Розвиток науки визначається не тiльки внутрiшнiми рацiональними аспектами наукового знання (це питання буде розглянуто у наступних розділах), а й не меншою мірою також зовнiшнiми, не пов'язаними безпосередньо з самим знанням, чинниками. Соцiально-iсторичнi та культурнi чинники обумовлюють не тiльки швидкiсть чи напрямок розвитку науки, але й її змiст та концептуальну основу. Остаточно дана особливiсть розвитку наукового знання була визнана тiльки у другiй половинi ХХ столiття, до того ж часу наука мислилась як щось цiлком об'єктивне й рацiональне. Вважалося, що наукова дiяльнiсть цiлком позбавлена будь-яких особистих упереджень та суб'єктивних уподобань, що вона є незалежною (принаймнi у своїй змiстовнiй формi) вiд полiтичних, релiгiйних, культурних та iнших факторiв, наявних у суспiльствi. Тобто наука вважалась чимось цiлком самодостатнiм i автономним.
Як вже говорилось у першому розділі, наука – це не тiльки знання самі по собi, але і також дiяльнiсть, люди та суспiльнi iнститути, що здiйснюють цю дiяльнiсть. Тобто наука вже за своїм визначенням є соцiальним феноменом.
Це чудово розумiли ще в XIX столiттi. Так, один із класикiв соцiологiї того часу, Емiль Дюркгейм заклав основи для подальшого розвитку так званої соцiологiї знання. У своїх працях вiн намагався побудувати соцiологiчне поясненя генези основних категорiй i логiчних структур людського мислення. Вiн зазначав, що iдеї сили, протирiччя, часу i простору неоднаковi у рiзних людских груп i здатнi змiнюватися на протязi часу. Це вказує на те, вважав вiн, що категорiї й закони логiки в якiйсь мiрi залежать вiд iсторичних, а також, тим самим, вiд соцiальних факторiв [25, с. 9]. Разом з тим вiн усiляко намагався уникнути релятивiзму в оцiнцi наукового пiзнання, оскiльки виходив iз постулату єдностi фiзичного свiту. Наявнiсть же концептуального рiзноманiття Дюркгейм пов'язував з умовами життя тих чи iнших людських груп. Так, уявлення про час у таких груп є похiдними вiд соцiальних ритмiв коллективного життя групи. Однак, цi ритми так чи iнакше пов'язанi з певними фундаментальними перiодичними процесами фiзичного свiту. Фiзичний i соцiальний свiти разом утворюють одну загальну область природних явищ. Таким чином, усi соцiально обумовленi категорiї будуть певною мiрою «об'єктивними». Об'єктивнiсть стає все бiльш визначальною по мiрi розвитку процесу соцiальної еволюцiї, в ходi якої наука замiнює релiгiю в якостi основи людської думки. Тобто по мiрi розвитку людських суспiльств iнтелектуальна дiяльнiсть усе бiльше звiльнюється вiд соцiальних обмежень. Наукове мислення є результатом подiбної лiбералiзацiї, його продукти мають вiдносний iмунiтет щодо прямих соцiальних впливiв [25, с. 10 – 11]. Соцiологiчний аналiз науки, згiдно з Дюркгеймом, можливий, але в бiльш обмеженiй формi порiвняно з iншими формами людської дiяльностi.
На соцiальну обумовленiсть наукового знання вказував також Маркс. Його погляди на науку випливають з його загальнофiлософських i економiчних пiдходiв, згiдно з якими iсторiя людства є iсторiєю постiйного перетворення (олюднення) людством природи чи зовнiшнього об'єктивного свiту. В ходi такого перетворення людство створює знання про зовнiшнiй свiт. Знання завжди є вiдповiддю на економiчнi чи iншi потреби рiзних соцiальних груп, воно завжди обмежується iдеологiчними передумовами, властивими тим чи iшим способам виробництва. Виникнення капiталiстичного суспiльства дало сильний поштовх розробцi й зростанню наукових знань про природу. Це було зумовлено економiчними iнтересами буржуазiї. Природознавство було покликане створювати практичнi ефективнi науковi знання, що використовувалися в ролi безпосереднiх економiчних засобiв. Тобто, починаючи з XIX столiття, наука тiсно пов'язана з капiталiстичною економiкою та технологiчним оновленням, якого вимагає капiталiзм. Спочатку як сам капiталiзм, так i природознавство були однiєю з тих сил, що покликанi звiльнити людство з-пiд влади марновiрства та помилок релiгiйного мислення. Разом з тим, наука з часом перетворюється для буржуазiї в один iз засобiв експлуатацiї. У сферi промислового виробництва наука сприяє «дегуманiзацiї людини» [25, с. 14 – 15]. Про жодну об'єктивнiсть чи автономiю наукового знання говорити не можна, оскiльки, як зазначалося в попередньому роздiлi, сама iстина згiдно з марксистською фiлософiєю має iнструментальний характер (критерiй iстини – практика).
На початку ХХ столiття тему соцiологiї знання розробляли Й. Штарк, К. Мангейм, М. Вебер та iнш. Так, Карл Мангейм у своєму соцiологiчному аналiзi поєднує здобутки марксистської фiлософiї знання з iдеями неокантiанства з його чiткими розмежуванням природничих i гуманiтарних наук. Це робить його аналiз дещо суперечливим i непослiдовним. З одного боку, вiн зазначає цiлком об'єктивний i статичний характер природничого знання. Джерелом такого характеру є незмiннiсть явищ матерiального свiту та зв'язкiв мiж ними. Через це природниче знання розвивається бiльш-менш лiнiйно й послiдовно шляхом поступового накопичення незмiнно достеменних висновкiв щодо стабiльного матерiального свiту. Зовсiм iнша рiч – продукти культури чи соцiальнi явища, щодо яких неможливi неупереджений аналiз та безстороння об'єктивнiсть. Будь-який дослiдник починає свiй аналiз культурних явищ, вiдштовхуючись вiд структури значень, властивої його власнiй культурi. Природниче знання є особливим випадком, який знаходиться за межами соцiологiчного аналiзу. Бажаним є лише такий тип знання, який є вiльним вiд усiх впливiв свiтогляду суб'єкта [25, с. 23 – 26].
Виходячи з ототожнення об'єктивностi й iнтелектуальної згоди, Мангейм придiляє велику увагу також проблемi релятивностi знання. Згода можлива лише за умови вiльного переводу результатiв однiєї системи поглядiв в iншу. Якщо такого немає, то слiд чекати на появу нової бiльш широкої системи, в якiй попереднi будуть виконувати роль поодиноких випадкiв. Стара статична епiстемологiчна концепцiя, в основi якої лежала iдея iстинностi як вiдповiдностi фактам, доступним безпосередньому спостереженню, є неадекватною бiльшостi сфер мислення. Мангейм намагався створити нову реляцiйну епiстемологiю, що дозволила б проводити аналiз наявного знання на бiльш прийнятнiй основi, а також проводив паралелi мiж ситуацiєю в епiстемологiї й фiзицi того часу, коли старi методи спостереження й вимiрювання класичної фiзики виявились недостатнiми для квантової фiзики й були вiдкинутi [256, с. 29 – 30].
Подальший соцiологiчний аналiз наукового знання, що спирався на роботи Р. Мертона, протягом приблизно 30-ти рокiв намагався не торкатися змiстовної сторони наукового пiзнання, обмежуючись переважно вивченням впливу нормативних настанов на розвиток науки. Так, сам Мертон вивчав розподiл винагород у науцi, економiчнi, технiчнi, вiйськовi фактори, що сприяли зародженню й зростанню сучасної науки. Вiн також уперше окреслив таку категорiю, як «науковий етос » − тобто сукупнiсть етичних настанов та цiннiсних орiєнтирiв, що їх санкцiонують i пiдтримують. Вiн, як i М. Вебер, стверджував, що пуританський комплекс цiнностей в Англiї призводив до стимулювання сучасної науки, оскiльки пуритани надавали особливої ваги таким культурним цiнностям як кориснiсть, рацiональнiсть, iндивiдуалiзм, антитрадицiоналiзм та земний аскетизм, якi є паралельними аналогiчним цiнностям науки. Разом з цим, слiд зазначити, що Мертон нiколи не намагався зафiксувати будь-який прямий зв'язок мiж пуританськими цiнностями й iнтелектуальними здобутками наукової дiяльностi. Однак, саме пуританськi цiнностi є найбiльш сприятливими для розвитку науки.
