До основних елементів етносу також відносять такі пси­хо­логічні і культурні явища як історичну пам'ять, мову, релігію і державу

Існує два способи формування етносу: об’єднанняіподіл. З одного боку, етнос формується шляхом об'єднання племен, міст-держав, з іншого боку - утворюється в результаті сектантського розколу чи етнічного розпаду, де одна з етнічних груп відколюється від основної і стає новою етнічною спільнотою.

Етнос може змінюватися, зникати або відновлюватися.Повне зникнення етносу можливе лише за умов геноциду або етноциду. Основними причинами відновлення етносу можуть бути релігійна реформа, культурні запозичення, рухи народних мас, міф про етнічну вибраність. Релігійні реформи сприяють відновленню етносів, пристосуванню їх до нових історичних умов. Так, революційні рухи в Європі привели до консолідації багатьох європейських етносів.

У сучасній етнополітології існує й інший підхід щодо позначення форм існування етносу:

· мікроетнос (людина) – наприклад, українець або особа українського походження;

· мезоетнос (частина етносу, що перебуває в якійсь окремій країні) – українці в Україні чи громадяни українського походження в інших країнах -українська діаспора (США, Канада, Аргентина, Австралія тощо);

· макроетнос (етнос у цілому) – весь український етнос в усьому світі;

· мегаетнос (сукупність декількох споріднених етносів) - весь український етнос разом з російським, білоруським, болгарським, польським, сербським та іншими спорідненими етносами складають слов'янський мегаетнос.

 

Основні теорії нації

Політична теорія націй. (Г. Гроцій, Г.Сетон-Уотсон). Відповідно до цієї теорії нація – це, насамперед, політична спільнота, що поєднує всіх громадян однієї держави незалежно від їх етнічного чи соціального походження, культурно-мовних особливостей.

Психологічна теорія націй. (Е.Ренан, Р.Емерсон) вбачає в нації сукупність людей, пов'язаних спільністю характеру на ґрунті «спільності долі».

Культурологічна теорія. (К.Реннер, Й.Г.Гердер). На думку представників цієї теорії, нація - це культурна спільнота, союз особистостей, що однаково мислять та однаково говорять.

Історико-економічна теорія. Уперше її обґрунтував німецький соціал-демократ Карл Каутський, який у своїй роботі «Рисинації» виділив чотири ознаки нації: спільна територія, мова, економічне життя і традиції.

Етнічна теорія (Дж.Келлас, Е.Сміт) розглядає націю як велику політизовану етнічну групу, що характеризується спільною культурою і спільним походженням.

Нація – це історичне, динамічне, цивілізоване співтовариство громадян, часто політичне чи об'єднане навколо якогось етносу; з національною мовою внутрішнього державного спілкування; як правило, з власною територією, спільними інтересами, спільною волею бути єдиним цілим, спільною національною культурою, усвідомленням спільності минулого, сьогодення й особливо майбутнього й одночасно власною самобутністю і спільною назвою.

Не претендуючи на повне й усеохоплююче визначення (а це практично неможливо) нації, можна зробити спробу окреслити її основні контури.

 

 

Щодо хронологічних рамок, то більшість етнополітологів вважають, що нації виникають у період побудови цивілізованої держави і зародження капіталістичних відносин, коли юрисдикція державної влади і спільний ринок утворюють спільні юридичні, політичні, економічні й культурні ознаки на всій території проживання етносу чи декількох етносів.

Досліджуючи процес формування нації, вчені виділяють кілька шляхів:

1. державно-централізована інкорпорація (від лат. incorporation- включення до свого складу, приєднання);
2. перетворення імперії на національну державу;
3. відділення колоній від імперії, створення нації за територіальним принципом як об'єднання різних груп;
4. відділення колонії від імперії і формування нації за етнічним принципом шляхом інтеграції різних етнічних груп навколо цінностей етносу;
5. відділення етносу від національної держави і формування нації на етнічній основі.

Перший спосіб формування нації ґрунтується на тому, що централізована держава, ядро якої утворює аристократичний етнічний прошарок, об’єднує в собі інші регіони, етнічні групи, поширюючи на них єдину державну юрисдикцію, цінності, формуючи єдиний національний ринок. Цей шлях у ХІІІ-ХУІІІ ст. пройшли такі європейські країни, як Англія, Франція, Іспанія, Швеція, а в ХІХ ст. - Німеччина.

Другий спосіб формування нації був характерний для тих країн, у яких національна держава формувалася на основі колишньої імперії. У цьому випадку правляча еліта на території колишньої метрополії, відмовившись від колоніальних претензій, прагнула об'єднати етнічні групи навколо цінностей територіального патріотизму. Так було створено японську й турецьку національні держави на основі Японської та Османської імперій, а в сучасних умовах триває процес утворення російської національної держави.

Третій спосіб формування націй характерний для колоніальних народів, що дістали незалежність від імперії. Оскільки там не було корінного етносу або його знищили колонізатори ще раніше, процес формування нації відбувався за територіальним принципом на поліетнічній основі. У такий спосіб формувалася американська нація, а також нації Латинської Америки, Азії й Африки.

Четвертий спосіб формування націй передбачає національно-визвольну боротьбу корінного народу за свою незалежність. Народ, здобувши незалежність, формує націю на етнічній основі шляхом культурної інтеграції інших етнічних груп навколо власних історичних культурних цінностей. Цей процес має кілька варіантів:

· нація формується за територіальним принципом, на політичній основі, коли представники інших етнічних груп набувають статус громадянства, але основою ідентифікації є національні цінності корінного етносу: історична назва, національно-державна символіка, мова, звичаї (Україна):

· нація формується винятково на етнічній основі, а інші етнічні групи не набувають статусу громадянства (Естонія, Латвія);

· етнічні групи протистоять корінному етносу, не сприймають його правил національної інтеграції (Чечня, Абхазія).

Два останніх варіанти формування нації на етнічній основі часто призводять до серйозних етнічних конфліктів і характерні для народів Східної Європи і колишнього СРСР.

П'ятий спосіб формування націй ґрунтується на прагненні якоїсь великої етнічної групи відокремитися від національної держави і створити націю на етнічній основі. Це, наприклад, баски Іспанії, французи в провінції Квебек у Канаді, шотландці, валлійці у Великобританії.

6.2 Націоналізм, його основні форми і різновиди

У сучасних умовах, коли незмірно зріс рівень політизації етнічності, національної самосвідомості, особливо гостро постає проблема націоналізму. Найбільший внесок у дослідження проблеми націоналізму зробили такі вчені як Е.Геллнер, Е.Сміт, У.Коннор й ін. Вони розглядають націоналізм як природне закономірне прагнення народу до захисту та утвердження своєї самобутності. У даному випадку націоналізм є основним політичним принципом державного устрою більшості країн світу, суть якого полягає в тому, що політична і національна одиниці повинні співпадати.

Таким чином, націоналізм – основний принцип державного устрою більшості країн світу, саме він зумовлює розпад імперій на багатонаціональні держави.

Однак існує й інший націоналізм – як ідеологія, для якого характерним є ряд ознак:

· пріоритет своєї національної культури перед іншими;

· пріоритет національних (етнічних) цінностей перед особистісними;

· надмірна любов до своєї нації, етносу, пов'язана з негативним ставленням до інших національностей.

Подібна ідеологія приносить конфлікти і страждання багатьом країнам і етносам. Її виняткова привабливість для масової свідомості пояснюється тим, що націоналізм – найпростіший психологічний варіант виходу зі складної економічної або соціальної кризи. Коли такий націоналізм переростає в державну ідеологію і політику, тоді він стає шовінізмом, нацизмом і расизмом. Слід зазначити, що націоналізм як козирну карту використовують у своїх цілях різні політичні сили. Стрижнем, головним об'єктом протиборства цих сил при цьому є влада.

Націоналізм – явище багатогранне і багатолике (деякі вчені-політологи на його позначення вживають образний вираз – дволикий Янус). М.А.Бердяєв поділяв націоналізм на агресивний, руйнівний, зоологічний і на націоналізм творчий, здатний вести націю по шляху незалежності й суспільного прогресу.

Таким чином, націоналізм виступає у двох формах: політичний принцип, що у своїй основі несе позитивний заряд, й ідеологія – частіше має реакційний і негативний характер і нерідко приводить до етнічних конфліктів і навіть війн.

Націоналізм як ідеологія містить у собі кілька різновидів, що проявлялися на певних етапах і побутують в різних країнах, приносячи багато лиха і страждань етнонаціональним спільнотам. Це, насамперед, шовінізм, расизм, геноцид, апартеїд і сегрегація.

	Шовінізм – (від франц. chauvinisme) – це проповідування національної винятковості, протиставлення інтересів однієї нації інтересам інших націй, розпалювання національної ворожнечі й ненависті

Це поняття походить від імені французького унтер-офіцера Шовена, якому приписують вислів «Французи краще за всіх, усі гірші за французів». Характерною рисою шовінізму є зневажливе ставлення до інших етносів як спільнот, що, на думку шовіністів, перебувають на нижчому щаблі розвитку. Звідси - проповідування ворожнечі, насильства в міжнаціональних відносинах, політика економічного підпорядкування інших етнонаціональних спільнот, їх політичного й духовного гноблення. Одним з найбільш розповсюджених різновидів шовінізму є великодержавний шовінізм – ідеологія нації, що посідає панівне становище в державі.

	Расизм – (від франц. race) – сукупність антинаукових концепцій, реакційна теорія про перевагу одних рас над іншими

 

 

Найбільшого розвитку расистські погляди набули в працях Ж.Гобіно і Х.Чемберлена. Расисти стверджують, що представники інших рас є неповноцінними; мають нижчий ступень фізичного й інтелектуального розвитку, виправдуючи цим різні форми експлуатації. У ХУІ-ХУІІІ ст. расизм сприяв збагаченню колонізаторів. У роки гітлерівської диктатури в Німеччині расизм став офіційною ідеологією. У ПАР і Південній Родезії до 1980 року расизм використовувався як теоретична база для виправдання расової дискримінації, сегрегації, апартеїду й геноциду. Прийнята 10 грудня 1948 року на Генеральній Асамблеї Загальна Декларація прав людини визначає расизм як явище, що порушує основні права людини, і проголошує неприпустимим створення будь-яких привілеїв за расовою ознакою.

Сегрегація – (від лат. segregatio-відділення) обмеження соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод людини за расовою чи національною приналежністю.

 

 

Це один з крайніх проявів расової і національної дискримінації. Виділяються дві основні форми сегрегації:

-інституціональна – створення в різних сферах життя суспільства (в освіті, охороні здоров'я, транспорті і т.д.) паралельних закладів для «білих» і «кольорових» або ж у рамках одного закладу – паралельних служб, а також заборона чи обмеження змішаних шлюбів;

-територіальна – насильницьке відділення та ізоляція представників певних расових і національних груп у спеціально відведені для них території (резервації, гетто, бантустани). У ХІХ столітті резервації були створені в США і Канаді для індіанців, в Австралії – для аборигенів, у США в минулому існували негритянські гетто, а у фашистській Німеччині -єврейські. У ПАР до 1980 року «кольорове» населення проживало у так званих бантустанах, жителі яких не мали права залишати цю територію без спеціальних перепусток. ООН проголосила апартеїд злочином проти людства, порушенням принципів міжнародного права.

	Геноцид – (від гр. Jenos – рід, плем'я і лат. саеdо – убивати)-політика знищення етнічних груп; дії, що здійснюються з наміром ліквідувати цілком чи частково яку-небудь етнічну, національну, расову чи релігійну групу як таку; тяжкий карний злочин.

 

Термін «геноцид» запровадив у науковий обіг у 1944 році американський юрист Ф.Лемкин. В історії людської цивілізації практика геноциду існувала в різні періоди історії (татаро-монгольське ярмо, арабські й іспанські завоювання, хрестові походи, Варфоломіївська ніч тощо). Особливого розмаху геноцид досяг за колоніальної експансії в Азії, Африці та Америці. У ХХ столітті політика геноциду набула характеру широкомасштабних злочинів, що здійснювалися з використанням сили державного апарату. Яскравим прикладом геноциду стало знищення 1,5 млн. вірменів владою і фанатиками Туреччини під час Першої світової війни. Нацистська Німеччина надала геноциду статусу державної політики, знищивши на території Східної Європи близько 6 млн. слов'ян і стільки ж євреїв. Актом геноциду є також виселення (депортація) цілих народів у Радянському Союзі за часів сталінізму. Міжнародні військові трибунали в Нюрнберзі і Токіо, резолюція Генеральної Асамблеї ООН (1948 рік) кваліфікували геноцид як найтяжчий злочин проти людства. У 1968 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про незастосування терміну давнини щодо злочинів проти людства, до яких віднесено і геноцид. Небезпека геноциду проте не зникла і новітня історія знає його прояви в ПАР, на Близькому Сході. У Камбоджі (Кампучії), зокрема, режим Пол Пота і Йєнг Сарі в середині 70-х років знищив більше 3 млн. кхмерів.