Олесь Гончар. Чорний яр (уривок)

Довго ще житимуть у цім передмісті перекази, чутимуть їх діти, що зараз іще і не народжені, йтиметься ніби про щось ірреальне, підійматимуть душі дітей моторошні оповіді про те, як мільйони тонн багнюки крізь розвалену греблю ринулися згори вниз, все змітаючи на своєму шляху, бо швидкість грязепаду була страшна, снарядна... Буде розповідано, як мужньо рятували потерпілих команди військових, як вертольотами знімали людей із дахів, а проте жертв не вдалось уникнути, замулені перекинуті трамваї лежали обіч колій, повні пасажирів, що захлинулись під багатометровим валом грязепаду, доводилось відкопувати їх екскаваторами. Розповідались не легенди, а дивовижна в своїй неймовірності правда, коли навіть хворі з лікарні, що на горбах, кинулись були до Чорного яру рятувати людей, як з очима, повними жаху, виносили вони на пагорби малечу з дитсадка, зворушливо кутаючи дітей у свої шорсткі лікарняні халати, пригортаючи до грудей тих на смерть переляканих найменших низових людей.

... Коли, врятований хворими, Петро Дем’янович прокліпнувся, лежачи горілиць на пагорбі, перше, про що подумалось, було: «Навіщо я опритомнів, ожив? Навіщо вони врятували мене? Хворі з лікарні рятують здорових людей! Ні, це вже, мабуть, кінець свіття...»

Вони, його рятувальники, з божевільними від жаху очима стояли над ним в мокрих, забрьоханих халатах, були ще вкрай збуджені всі, поглядами нестерпно гострими стежили за цим незнайомцем, вихопленим з потоку, дивуючись, певне, тому, що він оживає; декотрі, нахилившись, зблизька вдивлялись в нього, навряд чи й вірячи в його воскресіння. Котрийсь з безмежною осмутнілістю в очах запитав:

- Суду боїшся?

Ні, він не боявся суду. Найстрашніше вже сталося. Хотів зробити добро, а зробив таке зло. Хоча йому і зараз ще не до кінця віриться, що все це відбувалося в реальності, а не вві сні відбувалося з ним і що це його перевертом несло в потоці багнюки в якісь безвісті, де він гинув... Але за що йому така покара, оте саме «возмєздіє»? Де батько? Чи врятуватися встиг? Десь поруч, ніби крізь товщу пульпи, долинають сердиті голоси про технічне дилетантство проекту, про вольові рішення, хтось оповіщає про перекинутий трамвайний вагон біля депо, про пасажирів, що багнюкою у вагоні захлинулись усі до одного... Маячня? О, якби він міг зараз поринути у світ маячні!

Скільки ж часу минуло? Мить чи вічність? Однак ще був ранок, небо по-весняному ясніло над ними, а нижче... Сіризна якась незнайома, пустельна вдарила в очі. Садків нема, вуличка зникла, будиночки зобіч яру позносило, зчесало, у лічені хвилини ураганом води змело. Вся твоя країна дитинства лежить безмовна, посіріла, мов та Помпея, під нашаруванням свіжого мулу, підвагою притихлої, уже незрушної грязюки, яка щойно ревма ревіла цим Чорним яром.

Спробував поворухнутись, і тупий біль в усьому побитому тілі нагадав йому, що він живий.

- Боїшся суду? - знову спитав, нахилившись над Гайдамакою, ще один, рудобородий, спитав зі щирим співчуттям у голосі. І всі вони, мов на щось неземне, нетутешнє, дивились на потерпілого очима гострими й без міри сумними.

Вийшлий із небуття, він перевів погляд на горішнє місто, на його ансамблі. Там усе стояло на місті, крім його споруди: у верхів’ях яру, де була стіна запруди, світилось небо. Світилось крізь проломину ясно-блакитне, ніби з дитинства, ніби вдруге подароване матір’ю.

 

 

№8

 

Визначити систему віршування, характер образів-деталей, роль поетичного пуанту у вираженні поетичного світу наведених віршів.

 

В.Ілля

 

Глянула ніби вода шелеснула в криниці

іржання коня обсипалося пелюстками на подвір’я

зашепотіли в пісні криваві джерела

принишкла пташка на гілці

гілка на калині

калина на всій Україні

тихо так наче мати на порозі стала.

 

М.Воробйов. Вітер

 

Червоні бутони.

А потім зграї червоних пелюсток.

А потім червоні далекі схили...

 

Як швидко одцвіли троянди.

 

Музика.

Срібну калюжу,

Що її обступили осокори,

увечері перебігли діти.

 

Скаржиться музика на них.

В.Рубан.

 

... ти -

незасвічена церква,

а по темних кутках - тіні,

то наш страх причаївся,

як порохно сердець.

Наші святі сліпі без свічок наших очей,

бо гаснув вогонь у воску наших тіл,

жовтий вогонь непокірного духу.

Я прийшов на молебень до тебе,

храме духу мого,

з усіма гріхами світовими,

але з любов’ю єдиною,

щоб запалити свічку очей біля наших ікон,

і он там хтось просить вогню,

як конаючий води,

і он там.

І прийдуть,

і запалять,

і понесуть,

і засяють вогні у кожнім вікні.

Віримо в тебе і надіємось, Україно, мати наша...

 

 

№9

 

Як передано внутрішній стан Данила Підіпригори в наведеному уривку? Чим викликаний цей стан? Виписати 7-8 тропів, визначити їх смислову роль.