З вищою освітою
Мета: сформувати в студентів поняття про особистість сучасного фахівця з вищою освітою, механізми та етапи становлення професійно важливих якостей.
Професійна спрямованість: озброїти студентів знаннями про основні умови, засоби та шляхи виховання суб’єктів навчально-виховного процесу у ВНЗ.
Основні поняття: виховання, внутрішня свобода, вчинок, духовність, інтелігентність, моральна свідомість, моральний вибір, моральність, національна самосвідомість, совість, ціннісні орієнтації, цінність.
План
- Сучасні вимоги до особистості фахівця з вищою освітою та завдання виховання студентів.
- Мета і зміст виховання студентської молоді.
- Психологічні механізми формування якостей особистості та аналіз функцій виховання.
- Основні напрями реалізації виховних функцій у вищому навчальному закладі та їх характеристика.
Питання по темі для самостійного вивчення
1. Етапи становлення моральної свідомості та критерії моральної вихованості.
Обрані методи: інформаційна тематична лекція.
Основний зміст
Сучасні вимоги до особистості фахівця з вищою освітою та завдання виховання студентів
Односторонній спеціаліст – це
або грубий емпірик, або вчений
шарлатан.
М. І. Пирогов,
укр. медик і педагог
Проблема виховання майбутніх фахівців із вищою освітою набуває зараз особливої актуальності. Річ у тім, що технічний прогрес автоматично не веде до духовного прогресу. Сьогодні метою суспільства (а тому і всіх ланок освіти) повинно стати духовне вдосконалення людини задля переходу людства на новий виток еволюційного розвитку: від людини розумної до людини духовної. У зв’язку з цим підвищується значущість виховання молодого покоління. Проте зараз у всіх ланках освіти існує невиправдана автономність навчання і виховання. Завдання сьогодення – змінити національно-світоглядну місію школи – від школи знання і наукової поінформованості до школи культури і духовності. Вища школа як храм науки повинна бути і храмом високої культури. Майбутній фахівець із вищою освітою повинен опанувати як систему професійних знань, умінь і навичок, так і набути високу культуру, стати представником передової частини суспільства – еліти. Він повинен бути інтелігентом, тобто не тільки «знаючим, розуміючим», але й з високою культурою поведінки. Реалізувати це завдання можливо лише за умови єдності трьох складових освіти – навчання, розвитку і виховання. Проте є деяка різниця в ролі навчання і виховання в становленні особистості фахівця:
- Навчання діє на індивідуально-виконавчий зміст діяльності, формує знання, уміння і навички. Виховання ж формує ставлення, смисли діяльності. Якщо ж навчання не спирається на смисли діяльності, які повинні бути сформовані вихованням, то воно малоефективне в становленні особистості.
- Для навчання певним чином притаманні примуси. Наприклад, якщо отримаєш «незадовільно», не буде стипендії або не одержиш диплом. Діє навіть суперництво («Я ж не гірший за інших»). У вихованні ж повинні діяти й діють дещо інші психологічні механізми. Наприклад, вивчити тему (щоб одержати позитивну оцінку) – не обов’язково означає любити цей предмет; не порушувати дисципліну (бо можуть покарати) – не є проявом поваги до викладача як людини.
У діяльності викладача навчання і виховання нероздільні (Г. С. Костюк). Тому навчання, освіта – це основний, хоч і не єдиний шлях виховання. Виникає питання: як поєднати навчання і виховання в цілісному процесі становлення особистості фахівця? Завдання виховання завжди включає в себе завдання організації спеціальної провідної діяльності, яка слугує виховній меті. У студентському віці – це навчально-професійна діяльність, яка включає в себе взаємодію трьох взаємопов’язаних блоків:
- Операційно-дійовий блок – це система цілей, дій і операцій, які формують професійні знання, уміння і навички.
- Блок потреб, мотивів і інтересів – це двигун діяльності, спонукальна сила, яка надає діяльності енергії.
- Блок міжособистісного та ділового педагогічного спілкування викладача і студентів.
Зміни, що відбуваються в одному з блоків, викликають зміни в інших. Вони можуть бути конструктивними або деструктивними. Навчально-професійна діяльність – нова для студентів. Щоб вона виконувала провідну роль і у вихованні особистості, потрібно знайти предмет, який би відповідав особистісним потребам, або треба виховувати нові потреби, які здатні породжувати мотиви майбутньої професійної діяльності. «Завдання не лише передавати знання, але й вигострювати совість (а це результат виховання). Совість – це орган сенсу життя і діяльності особистості» (В. Франкл). Виховання в широкому значенні слова – сукупність впливів, що забезпечують передачу соціокультурного досвіду – моральних норм і цінностей. На сучасному етапі вищої освіти виховання, у широкому розумінні, розглядається у двох аспектах: виховання творчої особистості майбутнього фахівця (педагога, медика, інженера та ін.) і виховання високоморальної, толерантної особистості з високими громадянськими якостями. Вимоги соціуму до освіченої людини як особистості визначаються історичним його розвитком. Наприклад, від особистості російського дворянина XIX століття вимагалися такі якості:
- відповідальність за те, що відбувається в державі;
- поважне ставлення до людей;
- пріоритет етичного (морального) значення вчинку перед його практичними результатами;
- бездоганне володіння собою;
- упевненість у своїй привабливості (висока самоцінність);
- певний «кураж», хоробрість із відтінком манірності [О. С. Муравьева «Как воспитывали русского дворянина»].
О. І. Солженіцин дає таку характеристику представнику інтелігенції 20-х років XX століття: «Це відкрито світлий інтелект, це вільний і необразливий гумор, це легкість і широта думки, невимушеність розмови. Це вихованість, вишуканість смаків, гарна мова – плавно узгоджена, без засмічуваних словечок. В одного трохи музикування, в іншого – живопис, і в усіх – духовний відбиток на обличчі». Тепер в Україні також є спроби визначити освітянський стандарт для випускника школи і фахівця з вищою освітою. Так, у Законі України «Про вищу освіту» визначено, що спеціаліст з вищою освітою повинен мати професійні, світоглядні й громадянські якості. На це спрямовує також «Національна доктрина розвитку освіти в Україні»: «Національне виховання має здійснюватися на всіх етапах навчання дітей і молоді, забезпечувати всебічний розвиток, гармонійність і цілісність особистості, розвиток її здібностей та обдарувань, збагачення на цій основі інтелектуального потенціалу народу, його духовності й культури, виховання громадянина, здатного до самостійного мислення, суспільного вибору та діяльності, спрямованої на процвітання України». Це завдання конкретизовано в проекті «Програми розвитку освіти в Україні на 2005 – 2010 рр.»:
- Формування творчої, духовно багатої особистості, з національною свідомістю, патріотичними почуттями.
- Сучасна освіта повинна працювати на вищі досягнення людини, що пов’язані з розвитком її особистісного потенціалу. Повинна відбуватися гармонізація професійного й духовного оптимуму суб’єкта.
Таким чином, соціальна культура була та є центром і середовищем розвитку особистості. Виховному процесу треба надати національної спрямованості. Освіта в нашій країні повинна утверджувати українські національні ідеї, сприяти розвитку української культури, національної свідомості і самосвідомості. Для молодої української держави дуже важливим є виховання в молодого покоління почуття любові до України й відповідальності за її долю, національної гідності і патріотизму. Виховання як засіб і процес досить важливе для суспільства, оскільки сполучає минуле, сучасне й майбутнє, передаючи духовні надбання від одного покоління до іншого. Процес виховання працює насамперед на майбутнє. Воно набуває особливої ваги, бо є важливим засобом збереження національної тотожності й самобутності. Тому проблемі виховання молоді завжди приділялася велика увага. Так, Я. А. Коменський зазначає: «Зневага до виховання є загибеллю людей, родин, держав і всього світу». П. Щербань пише: «…скільки разів ми чуємо балачки про наше відродження. Що ж відроджується? Українська нація? Національний дух? Рідна мова, освіта, економіка, народні традиції, християнська мораль? Відроджуються насамперед злидні, а з ними розбрат, самозневага і самоїдство, заробітчанство, злочинність, пияцтво, проституція і самогубство». Таким чином, краща форма боротьби з бездуховністю й агресивністю – протиставити їм духовність і культуру нації, народу, культуру його поведінки і праці. Треба починати не з буття, а національної свідомості, одухотворення життя і трудового процесу. Саме тому виховання молоді (у тому числі й майбутніх фахівців із вищою освітою) зараз набуває особливої актуальності. Виховання – це процес, за допомогою якого молоде покоління засвоює соціальні (духовні) цінності попередніх поколінь. Головними принципами українського національного виховання є принципи демократизації і гуманізації освіти, єдність національного і загальнолюдського. Проте проголошення принципу демократизації освіти не означає, що учень або студент має повну свободу й не має ніяких обов’язків і відповідальності ні перед ким. Абсолютної свободи не існує для людей, які живуть разом у гурті, бо вона перетворюється в «безумство гибельной свободы» (О. С. Пушкін), «у свавілля» (Ф. М. Достоєвський). Філософ О. Ільїн висловлює думку, що свободу можна розглядати тільки в системі суспільних цінностей, соціальних норм буття:
- свобода віри не є свобода фанатизму;
- свобода совісті не є свобода від совісті;
- свобода любові не є свобода і право на розпусту;
- свобода творчості не є свобода ліні і безвідповідальності;
- свобода переконань не є свобода безпринципності та ін.
Хто так розуміє свободу, той заслуговує, щоб у нього її забрали. На жаль, у нас продовжують виховувати молодь як «вільну» від будь-яких обов’язків перед сім’єю, колективом, суспільством і Україною. Що обмежує зовнішню свободу людини в суспільстві? По-перше, соціальні норми, вимоги, закони, які чітко сформульовані й існують у вигляді вербально запрограмованих нормативів (правила етики) поведінки для кожного члена певної спільноти (суспільства). По-друге, кожна людина повинна розуміти необхідність норм і мати внутрішній контроль над їхнім виконанням, здатність регулювати свої потреби, пристрасті, протиставляти їм духовну силу. За нормою повинно відкриватися ціннісні ставлення особистості до особистості. Які висновки щодо завдань виховання можемо зробити з цих положень?
- Людина повинна жити в системі тих цінностей, яку хочемо в неї сформувати. Виховувати гуманну людину негуманними методами – абсурд. Моральність може виховуватися тільки створенням умов, «всередині яких людина звикає вчиняти й діяти морально так само невимушено, як і вмиватися ранком» (Є. Ільєнков). (Як приклад, результати опитування дітей 5-6 років. На запитання «Чи можна бійкою вирішувати суперечку?» 100% відповіли: «Ні!», але лише 3% з них пояснили: «Якщо битися, то іншому буде боляче», решта ж 97% – «Не можна битися, бо покарають або дадуть здачу!»)
- Закони – це обмеження, які необхідні також і в моральній сфері, проте вони повинні розвивати самообмеження. Якщо є лише заборона – відбувається вибух, напруження (лаксація). Людина намагається відкинути цю вимогу. Тому треба вчити молодь, що є добро, а що є зло.
