Як буде мовлено далі в цьому розділі, британське суспільство (у цьому воно не відрізняється від інших індустріалізованих країн) має значну кількість бідних людей. Одначе більшість "синіх комірців" не бідують. Як уже раніше згадувалося, доходи робітників ручної праці значно зросли, порівняно з початком нашого сторіччя. Це підвищення життєвого рівня має вияв у значно більшій купівельній спроможності для всіх класів. Близько 50 відсотків "синьокомірцевих" робітників сьогодні є власниками своїх осель. Автомобілі, пральні машини, телевізори й телефони стали доступні майже всім родинам.
Феномен заможності робітничого класу вказує ще один можливий шлях до суспільства з переважанням середнього класу. Мірою того, як робітники ручної праці стають усе заможнішими, чи не здобувають вони можливість перейти в середній клас? Ця ідея, віддзеркалюючи властиву соціологам звичку давати простим речам громіздкі назви, нині відома як теза обуржуазнення. Обуржуазитись мовою марксизму означає "стати подібним до буржуа", тобто "наблизитися до середнього класу".
В 1960-х роках Джон Ґолдторп та його колеґи здійснили дослідження, яке згодом стало широковідоме під назвою "дослідження гіпотези обуржуазнення". Ці студії, побудовані на опитуванні робітників автомобільних та хімічних підприємств у Лутоні, було опубліковано в трьох томах. Його часто згадують під назвою "Вивчення заможного робітника" (Goldthorpe et al., 1968—1969). Було опитано 229 робітників ручної праці, а також, для порівняння, 54 "білі комірці". Багато з опитаних "синіх комірців" мігрували в цю місцевість у пошуках добре оплачуваної роботи; порівняно з іншими робітниками ручної праці, вони одержували добру платню і заробляли більше за "білокомірцевих" працівників нижчого рівня.
Результати дослідження, на думку його авторів, із усією очевидністю показали, що теза про обуржуазнення була хибною. Ці робітники аж ніяк не наближалися до середнього класу. Вони мали, за словами Ґолдторпа та його колеґ, суто "інструментальне" ставлення до своєї праці, тобто дивилися на неї як на засіб отримання доброї платні. їхня робота була здебільшого монотонною й нецікавою, і вони майже не цікавилися нею. У вільні години вони й на думці не мали асоціювати себе з "білими комірцями", в них не було амбіцій піднятися вище по класовій драбині, а зароблені гроші вони збиралися витратити на всілякі товари та майно.
У наступні роки подібні дослідження не робилися, тож не зовсім ясно, чи висновки Ґолдторпа та його колеґ, якщо вони були слушними на той час, залишаються такими й тепер. Усі погоджуються на тому, що старі традиційні робітничі спільноти мали тенденцію розпадатися на фраґменти або й геть розпадатися, мірою того як занепадала мануфактурна індустрія та утверджувалися споживацькі настрої. Проте, до якої міри відбулася ця фрагментація, залишається відкритим для дискутування.
Лінії поділу в середовищі робітничого класу віддзеркалюють не тільки контрасти між окремими індивідами, а й між родинами. У своїй праці "Лінії поділу в середовищі робітничого класу" Рей Пал (Pаhl, 1984) наводить результати опитування робітничих родин у Айлоф-Шеп, графство Кент. Він виявив лінію розколу, яка проходить між "працезаможними" і "працебідними" родинами. До перших належать сім'ї, де двоє або троє її членів мають стабільну роботу; ці люди, як правило, мають власні оселі, й живеться їм непогано. Люди з "працебідних" сімей, навпаки, ледь зводять кінці з кінцями.
Годі заперечувати, що стратифікація в середовищі робітничого класу, як і між класами, залежить тепер не тільки від працевлаштування, але й від різниці у споживанні та стилі життя. Сучасні суспільства стали у певних важливих аспектах суспільствами споживання, що прагнуть все нових і нових матеріальних благ. Суспільство споживання, певною мірою, це "масове суспільство", де класові відмінності переважно подолані; так, люди різного класового походження можуть дивитися одні й ті самі телевізійні програми. Але водночас класові розбіжності можуть інтенсифікуватися через варіації стилю життя та "смаку" (Bourdieu, 1986).
Проблема найнижчого класу
