Огаііо ьііае зітиіасгит — мова — це відображення життя

ПЕРЕДМОВА

 

"Рекомендовано Міністерством

освіти і науки України"

(Лисі № 14/18.2 - 1730 від 03.12.2001 р.)

Рецензенти:

професор, доктор філологічних наук, завідувач кафедри

загального мовознавства Львівського національного університету

ім. Івана Франка Ф.С.Бацевич,

професор, доктор філологічних наук, завідувач кафедри історії

та українознавства Дніпропетровської

академії внутрішніх справ МВС України А.М.Поповський,

доцент кафедри видавничої справи і редагування Української академії друкарства, кандидат філологічних наук Е.І.Огар.

Консультанти:

підполковник міліції, начальник кафедри кримінального права

і кримінології Львівського інституту внутрішніх справ

при НАВС України Ї.О.Єсип,

доктор юридичних наук, полковник міліції, професор Львівського

інституту внутрішніх справ при НАВС України С.С.Сливка

Редактор Лідія Веремієнко

Токарська А.С, Кочан І.М.

Т 51 Культура фахового мовлення правника: Навч. посібник. — Львів: Світ, 2003. — 312 с.

І5ВИ 966-603-193-0.

Посібник присвячений актуальним питанням підвищення культури фахового мовлення юристів, утвердженню усіх типів норм сучасної української літературної мови на практиці. Ви-АНПМ покликане сприяти удосконаленню професійного рівня мов­леній ної діяльності правників.

Для курсантів, студентів, викладачів та аспірантів вищих навчальних закладів правничого профілю.

ББК 81.411.1-7

І5ВИ 966-603-193-0 © Токарська А.С,

Кочан І.М., 2003

Атепиз раігіат, рагеатих Іедшиа — любімо батьківщину, корімося її законам

З кінця 90-х років розпочався новий етап розвитку україн­ської літературної мови. Новий статус української мови як державної сприяв самовиявленню національного генотипу, під­несенню престижу та ширшому функціонуванню державної мови в Україні.^

Оскільки дійсність формується на основі активної діяль­ності особистості, одним із провідних завдань є виховання потреби кожного мовця вільно користуватися державною мо­вою як засобом спілкування, формування інтелектуальної куль­тури, національної свідомості, що має вплив на ментальність і моральні переконання особи. Нова мовна ситуація у комуні­кативному просторі України зобов'язує усіх мовців сприйма­ти проблеми мови і мовлення комплексно, системно.

Володіння рідною мовою — завдання кожного свідомого гро­мадянина, який зобов'язаний у діловому мовленні уміти вільно послуговуватися усім лексичним багатством".'

Реалізація принципів формування мовної особистості грунтується на особистісному підході до мовної освіти, в основу концепції якої покладені гуманізація, людиноцентризм, історизм, розумовий і мовленнєвий розвиток, індивідуалізація у процесі навчання.

Беззаперечним є те, що мова — складова професійної ком­петенції — є показником загальної культури, а тому кожному мовцеві слід дбати про високу культуру мовлення.

Фахова мова правників базується на законах української мови, на її лексичних, морфологічних і синтаксичних нормах. Мовні засоби, що використовуються у діловому мовленні правників, до­сить різноманітні, проте вся багатоаспектність лексики (медич­ної, економічної, фінансової, виробничої, адміністративної, управ­лінської та ін.) передбачає одну й найважливішу вимогу — використовувати усталені терміни, формули, звороти мови, що увійшли в діловий стиль у різних комунікативних ситуаціях правоохоронної діяльності. Саме стандартизація ділового мов­лення суттєво полегшує роботу органів внутрішніх справ, під­вищує рівень поінформованості, сприяє забезпеченню умов для створення і розвитку правового суспільства.

З

В умовах побудови правової держави природним є процес перегляду та становлення законодавчої бази, прийняття но­вих документів, що регламентують діяльність правоохорон­них органів. І якщо на даному етапі юридична база цих до­кументів перебуває під пильною увагою представників законодавчих державних структур, причетних до укладання законів і правових документів, їх затвердження та прийнят­тя, то мовна експертиза, на нашу думку, суттєво відстає від законодавчої. А це, у свою чергу, позначається не лише на рівні культури мови взагалі, а передовсім — на якості, досконалос­ті законодавчої бази.

В основу діяльності правоохоронних структур покладені єдині систематизовані законодавчі акти, кодекси, в яких міс­тяться мовні норми права, що регулюють певну галузь суспі­льних відносин. Проте доводиться констатувати, що службо­ва діяльність ускладнюється недостатньою увагою до уніфікації й удосконалення ділового мовлення. Будь-яка двозначність формулювань у Цивільному чи Кримінальному кодексах при­зводить до численних службових зволікань, різнопрочитань та різнотлумачень.

[ Стан функціонування сучасної української мови, безпереч­но, не може не позначитися на фаховому мовленні. Констату­ючи наявність у мові різних літературно-мовних традицій і практик, варто зазначити перевагу однієї із них саме у прак­тиці фахового мовленняУЗаконодавча діяльність, як і право­охоронна практика органів внутрішніх справ, виразно наслі­дує літературно-мовну традицію східноукраїнського варіанта, маючи в активному слововжитку значну кількість росіяніз­мів. Переважна більшість їх увійшла в ділове мовлення через відсутність належної кількості довідкових джерел з юрис­пруденції українською мовою. Також з'явилися довідкові дже­рела, кодекси та акти, у яких спостерігається широке побу­тування ненормативних українських відповідників, що є наслідком запозичення багатьох термінів через посередницт­во російської мови.

Сучасний стан правничої мови характеризується тим, що чимало фахових висловів є прямими кальками з російської чи англійської мов, у той час як коріння української правничої лексики сягає ще сивої давнини. Це один із найдавніших плас­тів нашої мови. Генезис і розвиток кожної галузевої терміно-системи тісно пов'язаний з історією суспільних відносин, ви­робництвом, наукою, історією права.

о [Українська мова, будучи явищем суспільним, відбиває кон­кретно-історичні особливості, властиві певному соціально-іс-

торичному періоду: розвиваються словесні конструкції, з'яв­ляються нові слова, запозичені з інших мов, відбувається пере­хід слів з окремих терміносистем у русло загальномовне, і навпаки, чимало загальновживаних слів починають виконува­ти функцію термінів.

Через освоєння сучасної української термінології, що є не­від'ємною частиною лексичної системи мови, реалізується ко­мунікативно-прагматична мета: досягнення високого рівня культури ділового мовлення. ]

Фах правника передбачає висококваліфіковане володіння словом, бо це вміння якнайтісніше пов'язане з усними висту­пами — у ролі слідчого чи експерта, доповідача чи державного обвинувача, судді чи адвоката.

т ([Мовна культура — невід'ємна від загальної культури лю­дини.')Від уміння володіти словом значною мірою залежить якість правозахисник діяльності, ефективність виконання фахової роботи чи проведення профілактичних дій, спрямова­них на запобігання злочинностїо]Зід мовної культури кожного залежать інтереси суспільства, держави, громадян, адже лю­дина з високою культурою не буде злочинцем/

Завдання навчального посібника: 1) викласти теоретичні основи культури фахового мовлення як комунікативну систе­му; 2) ознайомити майбутніх правників з основними мовними нормами, допомогти їм виробити міцні уміння і навички віль­но користуватися правничою мовою у різних її підстилях; 3) сприяти підвищенню мовленнєвої культури назагал і про­фесійної культури юриста зокрема, сформувавши мовне чут­тя за допомогою низки вправ і завдань; 4) виховати любов до рідної мови, естетичне ставлення до неї, почуття особистої відповідальності за власну мовну поведінку і за стан мовлен­нєвої культури суспільства.

Автори висловлюють щиру вдячність за консультації І.О.Єсипу — підполковникові міліції, начальникові кафедри кримінального права і кримінології Львівського інституту вну­трішніх справ при НАВС України; С.С. Сливці — докторові юридичних наук, полковникові міліції, професорові Львівського інституту внутрішніх справ при НАВС України, а також обласному управлінню юстиції, структурним підрозділам пра­воохоронних органів за надані матеріали фахової документа­ції та усні ґрунтовні консультації.

Також щира подяка рецензентам — докторам наук, про­фесорам Ф.С.Бацевичу, А.М.Поповському та Л.М. Паламар, кандидатові філологічних наук, доцентові Е.І. Огар за уважне прочитання роботи та слушні зауваження.

1. ФАХОВЕ МОВЛЕННЯ ПРАВНИКА ЯК НАВЧАЛЬНИЙ ПРЕДМЕТ

Моп вскоіае, весі юііае йізсгітив — вчимося не заради школи, а для життя

(Сенека)

Упродовж десятиліття до програм вищих навчальних за­кладів введено курс ділового українського мовлення. Однак міністерських програм до сьогодні ще, на жаль, немає. Оскіль­ки курс читають фахівці різного профілю, то, відповідно, кож­ний із них має своє розуміння такої програми, про що свідчать численні підручники і посібники, які з'явилися останнім часом в Україні.

Поняття ділового українського мовлення по-різному трак­тується у науковій літературі. А.Коваль у довіднику "Культура ділового мовлення" (1977) визначає його як офіційно-діловий стиль, який обслуговує ділове спілкування та службову доку­ментацію. Ця думка простежується і в наступній книзі автора "Ділове спілкування" (1992). Л.Паламар і Г.Кацавець у посіб­нику "Мова ділових паперів" (1994) на фоні загального повто­рення курсу української мови звертають увагу на текстове оформ­лення документів, знайомлять читачів зі зразками ділових' паперів (заява, доручення, довідка, договір, протокол тощо). Автори наголошують на різновидах офіційно-ділового стилю та на особливостях текстів його підстилів.

Приблизно такий самий зміст поняття "ділове мовлення" поданий у словниках, що побачили світ останнім часом.

Проблема ділового мовлення була досить актуальною і в 20-30-х роках XX ст. У цей час з'являється низка словників, серед яких: "Українська мова: російсько-український словник та зразки паперів українською мовою" Н.Падалки (1918), "Ко­роткий московсько^країнський складний словник судівництва та діловодства" (1918), "Практичний словник ділової мови (кон­торської та рахівничої)" Є.Минькевича (1926), "Російсько-укра­їнський словник найпотрібніших у діловодстві слів" М.Осипова (1926), "Фразеологія ділової мови" М.Йогансена та С.Плужника (1926), "Словник банківського діловодства" (1926) тощо.

Під діловим мовленням укладачі перелічених словників ро­зуміли: 1) канцелярську мову, вживану в актах і листуванні між установами; 2) правничу мову — мову актів і судових установ; 3) торговельну кореспонденцію; 4) термінологію бух-

і алтерії; 5) загальні назви установ та організацій різних видів; 6) назви функційних звань (державних і приватних); 7) назви професій; 8) назви об'єктів промислового оподаткування; 9) назви канцелярських контор; 10) назви торговельних закла­дів; 11) терміни тощо.

Як бачимо, немає єдиного принципу добору матеріалу, оскільки розглядалися лише окремі документи канцелярської мови, правничої, торговельної сфер діяльності, окремі назви установ та організацій, професій тощо.

Слово діловий в українській мові має значення: 1) стосов­ний до діла; 2) добре підготовлений, досвідчений, працьовитий; 3) спец. — придатний для господарських потреб, промислового та іншого використання; товарний (СУМ, II, $0.5). Основне значення слова — діло, робота, заняття людини; Отже, ділове мовлення — це професійне (фахове) мовлення. Кожна профе­сійна сфера поєднує в собі мовленнєвий етикет, високий рівень культури мовлення (володіння мовними нормами), свідоме ро­зуміння фахової термінології і правильне користування нею, уміння оформляти відповідну документацію. Для студентів, яким читають цей курс, такою сферою діяльності є навчальний про­цес. Звідси першочергове завдання курсу ділового мовлення — навчити молодь правильно користуватися галузевою науковою термінологією, ознайомити її з різними видами мовної норми та ішробити практичні навички її використання, розкрити поняття ділової комунікації, мовленнєвого етикету та доречності вжи-нання його висловів у різних ситуаціях спілкування, грамотно оформляти конспект і дипломну роботу, знати елементарні ді­лові папери тощо. Не завадило б і знання історії українського ділового мовлення правничої сфери, історії термінознавства та зокрема правничої термінології.

Орієнтуючись на кожний фах, слід укладати вузькогалузеві посібники ділового українського мовлення. Цей посібник — одна із таких спроб. Він розрахований на слухачів, курсан-іїн і студентів вищих навчальних закладів — майбутніх правників.

 

6

 

2. ФУНКЦІЇ МОВИ В ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА

Огаііо ьііае зітиіасгит — мова — це відображення життя

Жодне суспільство не може існувати без мови. Це стосуєть­ся усіх народів, держав, людських колективів. Обслуговуючи потреби суспільства, мова виконує певні функції, серед яких¹:

1. Комунікативна функція. Функція спілкування є однією з найважливіших функцій мови. Суть ЇЇ полягає в тому, що мова використовується для інформаційного зв'язку між члена­ми суспільства. При цьому спілкування не слід розуміти примі­тивно як здійснення комунікативного акту між двома чи кіль­кома членами суспільства. Спілкування може відбуватися у часі і просторі, діахронно і на синхронному зрізі, в усній і писемній формах. Із погляду технології діяльності управління суспільст­вом є процесом отримання, опрацювання і передачі інформації. 1 Комунікація в юридичній галузі — це не лише безпосереднє" фіксування відомостей, даних, а це, що особливо важливо, на­самперед процес пошуку шляхів розв'язання конфлікту чи за­побігання йому, це пошук методів і способів виходу із проблем­ної ситуації.

Оскільки обов'язковим елементом управлінської діяльності у сучасному суспільстві є отримання, осмислення і передання інформації, то ЇЇ матеріальними носіями стали документи. В них інформація зберігається: на папері, фотоплівці, магнітній та перфострічці, диску, перфокарті тощо. У правничій діяльно­сті переважно використовуються текстові документи, в яких дані зафіксовані рукописним або машинописним способами.

Комунікація у практичній діяльності юристів не обмежуєть­ся лише вербальними (словесними) засобами. Значним джере­лом інформації є невербальні засоби спілкування.

Невербальні засоби спілкування поділяються на:

/ паралінгвістичні та екстралінгвістичні;

/ оптико-кінетичні;

/ засоби міжособистісного простору;

/ засоби візуального контакту.

' Див.: Іванишин В., Радевич-Вітницький Я. Мова і нація: Тези про місце і роль мови в націонаїьному відродженні України. — Дрогобич, 1992. — С. 56-65.

Паралінгвістична та екстралінгвістична інформація — це експресивні особливості мови суб'єкта та система вокаліза­ції, що доповнюють семантичне поле слів, надають мові вираз­ності і, відповідно, дають змогу робити певні висновки про осо­бистість та її стан.

Оптико-кінетична інформація — це експресивні особли-іюсті обличчя (міміка) та поведінки людини (жести, хода, постава тощо). Вони настільки виразні, що можуть передати смисл окремих слів, а також виразів, емоційний стан мовця і його ставлення до співрозмовника. Сприяє спілкуванню і неви­мушена міміка: усмішка, що означає доброзичливість, постава, ідентична партнерові, доречні в певній ситуації жести.

Міжособистісний простір (дистанція спілкування) — суб'єктивний просторовий критерій емоційної близькості людей. Чим ближчі стосунки між людьми, тим на меншій дистанції вони спілкуються.

Візуальний контакт ~ частота і тривалість обміну погля­дами, а також те, як люди дивляться один одному у вічі. Ми частіше і довше дивимося на того, хто нам потрібний. Погляд означає не тільки зацікавленість, але й зосередженість на темі розмови.

На сучасному етапі спілкування тісно пов'язане з функціо­нальними стилями.

У зв'язку з підвищенням загальної культури суспільства дедалі зростає вага суспільної, комунікативної функції мови. Питання, як треба, а як не треба говорити чи писати, не втрачає своєї актуальності, незважаючи на поширення мовної освіти.

2. Експресивна функція. її суть полягає в тому, що мова як універсальний засіб вираження внутрішнього світу людини дає можливість перетворити внутрішнє — суб'єктивне в зовніш­нє — об'єктивне. Кожна людина — це неповторний світ, сфо­кусований у її свідомості, сферах інтелекту, емоцій, волі. Але цей світ прихований від інших людей, і тільки мова дає можли-пість розкрити його для інших. Експресивна функція здатна гвкож формувати внутрішній світ, змінювати його.

"Словом можна вбити й оживити, поранити й вилікувати, посіяти тривогу й безнадію і одухотворити, розсіяти сумнів і засмутити, викликати посмішку й сльози, породити віру в людину і заронити зневіру, надихнути на працю і скувати (и її/ душі... Зле, невдале, нетактовне, просто кажучи, нерозум­ні' слово може образити, приголомшити людину", — розмірко­вував В.О.Сухомлинський.

І.Франко писав, що "слово гоїть, слово ранить". Добрим ■ юпом людину можна окрилити, ощасливити. І навпаки. Не-

 

8

9

приємна звістка спроможна миттєво змінити настрій людини, зробити її непрацездатною, викликати навіть хворобу.,Д

Дитина, яка змалку чує добре, лагідне слово, виростає по­рядною людиною. А оточення брутальне, з грубим словом і лайкою формує покидьків.

3. Ідентифікаційна функція. Відомо, що на земній кулі є
не одна мова, а незліченна кількість мов. Тому, потрапляючи в
іншомовне оточення, людина, яка не знає цієї мови, почуваєть­
ся без'язикою.

Ідентифікація — це ототожнення в межах певної спільно­сті. Носії української мови прекрасно порозуміються не лише на теренах України, а й далеко за її межами, там, де проживає українська діаспора, де звучить українська мова.

4. Гносеологічна функція. Це функція пізнання світу. Лю­дина, на відміну від тварини, послуговується не тільки індивідуа­льним досвідом, але й усім тим багатством, якого досягли її попе­редники й сучасники, тобто суспільним досвідом. Вона не пізнає світ "з нуля". Досвід суспільства закодовано і зафіксовано в мові, в її словнику, в граматиці, фраземіці, а за наявності письма — у текстах. Пізнаючи мову, людина пізнає світ. І навпаки, пізнаючи світ, людина розширює і збагачує свій словниковий запас.

5. Мислетворча функція. Мова — це засіб мислення, фор­ма існування думки. Є мислення конкретне (образно-чуттєве) і абстрактне (понятійне). Думання відбувається у формі мови, яку ми найкраще знаємо. Переважно процес мислення має на­ціональну специфіку. У народі кажуть: "Хто ясно думає, той чітко висловлюється".

6. Естетична функція. Ця функція властива мові худож­ньої літератури. У художньому творі головне призначення мо­ви — образотворення, формування естетичних ідеалів.

7. Культуроносна функція. Мова є знаряддям і водночас матеріалом створення культурних цінностей. Вона — першо­елемент культури. Культура кожного народу зафіксована в його мові. Фольклор, художня література, театр, кіно послугову­ються мовою. За допомогою мови відбувається засвоєння куль­тури. Людина, пізнаючи мову свого народу, прилучається до джерел духовності нації.

8. Номінативна функція. Це функція називання. Усе піз­
нане людиною одержує свою назву і тільки так існує у свідомо­
сті. Мова є картиною, "зліпком" реального світу. На рівні номі­
нативної функції проявляється специфіка кожної мови. Так, на
позначення поняття снігу в українській мові є лише одне слово —
сніг, а у мові ескімосів — аж сорок, в яких зафіксовані і форма
зимових опадів, і ступінь вологості, і температура.

.{розуміло, що понять реального світу значно більше, ніж сліп для їх позначення. Якби кожне поняття позначалося од­ним словом, то наша мова мала б не 200 000 слів, а кілька Мільйонів. І вивчити досконало таку мову було б неможливо. Тому нерідко для певних понять мова використовує вже наявні слона, що сприяє розвитку полісемії, омонімії. Так, слово земля може позначати і планету, і грунт, і сушу.

Перелічені функції вважаються основними функціями мови. Проте слід зазначити, що вони виступають не ізольовано, а в сукупності і взаємодії. Відсутність однієї з них або неповне в 11 користання кількох — згубно відбивається на мові як систе­мі, а відтак і на житті певного суспільства, нації, народу.