Соціологія / соціологія - Гіденс Ентоні. Щоб пояснити, чому бувають випадки інцесту й, зокрема, сексуальне скривдження дітей, ми повинні взяти до уваги дві речі

Щоб пояснити, чому бувають випадки інцесту й, зокрема, сексуальне скривдження дітей, ми повинні взяти до уваги дві речі. По-перше, що' штовхає дорослих на статеві розваги зі своїми дітьми, а по-друге, чому переважну більшість таких сексуальних збоченців складають чоловіки. Кожне з цих двох запитань порушує складні проблеми, а ці дії та взаємини мають дуже неоднакову природу. Ми можемо сказати майже напевне, що тільки незначна частина дорослих, охочих до сексуальних ігор зі своїми дітьми, психічно хворі. Іншими словами, ми не можемо пояснити потяг до статевих зносин із дітьми з погляду психічного розладу.

Більшість таких людей не віддають очевидної переваги статевим зносинам із дітьми, і в своїх сексуальних уподобаннях нічим не відрізняються від решти дорослих. Отже, тут радше йдеться про доступність і про силу та владу. Діти у власній родині — створіння залежні й неспроможні вчинити опір батьківським домаганням чи тискові. Дорослі, які вступають у взаємини інцесту зі своїми дітьми, часто теж видаються сором'язливими, незграбними та неадекватними у стосунках із іншими дорослими. Багато з них, на перший погляд, не стільки прагнуть задовольнити свої сексуальні імпульси, скільки шукають ласки та любові, яких їм не вдається знайти деінде. Ось тут ми бачимо певне пояснення тому фактові, що переважна більшість кривдників дітей — чоловіки. В розділі п'ятому "Тендер і сексуальність" ми обговорювали проблему "чоловічої не експресивності — тих труднощів, які доводиться долати чоловікам, щоб адекватно виразити свої почуття, феномен, який, певне, має глибоке психологічне коріння. Чоловіки здебільшого вміють виразити свої почуття тільки напрямки через сексуальність, тоді як жінки більше зосереджуються на взаєминах у цілому. Чоловіки також ототожнюють сексуальність зі ствердженням сили та з покірливістю партнерів. Тому вони вбачають меншу різницю між дорослою сексуальністю та сексуальним потягом до дітей, аніж жінки.

Як зазначив один із провідних дослідників скривджених дітей, Девід Фінкелгор, таке витлумачення підказує напрямок соціальних та психологічних перемін, які могли б допомогти поменшити масштаби сексуальної експлуатації дітей:

"По-перше, чоловікам може принести велику користь, якщо вони дістануть нагоду відчувати приязнь та покірливість у стосунках, що не передбачають статевих зносин, таких як чоловіча дружба або виховання дітей. По-друге, варто знизити значення чоловічої снаги в гетеросексуальних зносинах як найвищого критерію чоловічої адекватності. Потрете, чоловіки мали б навчитися здобувати втіху із сексуальних взаємин, заснованих на рівності. Чоловіки, які не почувають себе ніяково з жінками, а перебувають із ними на одному рівні зрілості та компетентності, будуть менш схильні до сексуальної експлуатації дітей. Так само, як міняються взаємини чоловіків із жінками, міняються і їхні взаємини з дітьми". (Finkelhor, 1984, р. 13).

Насильство в сім'ї

Насильство в сім'ї — це теж переважно пріоритет чоловіка. Ми можемо визначити домашнє насильство як застосування фізичної сили одним із членів родини до іншого або інших. Дослідження показують, що найпершими об'єктами насильства знову ж таки стають діти, надто ж малі діти віком до шести років. Другий широко розповсюджений вид — це насильство чоловіків стосовно жінок. Проте буває, що й жінки вдаються до домашнього насильства, спрямованого проти малих дітей та проти своїх чоловіків.

Сімейний дім сьогодні — найнебезпечніше місце в усьому суспільстві. Якщо вдатися до статистики, то особа будь-якого віку й будь-якої статі з набагато більшою ймовірністю може стати жертвою нападу в себе вдома, аніж уночі на вулиці. Одне з чотирьох убивств, які здійснюються у Британії, — це вбивство одного члена родини іншим.

Іноді доводиться чути думку, що жінки чинять не менше насильства у себе вдома проти дітей та своїх чоловіків, аніж ці останні. Деякі опитування справді показують, що жінки б'ють чоловіків іноді не рідше, ніж навпаки. Проте насильство з боку жінок має більш обмежений і епізодичний характер, аніж чоловіче насильство, й жінки рідко завдають своїм жертвам серйозної фізичної шкоди. "Биття жінок" — регулярне знущання чоловіків над жінками — не має справжнього еквіваленту з протилежного боку. Чоловіки, які фізично кривдять своїх дітей, теж роблять це набагато систематичніше, аніж жінки, і їхні знущання залишають набагато триваліший слід.

Чому домашнє насильство настільки поширене? Тут можна назвати цілу низку чинників. Один із них — це поєднання емоційної напруги та персональної інтимності, характерне для родинного життя. Родинні стосунки часто заряджені сильними емоціями, коли любов і ненависть часто змішуються. Сварки, що спалахують у домашньому середовищі, породжують антагонізми, які не відчуваються так гостро в інших соціальних контекстах. Те, що спочатку здається дріб'язковим інцидентом, може спричинитися до справжньої ворожнечі між подружжям або між батьками й дітьми. Чоловік, толерантний до ексцентричності в поведінці інших жінок, може вкрай розлютитися, якщо його дружина надто розбалакається десь на вечірці або розкриє інтимні подробиці, які йому хотілося б зберегти в таємниці.

Другий чинник — це те, що чимало виявів насильства в родині люди толерують, а іноді схвалюють. Та хоча суспільно санкціоновані форми сімейного насильства й носять обмежений характер, вони легко можуть вилитися в значно небезпечніші прояви. Не так багато знайдеться дітей у Британії, яких би котрийсь із батьків не ляснув або принаймні легенько не вдарив. Такі вчинки часто відверто схвалюються людьми сторонніми й навряд чи розцінюються як вияви "насильства". Якщо ж дитину лясне десь у крамниці хтось чужий за те, що вона щось не так зробила або сказала, це буде сприйнято зовсім інакше. Проте насильство залишається насильством, хоч би хто його здійснював.

Можливо, не так очевидно, але існує суспільне схвалення, чи принаймні існувало в минулому, насильства між подружжям. Культурна прийнятність такої форми домашнього насильства знаходила свій вираз у народних прислів'ях та афоризмах, скажімо: "Якщо не бити кобилу, вона працюватиме упівсили, якщо чоловік жінку не битиме, вона погано йому стелитиме".

Існує загальне правило, що ані на службі, ані в інших громадських місцях ніхто не має права нікого вдарити, хоч би якою запеклою була суперечка. Зовсім інакше стоять справи в родині. Чимало досліджень показують, що істотна частка подружніх пар дотримуються переконання, що за певних обставин чоловік або дружина можуть із повним правом ударити партнера. Близько чверті американців обох статей вважають, що існують цілком виправдані причини для того, щоб за певних обставин чоловік міг ударити свою дружину. Трохи менше дотримуються думки, що й жінка має таке право (Greenblat, 1983).

Проте насильство в сім'ї тільки віддзеркалює ширші моделі насильницької поведінки. Багато з тих чоловіків, які фізично знущаються зі своїх дружин та дітей, припускаються насильства й за інших обставин. Здійснене Джефрі Фаґаном та його колегами вибіркове національне опитування побитих дружин показало, що більш як половина їхніх чоловіків брутально поводилися не тільки зі своїми шлюбними партнерами, а й з іншими людьми. Понад вісімдесят відсотків таких чоловіків потрапляли бодай один раз під арешт за участь у бійках недомашнього характеру (Fagan et al., 1983).