Тема 15. Соціальна політика держави. Державна політика в охороні здоров’я

План лекції

 

Становлення державної політики в галузі охорони здоров’я і медицини.

Соціальна політика держави і охорона здоров’я у сучасному світі.

Державна політика України в галузі охорони здоров’я.

Становлення державної політики в галузі охорони здоров’я

І медицини

 

Медицина Стародавнього світу

Розуміння державної важливості проблеми охорони здоров’я, медичної допомоги і розвитку медицини прийшло до політиків ще з прачасів. Як свідчать найдавніші джерела політичної думки, що дійшли до нас, лікарська діяльність вже тоді оформлялася законодавчо. При цьому законами установлювався розмір винагороди лікарю за надану ним допомогу, а також його відповідальність за заподіяну хворому шкоду при лікуванні. Такі закони, наприклад, були у Вавилоні та Персії.

Державного характеру медична діяльність набуває в полісах Давньої Греції. Грецькі міста-держави запрошують лікарів на державну службу, особливо під час епідемій та для обслуговування армії під час походів. Міських лікарів приймали на службу після попереднього конкурсу і затверджували на зборах громадян. Робота лікарів була дуже почесною. За заслуги перед містом їх нагороджували золотим вінком, а у храмах вивішували меморіальні мармурові плити, що повідомляли про їхні заслуги перед полісом. Медицина набуває визнання не тільки як засіб задоволення відповідних потреб людини, але й як сила, спроможна забезпечити безпеку країни.

Система державної медицини формується й у Давньому Римі. Спочатку це були приватні лікарні, проте з організацією на постійній фаховій основі армії (за часів правління Августа, 31 р. до н.е. – 14 р. н.е.) у військах вводиться служба військових лікарів і засновуються військові лікарні. З часу правління Нерона (54–68 р. н.е.) при імператорському дворі вводиться посада «архіятра» – старшого лікаря, він же лейб-медик (лікар імператора і його сім’ї). Приблизно з цього періоду з’являються архіятри провінцій і міст, великі міста поділяються на райони з районними («народними») архіятрами, головним обов’язком яких було лікування найбідніших прошарків вільного населення. Тоді ж засновуються посади лікарів при публічних закладах: цирках, лазнях, громадських садах, бібліотеках. Об’єднання ремісників утримують своїх лікарів, крім того, було багато лікарів за різним фахом, які практикували самостійно.

Медицина Середньовіччя

У середні віки, як відзначалося раніше, розвиток науки в Європі. а отже і медицини (а може, передусім медицини) на тривалий час було загальмовано християнською церквою. Держава практично відстороняється від організації охорони здоров’я і тільки у Візантії (східна частина Олександрії, Дамаск, Антіохія та ін. – існують приватні лікарні й медичні школи при них. У державі зберігається інститут архіятрів, виникає низова санітарна служба, яка об’єднується з поліцейським наглядом, що, очевидно, було зумовлено частими епідеміями і необхідністю організованої боротьби з ними. Від самого утворення Візантії тут виникають монастирі, одним із напрямків діяльності яких стає надання медичної допомоги населенню. Будуються лікарні з медичними школами, при лікуванні широко використовуються релігійні обряди (молебні, «помазання» єлеєм тощо). Ця медицина називалася монастирською.

Народи близького і середнього Сходу уникли такого мракобісного впливу релігії як у католицькій Західній Європі. Тому тут у середні віки досить інтенсивно розвивалися ремесла, торгівля, наука. Створювалися навіть ^, спеціальні «Будинки науки», які з початку ІХ ст. почали відкриватись у багатьох торгово-промислових містах: Багдаді, Бухарі, Хорезмі, Ширвані, Баку та ін. У них же діють приватні лікарні з медичними школами й обов’язковими випускними іспитами. З’являються нові медичні заклади – аптеки, що поширюються пізніше і в Західній Європі. Міська влада тут встановлює чиновницьку посаду для нагляду за лікарнями й аптеками, а також для збирання податків із них. Є лікарі при дворах і в об’єднаннях – «цехах» – ремісників.

Найвидатнішим медиком того періоду був Абу-Алі Ібн-Сіна (980–1037), який займався не тільки активною лікарською діяльністю і створив фундаментальну працю «Канон медицини», що був настільною книгою лікарів Сходу і Заходу аж до XVIII сторіччя, але й написав ряд робіт із різноманітних наукових питань, у тому числі й політичних. Чудовим є його проект економічної і культурної перебудови Хамаданського ханства, у якому поряд із заходами щодо поліпшення сільського господарства, ремісництва, торгівлі, розроблено питання створення системи освіти, побудови лікарень, бань, водопроводів, що було спрямовано на забезпечення охорони здоров’я людей. Це, мабуть, був перший проект створення державної медико-санітарної служби. Він же висловлює ряд думок із питань внутрішньої і зовнішньої політики держав, причин ворожнечі та воєн, умов миру і співробітництва між ними.

В Європі з жорсткою критикою політичної влади церкви виступив М. Падуанський – лікар, філософ, політичний і державний діяч, який поряд із новими політичними ідеями (поділ влади і утвердження її світського характеру, обрання государя народом і участь останнього у затвердженні законів) висловлює думку про систематизацію медичної служби, надання їй державного статусу та організаційного зміцнення.

Поступово лікарі-філософи епох Відродження і Просвітництва утверджуються в думці про наявність численних зовнішніх чинників впливу на здоров’я людини, а відтак необхідності всебічного підходу до вирішення цієї проблеми. Наприклад, італійський лікар Бернандіно Рамацціні (1633–1714), досліджуючи вплив на здоров’я умов праці, тривалості робочого дня, дійшов висновку, що несприятливі умови і подовжений робочий день породжують незворотну патологію в організмі людини. Звідси – необхідність поліпшення цих умов, контроль над ними, нормування, що поклало початок новому напрямку медичної науки – гігієни праці.

Становлення ж системи державної медицини в її сучасній формі відносять до Нового часу – періоду інтенсивного розвитку капіталізму.