Душа – єдина на землі держава,
де є свобода чиста, як озон.
Кордон душі проходить над світами, а там нема демаркаційних зон.
Ліна Костенко, укр. поетеса
Кінцева мета виховання – навчити людину переборювати саму себе, адже особистість формується в боротьбі сама з собою. «Молодь загине, якщо не будемо працювати над вихованням моральних ідеалів» (Владика Кирило). Розглянемо деякі складові змісту виховання в ракурсі завдань реформування освіти в Україні, головною цінністю якої має стати Людина, зверненість її до духовності, суспільних і національних цінностей, до моральності та культури. Дух і душа реальні, хоча в психології їм немає визначення. Але ще Платон визначав: предметом психології є душа. Як справедливо зазначає Ш. О. Амонашвілі: «Виникли цілі науки, для яких зникли поняття дух і душа: атеїзм, раціоналізм, критицизм, матеріалізм та ін.» Проте в повсякденному вжитку ми часто звертаємося до цих понять. Наприклад, «Під час практичних занять …можна було поговорити [з учителями] про все відкрито, душа в душу» (О. Гончар). Дух створюється боротьбою життя та смерті (пригадаємо, наприклад, кадри з фільму «У бій ідуть лише старики»: пілот садить на землю літак і вмирає), добра і зла (у концтаборах намагалися зламати дух радянських солдатів приниженням), альтруїзму та егоїзму (наприклад, поважне ставлення до іншої людини). Християнська метафора Духу є любов. Дух – джерело любові. Дар мого духу іншій людині є душа. Душа повинна жити духом. Душа виявляється безпосередньо в наших почуттях. «Устремління духу проявляється через мову Серця, через почуття. Прислухатися до серця, значить вникати у волю свого ДУХУ» (Ш.О. Амонашвілі). Предметом роздумів над суттю Духу можуть бути такі вирази: сильні духом, духовна щедрість, духовна близькість, духовний відбиток на обличчі, духовна краса, духовне спілкування, непохитний духом, енергія духу, духовна жадоба, духовний злет, духовний спадок, духовне натхнення, а також: занепад духом, духовна убогість, духовне насильство, духовна слабкість, духовне варварство, духовна спокуса, духовне рабство, духовна порожнеча, духовна смерть, духовний маразм, бездуховність та ін. Міцність духу – це перемога духовного над вчинками, у переборенні голосу плоті, вміння стримувати себе, володіти своїми пристрастями. Міцність духу – це внутрішня сила, вона в роздумах, в аналізі своїх почуттів і вчинків. Міцність духу в здатності залишатися внутрішньо вільним (Владика Кирило). Культура суспільства неможлива без розвинутої особистісної свободи, яку надає нам духовність. «Мы рождены для вдохновенья, Для звуков сладких и молитв» (О. С. Пушкін). Що таке духовність? Духовність – це світське поняття, яке виникло від слова «дух». Сучасні психологи (та вчені інших галузей) трактують це поняття як «згусток психічної енергії», як силу самовизначення, як енергію поривань до кращого, до самовдосконалення в усіх сферах життя. Духовність – це зверненість до загальнолюдських цінностей, це духовна близькість людини до інших людей, до Батьківщини, до народу, це залучення до національної культури, традицій. Онтологія духу (філософське вчення про буття) зафіксована в традиціях, мові, мистецтві, у релігії, у народній пам’яті та в нормах стосунків «Я – Ти». Таким чином, природа духу є свобода або бути самим собою. Духовний світ людини виявляється саме у відчутті внутрішньої свободи, у натхненні, у пристрастях, у творчості. Згадаємо слова з Гімну України: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу, І покажем, що ми, браття, козацького роду…». Виховання національної самосвідомості громадян є глибинною життєвою необхідністю. «Національність є індивідуальне буття, поза яким неможливе існування людства» (М. Бердяєв). Національна самосвідомість – це відчуття людиною гордості за належність до своєї нації, вміння мислити на основі образів національної культури, засвоєння традицій і звичаїв свого народу, спрямованість своїх дій і вчинків відповідно до національних інтересів. Функції національної самосвідомості:
- збереження духовності, збагачення та розвиток інтелектуального потенціалу нації;
- стимулювання самопізнання, віднаходження вихідної точки – повернення до своїх коренів, національно-родинних традицій і звичаїв;
- формування духовної основи й мудрості життя – почуття обов’язку та відповідальності перед попередніми й прийдешніми поколіннями;
- виховання поваги до історії рідного краю, усвідомлення значення і місця українців серед інших народів, що живуть в Україні, та в планетарно-культурному контексті;
- самотворення і самореалізація особистості, максимальний вияв її творчого й морально-духовного потенціалу;
- самопізнання особистістю власного «Я», пізнання свого роду й народу, меж національних особливостей і характерологічних відмінностей, ментально-духовного призначення своєї життєдіяльності та сенсу свого існування взагалі;
- пошук відповідей на запитання: хто ми, якого роду-племені діти, якими були й чому такими стали, що вміли й чого навчилися?
Людина перебуває в координатах соцієтального простору нескінченного ланцюга поколінь «і мертвих, і живих, і ненароджених» (Т. Г. Шевченко). Щоб пізнати себе, треба усвідомити своє місце на цій життєвій матриці, віднайти свою точку опертя, надати життю ментального сенсу – набути соціально-етнічної ідентичності. Завдяки національним особливостям особистість здатна зберегти спадкоємність традицій і звичаїв свого народу, продовжити шлях його соціально-культурного розвитку. Багато хто з людей визначає традиції як основну ознаку своєї національної приналежності. Тепер постала нагальна потреба оживити й відродити в душі кожного пам’ятні звичаї нашого народу, дивосвіт його фольклору, довести до кожного, що ми не просто українці, ми – нація, народ зі своєю багатовіковою історією, мовою, культурою. При недостатній сформованості національної самосвідомості виникає оманливе, ілюзорне відчуття «меншовартості», «другорядності» рідної мови, культури, врешті самого себе, що породжує комплекс національної і громадської неповноцінності; відсутність почуття власної гідності й гордості. Це нерідко призводить до збочення з правильного життєвого шляху – люди стають егоїстами, обивателями, пристосуванцями, різного роду перевертнями. Національний маргинал – денаціоналізована особа, відірвана від живого, рідного ґрунту. Як переконливо доводять численні соціально-психологічні дослідження, проведені в багатьох країнах світу, така людина є вельми сприйнятливим, чутливим об’єктом для навіювання меркантильно-бездуховних, агресивно-деструктивних позицій і всілякого аморально-злочинного психологічного маніпулювання. Національне не може бути відчужене від особистості без руйнування морально-духовних основ психіки (П. Кононенко). Психологічні дослідження засвідчують, що однією зі складових особистісної кризи є «втрата соціальної ідентичності, звичної тотожності себе, свого «Я» з певними соціальними об’єктами-орієнтирами – суспільством, професією, способом життя, мовою, національністю, політичною позицією і багато чим іншим». Знищення індивідуальної, соціальної, національної самосвідомості призводить до деперсоналізації, яка породжує дегуманізацію і деморалізацію: індивіди, суспільні верстви, цілі народи втрачають відчуття прав і обов’язків, гідності й честі, історичної ролі та місії, високі принципи життєдіяльності (П. Кононенко). Студентські роки є визначальним етапом у генезі національної свідомості та самосвідомості, адже саме в цей період молода людина добивається найвищого інтелектуально-духовного рівня пізнання світу, ідентифікує себе як суб’єкта національно-державотворення, наповнює конкретним ментальним змістом образ власного «Я», розвиває почуття етнічної ідентичності. Формування національної і громадянської самосвідомості студентської молоді передбачає:
- засвоєння молоддю своєї етнічної спільності, національних цінностей (мови, території, культури);
- розвиток прихильності до розбудови національної державності;
- виховання патріотизму, любові до рідної землі й свого народу, готовності до трудового й героїчного подвигу в ім’я України;
- усвідомлення причетності до національно-культурного творення, свого місця і ролі в ньому;
- утвердження власної національної гідності, внутрішньої свободи, гордості за свою землю;
- плекання національної ідеї не лише як атрибуту національної самосвідомості, суто духовного феномену, а як поштовху до практичних справ.
«Якщо б об’єднання людства за мовою і взагалі за народністю було можливе, воно було б загибеллю для загальнолюдської думки, як заміна багатьох почуттів одним, хоч би це було не дотиком, а зором. Для існування людини потрібні інші люди, для народності – інші народності. Послідовний націоналізм є інтернаціоналізм» (О. Потебня). Чи можна ставити питання про первинність національного або загальнолюдського? Це два невід’ємних елементи цілісної системи існування людства, механізму його функціонування. Людська сутність у психіці кожної людини – ментальність, духовність, культура – розвиваються як національні за формою та змістом. Людину невідомого походження, в якої немає ні батьків, ні родичів, народна мудрість називає «без роду й племені». У традиціях українського народу було реконструювання ланцюга предків, знання «родинного дерева» до сьомого коліна, прагнення неодмінно мати в сім’ї кількох дітей – надії, віри та майбутньої оперті в старості. На жаль, сьогодні мало усвідомлюється зв’язок зі своїми предками, наші сучасники, за нерясними винятками, слабко ідентифікують себе з минулим своєї родини. Знання родоводу обривається дуже швидко, і тим самим втрачається духовна основа життя – зменшується відповідальність за збереження і зміцнення ментальних традицій роду. А мудрість життя полягає в продовженні свого роду, свого імені – народити й виплекати дитину, передати їй духовну спадщину минулих поколінь, забезпечуючи цим її вічність. У давнину про смерть людини сповіщали церковні дзвони як засвідчення доброї слави її земного життя. Це спонукувало земляків небіжчика замислитись: «А хто я?», «Який я?», «Який слід на Землі залишу після себе?», «Як згадуватимуть мене люди після моєї кончини?» Відбувався активний процес самоусвідомлення і самопрезентації («Що люди скажуть»), формувалось почуття обов’язку і відповідальності перед нинішнім, минулим і прийдешнім поколіннями: самореалізуватися передусім як Людині, як Батькові-Матері, залишити по собі добру пам’ять. Родинно-національна ж розмитість, навпаки, призводить до нівелювання, втрати свого справжнього «Я». Тому й поставлено виховне завдання: виховувати духовно багату особистість. Духовність гармонізує особистість, усуває протиріччя з середовищем, дає можливість зосередитися на розв’язанні професійних завдань, обирати на цій основі засоби самоствердження, творчої самореалізації. Проблема духовного зростання особистості – це проблема набування нею внутрішньої свободи. Людина стає вільною від зовнішнього примусу, але не вільна від свого власного «Я»: я мушу, я не можу по-іншому, я повинна. Внутрішня свобода як усвідомлена необхідність. Вона визначає власні особистісні цінності, поведінкові орієнтири. Внутрішня свобода дає можливість спиратися на знання умов і передбачати результати. Внутрішня свобода – це
- свобода обґрунтованого вибору та відповідальності за свій вибір (відповідальність тут і зараз, а також відповідальність за віддалені наслідки);
- свідомо взятий на себе обов’язок перед вищими цінностями;
- свідомий вибір для реалізації своїх творчих потенційних можливостей.
Л.С. Виготський у «Педагогічній психології» зазначав: «Не потрібно перетворювати моральність у внутрішню поліцію духу. Не робити що-небудь через страх покарання так само аморально, як і робити. Будь-яке невільне відношення до речі, будь-який страх і залежність уже означає відсутність морального почуття. Моральне в психологічному змісті завжди вільне. Результатом соціалізації має бути набуття моральних норм, а не страх покарання за їх порушення. Вони повинні сприйматися як природне й неминуче». Таким чином, людина не може бути тільки споживачем, вона повинна бути активним творцем культури. Почуття внутрішньої свободи пов’язано з почуттям власної гідності, з почуттям самоцінності. Самоцінність – це те, наскільки я вважаю себе гідним поваги, уваги оточуючих людей, навіть незалежно від результатів діяльності в цей момент. «Страх – негативна емоція. Але є єдиний позитивний страх – страх втратити почуття власної гідності» (Чингізхан). Приниження гідності дуже боляче сприймається людиною (для прикладу наведемо висловлювання з самоаналізу студентки Тані Д.: «Коли під час пробного уроку в школі методист почала робити мені зауваження, ніби під час відповіді на занятті в університеті, у цей момент відчула: «Я – НІХТО»). «Коли б’ють по одній чесній особі, всі чесні люди повинні відчувати і біль, і обурення, і муку потоптаної людської гідності» (Л. М. Андрєєв). Духовність розкривається через особистісні цінності. Особистісна цінність – все те, що людина цінує, що для неї є значущим, що становить сенс її життя. Ціна не тотожна цінності. В. Франкл: «Життя кожної людини унікальне в тому, що його ніхто не може повторити…Проте серед сенсів життя є і такі, в яких є щось спільне, а отже, є сенси, які властиві людям певного суспільства, які поділяються безліччю людей протягом історії. Ці смисли і є те, що розуміється під цінностями». На кожному етапі історичного розвитку суспільством створюється специфічний набір (структура) цінностей. Вони сприяють перетворенню соціальних норм та ідеалів в особистісні принципи життєдіяльності кожної людини. Але є і загальнолюдські цінності, проголошені ще Ісусом Христом, які неминущі, існують багато століть і спрямовують життя людей на доброчинність. Є державні цінності, найголовніша серед яких – незалежність України; національні, які складають ментальність, дух нації (насамперед, це рідна мова); громадянські цінності; цінності сімейного життя; цінності особистісного життя (Див.: Практичне заняття). Поняття «особистісні цінності» або «ціннісні орієнтації особистості» відображає факт входження суб’єкта в соціальні зв’язки та відношення, включення в духовну систему цінностей суспільства. Вони виступають для суб’єкта у вигляді ідеалів, настанов, переконань і внутрішньої позиції, тобто у вигляді спрямованості особистості на цілі й засоби діяльності. Ціннісні орієнтації відображають ставлення людини до соціальної дійсності та зумовлюють широку мотивацію її поведінки. В основі їх функціонування лежить ціннісний підхід, відповідно до якого всі явища навколишньої дійсності – цінності, тобто вони відображаються у свідомості людини як можливість за допомогою них задовольняти свої потреби та інтереси. Сутність вибору цінностей і настанова, за якою цей вибір здійснюється, і складають сенс життя. За християнськими цінностями абсолютним сенсом людського життя є творити добро. Прикладами християнських чеснот, які тісно переплітаються з українськими народними цінностями є щедрість, доброзичливість, поміркованість, лагідність, працелюбність, прощення та ін. Ці цінності і складають серцевину національної свідомості. Завданням освіти і виховання є відновлення цих цінностей, бо духовне відродження нації неможливе без духовного виховання кожної людини. Проте не менш важливо долати також і окремі негативні національні риси, зокрема індивідуалізм, що виявляється в безпідставній переоцінці власної особистості та думки, у наданні пріоритету особистим інтересам і амбіціям, а не суспільно-національним. Б. Грінченко говорив: «Наше українське невміння єднатися, солідаризуватися давно вже відоме. У нас що не город, то й партія. І вже чи зробила, чи не зробила що тая «партія», а вже скільки перемінила і в кожний час існування свого завжди клопочеться про нові зміни». Українська нація – інтровертована, схильна до творення культури, однак їй не вистачає сили волі, наполегливості довести задуми до логічного завершення. Таким чином, цінність – усвідомлений і прийнятий людиною загальний сенс свого життя. Реалізація соціальних норм і цінностей у житті визначаємо як моральність людини. Моральність – це орієнтація в людських цінностях і обстоювання їх у житті. Вона виявляється в якостях особистості, які визначаються нормою міжособистісних взаємин. Моральність – це усвідомлення соціального смислу своїх вчинків (навіщо?) і здатність діяти відповідно до власних рішень. Моральність є сферою вільного й відповідального вчинку. Джерела моральності розпочинаються з Біблії. Моральність, моральна система цінностей – це одна з вічних категорій, яка не була спотворена в радянські часи й для багатьох не втратила свій істинний смисл. «Моральні якості чудової людини мають більше значення для його покоління та історичного процесу, ніж чисто інтелектуальні досягнення. Ці останні самі залежать від величі Духу, величі, яка зазвичай залишається невідомою» (Т. Едісон). Моральність – це соціальний аспект індивідуальності. Рівень набуття людиною моральності й визначає культуру її поведінки в суспільстві. Високоморальна людина має високу культуру поведінки. Висока культура поведінки разом із високим рівнем розвитку інтелекту, тобто освіченістю визначається як інтелігентність. «Національна інтелігенція – мозок і совість нації» (П. Щербань). Чи буде людина інтелігентною, якщо має:
- тільки велике накопичення знань і умінь, володіє професійними досвідом;
- тільки має професійні здібності (наприклад, художні);
- тільки поводить себе морально, але неосвічена?
Ці якості або нейтральні щодо інтелігента, або людина має лише моральну поведінку, але не має освіченості. Тільки набування знань разом із знаходженням духовності й високої моральності народжує інтелігента. Інтелігент не демонструє свою інтелігентність, він нею дихає як повітрям. Таким чином, навчатися у вищій школі – це не тільки набувати знання, уміння і навички або опанувати професію, а й зростати духовно. Для людини-ремісника буває достатньо набути тільки професіоналізму, що вже добре. А якщо це вчитель, чиновник або керівник? Це вже БІДА. Посада, яку займає людина, автоматично не визначає її культуру (моральність, інтелігентність).. Якщо моральні норми набули особистісну значущість, студент сам формує для себе обов’язки, вимагає від себе їх виконання, критично оцінює самого себе. Тому й треба наповнити систему вищої освіти духовним змістом, надати їй національну спрямованість. Духовність відкриває також доступ до совісті. Це є допоміжним гарантом моральної поведінки. Совість – це загострене почуття особистісної відповідальності перед людьми й суспільством за свою поведінку, за свої вчинки. Відповідальність – здатність і готовність визнавати, що сам ти є причиною вчинку. Порівняйте: «со-дейстиве», «со-чувствие», «со-мыслие», «со-весть». Про совість: «Ніколи не чиніть проти совісті, навіть якщо цього вимагають державні інтереси» (Т. Едісон); «Завжди будь волі своєї господар, совісті ж своєї – рабом» (М. Ебнер-Ешенбах); «Честь – це зовнішня совість, а совість – це внутрішня честь» (А. Шопенгауер); «Не зближайся з людьми, в яких занадто гнучка совість» (Делакруа); «Дивитися на людей зі зламаною совістю ще страшніше, ніж на побитих» (Ю. Фучик). Як формується і коли виникає совість? Після вчинку свідомість констатує збіг або розбіжність між вчинком і моральною нормою. Внаслідок з’являється позитивна або негативна оцінка свого вчинку. Якщо самооцінка негативна, то з’являється негативна мотивація щодо вчинку, незадоволення собою – муки совісті. Якщо позитивна оцінка – зростає задоволеність собою – самоцінність. За своєю фізіологічною основою совість дуже близька до біологічного утворення. Вчинок за совістю дозволяє пережити загадковий духовний стан, духовну свободу, почуття гідності, коли «інстинкт узгоджується з духом». Голос совісті звучить тим гучніше, чим духовніша людина (в сучасному слововживанні поняття душа). «Норм може бути багато, але неможливо собі уявити декількох «совістей». Адже голос совісті є голосом Істини тією мірою, якою вона стала доступною даній людині» (П. В. Симонов). Якщо людина не піднімається до межі совісті, вона починає опускати цей щабель нижче до самої себе: починає виправдовувати себе розумом. Розум шукає виправдовування, може навіть затьмарити совість. Але є ще почуття «каяття совісті» - «Серце шукає справедливості» (Ш. О. Амонашвілі). Отже, совість – це критична моральна оцінка своєї поведінки, яка супроводжується сильними почуттями. Таким чином, що є загальним показником духовності, моральності та совісті? Усвідомлення сенсу свого життя. Якщо на питання: «Для чого я живу, навчаюся?» людина буде виходити із загальнолюдських цінностей, громадянських якостей, національних інтересів, то це й буде показником її духовності, моральності та совісті. Концепція сенсу життя повинна передбачати мету віддалену, яку треба досягти через власні зусилля, наполегливу працю. А то засоби досягнення мети можуть стати метою (прийняті за мету). Наприклад, якою метою керується студент, коли списує з чужого зошита виконане іншим завдання або якщо йде на хитрощі, щоб уникнути звіту? Який смисл для нього набуває оцінка, яка одержана нечесним шляхом на екзамені? Які почуття щодо себе тоді вона викликає? «Лише тією мірою, якою людині вдається здійснити смисл, який вона знаходить у зовнішньому світі, вона здійснює себе» (В. Франкл). Отже, мета і зміст виховання студентів як фахівців із вищою освітою передбачає:
- Культивування національних, державних і загальнолюдських цінностей.
- Формування суспільного ідеалу служіння Україні, збереження і примноження традицій українського народу.
- Виховання громадянських якостей, вимогливості до себе й відповідальності (совість).
- Виховання поважного ставлення до людей і до себе (моральну культуру).
- Звернення уваги на підвищення свого культурного рівня.
- Духовне, моральне й естетичне спрямуванння самовиховання.
