1989 року відзначалося 200-річчя Французької революції. Це був, крім того, новий "рік революцій" у Європі, який, можливо, мав таке ж значення, як і 1789-й. 1989 року комуністичні режими Східної Європи один за одним втрачали владні позиції (подальший розгляд цих подій див. у розділі 18, "Революції та суспільні рухи"). Те, що здавалося стабільною і всеосяжною системою правління у Східній Європі, було повалено чи не за одну добу. Комуністи у прискореній послідовності втратили владу в тих країнах, де панували майже півстоліття: Угорщина (лютий), Польща (червень), Болгарія, Східна Німеччина та Чехословаччина (листопад), Румунія (грудень). Кожна східноєвропейська країна, включаючи такі відсталі, як Албанія, до січня 1992 року сформували обрані демократичним шляхом уряди. І, що ще більше вражає, на цей час комуністична партія втратила владу в самому Радянському Союзі, а ця країна розпалася на численні незалежні держави.
За деякими винятками, у східноєвропейських країнах успішно створюються нові конституції та запроваджуються багатопартійні парламентські системи. Спектр політичних партій там загалом подібний до того, що існує в країнах Західної Європи. Деякі екс-комуністичні партії існують і далі, хоча й відмовилися здебільшого від означення "комуністичний" і не можуть поводитися так, як колись, за однопартійної системи. У середині 90-х років вони, як не дивно, дістали велику підтримку на виборах. Наприклад, на виборах 1995 року до російської Думи (парламенту) відроджена Російська комуністична партія одержала 22 відсотки голосів і більшість місць у парламенті.
Всі східноєвропейські країни, прагнучи перейти до нових порядків" стикаються із значними економічними й політичними труднощами. Більшість населення у цих країнах висловлює незадоволення розвитком демократії, а багато хто занепокоєний зростанням злочинності та насильства. Згідно з даними Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР), більшість східноєвропейських країн за останні кілька років домоглися значного поступу. Проте обіцянки демократичного капіталізму для багатьох людей у Східній Європі виявилися пустими. Внаслідок безробіття та втрати купівельної спроможності людей з фіксованими доходами з'явилося 75 мільйонів "нових бідних" (без даних по колишньому Радянському Союзу). Західна допомога Східній Європі була досить скромною.
Зміни у більшості країн, як видається, позначилися на становищі жінок у зовсім протилежний спосіб (Watson, 1992). Частка жінок у парламентах та інших провідних політичних органах деяких країн різко скоротилася. Наприклад, на початковому етапі змін у колишній Чехословаччині процент жінок-депутатів парламенту зменшився з 34 до 4, у Польщі — з 20 до 8, а в Болгарії — з 21 до 8. Жінки становлять переважну більшість безробітних, число яких зростає внаслідок переходу східних країн до ринкової економіки.
Наскільки успішно країни Східної Європи впроваджуватимуть стабільні ліберально-демократичні системи управління? Семюел Гантінґтон (1990) перелічив шість вирішальних умов:
1. Досвід ліберально-демократичного правління країною в попередні історичні періоди. Колишня Чехословаччина в цьому відношенні перебуває в найсприятливішому становищі, тимчасом як Албанія — в найгіршому. Разом з тим у Чехословаччині існували напружені стосунки між чехами та словаками, тож країна поділилася на дві окремі держави.
2. Рівень досягнутого країною економічного розвитку. В цьому відношенні ведуть перед Чеська Республіка та Угорщина.
3. Міра ефективності державного управління за попереднього, комуністичного режиму. Країна, якою ефективно керували за існування авторитарної системи, найімовірніше, збереже ефективність управління і в умовах демократії.
4. Міцність та різноманітність громадських і політичних організацій, котрі змогли зберегти незалежність від комуністичного правління.
5. Реальна спроможність новостворених урядів до розробки та впровадження в життя радикальної політики економічних реформ.
6. Ступінь розмежування й ворожості між субнаціональними та етнічними групами, регіонами чи класами. Внаслідок такого розмежування Югославія вже розпалася, Чехословаччина поділилася на окремі країни, а доля решти поки що неясна.
Ці ж умови придаються і для нових держав, утворених після розпаду Радянського Союзу, включаючи й саму Росію. Більшість із них починають ще з гіршого становища, ніж країни Східної Європи. У цих країн взагалі немає досвіду незалежності ліберальної демократії, а деякі з них навіть ніколи не існували як незалежні держави. Хоч би що сталося в найближчі кілька років, карта Європи, а разом з нею й глобальний політичний порядок змінилися на краще, адже колишній Радянський Союз простягався далеко у глиб Азії.
Ймовірність надійного встановлення ліберальної демократії залежить від поступу ринкових реформ. У звіті ЄБРР, опублікованому наприкінці 1994 року, розглядались економічні показники проґресу посткомуністичних країн у напрямку ринкової економіки. Головними критеріями змін були досягнутий прогрес у приватизації промисловості; ступінь структурної перебудови підприємств, мета якої — позбутися попередніх методів керівництва; відкритість для конкуренції та зовнішньої торгівлі, а також реформа банківської системи. За цими показниками найвищого рівня змін досягнуто в Чеській Республіці, Угорщині й Польщі; найнижчого — в Азербайджані, Грузії, Туркменистані та Україні.
Югославія, федеративна держава, яка до 1989 року видавалася однією з передових серед посткомуністичних країн, поринула у криваву війну. Конфлікт у Боснії-ГерцеГовині, складовій частині колишньої Югославії, яка домагалася незалежності, забрав 500 тисяч життів. Незважаючи на цю страхітливу цифру, боснійський конфлікт залишився відносно локальним та обмеженим. Нові відносини між Сходом та Заходом запобігли великомасштабній ескалації воєнних конфліктів, що відбувалися в цьому столітті. Зараз ми повернемося до проблем, зумовлених постійною важливістю збройної сили та війни у суспільстві.
ВІЙНА ТА ВІЙСЬКОВІ
