У подальших параграфах цього розділу ми відійдемо від ситуації у Британії, щоб розглянути політичні сили та чинники на міжнародній арені. Як ми пересвідчились, демократія перетворилася на глобальну силу. Глобалізація позначається на багатьох аспектах національної політики, як і на владі держави. Реакцією на глобалізацію стало створення Європейського Союзу (ЄС), що мало компенсувати послаблення влади в національній державі заснуванням наднаціонального об'єднання європейських держав.
У поставленому сьогодні питанні: "Ви за Європу чи проти неї?" слово "Європа" означає ЄС. Питання "Європа", природно, ширше від поняття країн-членів ЄС; такі країни, як Норвегія чи Швейцарія, що, безперечно, входять до Європи, не мають членства в ЄС. Більше того, до Європи відносяться також екскомуністичні країни Східної Європи, котрі теж не входять в ЄС, хоча деякі з них прагнуть цього.
Протягом століть Європа була континентом, який роздирали війни. Перша та друга світові війни почалися в Європі. Одним із мотивів державних діячів, котрі зініціювали створення ЄС, було запобігання новим війнам у Європі. На їхнє переконання, економічно інтегровані та політично взаємопов'язані країни не можуть воювати між собою.
Війна — тема заключних параграфів цього розділу. Перед цим ми розглянемо процес розвитку ЄС, а також зміни, спричинені розпадом комунізму в Радянському Союзі та Східній Європі.
Європейський Союз та нова карта Європи
Утворення Союзу
У своїй промові, проголошеній у Цюриху в 1946 році, Уїнстон Черчіль сказав: "Ми мусимо побудувати щось на зразок Сполучених Штатів Європи". Однак у цих намаганнях провідну роль відіграла не Британія, а інші європейські країни, перш за все Франція, потім — Західна Німеччина. 1951 року Паризькою угодою було засновано Європейське співтовариство видобутку вугілля та сталі. Відтак було створено Європейське співтовариство з питань атомної енергетики, а згодом — Європейське економічне співтовариство (ЄЕС). ЄЕС, створене Римською угодою 1958 року, утворило спільний ринок для торгівлі товарами між країнами-членами. Однак Британія залишалася осторонь, оскільки мала тісні відносини з іншими країнами Співдружності (Commonwealth) та Сполученими Штатами. Британія стала членом ЄЕС тільки у 1973 році.
Коли ЄЕС зміцнило свою політичну єдність, з її назви зникло слово "економічне", і воно стало загальновідоме як Європейська Співдружність (ЄС). Після подальшої інтеграції ЄС перетворилася на Європейський Союз. Сьогодні ЄС — це складний комплекс представницьких та бюрократичних організацій. На його чолі стоїть Європейська Рада, що складається з керівників держав чи урядів країн-учасниць, які збираються тричі на рік. Рада міністрів складається з міністрів закордонних справ країн-учасниць та робочих груп службовців. Вона є головним політичним органом Союзу, що ухвалює законодавчі рішення. Такі рішення колись вимагали одностайного схвалення, але тепер переважно приймаються більшістю голосів. Це дуже важливий крок, який означає можливість впровадження законодавства навіть всупереч бажанням тієї чи іншої країни.
Європейська комісія подає на розгляд Ради міністрів політичні ініціативи, для затвердження або коригування, і несе відповідальність за реалізацію рішень Ради. її очолюють члени комісії, яких призначають держави-учасниці. До Європейського парламенту входять 518 виборчих членів, котрі висловлюють свої думки щодо пропозицій Ради і беруть участь у обговоренні. В Європарламенті відсутня законодавча гілка, що декому дає привід вважати ЄС у теперішньому вигляді дуже недемократичною організацією. Нарешті, Європейський суд інтерпретує та впроваджує у практику закони ЄС. В ЄС не існує органів поліції, які б реалізовували рішення його суду, однак ці рішення обов'язкові до виконання для судів країн-учасниць.
Коли разом з Британією до Союзу в 1973 році увійшли Данія та Ірландія, склад ЄС збільшився з шести до дев'яти членів. Потім кількість членів зросла до 12, а 1996 року — до 15 країн. Еволюція ЄС супроводжувалася запеклими дебатами, особливо у сфері аграрної політики і, крім того, проблемами в укладанні послідовних угод. 1987 року було прийнято єдиний європейський закон, котрим впроваджувалася серія нововведень, задля досягнення більшої одностайності, включаючи скасування усіх торговельних бар'єрів.
Подальший розвиток ЄС став проблематичним через надзвичайні події, що, починаючи з 1989 року, відбулись у Східній Європі, а потім у Радянському Союзі. "Європа" раніше мала чіткі кордони, і її розглядали як сукупність ліберальних демократій Західної Європи, відмежованих від комуністичних країн Сходу. Розпад Радянського Союзу змінив ситуацію. Тепер незрозуміло, де закінчується "Європа", а багато новостворених ліберально-демократичних країн Сходу претендують на членство в ЄС.
Що ж то за організація — ЄС? Чи перетвориться він просто на якусь наднаціональну державу, а чи стане відмінним від попередніх політичних систем утворенням? Філіп Шмітер (Philippe Schmitter,
1991) зазначає, що нині ЄС різниться від національної держави багатьма показниками. Як зазначалося вище, ЄС бракує єдиної форми верховної влади: суд ЄС може переглядати конкретні закони країн-учасниць, проте загальних засобів реалізації його рішень не існує. Разом з тим ЄС має деякі ознаки суверенності. Наприклад, його як реальну організацію визнає близько 130 держав світу, котрі встановили з ним дипломатичні відносини.
Національні держави мають чітко визначену територію, однак поняття "власної" території ЄС більш двозначне. ЄС безпосередньо не "керує" своєю територією і не має чітко визначених кордонів, оскільки в найближчому майбутньому його членами можуть стати ще кілька держав. ЄС розпорошено, в асоціацію з ним входить кілька "зовнішніх" держав. На відміну від національної держави, в ЄС не існує чіткої адміністративної ієрархії. Його різноманітні структурні підрозділи, описані вище, дублюють один одного у різних сферах влади та компетенції. Європейська комісія відіграє центральну роль у процесах вироблення рішень, проте у великій мірі приймає до уваги позиції країн-учасниць інших органів ЄС.
На думку Шмітера, ЄС — це дуже специфічна форма політичної організації, здатна впроваджувати зміни в свою структуру, які наслідуватимуть в інших частинах світу. Він не є ні нацією, ні державою, а швидше альтернативною їм політичною системою. У певному розумінні ЄС — федерація, відмінна від федеративної держави, оскільки складається не з колективно організованих регіонів, а з цілої гами різноманітних відділів та підвідділів. Це унітарне політичне утворення для одних цілей, сукупність країн — для інших, діяльність якого залежить від процесу укладання "поточних угод".
"Європейська Співдружність у завершеному вигляді буде унікальною формою політичного правління. Вона може нагадувати деякі існуючі держави — Сполучені Штати, Федеративну Республіку Німеччину, Швейцарію, Канаду, Іспанію тощо — і характеризуватися відомими термінами: федеративний, конфедеративний, технократичний, демократичний, плюралістичний і таке інше, але все ж матиме своєрідний характер" (Schmitter, 1991, р. 29).
Згідно з угодою, укладеною в Маастрихті, наприкінці століття Європа в політичному відношенні буде прямувати до більшої інтеграції, ніж тепер, і матиме спільну валюту. У 1996 році ще було невідомо, чи буде запроваджено до кінця століття єдину валюту, чи ні. Схоже, що тільки деякі країни відповідають комплексним економічним критеріям, необхідним для такої реформи. Проте назва для нової валюти вже існує: це "євро".
