Чинники формування інвестиційного режиму, що надається іноземному капіталу у банківському секторі України

 

В умовах значного дефіциту внутрішніх фінансових ресурсів у банківському секторі України актуальним стає залучення іноземних інвестицій.

В українській економіці необхідність іноземних інвестицій обумовлена низкою причин. По-перше, іноземні інвестиції поповнюють обмежені внутрішні заощадження та сприяють фінансуванню на мікрорівні (підприємство), мезорівні (галузь) та макрорівні. Вони використовуються для фінансування поточного рахунку платіжного балансу, який є характерною рисою перехідної економіки. Це зумовлено необхідністю імпорту обладнання для модернізації і реструктуризації економіки, що, в свою чергу, сприятиме майбутньому економічному зростанню і розвитку. По-друге, вони забезпечують обмін виробничим досвідом і, по-третє, полегшують доступ до зовнішніх ринків. Вирішення цих завдань нерозривно пов’язане із здійсненням тих чи інших інвестиційних затрат на національному, регіональному та локальному рівнях.

Під інвестиційною діяльністю мається на увазі - сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави, спрямованих на реалізацію інвестиційних програм з метою отримання доходу або прибутку. Загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності в Україні, поряд із основними принципами, зафіксовані в Законі «Про інвестиційну діяльність», основними положеннями у цьому напрямку є такі:

1. Органи влади не мають права втручатися в інвестиційну діяльність юридичних та фізичних осіб, якщо вона не суперечить діючому законодавству.

2. Добровільний характер інвестування.

3. Економічна захищеність інвестицій з боку держави.

4. Свобода вибору критеріїв інвестиційної діяльності.

Інвестиційна діяльність може відбуватися у формі:

– приватного інвестування, яке здійснюється громадянами, недержавними підприємствами, господарськими асоціаціями, об’єднаннями та товариствами, а також громадськими і релігійними організаціями, іншими юридичними особами, заснованими на колективній власності;

– державного інвестування, яке фінансується із державного, місцевих бюджетів і державними підприємствами;

– іноземного інвестування (позикові та кредитні ресурси міжнародних інвестиційних інститутів, зарубіжних корпорацій, спільних підприємств);

– спільного інвестування коштів і цінностей громадянами та юридичними особами України та іноземних держав.

Іноземні інвестиції – вкладення, які здійснюються іноземними громадянами, юридичними особами та державами.

Інвестиційний режим,що надається іноземному капіталу у банківському секторі України, формується під впливом політичних, правових, економічних і соціальних чинників. Значимість кожного чинника в окремо взятій країні різна, оскільки це залежить від рівня економічного розвитку, історичних та національних тенденцій. Для їх оцінки можна використати наступні узагальнюючі синтетичні показники:

– політична і фінансова стабільність;

– рівень загальноекономічного розвитку країни;

– рівень розвитку ринкової та інвестиційної інфраструктури;

– ємність внутрішнього ринку;

– вартість робочої сили;

– купівельна спроможність населення;

– рівень криміногенних, екологічних та інших ризиків.

П. Самуельсон звернув увагу на тісний взаємозв’язок та взаємозалежність заощадження і нагромадження (інвестування). Розглядаючи історичні особливості слаборозвинених країн, він зазначав «збереження старих феодальних традицій» щодо торгівлі, промисловості та ощадливості, в яких «якісна структура інвестицій часто хибна з точки зору національного розвитку». Багато обмежених заощаджень йде на створення скарбів із золота та коштовностей, розкішні житлові будинки, спостерігаються «…тенденції багатих прошарків накопичувати свої заощадження за кордоном – легальними і нелегальними шляхами», що робить недоступними їх використання національною економікою для внутрішнього розвитку.

Увесь комплекс чинників, що визначають інвестиційний режим, можна поділити на три групи.

1) Інституціональні: внутрішня і зовнішня політична стабільність, національне законодавство в цілому і політика держави щодо іноземних інвестицій, господарське і фінансове право, міцність державних інститутів, український менталітет, ступінь державного втручання в економіку, культура.

Поведінка суб’єктів господарювання формується не тільки в умовах правового економічного поля, а й під впливом рівня усвідомленості, доступу до інформації і знань, культури та менталітету. Однією з особливих рис поведінки людини у нашому суспільстві, що протягом багатьох століть успадковується, є розкрадання. Ще Василь Розанов писав, що в Росії власність складається з таких понять, як «випросив», «подарував» або «обібрав»; власної праці тут дуже мало, і тому вона не має ваги і не шанується.

Економічну основу розповсюдження розкрадання як традиційного відтворювального елементу господарювання становить відсутність масової дрібної приватної власності. Історична практика цивілізованих країн Заходу засвідчує, що тільки поступовий, еволюційний відтворювальний процес формування приватної власності має майбутнє. Формування дійсно трудової приватної власності потребує часу. Пояснюється це тим, що нагромадження капіталу на базі трудової приватної власності досягається за рахунок заощаджень трудових доходів та їх розширеного відтворення протягом кількох поколінь. На базі трудової приватної власності формується філософія середнього класу, про яку так багато писали Макс Вебер, Тоуні і Зомбарт.

2) Економічні: загальна характеристика економіки, ємність фондового ринку, характеристика банківської сфери, стабільність національної валюти, ринкова та інвестиційна інфраструктура, інформаційна відкритість і традиційність, податки і тарифи, вартість робочої сили, доступ до факторів виробництва.

3) Соціально-психологічні: соціальний рівень розвитку суспільства, рівень кваліфікаційної підготовки робочої сили, доступ до факторів виробництва.

Рівень присутності нерезидентів у банківській сфері визначається режимом їхнього допуску, що має широку градацію від режиму, адекватного місцевим кредитним організаціям, до повного протекціонізму й корелює не тільки з економічними потребами в іноземному капіталі, але й з факторами, які носять політичний характер. Як показує практика, різні види обмежень відносно іноземних інвесторів широко застосовуються в країнах з ринками, що розвиваються, однак мали місце й у групі розвинених країн, які підлеглі, насамперед, національним економічним інтересам.

Ефективними інструментами системи допуску іноземного капіталу в банківську сферу на базі захисних мір, що обмежують національні кредитні інститути від конкуренції з боку більших і сильних іноземних партнерів, є:

- дозвільний порядок установи організацій за участю іноземного капіталу;

- лімітування участі нерезидентів шляхом встановлення максимального порога контролю над сукупним банківським капіталом або активами;

- визначення доступних організаційно - правових форм присутності іноземних банків у країні, які найбільш адекватні з погляду поточних потреб розвитку національної банківської системи.