Лекции.Орг
 

Категории:


ОБНОВЛЕНИЕ ЗЕМЛИ: Прошло более трех лет с тех пор, как Совет Министров СССР и Центральный Комитет ВКП...


Транспортировка раненого в укрытие: Тактика действий в секторе обстрела, когда раненый не подает признаков жизни...


Перевал Алакель Северный 1А 3700: Огибая скальный прижим у озера, тропа поднимается сначала по травянистому склону, затем...

Державна політика України в галузі охорони здоров’я



Загрузка...

 

В умовах переходу України від соціалістичної планової командно-адміністративної системи до капіталістичної ринкової життєво необхідні соціальні гарантії набувають особливого значення як вирішальний чинник забезпечення стабільності у суспільстві. Головним завданням соціальної політики стає зниження дестабілізуючого впливу на суспільство капіталістичних ринкових перетворень, особливо на етапі первинного накопичення капіталу та різкого економічного розшарування суспільства і скорочення державної соціальної сфери. Проблем тут дуже багато: визначення обсягу державних соціальних гарантій для різних соціальних верств населення, організація ринку соціальних послуг, організація фінансування соціальної сфери, державний контроль і гарантії якості цих послуг для споживачів, можливість задоволення соціальних потреб різноманітними групами населення і т.д., що визначається розробкою та реалізацією соціальної політики держави.

У ряду цих проблем чи не найгострішою в Україні є проблема охорони здоров’я. В 1998р. планові витрати на медицину з українського бюджету складали лише 27 % від потреби, фактично ж виділено 60–80 % від цієї суми, така ж тенденція збереглася 1999 року і в бюджеті 2000 року. Обумовлена таким фінансуванням неминуча «участь» хворих у фінансуванні свого лікування (оплата ліків, перев’язувальних матеріалів, послуг, харчування) зробило недоступною медичну допомогу для значної частини населення.

За перше десятиліття незалежності в Україні скорочено 157,2 тис. лікарняних ліжок (кожне третє) і 300 тис. штатних посад, внаслідок чого і на початку третього десятиліття близько 10 тис. населених пунктів у сільській місцевості не мають жодного лікувального закладу. Така політика держави поставила на межу катастрофи систему медицини. Україна за станом здоров’я на початок ХХІ ст. перемістилася із 40-го на 110-е місце у світі. З 23 млн. працездатного населення 9,2 млн. чол. потребують стаціонарного лікування і не одержують його, а 80 із 100 немовлят з’являються на світ з дефектами здоров’я. Зниження інтегрального показника здоров’я – тривалості життя – в Україні до 67,4 років (64 – для чоловіків і 71 – для жінок), відставання його майже на 20 років від найвищого у світі – японського, відповідно, 84 і 87 років, піднімає проблему збереження здоров’я нації на перший щабель державних пріоритетів і державної політики.

Щоправда, з 2001 р. намітилась тенденція збільшення видатків на охорону здоров’я у бюджеті. Але політична нестабільність у країні (роки «помаранчевої» бездарності), відсутність дієвих регулюючих економіку важелів і, як наслідок, надвисокий рівень її тінізації, непомірне зростання доходів олігархії на фоні зниження реальних доходів населення і т.ін. до нині зумовили один з найнижчих рівнів у Європі фінансування державою охорони здоров’я: 3,7 % від ВВП у 2011 р., при нормі у Євросоюзі − 8 %. Це мізерні кошти, які не задовольняють потреб, особливо з урахуванням темпів зростання захворювань. У першу чергу це стосується онкозахворювань (приріст майже 160 тисяч щороку), туберкульозу (приріст майже 30 тис. і майже 11 тис. випадків смерті за той же період). Усе це ще раз підтверджує необхідність розробки і впровадження цільової політики держави в системі охорони здоров’я.

Ця політика (ДПОЗ) являє собою систему заходів держави з розвитку й організації наукової і практичної діяльності медичних організацій і закладів усіх форм власності, для забезпечення доступності і гарантованості отримання медичної допомоги громадянами країни, профілактиці здоров’я, пропаганді і створенню умов здорового способу життя в суспільстві. Ефективна політика держави в цій системі повинна відповідати таким вимогам: забезпечення збереження і зміцнення здоров’я населення, гарантія доступності і якості кваліфікованої медичної допомоги та можливості придбання ліків; забезпечення раціонального використання кадрових, фінансових і матеріальних ресурсів; гідна оплата праці медичного персоналу, особливо лікарів.

Проголосивши реформування економічної і соціальної систем, демократизацію політичної системи, українська держава виявилася цілком непідготовленою до цих реформ, надто ж в охороні здоров’я. Перехід від повністю державної системи до ринкової в цій галузі – явище складне або, принаймні, не простіше, ніж в економіці, тому що не можна зупинити навіть на найкороткий час процес надання медичних послуг, не можна відмовити у медичній допомозі у невідкладних станах через відсутність у хворого можливостей оплатити цю допомогу. Медицина – це високоморальна і високогуманна сфера діяльності, а тому в ній не може і не повинно бути ніяких поступок перед совістю, адже в усіх випадках на одному боці – здоров’я і життя людини, а на іншому – професіоналізм і клятва медичного працівника. Часто тут немає місця й часу для ринкових відносин. Тому реформування, перехід до ринку в охороні здоров’я мають бути особливо виваженими, розрахованими, перевіреними й апробованими, адже йдеться про здоров’я і життя людини.

Починати реформування у цій сфері необхідно з розробки відповідної довгострокової стратегії. Відсутність такої гальмує не лише розвиток самої системи охорони здоров’я, партнерських відносин з іншими секторами народного господарства, безпосередньо пов’язаних із медициною та охороною здоров’я, але й усього суспільства. Як наслідок – неминуче зростання захворюваності населення і депопуляція.

Державну політику в охороні здоров’я слід будувати перш за все на нормативних положеннях, затверджених Конституцією України (ст. 49), де, крім проголошення права кожного на охорону здоров’я, медичну допомогу і медичне страхування, визначено, що охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних програм, безкоштовним наданням медичної допомоги в державних і комунальних лікувальних установах, а існуюча на момент прийняття Конституції (28/УІ-1996 р.) мережа медичних закладів не може бути скорочена. Ці принципові положення визначають державу як головного організатора охорони здоров’я. Звідси випливає, що державна політика в цій сфері має будуватися на таких принципах:

- відповідальність держави за стан здоров’я населення;

- організація системи охорони здоров’я і створення правових та економічних основ її функціонування й розвитку;

- безумовне надання невідкладної медичної допомоги населенню в мережі державних і комунальних лікувальних установ;

- державний контроль за діяльністю установ охорони здоров’я усіх форм власності;

- організація і проведення заходів у справі охорони здоров’я, а також профілактичних і протиепідемічних заходів;

- створення умов для розвитку медичної науки;

- підготовка медичних кадрів;

- організація заходів з пропаганди й утвердження здорового способу життя, усунення факторів ризику, поліпшення екології;

- пошук додаткових джерел фінансування, введення страхової медицини.

Ці принципи є основними, проте їх структура і пріоритетність може змінюватися в залежності від ситуації, що складається зі станом здоров’я населення.

Питання для самоконтролю.

  1. З яких часів починається формування системи медичної служби?
  2. Чому, на ваш погляд, становлення сучасної системи державної медицини і охорони здоров’я починається зі становленням і утвердженням капіталізму?
  3. На кого було покладено надання першої медичної допомоги в Війську Запорізькому?
  4. З якого часу починається формування державної медичної служби на території України?
  5. Що являє собою соціальна політика держави?
  6. У чому сутність ліберальної, консервативної, соціал-демократичної і соціалістичної моделей державної політики охорони здоров’я?
  7. Що являє собою державна політика охорони здоров’я?
  8. На яких принципах повинна будуватись державна політика в охороні здоров’я?

 

Завдання для самостійної роботи.

  1. Охарактеризуйте історію становлення медицини на території України з часів Київської Русі до ХХ ст.
  2. Досягнення та упущення державної системи охорони здоров’я в Радянській Україні.

 





Дата добавления: 2016-10-06; просмотров: 183 | Нарушение авторских прав


Рекомендуемый контект:


Похожая информация:

  1. II. Державна підсумкова атестація в основній школі
  2. III рівень (Суб'єкти України) базується на створенні реабілітаційно-відбудовних об'єктів на території Територіальних округів
  3. PLAYOFF - Фінальна частина Чемпіонату України з флорболу відбудеться ??-?? квітня у м. ЗАПОРІЖЖЯ!
  4. Абсолютно автономна національна економічна політика, у тому числі валютна, несумісна з інтернаціоналізацією економік різних країн і їхньою інтеграцією їхніх фінансів
  5. Адміністратівно-правовий статус громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства та біженців
  6. АКТИ КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ
  7. Аналіз виробничого травматизму та професійних захворювань в галузі АПК
  8. Аналіз надходжень ресурсних платежів до державного бюджету України
  9. Артемівського міського управління ГУ МНС України в Донецькій області
  10. Баб’як О.С., Біленчук П.Д., Чирва Ю.О. Екологічне право України: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2000
  11. Банки як дійові особи інтеграції фінансового ринку України у світовий ринок
  12. Банківська система України: етапи формування та становлення


Поиск на сайте:


© 2015-2019 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.003 с.