Законодавства про працю та про охорону 1 страница

праці на виробництві.......................................... 718

ПЕРЕДМОВА

10 квітня 2001 р. Кабінет Міністрів України своєю постановою затвердив Програму розвитку юридичної освіти на період до 2005 року. Метою Програми є вдосконалення системи юридичної освіти, приведення її у відповідність до світових стандартів. Для вирішення цього завдання передбачається привести зміст юридичної освіти у відповідність до сучасних вимог юридичної практики, поглибити вивчення національного законодавства і міжнародного права в аспекті захисту прав людини, порівняльного законодавства та правових систем сучасності. Мають бути розроблений новий зміст правових дисциплін, які викладаються у вищих навчальних закладах, шляхом прийняття нових навчальних програм правової освіти, створення нового покоління підручників, навчально-методичних посібників та сучасних інформаційних засобів навчання.

У цьому підручнику зроблено спробу врахувати зазначені положення програми і при висвітленні основних правових інститутів трудового права України звернутися до зарубіжної практики й міжнародних стандартів у світі праці. Ознакою підручника є орієнтація на права людини у сфері праці. Поряд із аналізом чинного трудового законодавства увага приділяється сучас-

ним проблемам трудового права в аспекті його удосконалення, відповідності положенням Конституції України, міжнародно-правовим актам, як ратифікованим Україною, так і тим, які ще належить ратифікувати.

Автор сподівається, що книга буде корисною і цікавою для студентів. Адже сучасний студент — здебільшого творча особистість, яка живе у відкритому суспільстві і прагне не лише довідатися про зміст вітчизняних нормативно-правових актів, а й осягнути світ, у нашому випадку — світ праці, дізнатися про зарубіжний досвід і про кращі світові моделі. З огляду на це у підручнику не лише аналізується чинне законодавство, а й розглядаються актуальні проблеми сьогодення у правовому регулюванні трудових відносин, окреслено дискусійні питання. Отже, книга розрахована на вдумливого й допитливого читача.

Заслуговує на увагу те, що підручник побудований на концептуальних засадах, на яких було здійснено попереднє видання, підготовлене колективом авторів (Трудове право України: Підручник / За ред. Н.Б. Болотіної, Г.І. Чанишевої. — К.: Т-во "Знання", КОО, 2000. — 564 с). У пропонованій книзі автор намагалася здійснити більш глибоке обґрунтування, зокрема положення, що предметом трудового права виступають індивідуальні й колективні трудові відносини у сфері найманої праці, а система трудового права складається із загальних положень, індивідуального трудового права і колективного трудового права.

Цей підхід не вигадано автором цього підручника. Його було закладено російськими вченими у 1978 р. й розвинуто українським вченим, доктором юридичних наук, професором А.Р. Ма-цюком у 1984 р. (Див.: Мацюк А.Р. Трудовые правоотношения развитого социалистического общества. — К.: Наук, думка, 1984. — 280 с). Розвиток національного трудового законодавства, сучасна юридична практика у сфері трудового права в Україні свідчать про життєвість і надзвичайну актуальність цієї теорії й у наш час.

Названа концепція відповідає й сучасному зарубіжному досвіду, який було узагальнено у ґрунтовній праці російського вченого, доктора юридичних наук, професора І.Я. Кисельова (Див.: Киселев И.Я. Сравнительное и международное трудовое право: Учеб. для вузов. — М.: Дело, 1999. — 728 с), а також позиції Міжнародної організації праці, яку було викладено фахівцями

цієї організації при обговоренні концепції нового Трудового кодексу України.

Ідея колективних трудових відносин знаходить все більше визнання серед вчених. Зокрема, про це свідчать монографії, підготовлені останніми роками (Див: Чанишева Г.І. Колективні відносини у сфері праці: теоретико-правовий аспект: Монографія. — О.: Юрид. літ., 2001. — 328 с; Хуторян Н.М. Теоретичні проблеми матеріальної відповідальності сторін трудових правовідносин: Монографія. — Ін-т д-ви і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002. — 264 с).

Автор щиро вдячна рецензентам: докторам юридичних наук Р.І. Кондратьеву і П.Д. Пилипенку за висловлені зауваження, які допомогли поліпшити книгу, а також опонентам, чия критика сприяла зміцненню концепції.

Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Глава 1

ПРАВО ЛЮДИНИ НА ПРАЦЮ

І ДЕРЖАВНІ ГАРАНТІЇ ЙОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

1.1. Право людини на працю: поняття, зміст, міжнародні стандарти

Право на працю — одне з фундаментальних прав людини, встановлене міжнародно-правовими актами і визнане усіма державами світу. Це право належить до групи соціально-економічних прав і в загальному сенсі відображає потребу людини створювати і здобувати джерела існування для себе і своєї сім'ї, реалізовувати свій творчий потенціал, виражати свою особистість.

Право на працю і захист від безробіття проголошено Загальною декларацією прав людини (ООН, 1948 р.), Міжнародним Пактом про економічні, соціальні та культурні права (ООН, 1966 p.), ратифікованим Верховною Радою УРСР, Конвенціями і Рекомендаціями Міжнародної організації праці (МОП), 55 з яких ратифіковано Україною. На європейському рівні право на працю встановлено Європейською соціальною хартією (Рада Європи, 1961 p., переглянута у 1996 p.), підписаною Україною при вступі до Ради Європи. Окремі положення щодо трудових прав закріплено в Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод (Рада Європи, 1950 p.), ратифікованій Україною. Отже, закріплення права на працю у згаданих міжнародних актах має юридичне значення для нашої держави.

Міжнародні акти визначають зміст права людини на працю як можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно

обирає або на яку вільно погоджується (ст. 6 Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права). Європейська соціальна хартія проголошує, що "кожен повинен мати можливість заробляти собі на життя шляхом вільного вибору професії та занять" (ст. 1).

Як бачимо, розуміння змісту права на працю досить просте. Необхідно лише забезпечити людині можливість вільно розпоряджатися своєю здатністю до праці, обирати собі працю або вільно на таку працю погоджуватися, обирати професію, рід занять. Але, як засвідчує практика, у сфері забезпечення цього права виникають чи не найголовніші труднощі, а проблеми у цій сфері виявилися вагомими і загальними для всіх держав світу.

Сама постановка проблеми прав людини, зокрема права на працю, має сенс у тому, що обов'язок держави полягає не лише у визнанні цього права шляхом закріплення в законодавчому порядку, а й, головним чином, у застосуванні певних заходів щодо його належного забезпечення.

Право на працю, як уже зазначалося, належить до групи соціально-економічних прав людини, і ця подвійність — економічна та соціальна складові — свідчить про комплексний характер названого права. Воно є економічним правом, оскільки здійснення права на працю надає можливість людині здобути засоби до існування. Проблеми у забезпеченні економічної складової цього права полягають в адекватності оплати праці трудовим затратам, а також у тому, щоб оплата праці забезпечувала б гідне існування для людини.

Право на працю є також соціальним правом людини. "Соціальність" — від французької, означає громадськість, таке, що характеризує спільне життя, взаємні обов'язки цивільного по-бууу. "Соціальність" від латинської (socialis — спільний, громадський) — це назва усього міжлюдського, тобто пов'язаного зі спільним життям людей, з різними формами їх спілкування, насамперед стосовно суспільства і громади, що має міжособовий і суспільний характер.

Соціальність права на працю виявляється у тому, що здійснюючи його, особа має можливість отримати від держави допомогу в працевлаштуванні, а також забезпечити рівень життя» гідний людини, для себе та членів своєї сім'ї. Соціальність полягає також у тому, що держава встановлює коло соціальних стандартів

і державних гарантій у сфері праці, які мають бути дотримані будь-яким роботодавцем і не можуть бути знижені; у законі має бути закріплений обов'язок роботодавця своїми внесками брати участь у соціальному страхуванні працівника на випадок його непрацездатності, безробіття, трудового каліцтва, професійного захворювання, старості тощо; роботодавець повинен виділяти частину прибутку від одержаних доходів і направляти їх на соціальний розвиток працівників — на охорону праці, поліпшення соціальних умов праці, забезпечення соціально-побутових умов, заходів з охорони здоров'я. Нарешті соціальність також означає, що юридичними засобами має бути встановлено умови щодо досягнення соціальної злагоди між двома найбільш значними групами в суспільстві — найманими працівниками і роботодавцями, від діяльності яких залежить обсяг матеріальних джерел у державі, а відтак — забезпечення з загальних податків інших ланок соціальної сфери: освіти, охорони здоров'я, соціальної допомоги непрацездатним тощо.

Визначальними у забезпеченні права на працю є свобода праці й заборона примусової праці. Принцип свободи праці закріплено у конституціях держав, які проголосили себе соціальними. Зокрема, в Конституції Російської Федерації проголошено, що праця є вільною, гарантується право кожного вільно обирати рід діяльності і професії, забороняється примусова праця.

Конституція України у статті 43 проголосила: "Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується". Як бачимо, Конституція України визначила зміст права на працю відповідно до міжнародних стандартів, свобода праці тепер є одним з основних принципів трудового права України.

Заслуговує на особливу увагу те, що Конституція України встановила право людини на працю саме як право людини, а не як її обов'язок. Таким чином, небажання працездатної особи працювати тепер не є підставою для притягнення її до юридичної відповідальності, як це було за радянської доби.

Доречно навести з цього приводу конституційні норми зарубіжних держав. Не всі вони врегульовують таким чином ставлення держави до трудового статусу своїх підданих. Так, конституції Італії, Франції, Японії містять не лише право громадян на працю, а й обов'язок працювати. Наприклад, згідно зі статтею 4

Конституції Італії "кожний громадянин відповідно до своїх можливостей і за своїм вибором зобов'язаний здійснювати діяльність або виконувати функції, що сприяють матеріальному або духовному розвиткові суспільства". Конституція Японії встановлює: "Всі мають право на працю і зобов'язані трудитися" (ст. 27). У Преамбулі Конституції Франції 1985 p., де відтворюється текст Преамбули Конституції 1946 р. і зазначається наступність її принципів, вказується: "Кожний зобов'язаний працювати і має право на отримання посади".

Слід врахувати, що право на працю не єдине у цій сфері, є й багато інших трудових прав. Як зазначав Р.З. Лівшиць, право на працю має основоположний, фундаментальний характер, з нього випливають всі інші трудові права (Иванов С.А., Лившиц Р.З. Личность в советском трудовом праве. — М., 1982. — С. 139).

Окрім, власне, права на працю в міжнародних актах і конституціях держав встановлюється цілий "пакет" трудових прав, цей каталог не є вичерпним і має тенденцію до збільшення.

У Європейській соціальній хартії (переглянутій), яку Україні належить ратифікувати, з 31 права людини, передбаченого Хартією, 22 стосуються сфери праці. З них 6 прав передбачено статтями, які належать до числа обов'язкових, тобто таких, без взяття державою зобов'язань щодо яких ратифікація відбутися не може. Це такі права: право на працю (ст. 1); право на створення організацій (ст. 5); право на укладення колективних договорів (ст. 6); право дітей та підлітків на захист (ст. 7); право трудя-іцих-мігрантів і членів їхніх сімей на захист і допомогу (ст. 19); право на рівні можливості та рівне ставлення при вирішенні питань щодо працевлаштування та професії без дискримінації.чи ознакою статі (ст, 20). З числа додаткових статей Хартії 16 ста- тей передбачають права у сфері праці. До таких належать: пра-т> на справедливі умови праці (ст. 7); право на безпечні та здорові умови праці (ст. 3); право на справедливу і достатню винагороду (ст. 4); право працюючих жінок на охорону материнства (ст. 8); право на професійну орієнтацію (ст. 9); право на професійну підготовку (ст. 10); права інвалідів на самостійність, соціальну інтеграцію та участь у громадському житті (ст. 15); право займа-гмгн прибутковою діяльністю на території інших сторін (ст. 18); пршю на інформацію і консультацію (ст. 21); право брати участь

у визначенні та поліпшенні умов праці (ст. 22); право на захист у випадках звільнення (ст. 24); право працівників на захист їхніх прав у випадку банкрутства їхнього роботодавця (ст. 25); право на гідне ставлення на роботі (ст. 26); право працівників із сімейними обов'язками на певні можливості та рівне ставлення до них (ст. 27); право представників на захист на підприємстві та умови, які мають створюватися для них (ст. 28); право на інформацію та консультації під час колективного звільнення (ст. 29).

Якщо класифікувати права людини у сфері праці за суб'єктним критерієм, можна виділити індивідуальні трудові права (право людини на працю, на безпечні та здорові умови праці, на розумне обмеження робочого часу, на справедливу і задовільну оплату праці, на своєчасне її одержання, на відпочинок, на об'єднання в організації, зокрема у професійні спілки, для захисту своїх трудових прав та інтересів тощо) і колективні трудові права (право трудового колективу на укладення колективного договору, на ведення колективних переговорів, на розгляд колективних трудових спорів, на страйк, право організацій працівників і роботодавців на об'єднання тощо). Такий поділ має практичне значення, оскільки знайшов відображення у відповідних нормативно-правових актах як на міжнародному, так і вітчизняному рівнях. Виділяються акти, змістом яких є норми, скеровані на регламентацію індивідуальних трудових відносин, на захист індивідуальних прав працівника, а також акти, які регламентують колективні трудові відносини.

У сучасному світі правам людини надається велике значення. У міжнародних актах вони часто називаються "права та принципи", тим самим підкреслюється значення дотримання державами основних прав як принципів правового регулювання. Таку модель застосовано у Європейській соціальній хартії (переглянутій), а також у Трудовому кодексі Російської Федерації.

Трудовий кодекс РФ у ст. 2 закріплює цілий комплекс трудових прав як принципи правового регулювання трудових і безпосередньо пов'язаних з ними відносин. До їх числа належать такі: свобода праці; право на працю; право на захист від безробіття і сприяння у працевлаштуванні; право на справедливі умови праці, в тому числі право на умови праці, які відповідають вимогам безпеки та гігієни; право на відпочинок, включаючи обмеження робочого часу, надання щоденного відпочинку, вихідних і свят-

_35

кових днів, оплачуваної щорічної відпустки; рівність прав і можливостей працівників; заборона примусової й обов'язкової праці та дискримінації у сфері праці; право на справедливу заробітну плату, що забезпечує гідне людини існування для неї та її сім'ї, не нижчу встановленого федеральним законом мінімального розміру; право на отримання заробітної плати своєчасно та у повному розмірі; право на професійну підготовку та перепідготовку; забезпечення рівних можливостей без всякої дискримінації у просуванні по роботі з урахуванням продуктивності праці, кваліфікації і стажу роботи за спеціальністю; право працівників і роботодавців на об'єднання для захисту своїх прав та інтересів, включаючи право працівників утворювати професійні спілки і вступати до них; право працівників на участь в управлінні організацією у передбачених законом формах; право на участь працівників, роботодавців, їх об'єднань у договірному регулюванні трудових та безпосередньо пов'язаних з ними відносин; право на відшкодування шкоди, заподіяної працівникові у зв'язку з виконанням ним трудових обов'язків; встановлення державних гарантій щодо забезпечення визнання, додержання і захисту прав працівників і роботодавців, здійснення державного нагляду і контролю за їх дотриманням, забезпечення права кожного на захист державою його прав і свобод, у тому числі в судовому порядку; право на розв'язання індивідуальних і колективних трудових спорів, включаючи право на страйк, у порядку, установленому федеральним законом; право роботодавців вимагати від працівників виконання трудових обов'язків і дбайливого ставлення до майна роботодавця; право працівників вимагати від роботодавця додержання його обов'язків стосовно працівників, законодавства про працю та інших актів, які містять норми трудового права, в тому числі право представників здійснювати профспілковий контроль за додержанням законодавства про працю та інших актів, що містять норми трудового права.

Конституція України також проголосила низку прав людини у сфері застосування праці: право кожної людини на належні, безпечні та здорові умови праці; на заробітну плату, не нижче від визначеної законом; встановила заборону використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах; захист від незаконного звільнення (ст. 43); право на страйк (ст. 44); право працюючого на відпочинок, на обмеження макси-

мальної тривалості робочого часу, встановлення скороченого робочого часу, мінімальної тривалості відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідних і святкових днів (ст. 45). Право громадян на об'єднання у професійні спілки для захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів встановлено ст. 36 Конституції України.

Нарешті необхідно зауважити, що в наведених положеннях Конституції України, які містяться у статтях 43, 44, 45, і згаданих міжнародних актах йдеться саме про найману працю, оскільки трудова діяльність, яка відбувається шляхом підприємництва (самостійна трудова діяльність, праця на себе), має інший зміст, а відповідно, й здійснюється іншими методами і забезпечується не засобами трудового права, а іншими правовими засобами. Право на підприємницьку діяльність — самостійне економічне право людини.

Права людини, проголошені Конституцією, набувають подальшої конкретизації у галузевому законодавстві. Будучи закріпленим у юридичних нормах, право людини набуває ознак суб'єктивного права, яке, за висновком теоретиків, складається з трьох можливостей: самій особі чинити активні дії (право на свої дії); вимагати від інших суб'єктів вчинення певних дій {право на чужі дії); звертатися до держави за захистом, примусовим забезпеченням свого юридичного права (право на дії держави) (Рабіно-вич П.М. Основи загальної теорії права та держави. — К., 1994. — С. 63—64). Право на працю людини в Україні є суб'єктивним правом особи. Це право забезпечено системою юридичних норм, які утворюють окрему галузь права, — трудове право. Ці норми також передбачають певні обов'язки при здійсненні права на працю. Такі обов'язки покладено на роботодавця, у певних випадках на державні органи, а також на самого працівника.

Юридичним механізмом забезпечення індивідуальних і колективних трудових прав виступає трудове право.

Підхід до трудового права в аспекті забезпечення прав людини має велике методологічне значення. Саме такий підхід дає змогу виявити службову роль держави у законодавчому забезпеченні трудових прав людини. Законодавець та інші уповноважені на нормотворчу діяльність органи держави повинні керуватися в такій діяльності потребами та інтересами людини, встановлювати ефективний механізм захисту.

Права людини роблять актуальною проблему не лише захисту прав найманого працівника, а й адекватного захисту роботодавця як обов'язкового суб'єкта трудових відносин. Має бути забезпечено принцип рівності у встановленні стандартів та гарантій для обох сторін. У цьому аспекті на порядок денний виходить проблема юридичного забезпечення соціального партнерства, досягнення соціальної згоди між соціальними партнерами — найманими працівниками (їх представниками), роботодавцями (їх представниками) і державою як найбільш впливовими суб'єктами суспільного життя.

1.2. Державні гарантії трудових прав за законодавством України

Права людини забезпечуються системою гарантій у державі. В теорії права під гарантіями розуміється система соціально-економічних, політичних, моральних, юридичних, організаційних передумов, умов, засобів та способів, що створюють рівні умови особі для здійснення нею своїх прав, свобод та інтересів (Мордовец А.С. Социально-юридический механизм обеспечения прав человека и гражданина. — Саратов, 1996. — С. 168).

Гарантії прав людини також прийнято поділяти на загально-соціальні та спеціальні. До загальносоціальних відносять економічні, політичні, а до спеціальних — встановлені державою юридичні норми, які спеціально скеровані на забезпечення прав людини, а також практичну діяльність щодо застосування цих норм.

Значною мірою права людини забезпечуються юридичними гарантіями, тобто правовими та організаційно-правовими засобами і способами, за допомогою яких забезпечуються реалізація прав та виконання обов'язків, передбачених законодавством (Скобел-кин В.Н. Юридические гарантии трудовых прав наемных работников // Культура демократии и право. — Новосибирск, 1966. — С. 125). У системі юридичних гарантій прав людини і громадянина визначальне місце належить конституційним гарантіям.

У Конституції України передбачаються загальні та спеціальні гарантії забезпечення проголошених прав. До загальних гарантій належать засоби, які мають загальне значення і стосуються не лише трудових прав, а й інших громадянських (особистих), полі-

тичних, економічних, соціальних та культурних прав людини і громадянина. Спеціальні гарантії стосуються безпосередньо забезпечення трудових прав. Значення загальних гарантій полягає також у тому, що вони, у свою чергу, слугують гарантіями додержання спеціальних гарантій, зокрема у сфері праці, без їх реального існування не може належним чином здійснюватися юридичне забезпечення права на працю.

До загальних конституційних гарантій належать такі: проголошення України соціальною державою (ст. 1 Конституції України), а людини — її найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. 3), принцип верховенства права; норми Конституції України є нормами прямої дії; звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ст. 8), чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (ст. 9); конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані; при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу прав і свобод (ст. 22); громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом (ст. 24); юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124); Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина (ст. 157). Врахування наведених конституційних положень набуває особливого значення тепер, коли відбувається підготовка проекту нового Трудового кодексу України.

Спеціальні гарантії (галузеві) містяться у ст. 43 Конституції України. Зокрема передбачено, що для громадян, які бажають працювати, держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Правове регулювання такої діяльності здійснюється на підставі Закону України "Про зай-

нятість населення" (1991 р.) та положень, інструкцій, прийнятих для його реалізації.

Із наведеного змісту ч. 2 ст. 43 Конституції України випливає, що держава забезпечує зазначені гарантії лише громадянам України, тоді як право на працю проголошено для кожного (ч. 1 ст. 43 Конституції). Доречно зауважити, що це положення не відповідає міжнародно-правовим актам, зокрема Європейській соціальній хартії (переглянутій). Хартія вимагає забезпечення від держави усіх прав у сфері праці для кожної людини. Особливе значення при цьому надається створенню гарантій для трудящих-мігрантів та членів їхніх сімей.

Згідно з вимогами зазначених міжнародних актів Конституція України вперше в історії держави встановила заборону примусової праці, що стало суттєвою юридичною гарантією свободи праці. Поряд з тим, Конституція визначила види трудової діяльності, які не вважаються примусовою працею. Це — військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

У сучасний період на міжнародному рівні та у практиці зарубіжних держав серед трудових прав особливе значення надається забезпеченню рівності прав і заборони дискримінації. Найбільш поширені випадки дискримінації за ознакою статі. Конституція України у ст. 24 закріплює рівність прав чоловіка та жінки, встановлює систему гарантій, що забезпечують таку рівність: надання жінкам рівних із чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальні заходи щодо охорони праці та здоров'я жінок, встановлення пенсійних пільг; створення умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовий захист, матеріальна і моральна підтримка материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.

Згідно з ч. 5 ст. 43 Конституції України використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється. Це також є юридичною гарантією. Традиційно в трудовому законодавстві передбачається підвищений

соціальний захист жінки-трудівниці. Між тим у сучасному світі до цієї гарантії склалося неоднозначне ставлення.

Наприкінці 90-х років XX ст. у законодавстві зарубіжних країн намітилася тенденція щодо ліквідації гарантій для жінок при використанні їх праці на важких та шкідливих роботах, на роботах у нічний час, надурочних роботах. Це пов'язується з тендерним рухом {gender (англ.) — соціальна стать людини), представники якого вимагають забезпечення рівності між чоловіками і жінками, аргументуючи це тим, що диференціація праці розвиває у жінок почуття неповноцінності й позбавляє їх рівних можливостей у доступі до джерел існування. Процес руйнування системи правової охорони праці жінок, що склалася історично, найбільше зачепив США, де більшість законів про охорону праці жінок визнано недійсними. Спеціалісти передбачають, що таке законодавство взагалі зникне в розвинених країнах у XXI столітті. Слід зазначити, що Європейська соціальна хартія (переглянута) змінила акценти щодо охорони праці жінок порівняно з попереднім варіантом. Якщо Хартія 1961 р. передбачала необхідність встановлювати норми щодо охорони праці усіх жінок, то Переглянута хартія вимагає заборонити застосування праці лише вагітних жінок і жінок, які годують груддю, на підземних роботах і на всіх інших небезпечних, шкідливих або важких роботах і вжити необхідних заходів для захисту їхніх трудових прав. Поряд із тим стаття 3 Хартії вимагає забезпечення права усіх працівників (жінок і чоловіків) на безпечні та здорові умови праці.

В Україні трудове законодавство поки що не змінюється в напрямку скасування гарантій у сфері охорони праці жінок. Насправді ж, слід визнати, що наявність деяких заборон, встановлених як гарантія для жінок, дійсно обертається обмеженням доступу жінки до праці, а відтак і до отримання певного доходу. Як свідчить практика, на шкідливих підприємствах, у відповідь на дії адміністрації щодо вивільнення працівниць-жінок мають місце протести та скарги від таких працівниць, які наполягають на продовженні роботи з тим, щоб набути відповідного пільгового стажу для пенсії, мати додаткові відпустки, підвищену оплату. Особливе значення має розв'язання цієї проблеми в сучасних умовах, коли трапляються непоодинокі випадки простоїв підприємств. Також це питання стоїть гостро в тих місцевостях,

де обмежена кількість робочих місць. За умови ратифікації Хартії Верховною Радою України, очевидно, має бути врахований новий підхід до проблеми рівності незалежно від статі в чинному національному законодавстві.

Право працюючого на відпочинок забезпечується низкою спеціальних заходів. Зокрема, в законодавстві передбачаються вихідні й святкові дні, обов'язок роботодавця надати працівникові щорічну та інші відпустки; для певних категорій працівників законом встановлюється скорочена тривалість робочого часу тощо.