Особистість і влада. Права людини

Первинним суб’єктом політики є людина (індивід). Ще Протагор відзначав, що «людина є міра речей». Місце людини у політичному житті здавна було предметом гарячих суперечок, які не припиняються й тепер. Вже у давнину визначилися три підходи до цієї проблеми у вченнях Конфуція, Платона і Аристотеля.

Патерналістська концепція держави Конфуція трактувала державу як єдину сім’ю, в якій уся повнота влади належить правителю-батькові, а проста людина мусить підкорятися монарху, аристократам і чиновникам, які опікуються благом народу. Тут людина – простий виконавець монархової волі, вона не суб’єкт політики, а лише політично несвідомий і безправний її учасник.

У вченні Платона розроблено тоталітарне трактування особистості, відповідно до якого держава покликана стверджувати однодумність і колективізм, регламентувати життя людини, стежити за її думками й віруваннями, а сама людина при цьому залишається об’єктом влади, який не може і не повинен втручатися у справи влади.

Аристотель, хоча і вважає індивіда істотою політичною за своєю природою через її, так би мовити, «приреченість» жити в суспільстві, колективі, виступає за пріоритет держави у відносинах із громадянином, не відокремлює особистість від держави. Водночас він виступає проти тотальної уніфікації всіх громадян, обстоює певну автономію індивіда і сім’ї. Тут можна говорити про закладення Аристотелем основ ліберального (протоліберального) підходу до проблеми «людина і влада».

Визнання тоталітарності, необмеженості державної влади стосовно індивіда, підлеглих було характерним не тільки для стародавніх демократій, але навіть у більшій мірі для абсолютно-монархічних та інших авторитарних політичних режимів.

Вперше в історії політичної думки відокремив індивіда від суспільства і держави лібералізм. Прихильники цього напрямку виступали проти політичної беззахисності людини, декларували політичну рівність усіх громадян, наділили особистість фундаментальними, непорушними правами, проголосили її головним елементом політичної системи, обмежили сферу дій і повноважень держави стосовно особистості.

Індивід у лібералізмі є джерелом влади, а держава підконтрольна і підзвітна народові. Вона мусить виконувати ті функції, якими наділив її народ: дбати про безпеку і свободу громадян, охороняти їх священні права, підтримувати громадський порядок та соціальну злагоду. Головною сферою самореалізації особистості у цій системі стає громадянське суспільство.

Скориговані й збагачені іншими теоріями та ідеями ліберальні погляди на взаємовідносини людини і влади належать до основних цінностей сучасної політичної культури Заходу. Життя підтвердило, що зневажання таких принципів політичного устрою, як свобода особистості, пріоритет прав людини над правами держави, розподіл влади, законність, поважання приватної власності тощо, призводить до гіпертрофованих деформацій влади (в першу чергу – зростання її апарату, надмірної ідеологізації та політизації суспільства та ін.), що перетворюють людину на покірливу істоту, гвинтик у величезній державній машині. Це особливо наочно продемонстрував СРСР періоду тоталітаризму.

Людина як особистість є продуктом насамперед соціального розвитку, бо вона здатна розвиватися тільки у суспільстві, у його конкретно-історичних умовах, і не може не зазнавати впливу цих умов, не відображати їх у своїх поглядах та діях.

Виходить, що особистість – це людина, яка втілює в собі конкретно-історичні суспільні відносини, впливає на них у міру своїх сил та здібностей і в залежності від становища, яке вона посідає у суспільстві.

Особистість є первинним суб’єктом політики та її мірою. Рушійною силою політичної активності націй, класів, політичних партій і рухів є саме особистість, її інтереси, ціннісні орієнтації та цілі.

Одним із різновидів особистості є політична особистість, діяльність якої обумовлена необхідністю задоволення політичних потреб: це може бути участь у формуванні та удосконаленні політичних структур чи політичної системи суспільства, у діяльності політичних партій, різних суспільних формувань.

Розрізняють два основні типи політичної поведінки такої особистості: політична участь і політична іммобільність. Політична іммобільність – це виключення людини з політичного життя, відчуженість її від політичної влади, що проявляється у політичній апатії, байдужості до політичних подій чи акцій, тобто у пасивному ставленні до політичних процесів. Хоча ці особистості політично свідомі, їх політична іммобільність являє собою пасивну форму протесту проти існуючої політичної системи, перш за все, проти влади. Вирішальний вплив на формування політичної іммобільності справляють невдоволеність соціально-економічним станом у країні, безвідповідальність влади за політику, що проводиться в країні, ігнорування владою інтересів народу, одностороннє або неправдиве інформування людей про політичні процеси та події. Проявами політичної іммобільності є абсентеїзм (ухилення виборців від участі у голосуванні на виборах), конформізм (пристосування, пасивне прийняття існуючого порядку, відсутність власної позиції, безпринципність, слідування у фарватері сили), соціальна апатія (соціальна байдужість, відсутність зацікавленості).

Активна боротьба за владу та участь особистості в реалізації владних відносин або активні намагання вплинути на владу, протидія владі – це й є політична участь.

Основними формами політичної участі вважають:

- масову участь у політичному житті;

- читання політичної преси, ознайомлення з політичними передачами радіо, телебачення;

- звернення до державних органів, редакцій газет, на радіо, телебачення з ініціативними пропозиціями, критикою органів влади тощо;

- участь у діяльності, спрямованій на підтримку існуючої політичної влади або проти неї;

- участь у діяльності політичних партій та інших суспільно-політичних організацій та рухів;

- виробництво й поширення політичної інформації;

- участь у мітингах, демонстраціях та інших політичних акціях;

- виконання політичних функцій у політико-владних структурах, в органах державної влади.

Однією з найважливіших проблем політології та політичної практики у відносинах особистість – держава є проблема прав людини.

Порушена ще в античності як ідеал рівності усіх людей від народження і природності прав людини на власність, проблема прав людини на недоторканність особи, рівність перед законом розвивалася в Середні віки, поглиблювалася в період Просвітництва, закріплювалася в державних документах Нового і Новітнього часу: (США: 1776 р. – Вірджинська Декларація незалежності, 1796 р. – Білль про права в Конституції; Франція: 1789 р. – Декларація прав людини і громадянина). У наш час права людини зведені в Міжнародному біллі, де першим, визначальним розділом є Загальна Декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. Ці права і свободи внесені в конституції та інші державні документи країн-членів ООН.

Згодом були прийняті й інші документи, зокрема, Декларація прав дитини (1959 р.), Декларація про ліквідацію усіх форм нетерпимості та дискримінації (1981 р), Конвенція проти катувань... (1984 р.) та інші. Процес подальшого розвитку концепції прав людини триває.

У Декларації 1948 р., яка містить 30 статей, підкреслюється, що всі люди народжуються вільними й рівними у своїх достоїнствах і правах (ст. 1); кожна людина повинна мати усі права й усі свободи, проголошені... Декларацією, без будь-якої б різниці (ст. 2). Тут визначено громадянські права і політичні свободи людини, передусім право «на життя, на свободу і на особисту недоторканність» (ст. 3), «на свободу думки, совісті й релігії...» (ст. 18), «на свободу переконань і на вільне виявлення їх...» (ст.19). У подальших статтях проголошуються політичні права людини щодо управління країною, вільного виявлення волі на виборах; право на соціальне забезпечення і працю, на відпочинок і дозвілля, на необхідний життєвий рівень і соціальне обслуговування. Україна визнала цю Декларацію, а права і свободи, проголошені в ній, закріплено в Конституції нашої країни. Проголошуючи Декларацію, приймаючи інші документи з прав людини, Генеральна асамблея визначила завдання, до виконання яких мають прагнути всі народи і всі держави світу щодо становлення людини як особистості. В даний час більшість країн вже визнала Декларацію і доповнення до неї, а основні положення її включила у свої конституції. Практична ж реалізація всього комплексу прав людини – всеосяжна проблема, ступінь вирішення якої безпосередньо характеризує рівень розвитку, прогресивність і гуманізм як окремих країн, так і всієї людської цивілізації. Сьогодні дотримання і конкретне наповнення прав особистості, незалежно від державних, расових і інших відмінностей, стали найважливішим критерієм внутрішньої та міжнародної політики, її людського виміру.

Політична соціалізація

 

Політична участь об’єктивно і суб’єктивно можлива в умовах політичної соціалізації суспільства. Що ж являє собою ця категорія?

Про політичну соціалізацію почали говорити в кінці 50-х років минулого століття. Існує декілька визначень цього поняття, але у найбільш загальному розумінні – це процес входження людини в політику. Він передбачає становлення політичної свідомості і політичної культури, прийняття і виконання певних політичних ролей, прояв політичної активності. За визначенням російського політолога О. Радугіна політична соціалізація – це процес становлення індивіда як суб’єкта політики, формування у індивіда якостей і властивостей, що дозволяють адаптуватися до даної політичної системи: виконувати в ній певні функції. Політична соціалізація охоплює всі форми залучення індивіда до політичної культури. Головна сутність політичної соціалізації для людини полягає у тому, щоб навчитися орієнтуватися у політичному житті та виконувати у ньому певні політичні функції.

У політичній соціалізації виділяються дві фази.

Перша передбачає передачу суспільством індивіду накопиченого поколіннями суспільно-політичного досвіду, знань, символів, цінностей, норм і зразків поведінки та пристосування його до цих умов політичного життя.

Друга фаза – інтеріоризація – засвоєння особою політичних цінностей і настанов, норм і взірців політичної поведінки, притаманних певній соціальній спільноті. На цій фазі політичної соціалізації відбуваються процеси формування вищого рівня свідомості особи, які втілюються у переконаннях, здатних до подальшого розвитку і мотивації політичної дії.

У західній політології на основі характеру політичної культури виділяють такі типи політичної соціалізації: гармонійний, плюралістичний, конфліктний та гегемоністський.

Гармонійний (британо-американський) тип забезпечується культурно-однорідним середовищем, зрілими демократичними традиціями, громадянським суспільством. У цьому суспільстві існує шанобливий діалог індивіда і влади. Індивід засвоює цінності домінуючої культури безпосередньо в процесі становлення свого «я».

Плюралістичний (західноєвропейський) тип є пануючим у цих країнах і йому властивий опосередкований характер взаємодії особи і влади. У силу фрагментарності і різноманітності політичних культур через існування множини культурно-етнічних груп тут виробились й затвердились ліберальні традиції сприйняття цінностей інших політичних субкультур, толерантності і поваги до них.

Конфліктний тип політичної соціалізації характерний для незахідних цивілізацій. Жорстка прив’язаність індивіда до цінностей місцевих кланів, родів, племен перешкоджає досягненню згоди між носіями різних цінностей і норм політичної поведінки. Для них притаманне відторгнення інших політичних культур. Тут відсутні єдині інтегральні (об’єднуючі) цінності. Тому така політична соціалізація є родючим підґрунтям для авторитарності і навіть тоталітарності політичних систем.

Гегемоністський тип є різновидом конфліктного типу політичної соціалізації. Він передбачає входження у політичне життя тільки на основі визнання цінностей якого-небудь класу (буржуазії чи пролетаріату), або ж релігії чи ідеології. Цей тип характерний для закритих політичних систем, які не приймають інших політичних цінностей, крім власних.

Перехід від тоталітарної до демократичної політичної системи, до правової держави і розвиненого громадянського суспільства поряд з іншим вимагає нової політичної соціалізації суспільства. На зміну панування однієї політичної ідеології приходить плюралізм поглядів і ідей, множинність типів політичної свідомості і політичної культури. Все це вимагає фундаментальних змін у політичній соціалізації населення і перш за все поваги до іншої думки, іншого бачення розвитку суспільства, які об’єднуються такою рисою як політична толерантність, готовності до компромісу, прагнення до консенсусу, вміння цивілізовано виражати і захищати свої погляди і інтереси, не допускаючи конфронтації та нагнітання напруженості у суспільстві.

 

Питання для самоконтролю.

1. Як визначали місце людини у політичному житті Конфуцій, Платон, Аристотель?

2. Який напрямок політичної думки вперше поставив питання про відокремлення індивіда від держави і надання йому (індивіду) політичних прав?

3. Якими бачили відносини людини і держави представники лібералізму?

4. Дайте визначення людини-особистості.

5. Що означає політична іммобільність, її різновиди?

6. У яких діях людини проявляється її політична участь?

7. До яких форм політичної участі залучались ви?

8. Як називається міжнародний документ з прав людини?

9. Що означає політична соціалізація суспільства?

10. Охарактеризуйте фази політичної соціалізації.

11. Який тип політичної соціалізації характерний для України?

 

Завдання для самостійної роботи.

 

1. Проаналізуйте стан реалізації положення Загальної декларації прав людини в Україні (для іноземних студентів – в їхніх країнах).
2. Як політична соціалізація суспільства впливає на процеси демократизації та становлення правової держави?