У разі гостро перебігаючого процесу в піхві з'являються свербіж, жар і надмірні слизисто-гнійні виділення. Слизова оболонка піхви гіперемійована, набрякла, місцями з крапчастими крововиливами. У задній і боковій частинах склепіння піхви та на слизовій оболонці піхвової частини шийки матки виступають набряклі сосочки, від чого вона набуває шагреневого вигляду.
Лікування. Застосовують місцеві та загальні методи лікування: антибіотики з урахуванням чутливості до них гонокока, сульфаніламідні препарати, спринцювання розчином фурациліну (1:5000), калію перманганату (1:10 000) 2 рази на добу, тампони з синтоміциновою емульсією, седативні засоби. У разі підгострого та хронічного кольпіту показані: піхвовий електрофорез (іонів кальцію, калію, цинку, міді, свинцю) через наливний електрод, грязьові тампони, УВЧ, сірководневе зрошення.
Гонорейний ендоцервіцит. Гонорея каналу шийки матки за частотою займає друге місце після гонореї сечовипускного каналу. Умови в каналі шийки матки надто сприятливі для розвитку гонококів. Будова слизової оболонки каналу шийки матки (численні складки, поглиблення, залози і їх вивідні протоки) сприяє швидкому попаданню гонококів у такі захисні вогнища, де вони стають недосяжними для місцевого впливу дезінфікуючих засобів. У зв'язку з цим шийка матки часто є вогнищем латентної форми гонореї і, як відомо, основним епідеміологічним чинником у поширенні її.
У разі гонорейного запалення каналу шийки матки скарги хворої звичайно надто незначні, частіше жінки відзначають появу або посилення білей. У гострий період білі гнійного або слизисто-гнійного характеру (колір гною специфічний — зеленувато-жовтий). Білі подразнюють слизову оболонку піхви та зовнішніх статевих органів, спричинюючи вульвіт і кольпіт, що примушує хвору звернутися до лікаря-гінеколога.
Біль навіть у разі гострого ендоцервіциту буває рідко. Іноді відзначається значний тягнучий або ниючий біль унизу живота або в ділянці крижів. Якщо гонорейний ендоцервіцит з самого початку має підгострий перебіг, з незначними слизисто-гнійними виділеннями, то хворі іноді не звертають уваги на збільшення кількості білей, і гонорея залишається довгий час нерозпізнаною.
Гонорейний ендоцервіцит у деяких випадках може перебігати приховано, не викликаючи ніяких скарг хворих. У таких випадках багато жінок нічого не знають про своє захворювання і тільки інфікування ними чоловіків примушує хвору звернутися до лікаря. Прихована гонорея як джерело зараження є найнебезпечнішою і потребує застосування усіх доступних методів діагностики для виявлення її.
Лікування. У гострій стадії захворювання призначають ліжковий режим, антибіотики, сульфаніламідні препарати, симптоматичне лікування.
Місцеве лікування в підгострій стадії зводиться до застосування щоденних піхвових ванночок з 3% розчином протарголу, коларголу або розчину фурациліну 1:5000.
У хронічній стадії призначають гоновакцину, місцеву аутогемотерапію, спринцювання, піхвові ванночки, діатермію (піхвову), змащування каналу шийки матки розчином Люголя, 2 — 5% розчином срібла нітрату або 5% розчином протарголу через 2 — 3 дні.
У стадії загострення призначають антибіотики (з урахуванням чутливості мікрофлори) і сульфаніламідні препарати за схемою.
Гоновакцину вводять внутрішньом'язово, починаючи з 200 млн. мікробних тіл (0,2 мл) через 2 дні на 3-й, збільшуючи дозу на 0,2 мл (максимальна доза 1 — 1,5 мл); у разі вогнищевого застосування гоновакцину вводять під слизову оболонку каналу шийки матки (в умовах стаціонару), починаючи з 50 млн. мікробних тіл через 3 дні на 4-й (максимальна доза — 200 млн. мікробних тіл).
Спринцювання проводять розчином фурациліну (1:5000) або калію перманганату (1:6000). Для піхвових ванночок застосовують розчин фурациліну (1:5000) і 3% розчин протарголу або коларголу.
У хронічній стадії ендоцервіциту показане змащування каналу шийки матки розчином Люголя або 1 % розчином срібла нітрату. Канал шийки матки попередньо обробляють 10% розчином натрію гідрокарбонату для розчинення слизової пробки. Застосовують тампони з синтоміциновою емульсією. Під час менструації ванночки, ін'єкції і змащування каналу шийки матки, а також тампони протипоказані.
Призначають місцеве введення антибіотиків (у товщу або під слизову оболонку шийки матки), грязьові тампони та електрофорез антибіотиків у слизову оболонку каналу шийки матки.
Гонорейний ендометрит. Проникнення гонококів у порожнину матки та розвиток запалення її слизової оболонки звичайно супроводжується загальними симптомами. Температура тіла підвищується іноді до 38—39 °С, з'являється остуда. Різко посилюється біль унизу живота (ріжучого характеру), виділення з каналу шийки матки набувають надмірного, рідкого характеру (рідкий матковий секрет змішується з більш густими слизистими виділеннями із шийки матки). Відзначаються втрата апетиту, нудота, іноді блювання. Чергові менструації з'являються раніше звичайного терміну, стають надмірними й затягуються (гіперполіменорея).
У хронічній стадії ендометриту клінічні явища виражені слабше. Виділення із шийки матки рідкі, каламутні, іноді з домішкою гною або крові.
Біль унизу живота менш інтенсивний, з'являється частіше під час руху. Матка трохи збільшена й болісна під час пальпації. Менструальний цикл часто порушується — пройоменорея, гіперполіменорея.
Гонорейний ендометрит, на відміну від септичного, перебігає з утягненням у запальний процес придатків матки, а іноді й очеревини.
У разі гонорейного ендометриту відзначається лейкоцитоз, підвищення ШОЕ. Формула білої крові без значних зсувів, але присутня еозинофілія (6—8%).
Гонорейний ендометрит, як правило, супроводжується ендоцервіцитом. Лікування гонорейного ендометриту таке саме, як і ендоцервіциту. Однак у підгострій і хронічній стадіях ширше застосовують фізіотерапевтичні методи лікування: грязі, УВЧ, електрофорез іонів кальцію, йоду та цинку.
Гонорейний сальпінгіт. Якщо гонокок з порожнини матки проникає в придатки, розвивається запальний процес у маткових трубах або в яєчниках.
У жінок у таких випадках раптово з'явиться різкий біль унизу живота, котрий чується під час руху. Загальний стан погіршується. Температура тіла підвищується до 38—39 °С. Бімануальне дослідження стає неможливим через різку болісність, через напруженість м'язів передньої черевної стінки.
Однією з форм гонорейного ураження труби є гнійний сальпінгіт. Набряклі торочки труби злипаються, порожнина труби наповнюється гнійним вмістом (гідросальпінкс, піосальпінкс). Ампула маткової труби зростається з яєчником і маткою, розвивається спайковий процес.
Піосальпінкс буває різної величини, найчастіше ковбасоподібної форми. Гонорейне ураження маткових труб, як правило, двобічне, що й відрізняє цей процес від ураження септичною інфекцією. Внаслідок гонорейного ураження маткової труби може утворитися гідросальпінкс. У разі гонорейного ураження маткових труб інфікований вміст може вилитися в черевну порожнину та на яєчник.
Гонорейний оофорит. Унаслідок запального процесу навколо яєчника, він може виявитися спаяним із трубою, заднім листком широкої зв'язки, сальником, нижніми відрізками товстої кишки й тазовою очеревиною.
Яєчник збільшується, стає набряклим, зростає схильність до утворення кіст. Запалений яєчник має розміри 5—6 см. У хронічній стадії, коли настають склеротичні зміни, яєчник зменшується в розмірах.
Гонорейна тубооваріальна кіста являє собою поєднання гідросальпінксу з ретенційною кістою яєчника, причому порожнини їх сполучаються одна з одною.
У гострий період запалення маткових труб і яєчників, як уже відзначалося, нелегко поставити точний топічний діагноз. У разі втягнення в процес яєчника виникає глибокий, розлитий тягнучий біль унизу живота, що іррадіює в пахову частину та нижні кінцівки. У разі поширення процесу на верхні відділи статевих органів виділення із нижніх відділів тимчасово можуть припинитися. Перитонеальні явища різко виражені тільки в перші дні захворювання, а потім поступово стихають. Напруження м'язів живота та симптом Щоткіна—Блюмберга визначаються тільки в нижньому відділі передньої черевної стінки.
Гонорейний пельвіоперитоніт — гонорейне запалення очеревини малого таза. Висхідна гонорея іноді перебігає гостро й супроводжується бурхливими перитонеальними явищами.
Лікування. У гострій стадії захворювання необхідна госпіталізація хворої. Показані суворий ліжковий режим, неподразнююча, багата на вітаміни їжа, яка легко засвоюється, багато питва.
Антибіотики призначають з урахуванням чутливості до них збудника.
Вакцино- і лактотерапію слід призначати після затихання гострого процесу. До аутогемотерапії удаються в будь-якій стадії захворювання. Через 5—6 днів після нормалізації температури тіла призначають гоновакцину (внутрішньом'язово).
У разі мішкуватих пухлин придатків матки, як у гострій, так і в хронічній стадіях, показане видалення вмісту шляхом пункції мішкуватих утворень через задню частину склепіння піхви з наступним уведенням антибіотиків.
Хірургічне лікування рекомендують у разі мішкуватих пухлин придатків, якщо консервативне лікування неефективне протягом 2—3 років (рецидиви з тривалими порушеннями працездатності, менструальної, статевої і дітородної функцій).
Критерії виліковності.
Гонорея вважається виліковною в разі ліквідації запального процесу та відсутності гонококів у виділеннях. Хвору не знімають з обліку протягом 3 місяців. У жіночій консультації виконують бактеріоскопічне дослідження за 2—З дні до менструації і на 3—5-й день менструації. Протягом 3 місяців необхідно провести не менше двох комплексних провокацій, поєднуючи біологічні, хімічні та фізіотерапевтичні подразники. Жінку, котра перенесла гонорею, знімають з обліку тільки після триразового негативного результату (протягом З менструальних циклів) на наявність гонококів у виділеннях із сечовипускного каналу та шийки матки.
Критеріями вилікування висхідної гонореї є відсутність болю, нормальний менструальний цикл, відсутність морфологічних змін у ділянці внутрішніх статевих органів.
Профілактика. Боротьбу з венеричними захворюваннями проводять не тільки венерологічні, але й лікувально-профілактичні установи, у тому числі й акушерсько-гінекологічні. В обов'язки лікарів жіночих консультацій входить виявлення хворих на гонорею, повідомлення до венерологічного диспансеру про виявлених хворих для обстеження осіб, котрі є джерелом зараження; лікування хворих на гонорею; повідомлення до пологового будинку про вагітних, які лікувалися з приводу гонореї; одержання з пологового будинку відомостей про перебіг пологів у жінок, котрі перенесли гонорею, і подальше спостереження за їхнім станом здоров'я.
Особиста профілактика гонореї у жінок менш надійна, ніж у чоловіків, що пояснюється особливістю будови жіночих статевих органів.
Кращим профілактичним засобом є застосування презерватива.
Важливе значення у профілактиці гонореї має санітарно-просвітницька робота.
Сифіліс
Сифіліс - інфекційне венеричне захворювання, що передається переважно статевим шляхом. Збудником хвороби є мікроорганізм - бліда трепонема, яка при дослідженні під мікроскопом має вигляд тонесенької блідої хвилястої ниточки, що здатна до поступальних і коливальних рухів. Вона дуже чутлива до різноманітних зовнішніх впливів, швидко гине при висиханні, під впливом різних дезінфекційних речовин, а також спирту. Тому при роботі з хворими на сифіліс негайно протирають руки спиртом, що запобігає від зараження під час випадкового контакту із сифілітичною висипкою, на поверхні якої можуть бути збудники.
Можливі шляхи зараження:
- статевий — основний;
- орально-генітальні, гомосексуальні контакти;
- побутовий — переважно у дітей, при тісному побутовому контакті (спання разом із хворими, користування спільними гігієнічними предметами тощо). Побутовий шлях зараження у дорослих трапляється надзвичайно рідко, наприклад при поцілунках, коли на слизовій оболонці губ рота є сифілітична висипка із вологою поверхнею, де знаходиться багато збудників;
- професійний — під час обстеження хворих на сифіліс, у яких на шкірі чи слизовій оболонці є висипка з вологою поверхнею, при виконанні певних процедур медсестрою, недотриманні правил асептики;
- трансплацентарний (через плаценту) — у випадках, коли вагітна хвора на сифіліс, особливо вторинний. Тоді в дитини розвивається природжений сифіліс;
- трансфузійний (надзвичайно рідко) — внаслідок переливання крові, взятої від хворого на сифіліс.
З часу проникнення збудника в організм і до перших проявів хвороби минає в середньому 3-4 тижні. Це так званий інкубаційній період. Збудник уже потрапив до організму, але у хворого немає жодних скарг і проявів хвороби.
Після закінчення інкубаційного періоду тільки на місці проникнення збудника з'являються перші прояви. Це так званий Твердий шанкер. У самій назві підкреслюється важлива особливість — щільність в основі шанкеру. Величина—від кількох міліметрів до кількох сантиметрів. Шанкер може розміщуватися на шийці матки, на стегнах, у ділянці лобка. Приблизно через тиждень при локалізації шанкеру на статевих органах збільшуються пахвинні лімфатичні вузли (склероаденіт, бубон). Це первинний період сифілісу, який від часу появи шанкеру триває 6-8 тижнів (перші 3-4 тижні первинний серонегативний період, коли реакція Вассермана негативна, і наступні 3-4 тижні, коли реакція Вассермана позитивна).
Діагностика в цьому періоді грунтується на анамнестичних даних (статевий контакт, наявність відповідного інкубаційного періоду, обстеження статевого партнера, виявлення блідої трепонеми на поверхні шанкеру), позитивних серологічних реакціях (Вассермана, РІБТ-реакції, імунофлюоресценції). Без виявлення збудника чи позитивних серологічних реакцій встановлювати діагноз сифілісу не можна.
Через 6-8 тижнів після розвитку твердого шанкеру у хворих може підвищуватися температура тіла, розвиватися нічний головний біль, біль у кістках. Це так званий продромальний період. У цей час збудники інтенсивно розмножуються, попадають у кров (трепонемний сепсис), й у хворих на шкірі та слизових оболонках з'являється розсіяна висипка. Це означає, що сифіліс перейшов у вторинний період. Першою висипкою є розеоли — невеличкі (0,5-1 см) запальні червоні плями на шкірі тулуба, живота, кінцівок, які не спричиняють сверблячки, зникають тимчасово при натискуванні пальцем, не підвищуються над рівнем шкіри, не лущаться. Згодом з'являються вузлики (папули), дуже рідко—гноячки, може випадати волосся. У цей час на шкірі та слизових оболонках жіночих статевих органів можуть з'являтись ерозивні вузлики (папули). Вони негострозапальні, щільні, діаметром від кількох міліметрів до 1 см, з вологою поверхнею, на якій є багато збудників (блідих трепонем), тому вони дуже заразні. Вони теж не спричиняють суб'єктивних відчуттів. У результаті тертя та подразнення ці вузлики збільшуються, ущільнюються й перетворюються у так звані гіпертрофічні папули або широкі кондиломи діаметром 0,5-1 см і більше, щільні, підвищуються над рівнем шкіри, негострозапальні, неболючі при пальпації, поверхня рівна або горбиста, іноді волога. На поверхні широких кондилом є теж дуже багато збудників — вони дуже заразні, їх треба відрізняти від вірусних гострокінцевих кондилом (м'які, на ніжці, поверхня часточкова, як цвітна капуста). У цьому періоді сифілісу діагноз підтверджується виявленням на поверхні ерозивних папул і широких кондилом, блідих трепонем, а також позитивними серологічними реакціями.
Лікування сифілісу проводять препаратами пеніциліну (біцилін, ретарпен, екстенцилін) у шкірно-венерологічних диспансерах, відповідно до інструкцій, затверджених МОЗ України.
Профілактичні заходи: уникнення випадкових дошлюбних і позашлюбних статевих зв'язків. При випадкових статевих зносинах методом профілактики сифілісу є використання презерватива. У разі пошкодження презерватива чи здійснення статевого акту без його використання слід ретельно обмити зовнішні статеві органи теплою водою з милом, а потім після сечовипускання провести в перші дві години обробку статевих органів
0,05 % розчином хлоргексидину біглюконату.
Медичні працівники, зокрема медичні сестри, повинні бути дуже обережними під час роботи з хворими на сифіліс, які трапляються серед пацієнток гінекологічного стаціонару. Перед оглядом таких хворих та виконанням призначених процедур слід обов'язково одягати гумові рукавички, стежити за тим, щоб рукавички не були пошкоджені. У випадку пошкодження рукавички та після закінчення роботи з хворими руки необхідно обробити.
Сучасні особливості клініки та перебігу сифілісу
Спостереження впродовж останніх років виявили цілу низку особливостей у клінічній симптоматиці та перебігу сифілітичної інфекції. Врахування цих особливостей має певне значення для ранньої діагностики цієї хвороби та проведення певних профілактичних заходів.
З'ясувалося, що в сучасних умовах інкубаційний період сифілісу може подовжуватися до 2-3 місяців під впливом змішаної інфекції, а саме: одночасного існування сифілісу та гонореї, хламідіозу, мікоплазмозу, герпетичної інфекції чи трихомоніазу й широкого застосування в медичній практиці метронідазолу (трихополу). У деяких хворих можливе вкорочення інкубаційного періоду до 1—2 тижнів під впливом зловживання наркотиками, алкоголем, лікування імунодепресантами. Зареєстровані випадки сифілісу з характерними клінічними проявами при від'ємних серологічних реакціях, які в процесі специфічної терапії стають позитивними. Почастішали випадки реінфекції зі своїми особливостями: зміна строків інкубації, часті виразкові множинні шанкери, пустульозні сифіліди, а реакція Вассермана стає позитивною вже на 2-му тижні існування шанкеру.
Особливості первинного періоду такі:
- часті множинні шанкери, збільшення кількості шанкерів, які перебігають за типом ерозивного баланопоститу, баланіту;
- почастішали випадки карликових шанкерів, а також шанкерів у вигляді дрібних ерозій, подряпин без інфільтрації;
- часті випадки ускладнених шанкерів у вигляді парафімозу, фімозу в чоловіків, а також гігантських шанкерів із гангренізацією чи фагеденізмом;
- значна кількість випадків поєднання сифілісу із герпетичною, бактеріальною, грибковою інфекцією, коростою;
- почастішали випадки шанкерів без інфільтрації.
В останні роки частіше трапляються випадки сифілітичної інфекції із локалізацією шанкерів у роті, у ділянці промежини, ануса, прямої кишки.
На нижній і верхній губі тверді шанкери частіше бувають ерозивними, вкритими кірочками й нагадують банальну або герпетичну ерозію, а при наявності гіпертрофічного шанкеру — епітеліому. На слизовій оболонці язика первинна сифілома може мати вигляд лінійної тріщини із щільною основою, на слизовій оболонці ясен — півмісяця біля шийки зуба.
При відсутності у хворих на свіжий сифіліс шанкерів або специфічних рубців виникає необхідність огляду ділянки ануса та прямої кишки. У ділянці анального кільця шанкери в чоловіків-гомосексуалістів (2-7 %) у вигляді болючих, схильних до кровоточивості тріщин у глибині складок, які при обстеженні потрібно розтягувати; при проведенні дослідження на бліду трепонему її виявляють у цих випадках у 95% таких хворих. Диференціальна діагностика передбачає мати на увазі геморой, тріщини анальної ділянки. Шанкери ж прямої кишки при обстеженні ректороманоскопом, як правило, множинні, локалізуються найчастіше на бокових і задніх стінках на віддалі 3-7 см від зовнішнього сфінктера. Це овальні ерозії, яскраво-червоні, з чіткими контурами, малоболючі та легко кровоточать.
Частіше реєструються тверді шанкери на шкірі лона, живота, стегон, які часто вкриті кірочками внаслідок місцевого самолікування.
Особливістю первинного сифілісу в сучасних умовах є також часта (у 9-10%) відсутність характерного регіонарного склераденіту.
Продромальні явища (гарячка, нічні болі в кістках, головний біль тощо) за 8-10 днів до виникнення дисемінованої висипки в даний час трапляються дуже рідко (біля 3 % випадків).
Вторинний період сучасного сифілісу має такі особливості
- часті випадки ураження слизової оболонки рота без типових для сифілісу ознак (неболючість, чіткість меж ураження, інфільтрація);
- збільшилася кількість хворих з долонно-підошвовими та пустульозними сифілідами;
- трапляються випадки із незначною кількістю нетипових сифілідів;
- сифілітична розеола може локалізуватися на обличчі, долонях, підошвах;
- при наявності рясної розеоли хворих турбує сверблячка, відчуття паління;
- частіше трапляються папульозні та ерозивно-виразкові сифіліди на геніталіях, мошонці, в аногенітальній ділянці, а також сифілітичне випадіння волосся (алопеція). Дуже частою знахідкою є широкі кондиломи.
Перелічені особливості клініки сифілісу на сучасному етапі слід враховувати в процесі діагностики.
СНІД
Синдром набутого імунодефіциту людини (СНІД) – це ураження імунної системи людини, яке клінічно проявляється лімфаденопатіями, прогресуючим розвитком інфекційних захворювань та злоякісних пухлин.
Збудником СНІДу є вірус (ретровірус), який має здатність уражати імунну систему організму людини, дуже чутливий до нагрівання, на нього згубно діють 70% спирт та інші дезінфекційні розчини.
За приблизними підрахунками ВООЗ, вірусоносіїв (ВІЛ) на земній кулі більше, ніж 10 млн.
Вірус СНІДу передається:
- під час статевих зносин (анальних, вагінальних);
- через забруднені голки при внутрішньовенному введенні наркотиків;
- при контакті хворої матері та дитини: внутрішньоутробний, при пологах, під час годування груддю;
- через донорські органи та тканини, у тому числі при переливанні крові хворої на СНІД людини здоровій;
- професійний шлях предачі медичних працівників, коли кров, хворої на СНІД людини потрапляє на ушкоджену шкіру.
У хворих на СНІД збудник у значних кількостях присутній в крові, слині, піхвовому вмісті, спермі, сльотній та спинномозковій рідинах.
Перебіг СНІДу характеризується наявністю тривалого латентного періоду - від одного місяця до декількох років. Вірус впродовж років може ніяк себе не проявляти. Носій вірусу вважає себе здоровою людиною і може заразити дійсно здорових людей.
СНІД діагностується шляхом визначення присутності вірусних частин у крові (або антитіл до них).
У перші 1,5- 3 місяців та більше після зараження антитіла до ВІЛ часто не вдається визначити. Особливістю виробки антитіл у разі СНІДу характеризується тим, що вони можуть тривало існувати разом з вірусом, не вбиваючи його.
СНІД не є суто вірусним захворюванням. У термінальній стадії це захворювання переходить в тяжку форму: розвивається запалення легень, сепсис, злоякісні новоутворення. У клінічній картині хворих на СНІД переважають інфекційні захворювання, які визиваються бактеріями, грибами типу Кандида, цитомегаловірусами, вірусом простого герпесу та ін.
Спроби застосувати противірусні препарати для лікування СНІДу виявилися неефективними. Дослідження, проведені в США, показали, що 6-тижневий курс в/в застосування противірусного препарату знижує швидкість розмноження вірусу, але не впливає на перебіг захворювання.
Лікування. Встановлено, що в світі є біля 6 різноманітних доступних методів лікування:
- застосування “Імуннорегулятора”, який вперше був застосований у Пуерто-Ріко в пацієнтів, які прожили 6 років після встановлення діагнозу;
- застосування в Швейцарії препаратів карцивирену та ровіталю, виготовлених з лікарських рослин, зберегло життя більше, ніж 230 пацієнтів із Танзанії;
- застосування трьохвалентного кисню дає вражаюче поліпшення клінічного стану при умовах, якщо хвороба не прогресувала довго;
- тимус корови, який застосували у Європі та Америці, повертав пацієнтів до нормального життя з поліпшенням в імунній системі;
- аюрведівське лікування лікарськими рослинами та дієтою успішно доказано в Європі;
- тибетську медицину успішно застосовують в Римському університеті, застосовуючи препарат Padma 28.
Урогенітальний мікоплазмоз
Етіологія. Збудником є Мусорlаsma hоmіnіs, Мусорlаsmа gеnіtаlіum, Ureaplasma urealyticum.
В етіології запальних захворювань жіночих статевих органів мають значення асоціації мікоплазм із трихомонадами, гонококами, хламідіями, анаеробами. Мікоплазми передаються статевим шляхом, широко розповсюджені серед населення.
Клініка. Мікоплазмова інфекція перебігає в гострій і хронічній формах та не має симптомів, специфічних для даного збудника, а також часто виявляється в практично здорових жінок. Для неї характерний торпідний перебіг, нерідко спостерігаються латентні форми інфекції репродуктивної системи. У жінок збудники можуть активізуватися під впливом менструацій, оральних контрацептивів, вагітності, пологів. Уреаплазми виділяють у пацієнток із кольпітом, цервіцитом, уретритом, частіше в асоціації з іншими мікроорганізмами, симптоматику яких див. у розділі «Неспецифічні запальні захворювання жіночих статевих органів».
Діагностика. Для виявлення уреаплазми використовують бактеріологічний метод. Матеріал отримують з гнійних виділень запальної бартолінової залози, вмісту маткових труб при сальпінгіті, тубооваріальних утворів із гнійним вмістом чи інших гнійниках малого таза. Проводять тест на уреазу (кольоровий показник), що грунтується на здатності уреаплазм виділяти уреазу, яка, впливаючи на реакцію середовища, змінює колір індикатора. Також використовуються серологічна діагностика (дослідження парних сироваток в РСК і РНГА), дослідження імунограми та обстеження на інші види інфекцій (хламідії, гонококи, трихомонади, вірус простого герпесу).
Лікування: етіотропне — використовуються протимікробні засоби з груп макролідів (еритроміцин, сумамед, рокситроміцин), тетрациклінів (тетрациклін, доксициклін), фторхінолони (ципрофлоксацин) тощо. Препарати цих груп застосовують не менше 10-14 днів з наступним лабораторним контролем. Іншим напрямком лікування є стимуляція імунітету (імуноглобулін, левамізол, Т-активін, настойка женьшеню).
Профілактика. Обстеження жінок з групи ризику (повій, безплідних, із запальними процесами статевих органів), а також інші заходи, спільні для хвороб, що передаються статевим шляхом.
Кандидозний вульвовагініт
Кандидоз — захворювання, яке викликають дріжджові гриби, може передаватися статевим шляхом. Поширена локалізація—у ділянці піхви, вульви. Для кандидозного вульвовагініту характерні скарги на відчуття свербіння, паління, болючості, значні сирнисті виділення з піхви. При огляді слизова оболонка геніталій гіперемійована, набрякла, у складках накопичення білих нашарувань.
Лікування. При гострій формі захворювання проводять лікування орунгалом. Висока ефективність лікування спостерігається при використанні дифлюкану — 150 мг на 1 приймання, а також гіно-певарилу по одній свічці (150 мг) на ніч протягом 3-х днів.
Хламідіоз статевих органів
Хламідіоз статевих органів — поширене інфекційне захворювання, яке відноситься до сексуально-трансмісивних хвороб. Часто спостерігається в чоловіків (негонорейний уретрит, епідидиміт, орхіепідидиміт, проктит та ін.), жінок (кольпіт, цервіцит, ерозії, уретрит, сальпінгіт, проктит тощо) і навіть у новонароджених (зараження відбувається під час пологів).
Збудником є хламідії — грамнегативні бактерії, урогенітальний штам яких, крім ураження статевих органів, може викликати також фарингіт, кон'юнктивіт, перигепатит.
Клініка. Інкубаційний період триває 20-30 діб. При хламідійному ендоцервіциті в гострій стадії спостерігають гнійні (серозно-гнійні) виділення з каналу шийки матки, набряк і гіперемію її піхвової частини. У хронічній стадії виникають слизово-гнійні виділення та псевдоерозія шийки матки. Хламідійний уретрит може перебігати безсимптомно або проявлятися дизуричними явищами.
Діагностика грунтується на даних анамнезу (тривало хворіють обидва партнери, безплідність). Остаточний діагноз встановлюють при виявленні хламідій у зіскребку з каналу шийки матки, піхви, уретри. Найточнішими є імуноферментні та імунофлюоресцентні методи.
Лікування. Необхідно одночасно лікувати жінку та її статевого партнера. На час лікування забороняють статеве життя, вживання алкогольних напоїв, гострої їжі, тривалі фізичні та психічні перевантаження.
Призначають препарати тетрациклінової групи, антибіотики-макроліди (клацид, еритроміцин).
Трихомоніаз
Трихомоніаз — паразитарна хвороба, що розвивається внаслідок проникнення піхвових трихомонад у нижні відділи статевих органів і сечівника. Це найпоширеніше захворювання з-поміж тих, що передаються при статевих зносинах. Позастатеве зараження можливе в рідкісних випадках: у лікувальних закладах — під час використання для дослідження недостатньо знезаражених рукавичок, інструментів тощо, у побуті — під час користування чужими губками, білизною, рушниками тощо.
