Поняття, предмет, метод та система адміністративного права України

Для адміністративного права як для галузі права є характерною наявність певного кола суспільних відносин, які складаються у сфері державного управління.

Державне управління має своїм призначенням здійснення виконавчої влади. Державний характер такого управління полягає в тому, що в його процесі реалізуються завдання, функції та інтереси держави і з метою його здійснення створюються спеціальні органи, які діють на основі законів та в межах своїх повноважень. Головним призначенням цих державних органів є здійснення виконавчої та розпорядчої діяльності у сфері державного управління.

Як самостійній формі державної діяльності державному управлінню притаманні наступні характерні риси:

- воно має загальнодержавний характер, тому що охоплює найбільш важливі сторони життя держави та суспільства;

- державне управління – це підзаконна діяльність, бо заснована на законі і спрямована на виконання Конституції України та інших законодавчих актів;

- воно має юридично-владний, розпорядчий характер;

- організаційно-правові засоби регулювання і координації управлінської діяльності забезпечуються державним примусом;

- безпосередніми об’єктами свого виконавчо-розпорядчого впливу є галузі економічного, соціального та адміністративно-політичного будівництва;

- державне управління здійснюється безперервно і постійно.

Наведене вище дає нам змогу визначити, що адміністративне право – це галузь системи права України, яка регулює суспільні відносини у сфері державного управління.

Предмет адміністративного права складає широкий комплекс суспільних відносин, які виникають у зв’язку з реалізацією функцій державного управління, з приводу здійснення широкої і різноманітної виконавчої та розпорядчої діяльності.

Сферою пра­вового регулювання адміністративного права є сфера діяльності виконавчих та розпорядчих органів і суспільні відносини управлінського харак­теру, що складаються у структурі цих органів, між самими органами управління та органами державного управління й об’єктами управління. Це свідчить, що управлінські правовідносини мають внутрішню та зовнішню спрямованість.

Внутрішня спрямованість державного управління – це внутрішньо-організаційні правовідносини, що складаються при створенні держаного органу, визначенні його штату, компетенції, структури, системи тощо.

Зовнішня спрямованість державного управління характеризується зовнішньо-організаційними правовідносинами, що складаються між органами державного управління та галузями державного впливу під час виконання цими органами владно-розпорядних функцій та повноважень.

Вони виникають, розвиваються та припиняються між: вищими і нижчими органами виконавчої влади; органами виконавчої влади і підпорядкованими їм підприємствами, установами, організаціями; орга­нами виконавчої влади, які не пов’язані безпосередньо підпорядко­ваністю; органами управління і органами громадських організацій; органами виконавчої влади і громадянами.

Для зазначених суспільних відносин характерним є органіч­ний зв’язок із здійсненням мети державного управління і тому в них обов’язково бере участь орган державного управління або посадова особа, яка представляє цей орган, наділена певними повноваженнями щодо здійснення вико­навчої та розпорядчої діяльності.

Адміністративно-правове регулювання виконавчої та розпорядчої діяльності здійснюється на засадах підпорядкування об’єкта управління суб’єкту управління, тобто побудовано на засадах їх організаційної підлеглості. Це означає, що адміністративно-правове регу­лювання має своїм об’єктом такі суспільні відносини, в яких стан сторін характеризується їх фактичною нерівністю: один із учас­ників «підлеглий» відносно іншого. У відносинах між органами управління і громадянами також існує нерівність волі сторін, але вона не носить характеру організаційної підлеглості громадянина цим органам.

Така особливість адміністративно-правового регулювання суспільних відносин визначає вибір методів юридичного впливу, які притаманні адміністративному праву. Під адміністративно-правовим методом регулювання ро­зуміється сукупність правових засобів і прийомів, які застосовують органи управління для забезпечення регулюючо­го впливу норм адміністративного права на суспільні відноси­ни.

Загальними методами адміністративно-правового регулювання є:

- припис – це накладення суб’єктом управління прямого юридичного обов’язку об’єкта управління здійснити певні дії;

- заборона – це накладення суб’єктом управління прямого юридичного обов’язку об’єкта управління не здійснювати певні дії;

- дозволяння – це юридичний дозвіл здійснювати певні дії за своїм розсудом.

Наявність предмета та методів галузі права обумовлює необхідність забезпечення суспільних відносин, що нею регулюються, комплексом правових норм, які утворюють специфічний адміністративно-правовий режим регулювання і, водночас, складають систему адміністративного права.

Система адміністративного права – це сукупність усіх норм, що утворюють адміністративне право як самостійну галузь права та відображає внутрішньо-організаційне послідовне розміщення системи елементів – інститутів і норм цієї галузі, – їх єдність і структурний взаємозв‘язок.

Система адміністративного права складається із двох частин: загальної і особливої. Таке визначення системи адміністративного права обумовлене сутністю і специфікою державного управління, а також особливостями порядку і правил формування будь-якої галузі права.

Загальна частина адміністративного права об’єднує норми, що закріплюють принципи державного управління; правове становище суб’єктів адміністративного права; форми і методи ви­конавчої та розпорядчої діяльності; адміністративний процес; засо­би забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні.

Особлива частина адміністративного права містить норми, що регулюють управління економікою держави, управління соціально-культурною сферою, управління адміністративно-політичною діяльністю та міжгалузеве дер­жавне управління в окремих сферах.

Поряд з поділом на дві основні частини – загальну і особливу - система адміністративного права складається із адміністративно-правових інститутів.

Адміністративно-правовий інститут – це сукупність правових норм, що регулю­ють тісно пов’язані, однорідні суспільні відносини. До адміністративно-правового інституту, наприклад, можна віднести інститут держаної служби.

Основу системи адміністративного права складає адміністративне законодавство, що є складовою частиною всього законодавства України. Під адміністративним законодавством розуміється система пра­вових актів, які містять адміністратив­но-правові норми, що регулюють управлінські відносини у сфері виконавчої та розпорядчої діяльності.

Визначення поняття, предмета, метода та системи адміністративного права дозволяє встановити конкретні галузі та групи суспільних відносин, врегульованих цією галуззю права, їх специфіку, способи регулятивного впливу, порядок виникнення, функціонування та формування змісту прав, обов’язків та відповідальності суб’єктів цих відносин, а також специфіку реалізації та захисту прав суб’єктів адміністративних правовідносин під час здійснення управлінської діяльності.

4.3.2. Виконавча влада, державне управління та адміністративне право

 

Виконавча влада має свій реальний характер у діяльності відповідних ланок державних органів та їх апарату. Ці органи називають органами виконавчої влади, вони здійснюють управлінську діяльність і по суті є органами державного управління. Згідно Конституції України державне управління здійснюється в межах єдиної системи державної влади на засадах поділу влади, тому державне управління не може протиставлятися виконавчій владі, оскільки через нього реалізуються владні повноваження суб’єктів виконавчої влади. Головними елементами державного управління є виконавча та розпорядча діяльність, а це означає, що всі суб’єкти виконавчої влади є ланками системи державного управління.

Категорія «виконавча влада» є політико-правовою, а категорія «державне управління» - організа­ційно-правовою. Тому співвідношення виконавчої влади і державного управління обумовлено лише їх виконавчою спрямованістю.

Державне управління – це вид державної діяльності, в ході якої реалізується державна влада. Таке визначення державного управління повністю відповідає системі поділу влади, оскільки кожна гілка єдиної державної влади реалізує повноваження через діяльність відповідних суб’єктів.

Виконавча влада і державне управління мають спільні риси, але у окремих випадках відрізняються за деякими важливими характеристиками. Наприклад, до органів управління належить також адміністрація державного підприємства чи установи, яка не є виконавчим органом, але виконавчу владу та державне управління здійснюють тільки виконавчі органи. Тому поняття «суб’єкт виконавчої влади» та «орган виконавчої влади» є тотожними.

Виконавча влада в Україні виконує функції безпосереднього управління. Однією з головних функцій її є вироблення економічної політики, розвиток економіки, стимулювання підприємництва, тощо.

Між державним управлінням та державним регулюванням принципова відмінність відсутня, оскільки мета їх одна. Управляючи, органи виконавчої влади здійснюють регулювання, а регулюючи – управління. Відмін­ність полягає у ступені впливу керуючого на керованого та рівні підлеглості або відсутності підлеглості. Форми та методи такого керуючого впливу в цілому складають організаційний механізм здійснення виконавчої влади.

Організаційно-правовий вплив виконавчої влади на підпорядковані об’єкти проявляється через функції державного управління.

Функції державного управління – це відносно самостійні та однорідні ча­стини змісту управлінської діяльності держави, в яких виражається врегульований нормами адміністративного права владно-організуючий вплив суб’єкта управління на об’єкт з метою виконання завдань державного управління.

Функції виконавчої влади є від­носно самостійними та універсальними і поділяються на загальні, спеціальні та до­поміжні.

До загальних функцій належать функції прогнозування, планування, організації, регулювання, координації, обліку, контролю. Загальні функції справляють об’єктивно необхідний вплив на певні процеси, що відбуваються в господарській, політичній, соціально-культурній та інших сферах. Вони є основними, притаманними будь-якому управлінню, незалежно від того, на якому рівні та в яких галузях вони здійснюються.

Спеціальні функції характеризують особливості конкретного суб’єкта чи об’єкта управління. До основних спеціальних функцій державного управління належать: забезпечення державного суверенітету та економічної самостій­ності України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави; забез­печення виконання Закону про Державний бюджет; розроблення і здійснення загальнодержавних програм економіч­ного, науково-технічного, соціального та культурного розвитку дер­жави; керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави; призначення та звільнення глав дипломатичних представництв України в інших державах та при міжнародних орга­нізаціях; підбір та розстановка кадрів в органах державного управління усіх рівнів; прийняття у разі необхідності рішення про введення в державі або в окремих її місце­востях надзвичайного стану; оголошення у разі необхідності окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної си­туації; присвоєння вищих військових звань і класних чинів, нагород­ження державними нагородами; встановлення президентських від­знак і нагородження ними та ін.

Допоміжні функції створюють необхідні умови для нормальної діяль­ності управлінських структур. Вони призначені для забезпечення обслуговування процесів загальних та спеціальних функцій. До них відносяться функції фінансування, матеріально-технічного постачання, транспортного обслуговування, стимулювання, забезпечення трудовими ресурсами тощо.

Така класифікація функцій державного управління носить умовний характер, тому що на практиці вони переплітаються, взаємодіють між собою в єдиній системі організаційно-правового впливу суб’єкта на об’єкт управління.

Реалізація завдань і функцій державного управління здійснюється за допомогою відповідних форм і методів державного управління. Форми управлінської діяльності визначаються характером відносин у сфері управління, формуються в процесі здійснення виконавчої та розпорядчої діяльності і призводять до певних юридичних наслідків. Якщо функції управління розкривають основні напрями цілеспрямованого впливу суб’єктів управління на об’єкти управлін­ня, то форми управління – це шляхи здійснення такого цілеспрямо­ваного впливу, тобто форми управління показують, як практично здійснюється управлінська діяльність.

Отже форма управління – це зовнішній прояв конкретних дій, що здійснюються органами виконавчої влади з метою реалізації поставлених перед ними завдань.

Діяльність органів державного управління здійснюється у правовій та організаційній (не правовій) формі.

Здійснення державних управлінських функцій у правовій формі означає, що під час практично­го виконання завдань, покладених на апарат управління, вони реа­лізують розпорядчі повноваження, змістом яких є виконання вимог закону і організація застосування правових норм, а у передбачених законом випадках здійснюють адміністративну юрисдикцію. Така діяльність органів управління пов’язана з виданням правових актів, які тягнуть за собою певні юридичні наслідки, тобто ведуть до ви­конання, зміни або припинення адміністративних правовідносин між суб’єктом і об’єктом управління, що є правовими формами здійснення державного управління.

Здійснення виконавчої влади у правовій формі є виразом того, що повноваження, якими наділені управлінські органи, носять дер­жавно-владний характер з чітко визначеним способом їх втілення в життя шляхом видання юридичних актів.

Організаційна форма державного управління не породжує, не змінює та не припиняє адміністративних правовідносин. До організаційної форми управлінської діяльності можна віднести проведення нарад, інструктування, контроль, добір кадрів, розробку проекту управлінського рішення тощо. Організаційні форми, як правило, є підставою для наступного здійснення виконавчою владою дій юридичного характеру або можуть виникати після правових форм.

Правові і організаційні форми управлінської діяльності пов’язані з компетенцією органу виконавчої влади та його державно-владними повноваженнями. Це означає, що відповідний орган виконав­чої влади реалізує свою компетенцію шляхом не тільки видання юридичних актів, а й проведення різного роду організаційних заходів та здійснення матеріально-технічних дій.

Виконання завдань і функцій державного управління у будь-якій формі здійснюється за допомогою широкого кола адміністративно-правових методів.

Адміністративно-право­вими методами є сукупність способів та прийомів безпосереднього і цілеспря­мованого впливу виконавчих органів та їх посадових осіб на підпорядковані їм органи та громадян у відповідній формі і в межах закріпленої за ними компетенції.

Методи проявляються у формах управління, через взаємодію суб’єктів та об’єктів управління, зв’язки, що між ними склалися. Завдяки методам управління проявляється воля держави, повноваження юридично-владного характеру, що належать виконавчим органам. Це означає, що методи управління повинні бути юридично оформлені, закріплені адміністративно-правовими нормами. Тому методи управляючого впливу є адміністративно-правовими методами і саме в них виявляються всі якості державно-управлінської діяльності, в межах якої реалізується виконавча влада.

В адміністративному праві метод і форма управління є взаємопов’язаними сторонами процесу управління. Метод управління у відповідній формі реально виконує роль способу або засобу управляючого впливу. Форма ж управління реалізується завдяки методам, а через них реалізуються завдання і функції державного управління.

Адміністративно-правові методи управління поділяються на загальні та спеціальні. До загальних методів, як правило, належать методи переконання та примусу, адміністративного та економічного впливу, нагляду та контролю, прямого та непрямого впливу, регулювання, керівництва та управління.

У системі методів державного управління важливе місце посідають переконання та примус. Метод переконання займає пріоритетне місце в сфері державного управління.

Переконання – це система заходів правового і неправового характеру, які проводяться державними та громадськими органами, що виявляється у здійсненні виховних, роз’яснювальних та заохочувальних методів, спрямованих на формування у громадян розуміння необхідності чіткого виконання законів та інших правових актів.

Основними формами переконання, які застосовуються в державному управлінні, є: організація державних і громадських заходів, спрямованих на вирішення конкретних завдань; виховання; особистий приклад; роз’яснення завдань державного управління особисто або через засоби масової інформації; інструктаж осіб підпорядкованого апарату і громадськості з питань найбільш дійового виконання поставлених завдань; моральне та матеріальне заохочення; критика роботи і поведінки окремих осіб.

Адміністративний примус є одним з видів державного примусу і являє собою систему засобів психологічного або фізичного впливу на свідомість і поведінку людей з метою досягнення чіткого виконан­ня встановлених обов‘язків, розвитку суспільних відносин у рамках закону, забезпечення правопорядку і законності.

Залежно від мети застосування заходи адміністративного примусу можна поділити на три групи: заходи адміністративного запобігання – адміністративно-попереджувальні заходи; заходи припинення правопору­шень; адміністративні стягнення.

До заходів адміністративного запобігання належать: вимога припинення окремих дій; перевірка документів; огляд речей та особистий огляд; тимчасове обмеження або заборона дос­тупу громадян до окремих ділянок місцевості чи об’єктів з метою за­безпечення громадського порядку, громадської безпеки, охорони здо­ров’я людей; обмеження або заборона руху транспорту і пішоходів на окремих ділянках вулиць і автомобільних шляхів при виникненні загрози громадській безпеці; закриття ділянок державного кордо­ну; здійснення адміністративного нагляду за особами, щодо яких він встановлений, а також контролю за засудженими до кримінальних покарань, не пов’язаних з позбавленням волі; облік та офіційне за­стереження осіб; право входити на територію і до приміщень підприємств, установ і організацій, до житлових та інших приміщень громадян; введення карантину при епідеміях та епізоотіях; огляд медичного стану осіб і санітарного стану підприємств громадського харчування; ревізування та інвентаризація майна; контроль і наглядові перевірки.

Особливість заходів адміністративного запобігання полягає в тому, що їх використання не пов’язане з вчиненням неправомірних дій і вони носять профілактичний характер.

Заходи припинення правопорушень – це при­мусове зупинення протиправних діянь з метою недопущення шкідливих наслідків та забезпе­чення застосування до винної особи адміністративного стягнення, а у виключних випадках – і кримінального покарання.

Заходи припинення умовно можна поділити на дві групи – загального та спеціального призначення.

До заходів припинення загального призначення належать наступні заходи: адміністративне затримання; особистий огляд і огляд речей; примусове лікування; тимчасове відсторонення від роботи інфекцій­них хворих; примусове лікування осіб, що страждають на небез­печні для оточуючих захворювання; тимчасове відсторонення від керування засобами транспорту; припинення робіт та заборона експлуатації механізмів та ін.

До заходів припинення спеціального призначення належать: заходи фізичного впливу; спеціальні засоби; використання вогнепальної зброї.

Застосування всіх методів державного управління здійснюється органами виконавчої влади та державного управління лише у відповідності з вимогами норм адміністративного законодавства. Норми адміністративні законодавства виступають правовою основою механізму реалізації повноважень органів державної влади.

Таким чином, адміністративне право розглядається як сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері державного управління. В цій системі, головним чином, адміністративно-правове регулювання зосереджеється на охороні та забезпеченні прав і свобод грома­дян; розробці та реалізації загальнодержавних програм економіч­ного, науково-технічного, соціального та культурного розвитку; уп­равлінні об’єктами державної власності відповідно до закону; вдосконаленні форм та методів державного управління; вирішен­ні організаційних проблем державного будівництва; вдоскона­ленні заходів заохочення та застосування відповідальності в держав­ному управлінні; встановленні і ефективному втіленню в життя правових та організаційних засад господарювання; регулюванні функціонування в межах закону об’єктів недержавної власності; здійсненні заходів щодо зміцнення законності і порядку.

 

4.3.3. Адміністративно-правові відносини: поняття, види, структура та основні риси

Адміністративно-правові відносини – це урегульовані нормами адміністративного права суспільні відносини, що складаються у сфері державного управління, учасники яких виступають носіями певних прав і обов’язків.

Адміністративно-правові відносини характеризуються всіма ознаками правових відносин, але мають свої особливості, якіполягають у тому, що:

- вони виникають в повсякденній практичній реалізації завдань і функцій держави при здійсненні управління господарським, соціально-культурним будівництвом, адміністративно-політичною сферою та іншою управлінською діяльністю;

- однією із сторін цих правовідносин обов’язково є орган виконавчої влади або його посадова особа, наділена владними повноваженнями;

- для адміністративно-правових відносин характерними є відносини субординації – це особливий зв’язок між їх учасниками, коли один з них за певних обставин має право вима­гати від іншого такої поведінки, яка передбачена адміністративно-правовою нормою;

- право суб’єкта управління одночасно виступає і обов’язком під час реалізації ним своїх матеріально-правових та процесуальних прав;

- адміністративно-правові відносини виникають за ініціативою будь-якого суб’єкта адміністративного права, але згода іншої сторони не є обов’язковою умовою для їх виникнення;

- невиконання однією із сторін адміністративних правовідносин своїх обов’язків зумовлює відповідальність цієї сторони не перед іншою стороною, а перед державою в особі її компетентних органів;

- адміністративно-правові відносини можуть виникати між органами виконавчої влади та іншими суб’єктами адміністративного права навіть коли вони не є відносинами, що здійснюються за методом підпорядкування;

- заходи правового впливу, що застосовуються до сторін адміністративно-правових відносин за порушення ними прав і невиконання обов’язків, як правило, є заходами адміністративного примусу;

- більшість спорів, що виникають між сторонами адміністративно-правових відносин, вирішуються в адміністративному порядку, а в судовому порядку після оскарження рішення адміністративного органу.

Адміністративно-правові відносини мають власну структуру, до якої входять суб’єкти, об’єкти та зміст.

До суб’єктів адміністративно-правових відносин можна віднести: державні органи – органи законодавчої, виконавчої та судової влади, прокуратури, їх структурні підрозділи та посадові особи; юридичні особи – підприємства, організації та установи, їх законні представники; фізичні особи – громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства.

Названі суб’єкти можуть вступати у конкретні адміністративно-правові відносини лише при наявності адміністративної правосуб’єктності. Адміністративна правосуб’єктність суб’єктів адміністративних правовідносин визначається наявністю у них адміністративної правоздатності, дієздатності та деліктоздатності.

Адміністративна правоздатність – це спроможність суб‘єкта адміністративних правовідносин мати права та нести юридичні обов‘язки у сфері виконавчої влади.

Адміністративна правоздатність державних органів та їх посадових осіб, а також юридичних осіб та їх законних представників залежить від обсягу їх компетенції, посадових повноважень, які виражені в законі або інших правових актах.

Адміністративна правоздатність державних органів, державних та недержавних організацій виникає з моменту видання акта про їх заснування, а припиняється з їх ліквідацією або реорганізацією.

Адміністративна правоздатність фізичних осіб у сфері державного управлін­ня виникає з моменту народження і припиняється з їх смертю.

Адміністративна правоздатність виступає основою адміністративної дієздатності. Адміністративна дієздатність – це здатність суб‘єкта своїми діями набувати і реалізовувати права та обов’язки у сфері управління.

Адміністративна дієздатність державних органів та юридичних осіб обумовлена їх правоздатністю і проявляється у їх спроможності бути позивачами чи відповідачами у суді або відстоювати свої інтереси перед керуючими чи контролюючими органами.

Адміністративна дієздатність фізичних осіб залежить від їх віку. Повної дієздатності фізичні особи набувають при досягненні 18 років. Фізичні особи віком до 18 років мають неповну або часткову дієздатність.

Адміністративна деліктоздатність – це здатність юридичної чи фізичної особи нести юридичну відповідальність за порушення норм адміністративного законодавства.

Адміністративна деліктоздатність юридичної особи виникає з моменту її державної реєстрації. Адміністративна деліктоздатність фізичних осіб залежить від їх віку та осудності. Загальний вік фізичної особи, з якого можлива її адміністративна відповідальність, визначено Кодексом про адміністративні правопорушення і складає 16 років. Осудність – це такий психічний стан фізичної особи на момент скоєння адміністративного правопорушення, при якому вона була здатна усвідомлювати свої дії та керувати ними.

Отже особливість адміністративної правосуб’єктності, тобто наявність адміністративної правоздатності, дієздатності та деліктоздатності, полягає в тому, що вона визначає можливість бути суб’єктом адміністративно-правових відносин.

Об’єкт – це ті різноманітні правові інтереси та соціальні блага, заради яких виникають адміністративні правовідносини.Об’єк­том адміністративно-правових відносин є поведінка учасників управ­лінських відносин (дії, утримання від дій), речі, матеріальні цінності, продукти духовної твор­чості, особисті нематеріальні блага (здоров’я, гідність людини, моральність та ін.).

Зміст адміністративних правовідносин визначається сукупністю прав та обов’язків учасників цих правовідносин. Наприклад, право вимагати дотримання правил поведінки, передбачених нормою адміністративного права.

 

4.3.4. Адміністративне правопорушення, його склад

Адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління, і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність(ст. 9 КпАП).

Адміністративне правопорушення (проступок) характеризується наступними ознаками:

- протиправність, тобто дія чи бездіяльність можуть бути визнаними як адміністративний проступок тільки тоді, коли буде порушено конкретну норму адміністративного законодавства;

- суспільна шкідливість дії чи бездіяльності. Це означає, що дія чи бездіяльність заподіює або створює загрозу заподіяння шкоди об’єктам адміністративно-правової охорони;

- адміністративним правопорушенням (проступком) може бути тільки винне діяння;

- адміністративна караність проступку. Це свідчить про те, що адміністративним проступком визнається лише таке протиправне, винне діяння, за яке законодавством передбачено застосування адміністративних стягнень.

Ці ознаки характеризують фактичну підставу адміністративної відповідальності і складають її матеріальне поняття. Вони є найбільш характерними, істотними й притаманними будь-якому адміністративному правопорушенню.

Адміністративні правопорушення (проступки) розрізняються також і за специфічними ознаками, які характеризують їх об’єктивну і суб’єк­тивну сторони і визначають склад адміністративного правопорушення.

Склад адміністративного правопорушення – це сукупність встановлених законом основних елементів, які характеризують діяння як адміністративне правопорушення (проступок).

До складу адміністративного правопорушення належать:

- об’єкт адміністративного правопорушення;

- об’єктивна сторона адміністративного правопорушення;

- суб’єкт адміністративного правопорушення;

- суб’єктивна сторона адміністративного правопорушення.

Об’єкт адміністративного правопорушення – це те, на що воно посягає.

Об’єктивна сторона адміністративного право порушення – це зовнішній прояв поведінки правопорушника і обумовлена наявністю протиправного діяння. Об’єктивна сторона правопорушення складається з наступних елементів: – протиправне діяння (дія чи бездіяльність), його шкідливі наслідки, причинний зв’язок між діян­нями і шкідливими наслідками, місце, час, обстановка, спосіб, знаряддя та засо­би вчинення проступку.

Суб’єктом адміністративного правопорушення визнається осудна фізична особа, яка досягла на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку. Ознаки, що характеризують суб’єкта проступку, поділяються на загальні і спеціальні.

Загальні ознаки властиві будь-якому суб’єкту і до них належать осудність суб’єкта та досягнення ним віку адміністративної відповідальності.

Критеріями розмежування спеціальних суб’єктів є їх правовий статус та соціальні і професійні функції, які вони виконують.

Спеціальні суб’єкти, які визначаються за їх правовим статусом, мають деякі обмеження у застосуванні до них адміністративних стягнень або порядку притягнення їх до адміністративної відповідальності. До цієї групи суб’єктів належать військовослужбовці строкової служби, вагітні жінки, жінки, які мають дітей віком до 12 років, інваліди 1-ої і 2-ої групи, неповнолітні.

Спеціальні суб’єкти, які визначаються за характером професійної діяльності та соціальними функціями, які вони виконують, мають такі чинники, які обумовлюють додаткові підстави їх адміністративної відповідальності. До цієї групи суб’єктів належать посадові особи, водії транспортних засобів, працівники торгівлі, державні службовці.

Суб’єктивна сторона адміністративного правопорушення – це психічне ставлення суб’єкта до вчиненого ним протиправного діяння. Суб’єктивну сторону характеризують такі ознаки як вина, мотив і мета вчинення правопорушення.

Вина – це психічне ставлення особи до вчиненого нею суспільно шкідливого діяння і його наслідків. Вина є основною ознакою суб’єктивної сторони і може виявлятися у формі умислу або необережності.

Адміністративне правопорушення визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала про­типравний характер своєї дії (бездіяльності), передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх настання або хоча і не бажала але свідомо допускала їх настання. Усвідомлення протиправного характеру діяння і передбачення шкідливих наслідків становлять інтелектуальні ознаки умислу, а бажання або свідоме допущення наслідків – вольову ознаку.

Адміністративне правопорушення визнається вчиненим з необе­режності,коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії (бездіяльності), але легковаж­но розраховувала на їх відвернення (самовпевненість), або не перед­бачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла передбачити (недбалість). Якщо поняття умислу пов’язане з психічним ставленням особи до свого діяння і його наслідків, то при визначенні необережності до уваги береться ставлення лише до шкідливих наслідків.

Мотив і мета адміністративного правопорушення – факультативні ознаки суб’єктивної сторони складу проступку. Мотив – це усвідомлене особою внутрішнє спонукання, яким вона керувалася при вчиненні проступку. Мета – це наслідок, результат, якого прагне досягти особа, вчиняючи адміністративне правопорушення.

Названі елементи складу адміністративного правопорушення та ознаки, що їх характеризують, мають важливе практичне значення і визначають адміністративний проступок тільки в сукупності. Відсутність будь-якого з елементів скасовує наявність адміністративного правопорушення.

 

4.3.5. Поняття і основні риси адміністративної відповідальності

Адміністративна відповідальність є одним із видів юридичної відповідальності. Вона є проявом одного із методів державного управління – метода примусу, який опосередковується через застосування до порушників загальнообов‘язкових правил, що діють у державному управлінні, відповідних заходів, встановлених адміністративно-правовими нормами.

Під адміністративною відповідальністю слід розуміти застосування до правопорушників в установленому законом порядку та уповноваженими органами і посадовими особами адміністративних стягнень, що тягнуть за собою для цих осіб обтяжливі наслідки матеріального чи морального характеру.

Основні риси адміністративної відповідальності полягають у тому, що:

- адміністративна відповідальність є заходом державного примусу;

- вона наступає лише при наявності правопорушення, тобто підставами адміністративної відповідальності є скоєння адміністративного проступку;

- реалізація адміністративної відповідальності може здійснюватися у позасудовому порядку;

- вона має особливий характер правових наслідків;

- уповноважені органи і посадові особи можуть притягнути до адміністративної відповідальності суб‘єкти, які не знаходяться з цими органами у стосунках підпорядкованості;

- притягнення до адміністративної відповідальності осіб, винних у вчиненні адміністративного проступку, є водночас і правом, і обов’я­зком уповноважених державних органів і посадових осіб.

Адміністративна відповідальність урегульована нормами адміністративного права, в яких наводиться повний перелік адміністративних проступків, адміністративних стяг­нень та органів і посадових осіб, уповноважених їх застосовувати. Порядок притягнення до адміністративної відповідальності є спрощеним, що створює умови для його оперативного і економічного використання.

Метою адміністративної відповідальності є:

- покарання осіб, винних у скоєнні адміністративного правопорушення;

- виправлення правопорушників;

- перевиховання правопорушників у дусі дотримання вимог законодавчих та нормативних актів і поважного відношення до встановлених законом прав членів суспільства.

 

Контрольні питання

1. Дайте визначення кримінального права як галузі права. Які задачі Кримінального кодексу Ви можете назвати?

2. Охарактеризуйте дію Кримінального кодексу в просторі, часі, за колом осіб.

3. Що таке злочин? Назвіть його ознаки.

4. Що таке склад злочину? Дайте характеристику його елементів.

5. Що в кримінальному праві визнається виною? Дайте характеристику форм вини.

6. Охарактеризуйте стадії злочину.

7. Що визнається законом добровільною відмовою від доведення злочину до кінця?

8. Що таке співучасть у злочині? Охарактеризуйте види співучасників.

9. дайте визначення покарання. Які види покарань закріплені Кримінальним кодексом України? Дайте їх характеристику.

1. Дайте визначення адміністративного права як галузі права.

2. Що є предметом адміністративного права?

3. Що є методами адміністративного права?

4. З яких елементів складається система адміністративного права?

5. Дайте визначення адміністративного права.

6. Назвіть основні ознаки адміністративного права як галузі права.

7.Що означає поняття „адміністративно-правовий інститут”?

8. Дайте визначення адміністративного законодавства.

9. Що таке державне управління?

10. За якими критеріями здійснюється класифікація функцій державного управління?

11. Які ви знаєте види форм державного управління?

12. Дайте визначення поняття „методи державного управління”.

13. Які ознаки притаманні адміністративним правовідносинам?

14. Що означає поняття „адміністративна правосуб’єктність”?

15. Визначте поняття та ознаки адміністративного правопорушення.

16. Які основні елементи входять до складу адміністративного проступку?

17. Що являє собою об’єкт адміністративного правопорушення?

18. З яких елементів складається об’єктивна сторона адміністративного правопорушення?

19. Які ви знаєте види суб’єктів адміністративного правопорушення?

20. Які елементи входять до суб’єктивної сторони адміністративного правопорушення?

21. Дайте поняття адміністративної відповідальності.

22. Назвіть основні риси адміністративної відповідальності.

 

Рекомендована література

1. Правознавство [Текст]: навч. Посіб. / [С.В. Дрожжина, І.В. Шульженко, О.О. Одінцова, В.О. Кондратьєв, І.В. Ширкова]; М-во освіти і науки, молоді та спорту України, Донец. нац. ун-т. економіки і торгівлі ім. М. Туган-Барановського, Каф. прав. І загальнонаук. дисц. – Донецьк: [ДонНУЕТ], 2011. – 703 с.

2. Правознавство. Навчальний посібник. /Дрожжина С.В., Одінцова О.О., Кондратьєв В.О., Романюк О.І., Єфремова Г.В. / - Київ. - Знання. - 2006.

3. Правознавство: Навч. посібник / За ред. Т.В.Варфоломєєвої, В. П. Пастухова. – К.: Знання-Прес, 2004. – 436 с.

4. Основи правознавства / За ред І.Б.Усенка. – К.: Ірпень: ВТФ “Перун”, 2003. – 432 с.

5. Правознавство: Навч. посібник / Авт. кол. Мельник П.В., Самілик Г.М., Савченко Л.А. та ін. – К.: “МП Леся”, 2001. – 309 с.

6. Юридический словарь И.Дахно: Словарь законодат. и норматив. терминов. – К.: А.С.К., 2001. – 1056 с.

7. Дрожжина С.В., Тодоров И.Я. Основы государства и права. – Донецк: Центр подготовки абитуриентов, 2004. – 256 с.

8. Адміністративне право України: Підручник для юрид. Вузів і фак./ Ю.П.Битяк, В.В. Богуцький, В.М. Паращук та ін.; За ред. Ю.П.Битяка – Харків: Право, 2001. – 528 с.

9. Васильев А.С. Административное право Украины (общая часть), Учебное пособие. – Харьков; «Одиссей», 2001. – 288 с.

10. Овсянко Д.М. Административное право: Учебное пособие / Под ред. проф. Г.А.Туманова. – Москва: Юристъ, 1997. – 448 с.

Основи правознавства: Підручник для учнів 9-го класу загальноосві. навч. закладів / За заг. ред. В.С. Журавського. - К.: Юридична думка, 2004.- 440 с.

11. Основи правознавства України: Навчальний посібник. Видання четверте, доповнене та перероблене / Ківалов С.В., Музиченко П.П., Крестовська Н.М., Крижанівський А.Ф. – Х.: «Одисей», 2004.- 368 с.

12. Правознавство: Підручник / Авт.кол.: Демський С.Е., Ковальський В.С., Колодій А.М. та інші; За ред.В.В. Копейчикова. – 7-е вид. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 736 с.

 

[1] Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 18. – Ст. 144; № 19-20. – Ст. 144; № 21-22. – Ст. 144.

[2] Господарський кодекс України. Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 18. – Ст. 144; № 19-20. – Ст. 144; № 21-22. – Ст. 144.

 

[3] Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» Ст. 4.//Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 31-32, ст.263.