Період від кінця 1930-х і аж до 1970-х років іноді називають періодом "відсутнього батька". Під час другої світової війни багато батьків рідко бачили своїх дітей через військову службу. В повоєнний час у багатьох родинах більшість жінок не належали до оплачуваної робочої сили й залишалися вдома доглядати дітей. Батько мусив брати на себе всі турботи, пов'язані з "добуванням хліба", а отже, цілий день перебував на роботі; він бачився з дітьми лише вечорами та у вихідні.
Зі зростанням числа розлучень за останні роки та збільшенням кількості неповних сімей тема "відсутнього батька" стала означати дещо інше. Так стали говорити про батьків, які, внаслідок формального або неформального розлучення, або зустрічаються зі своїми дітьми вряди-годи, або повністю втрачають із ними контакт. І у Британії, і в Сполучених Штатах, які мають найвищі рівні розлучень у світі, ця ситуація спричинила палкі дискусії.
Висловлювалася думка, що зростання співвідношення без батьківських родин є джерелом цілої низки соціальних проблем, від зростання злочинності до різкого збільшення потреби в коштах для соціальної опіки дітей. Американські автори, які відігравали провідну роль у цих дискусіях у себе на батьківщині, справили також визначальний вплив на обговорення цієї теми у Сполученому Королівстві. У своїй книжці "Америка безбатченків" Девід Бланкенгорн (Blanken-horn, 1995) стверджує, що суспільства з високою пропорцією розлучень стоять перед проблемою не тільки втрати батьків, а й ерозії самої ідеї батьківства з незворотними соціальними наслідками, оскільки багато дітей виховуються без авторитетної постаті, до якої можна звернутися в разі потреби. Шлюб і батьківство в усіх суспільствах до нинішнього часу були засобом спрямування в позитивний бік сексуальної та агресивної енергії чоловіків. Без них ця енергія ймовірно знаходитиме вияв у злочинствах та насильстві. Як висловився один із рецензентів книжки Бланкенгорна, "ліпше мати тата, який повертається додому з остогидлої праці, щоб дудлити пиво, сидячи перед телевізором, аніж зовсім не мати тата" (The Economist, 8 April 1995, p. 121).
Але чи справді ліпше? Проблема відсутніх батьків почасти збігається з більш загальною проблемою впливу розлучення на дітей, і тут, як ми бачили, висновки, що їх можна зробити з наявних даних, далекі від очевидних. За висловом того ж самого рецензента: "Хіба від батька-ідіота не народжуються ідіоти-сини? Хіба деякі батьки не існують на шкоду своїй родині?"
Цікаві дані, що почасти прояснюють цю суперечку, зібрані у Швеції (фактично це єдина країна в Західній Європі, де пропорція народжень зросла після 1970 p.). Близько половини дітей у Швеції народжуються у неодружених матерів (див. таблицю 7.2). Дев'ятнадцять із двадцяти таких дітей народжуються в домі, в якому є батько, але багато виростають, не бачачи своїх батьків, оскільки половина шведських родин розпадається, а неодружені батьки поривають між собою втричі частіше^ аніж одружені. Двадцять відсотків дітей у Швеції виховувалися в 1994 р. у родинах без батька (або без матері).
Дослідження, проведені у Швеції, показують, що там не так багато проблем, що їх начебто має спричиняти "безбатченківство". Тут немає чому дивуватися, тому що в таких суспільствах, як британське або американське, причиною злочинства та насильства є бідність, а не сім'я. Високий рівень соціальної допомоги у Швеції означає, що сім'я без батька або без матері не зубожіє. У 1994 р. тільки 6,8 відсотків шведських дітей жили в родинах, які мали прибутки вдвічі менше за середні; це значно менша частка, аніж у Британії або США (The Economist, 9 September 1995).
