіраль»), яка в застосуванні до наукового знання і соціуму носить назву науково-технологічний розвиток.

«Потрійна спіраль» спочатку передбачалася як генералізована модель-інновація, з одного боку описує ефективний механізм генерації наукового знання, з іншого забезпечує еволюційний перехід до проблемно-трансдисциплінарності організації дослідницької діяльності, що не тягне за собою ерозію існуючих соціальних інститутів [].

Вона дозволяє забезпечити і організаційну інтегративну цілісність системи Наука-Політика (Держава і Право) -Економіка і функціональну диференціацію і автономію складових її соціальних інститутів. Модель адаптована до західного соціокультурного контексту, де

1. функція виробництва нового знання (наукове дослідження) та відтворення наукової спільноти (освіта) поєднані в одній структурі - університеті;

2. виробництво представлено незалежними суб'єктами економічної діяльності (фірмами), у відносинах між якими домінують горизонтальні (мережеві), а не ієрархічні зв'язки;

3. функції державної влади полягають у формуванніправового поля і сприятливої для соціуму кон'юнктури (соціально-орієнтованого ринку).

«Гібридний характер» генератора нових знань відбивається в «гібридності» структури самої теорії - появі в її складі того, що нами позначалося раніше як «етико-епістемологічні гібридні конструкти» [, с.331]

3. Пост-академічнафазаеволюціїнаукитамеханізмсоціальноїдетермінаціїпроцесунауковогопізнання

Протягом попередніх трьох-чотирьох століть існування техногенної цивілізації її раціонально-гуманістична ідеологема могла виносити «за дужки» рівняння соціальної та глобальної еволюції субстанциональную основу людського буття - природу людини як, так би мовити, світової константи. Ця операція, результати якої редуцировались в твердження про загасання біологічної еволюції Homo sapiens в сучасну епоху, заміщення антропогенезу соціокультурогенезом, робила логічно несуперечливої концепцію прав людини і її послідовну трансформацію її натуралістичного варіанту («природні права») в чисто конвенціоналістскую доктрину.

Науково-технологічний розвиток ХХ століття радикальним чином перетворили наші уявлення і про еволюцію Всесвіту, і про нашу власну природу, в корені змінили структуру самої науки, її соціальний статус і, в кінцевому рахунку, привели нас на поріг «постлюдського майбутнього».

Головною подією тут стала поява нового класу технологічних схем, які не мають в теперішньому часі загальноприйнятої назви - конвергентні технології, технології керованої еволюції, NBIC (нано-, біо-, інфо-, когнітивні) технології, High Hume. Однак сутність цих технологій залишається однією - їх предметом є цілеспрямоване удосконалення біосоціальної природи людини (Human enhancement) або само організованими системами, що включають людину в якості свого елемента.

Для ментальності техногенної цивілізації, висхідною до індивідуалізму Західноєвропейського (точніше, Транс-атлантичного) його варіанту характерна глибинна ціннісна установка. У своїй раціоналістичній формі вона рівнозначна визнанню ступеня звільнення статусу і соціальної ролі особистості від влади біологічної конституції людини як мірила соціального прогресу. Класичним прикладом такого роду може служити відомий вислів Шарля Фур'є. За його словами, «свобода жінки», вихід за межі «природного» (що визначається генетично детермінуємих статевим диморфізмом) поділом соціальних ролей є основний принцип соціального і політичного прогресу [cheshko et al, 2015-го, Чешко 2012]. Починаючи з средини минулого століття, ця установка перетворилася в домінування волі духовного і соматичного (тілесного) самовираження і самовизначення особистості як абсолютної цінності, яка підкріплюється і забезпечується розвитком науки і технології. Ідеологічним брендом цієї предпосилки подальшої еволюції стає афоризм «Моє тіло - моє діло», значення і вплив якого далеко виходить за рамки власне феміністського руху, де він, власне, і виник.

Поява концептів трансгуманізму Дж. Хакслі (1957) і біоетика Р. Ван Поттера (1970) стало симптомом глибокої реконструкції еволюційного ландшафту, в якому протікає процес соціоантропогенезу. Як писав недавно один з дослідників, «нам не обов'язково багато знати про природу людини, щоб у нас з'явилися етичні побоювання з приводу зміни її (природи людини) за допомогою біотехнології... Концепт "природа людини" повинен співвідноситися з чимось в реальному світі, якщо ми хочемо мати моральні підстави для цього, але нам зовсім не обов'язково при цьому бути в змозі сказати точно, що означає "бути людиною" (Kaebnick G. E, 2012. p. 50). Будь-яке пояснення природи людини як в соціогуманітарній, так і в природній площинах з логічною неминучістю реінтерпретуются як антропне теоретичне розуміння онтологічного базису еволюційного процесу взагалі і еволюції розумного життя, зокрема.

Концепція трансгуманізму стверджує про необхідність і бажаність виходу людини за рамки власної біологічно детермінованої психосоматичної тілесної організації, її приведення у відповідність з вимогами створеної людиною соціально-екологічного середовища проживання. Біоетика, в свою чергу, є філософсько-світоглядною альтернативою трансгуманізму і. одночасно, соціальною практикою, призначеною для регулювання цього процесу відповідно до системи гуманістичних загальнолюдських цінностей і нормативів.

У бінарній зв'язці коеволюціонуємих елементів культури біоетика-трансгуманізм біоетика швидко конституіровалась як типовий приклад нової - постакадемічної організації наукового дослідження і його продукту - наукової теорії.

Особливості нової організації наукової теорії можна передати однією надзвичайно ємною категорією - трансдисциплінарність. У біоетики (як і в інших наукових концепціях, що відносяться до так званого інтерпретаційного наукового знання) пояснювальна модель має не одну, а дві системи лише частково сумісних один з одним вихідних постулатів і принципів - природничо-наукову і соціогуманітарну. Зв'язок між ними здійснюється через прикладні - проектні виходи теоретичних концепцій. Відповідно до цього «дисциплінарна матриця» біоетики має два центральних ядра і пояс проектно-прикладних розробок, що перекривається, які теоретично можливо емпірично верифікувати (фальсифікувати).

Звідси виникає і соціологізація науки в сучасному суспільстві ризику:

1) ідеологізація (управління пріоритетними дослідницькими завданнями) - безпосередня і, найчастіше, вирішальна участь політичних і бізнес-структур в ініціації дослідних проектів;

2) комерціалізація досліджень, тобто придбання науковими концептами атрибутів ринкового товару;

3) політизація (звітність) науки - помітний контроль з боку екстра-наукових соціальних структур та інститутів всіх аспектів перебігу та, тим більше, результатів всіх стадій наукового дослідження (теми, концепції, методології) - вже безпосередньо і відкрито (de jure), а не опосередковано і неявно (de facto);

4) розшарування єдиного процесу наукового пізнання на два автономних за своїми соціальними функціями потоку - ризиковану (небезпечну) науку (перетворення світу відповідно ідеального образу бажаного майбутнього) і попереджає науку (виявлення і розрахунок ризиків, породжуваних науково-технічним розвитком, тобто ризикованою наукою)

Значення останнього фактора тим більш велике, тому що він виступає в якості агента, що каталізує і направляє плин трьох попередніх, які самі по собі виглядають вкрай чужорідними для класичної концепції науки XVIII-XIX ст.

2. концептуальна модель функціонування постакадеміческой науки як антиномії небезпечного і застережливого знання має на увазі,що. фактором, який ініціює трансформацію соціокультурного компонента адаптивної стратегії в напрямку зародження та становлення зв'язки ризикована НАУКА - ЗАПОБІЖНА НАУКА стало досягнення еволюційного ризику науково-технологічного розвитку екзистенціального рівня,

Контрольні запитання

1. Що таке iстина? Якi концепцiї iстини iснують?

2. Якi концепцiї iстини є найбiльш прийнятними в економiчних науках? Чому? Обгрунтуйте.

3. Що таке класична концепцiя iстини? Якi проблеми вона викликає?

4. Що таке семантична, прагматична, когерентна, феноменологiчна концепцiї iстини? Якi проблеми виникають при їх застосуваннi?

5. Що таке теза Дюгема – Куайна? Чи придатна вона для економiчних наук?

6. Що таке теза Куна – Фейєрабенда? Коли i як вона спрацьовує?

7. Що таке редукцiонiзм та емерджентнiсть? Наведiть приклади. Що таке парадигма й нормальна наука?

8. Коли i як вiдбуваються науковi революцiї?

9. Назвiть сильнi i слабкi сторони кунiвської концепцiї наукових революцiй?

10. Чим обумовлена еволюцiя науки в концепцiї Тулмiна? Назвiть внутрiшнi й зовнiшнi фактори такої еволюцiї.

11. Чи можна науку вважати «мiфом ХХ столiття»? Чому? Обгрунтуйте.

12. Проаналiзуйте мiсце i роль науки у вiльному суспiльствi. Наведiть аргументи «за» i «проти» фейєрабендiвської концепцiї.

Рекомендована література

Основна

1. Бом Д. Причинность и случайность в современной физике
/ Д. Бом. – М.: Инматиздат 1959. – 224 с.

2. Будко В. В. Адекватость научного познания / В. В. Будко – Х.: Основа, 1990 – 172 с.

3. Бунге М. Философия физики / М. Бунге. – М.: Прогресс, 1975. – 352 с.

4. Гадамер Х.-Г. Истина и метод / Х.-Г. Гадамер. – М.: Прогресс, 1988. – 704 с.

5. Голдстейн М. Как мы познаём / М. Голдстейн, И. Голдстейн. – М.: Знание, 1984. – 256 с.

6. Готт В. С. Философские вопросы современной физики
/ В. С. Готт. – М.: Высшая школа, 1988. – 288 с.

7. Кун Т. Структура научных революций / Т. Кун. – М.: Прогресс, 1977. – 284 с.

8. Малкей М. Наука и социология знания / М. Малкей. – М.: Прогресс, 1983 – 220 с.

9. Поппер К. Логика и рост научного знания / К. Поппер. – М.: Прогресс, 1983. – 608 с.

10. Пригожин И. Порядок из хаоса / И. Стенгерс. И. Пригожин – М.: Прогресс, 1986. – 432 с.

11. Пуанкаре А. О науке / А. Пуанкаре. – М.: Наука, 1983. – 560 с.

12. Рассел Б. Iсторiя захiдної фiлософiї / Б. Рассел. – К.: Основи, 1995 – 760 с.

13. Степин В. С. Философия науки и техники / В. С. Степин,
В. Г. Горохов, В. А. Розов. М.: Контакт-Альфа, 1995. – 779 с.

14. Тулмин С. Человеческое понимание / С. Тулмин. – М.: Прогресс, 1984. – 328 с.

15. Фейерабенд П.Избранные труды по методологии науки / П. Фейерабенд. – М.: Прогресс, 1986. – 544 с.

16. Философия экономики. – К.: Альтерпрес, 2002. – 284 с.

17. Холтон Дж. Тематический анализ науки / Дж. Холтон. – М.: Прогресс, 1981. – 368 с.

18. Холтон Дж. Что такое «антинаука»?/ Дж. Холтон. // Постмодерн в философии, науке, культуре. – Х.: СиМ, 2000, – 480 с.

Додаткова

19. Авдеев Р. Ф. Философия информационной цивилизации
/ Р. Ф. Авдеев. – М.: Владос, 1994. – 336 с.

20. Бейсенова Г. А. Мишель Фуко: Образование – знание – власть / Г. А. Бейсенова // Социально-гуманитарное знание. – 2004. – № 3. – С. 252 – 261.

21. Бек У. Общество риска / У. Бек. – М.: Прогресс-Традиция, 2000. – 384 с.

22. Бек У. От индустриального общества к обществу риска / У. Бек // THESIS. – 1994. – Вып. 5. – С. 161 – 167.

23. Белов В. С. Ценностное измерение науки – М.: Идея-Пресс, 2001. –

24. Беляев Е. А., Философские и методологические проблемы математики / Е. А. Беляев, В. Я. Перминов. – М.: Мысль, 1981. – 224 с.

25. Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе / М. Блауг – М.: Дело-ДТД, 1994. – 684 с.

26. Борн М. Действительно ли классическая механика детерминистична / М. Борн // Физика в жизни моего поколения. – М.: Издательство иностранной литературы, 1963. – 464 с.

27. Бунге М. Причинность / М Бунге. – М.: Издательство иностранной литературы, 1962. – 420 с.

28. Вилдавски А. Теории восприятия риска: кто боится, чего и почему? А. Вилдавски, К. Дейк // THESIS, 1994. – Вып. 5. – С. 367 – 376.

29. Гроф Ст. За пределами мозга / Ст. Гроф. – М.: Издательство трансперсонального института, 1993. – 512 с.

30. Гуссерль Э. Картезианские размышления / Э. Гуссерль. – СПб.: Наука, Ювента, 1998. – 320 с.

31. Демоз Л. Психоистория / Л. Демоз. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2000. – 512 с.

32. Задорожный Г. В. Управление знаниями как специфика начала ХХI века / Г. В. Задорожный, О. В. Холин, // Социальная экономика. – 2003. – № 4. – С. 64 – 70.

33. Ильин И. Постмодернизм / И. Ильин. – М.: Интрада, 1998. – 256 с.

34. Капра Ф. Дао физики / Ф. Капра. – СТ-Пб.: Орис, 1994. – 304 с.

35. Катчмер Дж. Дао биоэнергетики / Дж. Катчмер. – К.: София, 1998.– 288 с.

36. Клайн М. Математика. Утрата определённости / М. Клайн – М.: Мир, 1984. – 448 с.

37. Концепция целостности. – Х.: Основа, 1987. – 128 с.

38. Корет Э. Основы метафизики / Э. Корет. – К.: Тандем, 1998. – 248 с.

39. Кюнг Г. Мир как ноэма и референт / Г. Кюнг // Аналитическая философия. Становление и развитие. – М.: Дом интллектуальной книги, Прогресс-Традиция, 1998, – 528 с.

40. Лейбниц. Сочинения. Т.1. / Лейбниц – М.: Мысль, 1982. – 640 с.

41. Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна / Ж.-Ф. Лиотар – СПб.: Алетейя, 1998, – 160 с.

42. Лобок А. М. Антропология мифа / А. М. Лобок – Екатеринбург: Банк культурной информации, 1997, – 686 с.

43. Луман Н. Риск, неопределенность, случайность / Н. Луман // THESIS. – 1994. – № 5. – С. 135 – 140.

44. Лутай В. С. Синергетическая парадигма как философско-методологическая основа решения главных проблем XXI века / В. С. Лутай // Практична філософія. – 2003. – № 1. – С.10 – 36.

45. Мамардашвили М. Лекции по античной философии / М Мамардашвили. – М.: Аграф, 1998. – 320 с.

46. Математический энциклопедический словарь. – М.: Советская энциклопедия, 1988. – 848 с.

47. Меркулов И. П. Эволюционная эпистемология: история и современные подходы / И. П. Меркулов // Эволюция, культура, познание. – М.: ИФРАН, 1996. – С. 6 – 20.

48. Мильнер Б. З. Управление знаниями / Б. З. Мильнер. – М.: ИНФРА-М, 2003. – 176 с.

49. Моисеев Н. Н. Современный рационализм / Н. Н. Моисеев. – М., 1995. – 271 с.

50. Моисеев Н. Н. Судьба цивилизации. Путь разума / Н. Н. Моисеев. – М.: МНЭПУ, 2000. – 224 с

51. Наука: Возможности и ограничения.– М.: Наука, 2003. –

52. Ницше Ф. Сочинения в двух томах. Т.2 / Ф. Ницше – М.: Мысль, 1990. – 832 с.

53. Панарин А. С. Стратегическая нестабильность в XXI веке / А. С. Панарин. – М.: Алгоритм, 2003. – 560 с.

54. Попа К. Теория определения / К. Попа. – М.: Прогресс, 1976. – 188 с.

55. Порус В. Н. Философия техники / В. Н. Порус // Современная Западная философия. – М.: Политиздат, 1991. – 414 с.

56. Рейф Ф. Статистическая физика / Ф. Рейф. – М.: Наука, 1986. – 336 с.

57. Рикёр П. Конфликт интерпретаций / П. Рикёр. – М.: Медиум, 1994. – 416 с.

58. Рузавин Г. И. Концепции современного естествознания / Г. И. Рузавин. – М.: Юнити,1997. – 288 с.

59. Рузавин Г. И. Методология научного исследования / Г. И. Рузавин. – М.: Юнити, 1999. – 318 с.

60. Рузавин Г. И. Научная теория / Г. И. Рузавин. – М.: Мысль, 1978. – 244 с.

61. Свiдзинський А. Самоорганiзацiя i культура / А. Свiдзинський. – К.: Видав. iм. Олени Телiги, 1999. – 288 с.

62. Синергетическая парадигма. – М.: Прогресс-Традиция, 2000. – 560 с.

63. Соболь О. М. Постмодерн i майбутнє фiлософiї / О. М. Соболь. – К.: Наукова думка, 1997. – 188 с.

64. Современная буржуазная философия. – М.: Высшая школа, 1978. – 584 с.

65. Современная экономическая мысль. – М.: Прогресс, 1981. – 814 с.

66. Сорос Дж. Кризис мирового капитализма. Открытое общество в опасности / Дж. Сорос. – М.: ИНФРА-М, 1999. – 269 с.

67. Степин В. С. Теоретическое знание / В. С. Степин. – М.: Прогресс-Традиция, 2000. – 744 с.

68. Тарский В. С. Семантическая концепция истины / В. С. Татарский. – Аналитическая философия. Становление и развитие. – М.: Дом интеллектуальной книги, Прогресс-Традиция, 1998. – 528 с.

69. Тоффлер Э. Третья волна / Э. Тоффлер. – М.: ACT, 2002. – 776 с.

70. Философский словарь. Под ред Фролова И. Т. – М.: Издат. политической литературы, 1987. – 592 с.

71. Фуко М. Археология знания / М. Фуко. – К.: Ника-Центр, 1996. – 208 с.

72. Фуко М. Слова и вещи / М. Фуко. – СПб.: Республика, 1994. –288 с.

73. Хайдеггер М. Бытиё и время / М. Хайдеггер. – М.: Ad marginem, 1997. – 452 с.

74. Хилл Т. И. Современные теории познания / Т. И. Хилл. – М.: Прогресс, 1965. – 524 с.

75. Хюбнер К. Истина мифа / К. Хюбнер. – М.: Республика, 1996. – 448 с.

76. Чанышев А. Н. Курс лекций по античной и средневековой философии / А. Н. Чанышев. – М.: Высшая школа, 1991. – 512 с.

77. Чудинов Э. М. Природа научной истины / Э. М. Чудинов. – М.: Издательство политической литературы, 1977. – 312 с.

78. Штанько Т. В. Экономический метод: от классической к постнеклассической рациональности Т. В. Штанько // Вестник ХНУ им. В. Н.Каразина. – 2004. – № 625-1 – С. 41 – 45.

79. Юкава Х. Лекции по физике / Х. Юкава. – М.: Атомиздат, 1981. – 96 с.

80. Юнг К. Г. Психология бессознательного/ К. Г. Юнг. – М.: Канон, 1994. – 320 с.

81. Bahm Archie J. Epistemology / J. Bahm Archie. – New Mexico. Albuquerque. World Books, Publishers, 1995. – 240 p.

82. Douglas M. Risk and Culture: An Essay on Selection of Technological and Enviromental Dangers / M. Douglas, A. Wildavsky. – Berkley, 1982. – 380 с.

НАВЧАЛЬНЕ ВИДАННЯ

Філософія науки

Навчальний посібник

Автори: Кузь Олег Миколайович

Чешко Валентин Федорович

^{^[1]} Курйозним проявом цієї особливості традиційного суспільства служить

вислів одного з французьких єпископів часів реставрації Бурбонів про царських коренях земної сім'ї Ісуса Христа: «Господь наш не тільки був сином Божим, але він ще і походив з прекрасної сім'ї».

^{^[2]}Зубов А.А.Становление и первоначальное расселение рода Homo/ Зубов А.А. СПб.: Алетейя, 2011. - 224 с.

^{^[3]} Огородников В.П. История и философия науки. Учебное пособие для аспирантов. — СПб.: Питер, 2011. — 352 с.: ил.

^{^[4]} Гинзбург К. Мифы, эмблемы, приметы. Морфология и исто-

рия. – М.: Новое издательство, 2004. – 348 c.

^{^[5]} Золотухин В. Е. История и философия науки: Эксресс-справочник //Ростов-на-Дону, Изд-во РГСУ. – 2006. 96 с.

^{^[6]} Лазар М. Г. Этос науки в социологии Р. Мертона: судьба и статус в науковедении //Социология науки и технологий. – 2010. – Т. 1. – №. 4.− C. 124-139.

^{^[7]} Кичерова М. Н. Этос науки в информационном обществе //Интернет-журнал Науковедение. – 2013. – №. 4 (17). – C. 1-10.

^{^[8]} Степин В. С. История и философия науки //М.: Академический проект. – 2011. 426 с.

^{^[9]} Мирская Е. З. РК Мертон и этос классической науки //Философия науки. – 2005. – №. 11. – С. 11-28.

^{^[10]} Мирская Е. З. Этос науки: идеальные регулятивы и повседневные реалии // Этос науки /

отв. ред. Л. П. Киященко, Е. З. Мирская. М.: Академия, 2008. С. 108–143

^{^[11]} Моисеев В. И. Этос науки как символ новой объективности //Философия науки. – 2013. – №. 11. – С. 121-136.

^{^[12]} Ziman J. Real Science. What it is, and what it means. Cambridge, UK: University Press, 2004/. 412 p.

^{^[13]} Чешко В. Ф. Стабильная адаптивная стратегия Homo sapiens. Биополитические альтернативы. Проблема Бога: Монография. Харьков: ИД «ИНЖЭК. – 2012. 592 с..

^{^[14]} Пружинин Б. И. Прикладное и фундаментальное в этосе современной науки //Философия науки. – 2013. – №. 11. – С. 109-120.

^{^[15]} Поппер К. Р. Логика научного исследования. – Республика, 2005. 447c.

^{^[16]} Lebedev S. Scientific Knowledge: the Demarcation Problem // European Journal of Philosophical Research, 2016. Vol. 5, Is. 1. P. 27-35.

^{^[17]} Новолодская Т. А., Садовников В. Н. Философские проблемы социально-гуманитарного знания учебное пособие //СПб.: СПб ГУ ИТМО. – 2008. 206 c.

^{^[18]} Чешко В. Ф. Стабильная адаптивная стратегия Homo sapiens //Биополитические альтернативы. Проблема Бога: Монография. Харьков: ИД «ИНЖЭК. – 2012. 596 с.

^{^[19]} Cheshko V. et al. Stable adaptive strategy of Homo sapiens and evolutionary risk of High Tech. Transdisciplinary essay.M.: New Publ.Tech. 2015.252 p

^{^[20]}Лакатос И. История науки и ее рациональные реконструкции // Структура и развитие науки. М.: Прогресс, 1978. С. 203—269.

^{^[21]}Кун Т. Структура научных революций: Пер. с англ.– М.: Прогресс, 1977.

^{^[22]}Лаудан Л. Наука и ценности // Современная философия науки. М.: Наука, 1994. с. 197–230.

^{^[23]} Кун Т. Структура научных революций. – М.: Прогресс, 1977. – 284 с.

^{^[24]} Тулмин С. Человеческое понимание. – М.: Прогресс, 1984. – 328 с.

^{^[25]} Gibbons M. et al. The new production of knowledge: The dynamics of science and research in contemporary societies. – Los Angeles; L.; New Delhi;Singapore; Washington DC: Sage, 1994. 192 p.

^{^[26]} Nowotny H., et al. «Mode 2» Revisited: The New Production of Knowledge. Nine years ago, six authors published The New Production of Knowledge: The Dynamics of Science and Research in Contemporary Societies // Minerva. 2003. – Vol. 41. – P. 179–194

^{^[27]} Киященко Л. П. Этос постнеклассической науки //Философия науки. Выпуск 11. – 2013. – Т. 11. – С. 29-54.

[i] Моисеев В. И. Философия науки. Философские проблемы биологии и медицины //М.:«ГЭОТАР–Медиа. – 2008. 521 c.