Функції політичних конфліктів. Способи і методи їх регулювання

13.1. Поняття «політичний конфлікт»

 

Складність політичних відносин, диференціація суспільства, різноманітність інтересів різних соціальних груп і протиріччя, що виникають на цій основі, дуже часто призводять до конфліктів у суспільстві. Проблемою конфліктів займається кілька суспільних наук: соціологія. економіка, етнографія, право, конфліктологія, історія та ін. Перед політологією стоїть завдання навчити людей управляти політичними конфліктами, виробляти способи і методи їх безболісного для суспільства розв’язання. Але для цього треба спочатку розібратись у природі соціальних конфліктів взагалі і політичних – зокрема.

Саме поняття «конфлікт» означає зіткнення. Але ж «конкуренція» - це теж зіткнення інтересів. То в чому ж різниця? Німецькі соціологи Г. Дарендорф і К. Райт вважають, що конкуренція – це протистояння соціальних суб’єктів, які незалежно один від одного прикладають зусилля для досягнення своїх цілей. Конфлікт же – це таке протистояння соціальних суб’єктів, поведінка яких спрямована один проти одного. При конкуренції зусилля конкурентів спрямовуються паралельно, при конфліктах – сторони взаємодії направляють свої зусилля один проти одного. Конкуренція приймає форму узаконеної боротьби, у випадку конфлікту мають місце і протизаконні дії.

В залежності від сфери прояву розрізняють економічні, соціальні, культурні, конфесійні і політичні конфлікти.

Політичні конфлікти пов’язані з носіями політичних інтересів і політичними методами їх вирішення.

Політичний конфлікт – це зіткнення, протиборство політичних суб’єктів, яке обумовлене протилежністю їх політичних інтересів, цінностей і поглядів.

Основним суб’єктом політичного конфлікту є великі соціальні групи, а конфлікт між ними означає боротьбу одних суб’єктів з іншими за вплив у системі політичних відносин, доступ до прийняття загальнозначущих рішень, розпорядження ресурсами, монополію своїх інтересів і визнання їх суспільно необхідними. Тобто це боротьба за все те, що складає владу і політичне панування.

Розвиток політичного конфлікту проходить через три фази (стадії). Перша – соціальна напруженість. На цій стадії відбувається наростання акцій протесту у суспільстві: демонстрації, мітинги, страйки з вимогами відставки уряду, президента, або (як у випадку з Україною 2007 р. – розпуску парламенту), зміни політичного курсу (в Україні це проблема вступу до НАТО) та ін. Важливим індикатором соціальної напруги слугує також загострення протиріч між гілками влади. блокування діяльності законодавчої влади (Х–ХІІ 2008 р. в Укр.), блокування ініціатив однієї чи іншої гілок влади. У цей період спостерігається розкол у правлячій еліті, які можуть доходити до прямої конфронтації (відкритого протистояння). Загострення соціальної напруги означає початок нової (другої) фази розвитку конфлікту – усвідомлення конфліктуючими сторонами мотивів, що обумовили виникнення протилежних інтересів, цілей, цінностей та ін.

На другій фазі конфлікт із латентної (прихованої) стадії переходить до відкритої, що проявляється у різних формах конфліктної поведінки.

Конфліктна поведінка – це дії, які спрямовані на те, щоб прямо або опосередковано блокувати досягнення протилежною стороною її цілей, намірів та інтересів. Для вступу у цю стадію необхідно не тільки усвідомлення своїх цілей і інтересів як протилежних другій стороні, але і формування установки на боротьбу, психологічної готовності до неї. Формування такої установки – завдання першої фази конфліктної поведінки.

Конфлікт інтересів на цій (другій) фазі приймає форму гострих розбіжностей, які конфліктуючі сторони (або одна з них) не тільки не намагаються урегулювати, а всіляко поглиблюють, продовжують руйнувати попередні структури нормальних взаємозв’язків, взаємодій і відносин.

Соціальна напруга на цій стадії може перерости у політичну кризу.

Політична криза у масштабах політичної системи – це засноване на невирішеності конфліктних ситуацій загальне (масове) незадоволення і обурення діяльністю правлячих кіл, які продемонстрували свою нездатність вирішувати проблеми, що стоять перед країною, народом, найважливіші питання їх життєдіяльності. Політична криза означає втрату довіри мас до своїх політичних і державних діячів, уряду, правлячої (-чих) партії (-тій) й т.ін.

У ході посилення конфлікту у конфліктній поведінці може наступити перелом, спрямований на пошук шляхів розв’язання конфлікту. Наступає фаза «переоцінки цінностей», вибору способу розв’язання конфлікту.

Третя стадія політичного конфлікту – його розв’язання. Воно здійснюється як через зміну об’єктивної ситуації, так і через суб’єктивне, психологічне переосмислення, зміну суб’єктивного образу ситуації, який склався у ворогуючих сторін.

Можливе повне або часткове вирішення конфлікту. Повне – означає припинення конфлікту на об’єктивному і суб’єктивному рівнях: зникають (усуваються, ліквідуються) передумови конфлікту, задовольняються інтереси конфліктуючих сторін. У цьому випадку «образ ворога» трансформується у «образ партнера», а психологічна установка на боротьбу змінюється орієнтацією на співробітництво.

При частковому розв’язанні конфлікту змінюється тільки зовнішня конфліктна поведінка, але зберігаються внутрішні збуджуючі установки до продовження протистояння, яке стримується або вольовими, розумними аргументами, або санкцією третьої сторони.

Сучасна конфліктологія сформулювала умови, за яких можливе успішне розв’язання соціальних конфліктів. Перша – своєчасний і точний діагноз причин конфлікту. Це передбачає виявлення об’єктивно-існуючих протиріч, інтересів, цілей.

Друга – взаємна зацікавленість у подоланні протиріч на основі взаємного визнання інтересів кожної із сторін. Для цього сторонам треба прагнути звільнитись від ворожості та недовіри один до одного.

Третьою умовою є пошук шляхів подолання конфлікту. Тут можливе використання різних засобів: прямий діалог сторін, перемовини через посередника, перемовини за участю третьої сторони та ін.

Існує три шляхи розв’язання конфліктів:

- соціально-редуктивний (виключення, роз’єднання конфліктуючих сторін);

- соціально-продуктивний (посилення або диференціація соціальних відносин);

- силовий («Якщо ворог не здається, його знищують»).

Цей шлях найменш продуктивний, хоча інколи необхідний. Частіше ж він призводить до втрати і самого переможця (якщо такий буде), або до взаємного політичного знищення, або «смертельного», у політичному розумінні, послаблення.

Можливі засоби впливу на учасників конфлікту, які можуть привести до його розв’язання.

1. Засоби переконання. Вони можливі, якщо супротивник готовий діяти інакше, оскільки переконався, що це корисно для нього самого. Переваги цього способу у його гнучкості і довірі.

2. Нав’язування норм. Норми нав’язуються супротивникам зовні, посилаючись при цьому на суспільні інтереси. Переваги – можна передбачити наслідки, недолік – відсутність гнучкості.

3. Матеріальне стимулювання: «кинути кістку». Використовується, якщо конфлікт зайшов дуже далеко, у глухий кут.

Супротивники згодні на часткове досягнення цілі і хочуть хоча б якось компенсувати свої втрати.

4. Використання влади – застосовується тільки ситуативно і тільки за допомогою негативних санкцій. Часто всі способи використовуються змішано.