СОЦІОЛОГІЯ / СОЦІОЛОГІЯ - ГІДЕНС ЕНТОНІ
Система зайнятості в усіх індустріалізованих країнах зазнала істотних змін у нашому столітті. У 1990 році понад 3/4 зайнятого населення працювало фізично (були "синіми комірцями"). Близько 28 відсотків з них становили кваліфіковані робітники, 35 відсотків — напівкваліфіковані, а 10 відсотків не мали ніякої кваліфікації. "Білих комірців" та фахівців-професіоналів було порівняно небагато. До середини нашого століття робітники фізичної праці становили менше 2/3 працюючого населення, а сфера розумової праці відповідно розширилася.
Переписи населення Сполученого Королівства відбувалися 1971-го, а потім 1981 року. За цей період частка людей, що працювали "синіми комірцями", зменшилася серед чоловіків з 62 до 56 відсотків, а серед жінок — з 43 до 36 відсотків. Число посад фахівців та управлінських кадрів, на яких перебували чоловіки, зросло майже на 1 мільйон. До 1981 року на рутинних роботах "білих комірців" було зайнято на 170 тисяч менше чоловіків, і таку ж роботу виконувало на 250 тисяч більше жінок. Скорочення обсягу фізичної праці тісно пов'язане із зменшенням частки осіб, зайнятих у виробничій сфері. 1981 року на виробництві працювало менше на 700 тисяч чоловіків та на 420 тисяч жінок, ніж десятьма роками раніше.
Такі тенденції тривають і сьогодні, проте вони дещо сповільнилися. Дослідження робочої сили, проведене урядом 1990 року, показало, що на фізичній роботі було зайнято трохи більше 50 відсотків чоловіків та 33 відсотки жінок. Найразючіший контраст між чоловіками і жінками спостерігався серед "білих комірців" — виконавців рутинної праці порівняно з кваліфікованими професіями "синіх комірців". 1990 року попереднім видом трудової діяльності займалися 31 відсоток жінок і лише 6 відсотків чоловіків, тимчасом як кваліфікованою фізичною роботою — 25 відсотків чоловіків і лише 4 відсотки жінок. У ряді інших індустріалізованих країн такі зміни пішли ще далі, ніж у Британії. Наприклад, згідно з деякими оцінками, близько 40 відсотків робочої сили США сьогодні зайнято на фізичній роботі (Rossides, 1990).
З приводу розгляду обставин таких змін точаться запеклі дебати. Як видається, причин є декілька. Однією з них є тривале впровадження устаткування, що економить людську працю. Це дістає найвищий вияв у поширенні в останні роки інформаційної технології та комп'ютеризації в промисловості. Іншою причиною є зростання виробництва за межами Заходу, особливо на Далекому Сході. Традиційні галузі виробництва у західних країнах зазнали істотного скорочення через їхню неспроможність конкурувати з ефективнішими далекосхідними виробниками, в яких менші витрати на робочу силу.
Окрім усього іншого, ці події вплинули на характер виробничого конфлікту. Зараз ми переходимо до розгляду цієї теми.
ПРОФСПІЛКИ ТА ВИРОБНИЧИЙ КОНФЛІКТ
Тривалий час між робітниками та їхнім економічним і політичним керівництвом існували конфлікти. У ХУЛІ столітті в містах Європи часто відбувалися повстання проти військового призову та надмірних податків, а також голодні бунти у часи неврожаю. Такі "доісторичні" форми трудового конфлікту тривали у деяких країнах аж до кінця минулого століття. Наприклад, у 1868 році у кількох великих містах Італії відбувалися голодні бунти (Geary, 1982). Такі традиційні форми протистояння були не просто спорадичними, ірраціональними сплесками: загрозою насильства домагалися обмеження цін на зерно та інші головні продукти харчування.
Виникнення профспілок
Трудовий конфлікт між робітниками та роботодавцями у першій половині XIX століття часто мав напіворганізований характер. Там, де виникало протистояння, робітники досить часто залишали робочі місця і виходили на вулицю, виказуючи незадоволення своєю некерованою поведінкою або участю у виступах проти органів влади. Подекуди у Франції наприкінці XIX століття робітники погрожували повісити ненависних роботодавців. Страйкова форма боротьби, яка сьогодні асоціюється з організованими торгами між робітниками та управлінцями, розвивалася повільно й несистематично. Закони про профспілки, прийняті у Британії у 1799 та 1800 роках, забороняли мітинґи організованих груп робітників, а також прилюдні демонстрації. Ці закони за двадцять років було скасовано через очевидний факт, що вони більше заохочували, ніж запобігали громадським заколотам. Число членів профспілок зростало, і невдовзі профспілки стали масовою організацією. Профспілкову діяльність було леґалізовано в останній чверті XIX століття, після чого членством у профспілках до 1920 року було охоплено 60 відсотків робітників Британії. Британський профспілковий рух координується заснованим 1868 року Конгресом профспілок — центральним органом, який налагодив тісні стосунки з партією лейбористів.
На початку цього століття між фактом існування профспілок та тенденцією до страйків існувала слабка залежність. Більшість ранніх страйків виникали спонтанно, тобто не ініціювались якоюсь конкретною організацією робітників. Доповідь американського члена Комісії з питань праці у 1907 році показала, що близько половини усіх страйків того часу не були інспіровані профспілками (Ross, 1954). Очевидно, що така ж ситуація існувала і в Британії. Ця ситуація змінилася на кінець першої світової війни, відколи частка страйків, що відбувалися серед неспілчанських робітників, значно зменшилася.
Розвиток профспілкового руху в різних країнах істотно відрізнявся, так само як і вплив профспілок на робітників, роботодавців та уряд. У Британії і Сполучених Штатах профспілки існували довше, ніж у більшості європейських країн. Наприклад, профспілки Німеччини були значною мірою знищені нацистами у 1930-х роках і відновлені тільки після другої світової війни, тимчасом як у Франції профспілкового руху фактично не існувало до 1930-х років, коли було повністю визнано свободу організації профспілок та укладання колективних трудових угод.
Чому існують профспілки?
